Саде! О, Саде!
...
Де німці ходять пити пиво.
А кралі продавати тіло.
...
Де в звірях гинуть якісь чудові можливості, як вписане до часослову Слово о полку Ігореві під час пожежі Москви.
Вєлімір Хлєбніков
22 ЧЕРВНЯ 1983 , 10:00. До зоопарку.
Коли Сашко приїздив до Києва на літні канікули, чомусь вважалося конче необхідним зводити його до зоопарку. Наче в них в Берліні немає свого Zoo, де німці ходять пити пиво, а красуні – продавати тіло.
Навіть по фотках в альбомі було помітно:
- Ось Сашко ледве навчився ходити, вдягнений у повзунки, шапочку з зав’яками, і тримається за чучело пелікана обома руками, щоб не впасти чого доброго, погляд здивований та зосереджений на птахові;
- Ось він стоїть біля того ж пелікана через рік, вже величенький, в шортиках на шлейках, зі збитими і замазаними зеленькою колінами, і думає не про пелікана й не про іншу пташку, що вилетить з об’єктиву доброго дядька фотографа, а про морозиво, яке традиційно купують йому відразу після спілкування з чучелом того пелікана;
- Ось Сашко вже в довгих штанцях, моднячій не нашій кепочці-бейсболці, з рюкзачком (ох, цей мені рюкзачок!), він вже переріс того пелікана, чи то пелікан вже зменшився, пожовтів, обліз та зачах на своїй шкідливій роботі;
- А ось...
Та досить. Шановному читачеві досить знати, що набралося вже шість таких фоток. Біля того пелікана свого часу фотографувався, мабуть, кожен київський малюк, і якщо ви киянин, ви того птаха ще с пелюшок чудово знаєте й маєте таке фото у власному альбомі.
Отож, того дня Сашкові іще раз потрібно було сфотографуватися біля того пелікана, а також погодувати зебру бубликами, попередражнювати павіанів у вольєрі, та попитати в старших, чому в слона Боя два хоботи, і знову не отримати відповіді. Але чомусь так склалося, що вести його до нашого Zoo мав я, одноосібно, а в мене були зовсім інші плани на цей день. Цілком термінові і невідкладні плани, та повірятися в цьому будь-кому в мої плани не входило. Це був цілковито таємні від батьків плани, нахабності яких позаздрили б і Молотов, і Рібентроп, і я волів відтягти неминуче викриття й серйозні виховні висновки бодай до наступного тижня.
- Ми підемо до того клятого зоопарку, але трохи згодом, - підступно пообіцяв я Сашкові, коли нас нарешті випхали за двері нашої гостинної до німців оселі.
- Спочатку мушу знайти Шайбу.
- Що таке шайба? – перепитав Сашко. Він завжди щось перепитував, бо мав обмаль мовної практики в своєму Берліні. Він взагалі був дуже рідкісним випадком українця, що володіє лише німецькою та українською, а російської не розуміє. Чи німця, що з пелюшок знає українську. Теж неабищо. Сашко був єдиним щирим українцем у цьому великому двохмільйонному місті, столиці УРСР, дарма що для цього довелося його з раннього дитинства вивезти до Берліну, і часто примушував мене ніяковіти на вулиці своєю чупринівською вимовою.
- Шайба – це така фігня для хокею, - дав я “дефініцію”. І, згадавши про хокей на траві, додав:
- Для хокею з шайбою.
- А взагалі – це мій друг. Це в нього поганяло таке. Ну, кликуха, прізвисько.
В хокей Шайба, щоправда, вже два роки не грав. Власне, його прізвисько мало сенс лише серед нас, не хокеїстів. Бо в хокейній команді воно не мало б жодних диференційних ознак: там усі були “Шайби”. В хокейному спецкласі в нього було призвісько Музикант. Він назавжди залишився музикантом серед хокеїстів і хокеїстом серед музик. В команді Шайбу тримали спеціально на той випадок, коли треба було когось з суперників припечатати до борту чи ще якось покалічити й настрахати, щоб не дуже задавався. Бити по власне шайбі йому не дуже доручали. А потім, коли невдало припечатали до борту й зломали носа й ребра йому, він перестав бути хокеїстом і перейшов до звичайного класу. От у звичайному класі з посиленим вивченням американської літератури він те прізвисько Шайба й отримав.
