Київ ніколи не був особливо хокейним містом. Воно й зрозуміло: клімат в нас не той. Відлига за відлигою навіть взимку. В деякі роки навіть Дніпро не замерзає й качки зимують просто попід мостами. Але хокейну команду місто мусило мати, такі вже часи були. Шановний Леонід Ілліч любив хокей і фігурне катання. Усіх хлопчиків країни батьки відводили до хокейних шкіл. Усіх дівчаток записували на фігурне катання. Тренувалися вони на одних і тих же ковзанках по черзі.
Правила гри в хокей набагато простіші за, наприклад, ірландський футбол. Хоча, ніде правди діти, ірландський футбол куди видовищніше, навіть при складнощах з визначенням переможця. Грають у нього і руками, і ногами, але м’яч не такий видовжений, як в регбі, а звичайний футбольний. Бігти вперед можна лише набиваючи м’яча, як в баскетболі. Можна, правда, набивати його і об ногу. Ворота теж схожі на регбійні, але нижню частину затягнуто сіткою, як в футболі звичайному, і в ній стоїть воротар. І найцікавіше: рахунок для верхньої і для нижньої частини воріт ведеться окремо. І хто переміг при різних розкладах сторонньому спостерігачеві визначити просто неможливо.
Добре, що шановний Леонід Ілліч не любив ірландського футболу. А ось хокейних майданчиків при ньому встигли набудувати доволі і ще більше, як при Лукашенці в Білорусі. Дарма що потім виявилося, що часи вже не брежнєвські, і за електрику для тих льодових палаців у кожному райцентрі платити нікому.
“Крижинка” була останнім словом і вибриком техніки у цій серії льодових палаців та майданчиків: даху в неї не було, був надувний купол. Могутні компресори весь час нагнітали охолоджене повітря до приміщення, купол надувався, як аеростат чи дирижабль, й час від часу намагався злетіти в височінь неба. Про вартість кіловату електроенергії й про можливість перебоїв в електропостачанні тодішні архітектори справедливо не задумувалися.
І ми пішли вздовж цього надувного купола, з цього ракурсу вже схожого на м’який дирижабль Осоавіахіма. Так і чекай, що з-за рогу вискочить невдаха-полярник, але уславлений аеронавт граф Нобіле зі своєю лайкою (собакою, а не лайливим виразом). Адже ви в курсі, що після того, як криголам “Красін” порятував Нобіле з табору на льодині, італієць був таким вдячним за порятунок, що переїхав з Італії до СРСР, і став консультантом з дирижаблів при Осоавіахімі (Товариство сприяння авіації та хімії)? Серед своїх радянських курсантів він прославився тим, що в собаки, якого він возив з собою навіть на дирижаблі, було вставне золоте ікло.
Собака, що вискочив на нас з-за рогу був не лайкою, а шотландською вівчаркою. Коллі. І золотого ікла в нього не було. Був він до того ж нахабним собакою, бо відразу почав на нас з Сашком гавкати й, як овець, завертати та збивати в отару. Сашко вчепився в мою руку дужче: коллі був одного з ним зросту.
- Не бійся, Сашко, - заспокоїв я. – Це Токай. Десь тут і господарка його має бути. Це він нас до неї жене.
А про себе подумав: “ Кожен собака тебе тут знає, телепню. І це не фігуральний вислів”. Токай заганяв нас у напрямку, де зазвичай стояли вагончики Луна-парку. Схожі на циган мандрівні чехи приїздили до Києва щовесни, розбивали табір на пагорбі й каруселі на площі перед стадіоном, й ціле літо варили свій чеський куліш простонеба перед вагончиками, підпільно торгували джинсами та іншим дефіцитом й катали усіх київських дітлахів на американських гірках, які в самій гамериці називають російськими. Мабуть Леся, хазяйка коллі, гуляла десь біля того табору. Її будинок був по вулиці Патріса Лумумби, зовсім поруч, якщо знову ж таки перелізти через паркан стадіона.
Дорогою Токай старанно принюхувався, жував якусь травичку й безсоромно мітив територію. Але відразу згадував про свої вівчарські інстинкти, варто нам було хоч трохи забаритися. Це була його полонина. Єдине, чого йому, схоже, бракувало в Києві – це овець, шотландських спідниць та Шона Коннері.
