Слідчий київського ГПУ Микола Буток на прізвисько Грозний цю шафу знайшов у майстерні старого єврея Левітіна. Беззаперечно то був справжній витвір мистецтва. І хоча Буток на мистецтві не особливо розумівся, точніше взагалі не мав ані якогось естетичного смаку, чи вміння відрізнити шедевр від підробки, та все одно шафа привернула увагу Грозного своїм поважним виглядом, адже була зроблена, як шепотів Левітін, з червоного дерева, мала вигнуті ніжки, прикрашена чудернацьким різьбленням, а на її дверцятах зображені троянди. Тому Буток міцними лапами вовка вхопився на цю божевільну ідею – притягнути шафу додому і поставити будь-де, аби у квартирі. Його сірій та невеличкій квартирі. Питання про те, чи потрібна шафа самому Лівітіну одразу зникало у обговоренні Грозного із самим собою. І справді, навіщо людині, якій і так небагато залишилося жити, всякий непотріб?
А от Грозному вона була потрібна, просто необхідна. Ця диво-шафа з червоного дерева, з різьбленими ніжками. У ній Грозний зможе вішати свою шкіряну куртку та кашкета, навіть нагана можна покласти у ящика, що знаходився у верхньому правому кутку шафи. Ящику, який замикався ключем. От щоправда ключа у Левітова Грозний не знайшов. Зате знайшов багато чого цікавого...
Річ вартісна, чого ж тут говорити. Такому добру пропадати! А єврею Лівітіну про інше слід думати, не про шафу, це точно!
*
Микола Буток на прізвисько Грозний прийшов додому пізно ввечері. Ввалився у квартиру, тихо привітався із дружиною, скинув важкі чоботи, заляпані брудом у передпокої. Шкіряну куртку кинув у кутку, адже шафа ще не була приведена у порядок. Бо сьогодні було багато роботи у нього, у слідчого київського ГПУ.
Грозний згадав розмову із тим чоловіком, на якого він витратив цілих три години із свого життя, а міг шафу владнати! Слідчий згадав цього насупленого смаглявого юнака із блакитними як сине небо очами, у чорній сорочці та штанах, обхоплених в поясі мотузкою. Сука.
*
Розмова проходила у БУПРі, або ж “домзаці”, або ж просто на території Лук’янівки, у слідчому корпусі, місці вельми запущеному, з облупленими стінами, грязюкою. В самому слідчому приміщенні була велика камера, розділена невисокими стінами на менші клітки.
В такій клітці і говорили Грозний та Петро Панченко.
-Ну, що Петро Панченко, що ти знаєш про вашу організацію? Все розказуй як було.
- Яку організацію? – дивувався Петро.
- Якщо, ти сволота, будеш іще брехати, я тебе знищу, розчавлю! Друзі твої, з гуртка вашого, все розказали, особливо Іванєц.
- Я не знаю ніякого Іванця.
Слухаючи Панченка Буток відчував як в ньому починає просинатись дика сила, цей юнак починав його дратувати. Викликав у нього спалахи люті. А Грозному дуже не подобалось, коли отак ламають комедію. Знає –не знає... Хіба ж це має значення. Провину свою треба визнавати, бо держава ж не помиляється! І він – Грозний, лише машиніст на цьому паротязі, за яким тягнуться вагони із людьми, що зрадили Вітчизну. І цей Панченко такий самий зрадник, бо заперечує свою провину , а всі ж винні перед країною, та перед ним, слідчим. Пхе! Та його, ж Грозного справа проста, а там хай розбирається “особоє совещание”, а він, слідчий ГПУ, піде додому, до шафи..
- Ось ця книжка вам знайома? - Грозний витягнув із стола невеличкого нотатника.
- Так.
- Ваші вірші в ній?
- Мої.
- Про що вони?
- Ви ж читали.
- Я тебе питаю..
- Про Вкраїну.
- Тобто свою провину визнаєте?
- Яку провину?
Гортаючи нотатника, Грозний думав про те, що - ось воно як, хтось пише драні віршики, хтось їх читає, і хтось буде відповідати за цю мазню.
- Панченко, звідки у вас такі ідеї? Хто ваш натхненник ?
Панченко виглядав здивованим і розгубленим. Нічого, ще трохи і правда заговорить!
Розмова була одноманітною та нецікавою, три години Буток намагався вичавити із Панченка зізнання, питаючи про його зв’язок із К., І., С., М. та іншими. Нарешті, втомившись слідчий не витримав, покликав конвоїра, а потім ще довго сидів у слідчому приміщенні, граючись наганом та наспівуючи якусь мелодію. Він думав про шафу.