- А звати його Андрюхою.
- Андрієм, - чи то поправив, чи то переклав для себе Сашко.
- А де ми його шукатимемо?
Це було гарне запитання. Де шукати того клятого Шайбу, коли в нього нікого нема вдома? Саме нікого вдома, а не “не всі вдома”, хоча й це мало місце. Навіть через матір чи бабусю теку свою не передаси. Мобільних телефонів в ті часи на щастя ще не було (Чому на щастя? Та про що б я оце тепер писав, якби були?), і ніхто навіть не здогадувався, що вони будуть. Шукати Шайбу в Києві було все рівно, що шукати шайбу для хокею в Африці.
- Та десь вже знайдемо. Методом ловів лева в пустелі. Мушу передати йому папірці, поки він не виїхав до Херсона. Поїзд о сьомій, час ще є.
- А що таке “метод ловів лева у пустелі”? – спитав Сашко.
- Це дуже просто. Ділиш пустелю навпіл, якщо в одній половині лева нема, значить він в іншій. Ділиш навпіл половину, що залишилась, якщо в одній четвертині лева не виявилося, значить…
- Так ти вже поділив Київ навпіл? – спитав Сашко.
- Так, приблизно. По вулиці Червоноармійській. Почнемо зі стадіону.
Отож я взяв Сашка за руку, перевів через дорогу на червоне світло, як він не пручався, намагаючись виконати правила дорожнього руху, як прийнято в них в Німеччині, й потяг за собою в напрямку Республіканського стадіона.
22 ЧЕРВНЯ 1983 , 10:15. Садки біля готелю.
Жити поблизу стадіона дуже зручно. Можна визначити перебіг чергового матчу, не вмикаючи телевізора, варто відчинити кватирку. В дні визначних ігор на нашій вулиці шикувалися колони автобусів з Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Львова та інших усюд. Фанати вимітали усю горілку та ковбасу з полиць наших магазинів, обсцикали наше подвір’я, у разі виграшу до глупої ночі скандували під вікнами свої войовничі лозунги про планету, що буде біло-блакитною вже незабаром (ніяких натяків на передвиборчу агітацію Віктора Януковича – це був би анахронізм), в разі програшу – просто били спересердя вітрини тих же порожніх магазинів (пластмасових дудок та китайських петард на наше щастя тоді ще не винайшли), їх ловила міліція, доходило аж до пострілів у повітря, одним словом, усім було весело.
Особливо, коли прибували спартаківські фанати з Москви. Це була принципова й довготривала суперечка між Лобаном та Бєсковим, між Києвом та Москвою, між Україною та Росією, між Європою та Азією, якщо хочете, і головні матчі кожного сезону. Як на гріх, в цих домашніх матчах, ми майже завжди дули москалям. Ох, попив вже нам крівці московський хлопець Федя Черенков! І хоч якось виправити це було можливо лише мордобоєм зі спартаківськими вболівальниками – нахабними і задерикуватими хлопами в червоно-білих смугастих шарфиках та натягнутих на самі брови шапочках з балабончиками. “Нема на світі так і сяк команди краще, ніж Спартак,”- таке вигадають! А як же тоді “Динамо з Дніпра, Київ-Київ, гей-гей”?
Потрапити на стадіон можна було багатьма шляхами. Найближчим був шлях через здичавілі садки колишнього приватного сектору біля готелю “Русь”. Колись тут, по вулиці Госпітальній, жили і нікого не зачіпали люди в приватних будинках, але перед олімпіадою хтось вирішив, що їхня білизна, що сушилася між деревами, – поганий краєвид для мешканців щойно збудованого інтуристівського готелю, й людей відселили на Оболонь чи ще куди, будиночки знесли, а садки здичавіли.