- То-кай, То-кай! – нарешті почувся з гущавини Лесин голосок. Кликала вона його досить кволо, і якось флегматично, по-естонськи: То…кай…
Леся взагалі була настільки спокійною та флегматичною дівчиною, що в Ризі її сприймали за свою і намагалися говорити з нею латиською мовою. Не дивно, що й заміж вона потім вийшла за прибалта, але до того… А в тім, нас зараз необходить що “до того”. Власне, нічого й не було. Я лише присвятив їй своє перше оповіданнячко, і так довго по-естонськи, прощався з нею в аеропорту, що мій літак полетів без мене. Потім, по-естонськи, років через п’ять, вона зізналася мені, що оповідання їй сподобалося, і вона навіть дні три ходила в мене закохана. Само собою, я ті три дні провів десь інде, не в Києві. Може і в тій самій Ризі чи Лієпаї, на плавпрактиці. Зі мною ніхто з місцевих не починав говорити латиською, а якщо й починав, то лише щоб удати, що не розуміє російської. Тоді мені вперше сталася в пригоді українська мова, якої латиші теж не розуміли насправді, й тому охоче поверталися на російську, переконавшися, що я не москаль. З мого ж перебування в Ризі в пам’яті залишилось лише два латиських слова: фрізетава та Пласкава (перукарня та Псков). Та я ось і досі в роздумах: три дні закоханості за одне оповіданнячко – мало це, чи багато? Хай кожен митець вирішує такі речі для себе особисто, бо це залежить від його, митця, скорострільності.
- То-кай, - почав наближатися до нас Лесин голос.
- Гавс – відповів Токай і несподівано влігся просто нам під ноги. Він свою частину роботи зробив: пригнав аж двох баранів. Далі бігти йому було ліньки. Що не кажіть, а собаки й господарі таки схожі одне на одного, хоча наукового пояснення цьому фактові й не існує. Леся теж про складений в мийку брудний посуд завжди казала: “Залиш так, тато помиє”.
- О, то ти не один, - посміхнулася Леся, виходячи на галявину. Власне, це був асфальтований баскетбольний майданчик, але дерева та кущі навколо настільки розрослися, що скидався він вже на галявину в пралісі. Спостереження щодо собак та господарів було справедливе не тільки в манері поведінки: Леся була руденька, як коллі, й трохи у ластовинні. У виріз футболки було видно, що на ключиці в неї була рожева пігментна плямка і незнайомим здавалося, що шкіра в неї щойно облущилась на сонці. Тому навіть взимку пахло від неї пляжем у Гідропарку.
Втім, я почав описувати її неправильно. Тодішніх київських дівчаток починати малювати потрібно було з кросівок (Адідас, Пума, Найкі чи щось попростіше й подешевше), потім – переходити на джинси (теж було дуже важливим, Лі це, чи Райфл, чи й самі Леві’С), а потім, якщо залишиться час, вже змальовувати їх чарівні посмішки, зубки-коралі, брови-стрілоньки, оченята-зіроньки, носики-кирпи, керсетки, плахти, віночки й дукачі.
Кросівки в Лесі були чеськими – “Практик”, чи ще щось. Не дарма її будинок був зовсім поряд з чесько-циганським табором. Лейбу її джинсів я пам’ятаю й досі. Штани звали, як героя Гемінгвея (який тоді ще був Хемінгуеєм) з “По кому подзвін” – Джордан (чи все ж таки Йордан?)
- Привіт, - сказав я. – Твій пастух чомусь вирішив, що ми його вівці.
- Гавс, - підтвердив Токай.
- Знайомся, це Сашко, мій брат з Берліна. А це Леся, моя страшенно гарна однокласниця з Патріса Лумумби.
- А що таке Патріс Лу..му..м… - спитав Сашко і вже заходився біля свого словничка.
- Він перевіряє так усі незнайомі слова. Щоб не виникало непорозумінь, - пояснив я.
Леся засміялася. Сміялася вона повільно, щиро і необразливо.
- Сашко, облиш, - сказав я. Патріс Лумумба, це назва вулиці на честь одного негра. Президент він там був, чи ще хтось.
- Ваш президент? – не повірив Сашко. – Він жив у Києві?
- Тю на тебе, - сказав я. – В Африці десь президент.
- Зараз на цій вулиці гуртожитки, де мешкають студенти-африканці, - пояснила логіку назви Леся.
- Ну то ще не все втрачено, - сказав я. – Може якийсь із них зараз якраз вчиться в Києві на президента.