*
Важкий день забрав усі сили у Грозного. Після вечері, кинувши дружині два-три слова, він посунув у спальню, відпочивати. А вночі він прокинувся від якогось гуркоту та криків.
-Що це-е? – крізь сон промовила дружина.
- Розберусь.
Стукали у передпокої.
Протираючи очі, Буток, відчинив двері. Серце його одразу закалатало, а сон зняло як рукою. Перед ним стояло троє чоловіків у темному одязі. Вони були схожі один на одного як брати. Грозному стало страшно.
*
- Слідчий київського ГПУ Микола Буток? – запитав один з них.
- Так...- вихопилось у нього перш ніж він зміг щось зрозуміти.
- А що...
- Отойді!
Троє увійшли до квартири. Буток побачив, що вони таки розрізняються.
- Направо! Стой! – почав надавати накази сивочолий молодик.
- Я слєдователь..
- Заткни пасть.
Важка рука сивочолого швидко вгамувала словесний опір Грозного. Він почав щось бурмотіти у відповідь.
Із спальні вийшла злякана дружина Бутка.
- Гражданка, в сторону!
- Ну, что, Буток! Где ваш шкаф?
- В спальнє. - вичавив із себе Буток, і знову почав:
-Я -cлєдователь..
- Слухай ти! Грозний! – наблизився до слідчого незнайомець, середнього зросту, кремезний. – Ти що, не зрозумів хто до тебе завітав, ти чув про особливу трійку колегії ОГПУ?
- Трійку?!!! Как єто, канечно ж.... так я ж. работа .... машинист... зрада...розумієте.. враги народа..
- Шкаф там, - вийшов із спальні третій із непроханих гостей.
- Пішли, Грозний. До шафи...
*
Шкаф, с краснаго дерєва, у стени, – коментував сивочолий.
Другий ретельно записував сказане у зошиті.
- В углу, – вточнював незнайомець.
- Відстань.
- Ну, дєсять сантиметров.
- Ясно, – кивнув кремезний, – так, Буток, ви знаєте, що у нас у країні шафи не дозволяється ставити ближче ніж за двадцять сантиметрів до стіни?
- Та я ж... я не знав!! У мєня не било інформации!!
- Це вас не звільняє від відповідальності. Шафу ви знайшли де, у кого, за яких обставин?
- У майстерні старого єврея Левітіна, - з готовністю відповідав Буток.
- Відстань?
- П’ятнадцать... ні... тридцать сантиметров, п’ятдесят!
- Врьот, сука!
- Ми були там. Це були п’ять сантиметрів.
- Я все розкажу.., я ж сам ...машинист..
-А це значить стаття 54 КК УРСР, пункти 1- зрада Батьківщини, 3- підсобництво, 4- допомога міжнародній буржуазії, нарешті,12- знав та мовчав!!!
Перед очима у Грозного миттєво пролетіли картинки з його майбутньої долі. Спочатку це буде коротка подорож до аристократичного приміщення на Катериненській вулиці, неподалік від Лаври і Дніпровських парків, там де колись була київська ЧК, в якому жила інтернаціональна гвардія у складі латишів, китайців, поляків, російських німців та євреїв. У приміщення, де колись служила сама Євгенія Бош, і де тепер грає музика ГПУ...
А далі рішення «особого совещания», «домзак», « О, Господи, Поможи Утекти», а далі Казахстан, або ж іще гірше... І він у тому потязі, що як дракон на сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею. Із людьми .. за гратами... і всі вони там з якоїсь причини... а він за шафу.... Але ж він не знав!!!!
- Товаріщі!! – заволав Буток у розпачі.
- Что єто, - здивувався сивочолий. – В шкафу ящік, закритий...
- Буток, - сурово промовив кремезний. – Ви від нас щось ховаєте, в своєму ящику, ви що не знаєте....не можна ж замикати...
- Товаріщі!!!!!
Раптом усе закінчилося.
*
Слідчий київського ГПУ Микола Буток лежав голічерева у ліжку. Жахливий сон йому наснився. Моторошно. Він повільно піднявся, пішов у темряві до кухні, жадібно випив води. Пішов у спальню. Довго слухав дихання дружини Наді. Довго не міг знайти собі місця в кімнаті.
Коли вранці дружина Грозного прокинулась, вона деякий час не могла його знайти. Нарешті, зовсім неочіковано для себе зазирнула до шафи. Микола Буток міцно у ній спав, вкрившись ковдрою...
Був ранок.