В знесених будинках колись жила дівчинка, що класі в п’ятому мені страшенно подобалася. Я саме ходив в школу повз ці будиночки, і вона щоранку теж виходила зі своїм ранцем, бантиками й білим фартушком на уніформовій коричневій сукенці. Ми з нею мешкали в країні коричневих сукенець та піджачків. Від Калінінграда до Владивостока усі діти щоранку вдягалися у коричневу форму з жовтенятськими зірочками чи червоними піонерськими галстуками. Піонер – значить перший. Але якщо піонери – геть усі, то хто ж залишився позаду? І як ми розрізняли одне одного? Я й досі не можу носити нічого коричневого: тхне крейдою. Але їй личила навіть ця форма.
Дівчинка ходила в іншу школу, але деякий час ми йшли тією ж дорогою. Я йшов трохи ззаду, дивився на цю несамовиту красу і зітхав, а потім звертав наліво, а вона йшла навпростець до страшенно модної в той час школи №77 на Бесарабці, в якій був басейн та 1-К клас. Ось, власне і все. Потім будиночки знесли, дівчинка виїхала і ніякого продовження не сталося. Я навіть не взнав, як її звати. Але ще й досі іноді бачу її уві сні. Потім, власне, знесли і ту школу, і кав’ярню біля неї, і навіть Шолом Алейхему запропонували чоломкатися в іншому місці. Але то вже геть потім.
- Хочеш яблучка, - спитав я в Сашка, пригинаючи додолу гілку.
- А де ж ми їх помиємо? – розсудливо відповів мені Сашко.
- Отаке мале, а вже німець, - тільки й залишилося подумати мені, вголос я звичайно нічого такого не сказав.
Я завжди був досить політкоректною дитиною, хоча в школі нас цьому і не вчили, більше про братні народи, до яких німці, навіть поволзькі, чомусь не входили. Серед нас вісім років вчилася одна німецька дівчинка, поки не переїхала жити до бабусі у Казахстан. Але ми не переймалися її німецьким призвіщем і не задумувалися, чому вона вперто відмовляється відповідати деякі теми на уроках історії.
Яблука були ще зеленими й кислими. Та шансів достигнути й налитися було в них небагато. Така сумна доля усіх громадських садків: понадкусують ще зеленим. Сашко з осудом подивився на моє викинуте просто під ноги недоїдене яблуко. За європейськими нормами я мав віднести цього недогризка до щонайближчої урни зі сміттям. Навіть підсмажувати шашлики на багатті за цими ж нормами можна було лише в заздалегідь призначених для цього місцях з мангалами, сміттєвими баками ватерклозетами обабіч.
Про те, що картоплю можна смажити просто посеред двору, кидаючи до багаття поцуплені на складі Будинку Подарунків ящики, Сашко дізнався тільки в Києві. Щоправда, іноді, коли ватра видавалася особливо вдалою, й запашний дим здіймався просто в вікна нашої багатоповерхівки, можна було нарватися на викликаних заздрісними сусідами пожежників. Але навіть отримати ляпаса від цих суцільно-брезентових лицарів, що вискакували на ходу з червоних та гучних пожежних машин, було неабияким везінням. Цим можна було пишатися, цілий тиждень демонструючи усім охочим синець на правій сідниці.
Далі нам з Сашком потрібно було лізти через високого цегляного паркана, розписаного з пульверізаторів динамівською символікою та непристойними висловами.
Деякі слова Сашкові були зовсім незнайомими.
Як тут не згадати про халепу, в яку потрапив одного разу вчитель царевичів та великий поет Жуковський, коли цар, вчитель та діти цареві їхали собі кудись ридваном, а одне допитливе велике княжа побачило на паркані невідоме слово з трьох літер й одразу ж у вчителя-поета про те слово й запитало.