Доречність цього жарту я зрозумів лише через двадцять років, коли президеном Грузії став випусник київського університету Михайло Саакашвілі, хоча він і не був африканцем, не був навіть іноземцем. Уявити, що Грузія знову буде незалежною країною, якій знадобиться свій президент, а не Шеварднадзе форевер, в ті часи не могли навіть аналітики з Ленглі. Втім, і незалежності Африки ті аналітики теж колись не могли уявити. Аналітики – то такі люди без уяви, з самими аналізами.
- Мій тато теж вчився в Києві, - згадав Сашко. Він, мабуть, остаточно вирішив, що Київ – місто де всі вчаться на когось, і німці, і зулуси і китайці. В чомусь він був недалекий від істини. Кияни просто так звикли до цього, що вже не помічають. А негрів просто зараховують у родичі. Улюбленим персонажем українських анекдотів початку 90-х став негр, що виріс в українському селі, якого усі шанували та любили лише за те, що відразу видно, що він не москаль.
- Ну то й ти приїзди вчитися, як виростеш, - запропонувала Сашкові Леся.
- Я дуже зацікавлений у космонавтиці, – почав обдумувати Лесину пропозицію Сашко. Мабуть йому не давали спокою лаври першого німецького космонавта Зігмунда Йена, чий політ широко святкувався по обидві сторони берлінського паркана. На стіні моєї кімнати певний час висів його плакат зі станцією “Салют-4” у розрізі. Плакати в німців виходили краще, ніж в нас. Не скидалося так на наочні матеріали з громадянської оборони. Втім, орбітальні станції все ж краще виходили в нас.
- Ваші космонавти теж в Києві вчились? – допитувався Сашко.
- А то, - відповів я. – Бери вище. В нашому Політехнічному інституті сам Корольов вчився. Це він всі ті ракети побудував.
Якби я був в ті часи досить ерудованим, мені необхідно було б додати, що там же навчався Кондратенко, за розрахунками якого американці літали на Місяць. Сікорський, за розрахунками якого літали усі гелікоптери та пасажирські літаки. (Ви знаєте, що першою пасажирською авіалінією в світі була лінія Київ-Відень? І мовчали про це лише тому, що Сікорський заснував її за гетьмана Скоропадського, а потім ще й емігрував до Америки клепати свої гелікоптери.) Навчався там також Патон, за розрахунками якого усі ті ракети, літаки та гелікоптери зварювали. Про основоположника сопромату Тимошенка (теж емігранта до Америки) я з вредності промовчав би. Хоча винайти таку муку для студентів – теж неабищо.
- Документи подала вже? – спитав я в Лесі теж про навчання.
- До КПІ, - відповіла Леся. – Перший екзамен в середу.
- А я ще не визначився, - збрехав я Лесі й Сашкові.
Визначився вже я, навіть вже забрав документи з мехмату таємно від батьків і таскав їх зараз із собою у цій ось німецькій течці з натуральної шкіри. Вміли східні німці не тільки друкарські машинки та плакати робити, а й такі ось течки під крокодилову шкіру. Течку я теж підступно поцупив у свого батька-науковця. Якщо через це загубилася якась страшенно важлива наукова стаття з теорії термопружності, людство має винуватити тільки мене, більше нікого.
Мій батько, власне, теж ледь не вступив до КПІ. Це настільки чудова історія, що ми з Ерікою зараз остаточно начхаємо на сюжет, і викладемо її стисло, але з необхідними подробицями. Задля умовностей можете вважати, що сіли ми рядком на лавочці запасних біля баскетбольного майданчика, і я, ні сіло, ні впало, став цю історію Лесі, Сашкові та Токаю розказувати, як в романах Сервантеса в корчмі при дорозі. Хоча насправді, звичайно, ніякої корчми поруч з нами не було і нічого подібного я товариству не розповідав. Чи я з дуба впав?
- Отож, у 1958 році мій батько подав документи до Сільськогосподарської академії, - мав би почати я цю розповідь.
- А до чого ж тут Політехнічний інститут, - мали б перепитати мене Леся, Сашко чи Токай.
- А до того, що він склав усі іспити на п’ятірки, але … не пройшов за конкурсом.
Що то був за конкурс у шановній академії залишається лише здогадуватися, може й іспит на вгодованість домашньої льохи, вагу тормозків, товщину сала чи ще на щось, але у вересні батька до вузу з колгоспу не викликали. Як би там не було, я шановним сільгоспакадемікам дуже вдячний: ні Мічуріна, ні Лисенка з мого батька в результаті не вийшло, а забрали його до лав радянської армії. Служили тоді 4 роки, батько потрапив до надсекретної частини, і чим там займався – військова таємниця, яку він і досі береже, хіба що після третьої чарки проговориться. Річ не в тім, а в тім, що в армії довелося йому працювати з гіроскопами.
