Збили німці мій літак, вже коли ми Україну визволяли. Кинули в халупу з полоненими. Сидимо, смерті чекаємо. Одного в першу ж ніч забрали, й більш він не повернувся. Залишилося нас: я та Іван - москаль з Росії, непоганий чоловік, селянин. За два дні розповіли один одному і де живемо, і як дітей звуть... ну, про все, одним словом. Балакали мов баби, аби не мовчати, бо інакше думки все на смерть навертаються.
Лінія фронту до цього села наближається, вибухи все гучніше, німці нервують, і на другий день навіть погодувати нас забули.
- Про нас не забудуть, Іване, - кажу.
- Ага, расстрєляют нахрєн. Возітца нє будут, - погоджується він.
Подивилися у двірну щілину, а вартового нема. Йому вже точно не до нас, але якомусь німцю – порядок вони люблять – обов’язково закортить нас охороняти, якщо й не застрелити (може вже й наказ дали). Тож чекати на зміну варти ми не стали й дременули чимдуж із села. Навздогін нам не стріляли. Може й німці ті теж відступали, тільки у протилежному напрямку, та надії на це я не покладав і біг, аж поки річка не показалася.
Зупинилися, відхекалися, зорієнтувалися на місцевості. Кажу я тут Івану, що краще нам розійтись і поодинці до своїх пробиватися, мовляв, так більше шансів, що німці не схоплять. Отак мовлю, а з очей його бачу, що віри він мені ані на гріш не йме, бо розлучатися треба через те, що коли обидвох нас свої допитуватимуть, то хтось може бовкнути про полон, а за це як не розстріл, то Сибір. А одному викрутитися легше. Втім, не говорити ж про це відверто: Іван – хлопець ніби і свій, а раптом скаже: “А що, тобі є що приховувати?”
Так не попрощавшись, розійшлись. А по дорозі до наших мене знарядом накрило. Прийшов до тями вже у госпиталю. Поталанило мені з цим. Відлежався, а потім і літак мій знайшли в декількох кілометрах від цього села. Склав рапорт, про полон, зрозуміло, анічичирк. Ніхто до мене не чіплявся. А до Івана? Цієї миті відчув я камінь на серці: а що, як натиснуть на нього, він не витримає, а ім’я, прізвище, село моє – все знає, про все йому сам розповів.
Щодня я очікував, що по мене прийдуть. Після перемоги майже впевнився в смерті Івана: війна – це ж таке... Може одразу після того, як розійшлися, його вбили – дістав же мене цей знаряд. І сподіваюсь цього, і, заразом, соромно за такі думки. Потім вже міркував, а що як вижив: напиячиться (москаль все ж), розпатякається, і все, гаплик і йому, і мені.
Так всі ці роки й боявся, аж поки за Хрущова приходить до мене лист з Росії – питає Іван, чи живий я ще? Відписав я йому у відповідь, запросив до себе, і за три місяці гуляли ми всім селом, святкували приїзд мого “однополчанина”. Коли вже на станцію його проводжав, подивилися ми один одному в очі й зрозуміли, що кожний думав про другого те ж саме увесь цей час. Попрощались. Років з п’ять листувалися, поки Іван не помер. Теж поранили його, тільки серйозніше за мене.
Гадав я, що позбудусь цього каменя на серці, але ж де там - відчуваю його досі. Хоча з чого? Нічого поганого не зробив, але... В церкву почав навідуватися – може так хоч зрозумію.
Вже за незалежності почали мене питати, звідки я знав, що про полон краще помовчати. Так ходили ж поміж солдат чутки, та й я не в тім’я битий: батька в мене розкуркулили, голод пережив – знав чого від комуністів очікувати. Іван мабуть теж у своєму селі їхню владу на власній шкурі відчув. Ну то пусте, мене вже й стара сварить – що ні розмова, то на політику переходжу.
Така от історія.