- Ну...- замислився на деякий час вчитель, а цар батюшка поглянув на нього з цікавістю: як викручуватиметься?
- А чи відоме вам слов’янске слово “коваті”? – почав викручуватися автор “Світлани”.
- Звичайно, - відповіло велике княжа.
- А утворіть-но мені від цього слова категоричний імператив.
- Куй, - утворило наказовий спосіб княжа.
- А те слово, якого ви не знали, є категоричним імперативом від малоросійського слова “ховати”. Діти гралися в піжмурки і написали на паркані.
Коли карета зупинилися і княжата вийшли, цар-батюшка розчулився:
- Ну, братику, порадував. Жалую тобі табакерку. ...уй собі в кишеню, - сказав самодержавний тюремник народів, зареготав і пішов на благодійну лотерею купувати портрет Жуковського на пам’ять про цей випадок.
На жаль в ті часи я ще не знав цієї придибашки.
- Я якось іншим разом тобі поясню, Сашуню, ось тільки німецького словника візьму, - пообіцяв я, усвідомлюючи, що жоден німецький словник тут не зарадить.
- У мене є словник в рюкзаку, - здивував мене Сашко.
- Тато каже, щоб не виникало непорозумінь. Я дивлюся усі незнайомі слова.
Рюкзачок відкрився і на світ божий з’явився двотомовий “Малорусько-німецький словар” на 64000 слів.
- Євген Желехівський, 1882 рік, - прочитав я на першій сторінці. Словнику опівдні виповнювалося 100 років.
- Перевидано Олексою Горбачем в 1982, Мюнхен, - прочитав я трохи нижче.
- То твій батько точно вважає, що непорозумінь не побільшає? – спитав я в Сашка, але він вже шукав літеру Х, шепочучи про себе українську абетку.
Діватися мені було нікуди:
- Розумієш, Сашко, це непечатне слово. Ну, у хопчиків - ….
- А знаю, у хлопчиків – пеніс, а в дівчаток – вагіна, - зрозумів Сашко.
- А чому воно непечатне?
- Що-що в дівчаток? – перепитав я, бо в свою чергу не чув такого слова, хоча було вже мені 16, а не 7 років. Я виріс у цнотливій країні, в якій для позначення цього були самі матюки та написи на паркані. Особисто мене батьки знайшли у капусті.
- Ну, нам вихователька в дитсадку так пояснювала, - сказав Сашко.
- Ну німці, що з них взяти, - подумав я.
22 ЧЕРВНЯ 1983, 10:23. МАРШ РАВЛИКІВ.
Тепер вже відоме Сашкові слово було написане на нещодавно замурованому проломі в паркані. Доведеться здиратися. Дірку цю замуровували щовесни, і вже до середини літа її по цеглині видовбували знову. Наче за мурами стадіону сидів якийсь заповзятий тисяцький Михайло й відбивався від полчищ монголів на чолі Судебеєм, що били в стіни спортивного містечка генуезькими стінобитними машинами.
- У нас в Берліні паркан вище, - похвалився Сашко. Він мав наувазі Берлінську стіну.
Я, як сумлінний монгол, відковирнув одну цеглину зверху пролому й підставив під мур. Підсадив Сашка на паркан. Потім видерся сам.
- Не стрибай, не стрибай, - заверещав Сашко. – Равликів розчавиш.
По той бік паркану дійсно все рясніло від слимаків. Це було якесь нашестя чи велике переселення павликів-равликів, слимаків, слизняків, лавриків та петриків. Вони повиповзали на стежину звідусіль щоб грітися на сонечку й співати шикидим, чи плодитися. А може у них був марафон на олімпійську дистанцію, і на стадіон вони прийшли саме тому.
Я обережно зліз з паркана, обережно спустив на землю Сашка. Він одразу заходився роздивлятися равликів, ледь торкаючись до них пальцем. В його вже згадуваному рюкзачкові виявилося збільшувальне скельце. Чотириокі равлики з очима на ріжках нагадували прибульців з іншої планети. Від дотику вони завмирали, якщо таке слово здатне розрізнити ту непомітну дельту в швидкості між їх рухом та їх завмиранням, і втягували очі у тулуб. Я б і сам залюбки піддивлявся за подробицями життя цих щасливих власників осель на спинах, мені подобався їх латинський девіз omnia mea mecum porte ( “усе своє ношу з собою”), але не до равликів мені в той день було, не до павликів. Хай їх навіть зготував би звареними у вині найвишуканіший псевдофранцузький кухар з ресторану “Диксиленд”, майбутній хазяїн якого ще ганяє подвір’ям нашого будинка у підстрелених штанцях. Але я шукав не його і не равликів. Я мусив вловити Шайбу будь-що.
- Ходімо, Сашуню, - потяг я малого вниз по стежці. Сашко дістав з рюкзака паперову серветку й старанно витер руки від слизу. Не знайшовши в цих хащах жодної урни зі сміттям, він навчено заховав серветку до кишені штанців.
Ми збігли по крутій стежині і вискочили на асфальт якраз під тенісними кортами та химерним фонтаном – охолоджувачем води. Фонтан нагадував скелет футбольного м’яча, й височів над нами, як кістяк динозавра в природничому музеї. З усіх шпарок кістяка дзюрчало. Вітер здував на нас дрібненькі бризки. В повітрі повисла райдуга.
- Ве-се-ли-ця, - по складах прочитав зі свого словника Сашко.
- Веселка, - поправив я.
- І по-гля-нув Бог на не-бо. До-щик не сти-хає, Та на не-бі пе-ре-гну-лась Ве-се-ли-ця й грає. Си- Ру-да-нсь-кий.
Я взяв словника й перевірив. Все вірно. Руданський. Ну, той, що:“Чого ж ви стали, гей, воли”. Мабуть про такі непорозуміння і думав дядько Дітер, засовуючи словника до синового рюкзачка. Ну, хай буде веселиця. Але Сашка зацікавило вже інше:
- Тут є ворота, навіщо ми лізли через паркан? – спитав Сашко.
Ну що ти цьому німченяті поясниш? І справді, навіщо? Тому що Шайба міг грати в футбола на одному з тенісних кортів? Щоб пояснювати Сашкові ще й те, чому на тенісних кортах грають у футбола?
Навряд Шайба був на кортах саме сьогодні, хоча щонеділі о десятій ми грали саме тут. От якби на “Крижинці” сьогодні була хокейна гра, Шайба її не пропустив би. Він продовжував ходити й вболівати за своїх колишніх товаришів по команді, навіть записавшися до хокейних інвалідів.
Надувний купол хокейного майданчика “Крижинка” був якраз під нами, хоч стрибай на нього зверху, падати буде м’яко. Колись ми таки стрибали на нього. І навіть намагалися пробити дірку складаним ножем. На щастя ножі в нас були з магазину “Киянка”, не швейцарські одним словом, і диверсії не вийшло.
Час від часу надлишок повітря виривався назовні через спеціальні клапани й складалося враження, що то тяжко дихає викинутий на мілину блакитний кит. Це анахронічне порівняння, не бачив я в ті часи ще жодного блакитного кита на власні очі, хіба що велетенський його макет в натуральний розмір на Виставці Досягнень Народного Господарства Української Радянської Соціалістичної Республіки, наче китів виробляло саме наше народне господарство. Але важко втримувати мені свою друкарську машинку, яка заздалегіть знає все, що відбудеться з героями мого роману, в межах самого 22 червня 1983 року. Іноді мою Еріку заносить у спогади про майбутнє на десяток-другий років. Філологи називають це діахронією. І уникнути цього, мабуть, не вдасться. Та й навіщо? Купол “Крижинки” дійсно нагадував того кита.