Гіроскопи, це така фігня, яку як на щось наведеш, то вже не збочиш з цього напряму. Гіроскопи тримають напрям телескопа на зорю, не дивлячись на обертання земної кулі, тримають на курсі кораблі за будь-якої бурі й хитавиці та наводять ракети на ціль за першої, другої та третьої космічних швидкостей. Винайшла їх математичка Софія Ковалевська, чий портрет висить на стіні у кожній школі, але про гіроскопи школярам не розказують, бо бережуть військову таємницю.
В армії батько перечитав силу-силенну літератури про гіроскопи з грифом “цілком таємно перед прочитанням спалити” та “для службового користування”, й вирішив, що антонівські яблука та ренклод тепер вивчатимуть інші, він же присвятить своє життя гіроскопам. На четвертому році служби він подав по команді рапорта, що хоче вступати до КПІ вивчати гіроскопи, йому дали направлення з частини й відкомандирували до Києва, наказавши обов’язково стати на облік у києвського воєкома, щоб не вважали дезертиром. Такі тоді були порядки.
Та мій батько був розгільдяєм і на облік відразу не став, а поперся складати іспити, і вже знову склав їх на п’ятірки, коли виявилося, що він знову “не проходить за конкурсом”. Він не пройшов суворої вузівської медкомісії.
- В нас військова кафедра, усі випускники стають офіцерами запасу, - пояснили суворі вимоги в приймальній комісії.
- Та зачекайте ж. Я ж з армії. Ось направлення. Для армії підходить медкомісія, а для вас – ні. Що за дива?
- Не створюйте черги, молодий чоловіче, - сказали батькові в приймальній комісії. Так мій батько став остаточно втраченим для науки: втретє він на такі знущання над собою вже навряд чи погодився б.
Треба було вертатися до лав радянської армії і ще півроку дослужувати, як не крути. От тут батько і згадав, що треба стати на облік та знятися з обліку, й пішов до райвійськомату. Рядові працівниці військомату ставити і відразу знімати відмовилися, й направили його до воєнкома. Майор-танкіст довго лаявся, погрожував гауптвахтою і таке інше, але батько якось не реагував: він думав про гіроскопи та про злу свою долю.
- А що ти хотів там вивчати? - заморився нарешті лаятись без реакції воєнком. Він був справжнім герменевтом, і знав, що для лайки потрібен той, хто лається, сама лайка, й той хто лайку вислуховує. А без цього лаятись зась.
- Гіроскопи? Тобто дзиги? Тю! Сиди тут! Зіно, до мене! Обдзвонити всі інститути, взнати, де ще в Києві вивчають дзиги! Тьху, гіроскопи! Сидіти, сержанте!
Через півгодини батько вже мчав на таксі за гроші воєкома до червоного університету, в якому виявився факультет по дзигах, який називався механіко-математичним: до завершення прийому документів залишалося сорок вісім хвилин.
Отакі бувають майори-танкісти. Отака буває доля. Про долю я пишу як зацікавлена особа: саме в червоному університеті мій шановний батько зустрів мою шановну мантінку, в результаті чого я маю зараз можливість клацати по клавішах Еріки, пити кисляк, закусувати бубликами, і взагалі – радіти життю. Як завжди водиться, людям таким, що безкорисно допомогли тобі злу долю перебороти, не спроможешся віддячити навіть пляшкою коньяку. Звідки коньяк у сержанта? А тепер де його шукати того майора? Тільки й можеш, що нахабно й нелогічно вставити його до свого роману. Може прочитає й згадає.
До речі, щодо жартів долі: гіроскопів в залізі, а не в теорії, мій батько якраз не вивчав, гіроскопи вивчав якраз я. Але для цього мені спершу потрібно було будь-що знайти Шайбу 22 червня 1983 року, о десятій сорок дев’ять на Центральному стадіоні, поблизу від табору мандрівних чехів, яких я зовсім марно порівнював з циганами, бо бойові фури колом -–то власне чеський винахід, їх за часів Яна Жижки за це так і називали – таборитами.
- Ти на верхньому полі з Токаєм сьогодні гуляла? Ніхто там м’яча не ганя? Шайбу не бачила часом? – встиг я задати аж три запитання, перш ніж Леся відповіла на всі одним економним словом.
- Ні.
Схоже було на те, що в цій половині пустелі лева, чи то пак Шайби, не було. Був тут стадіон пожежників з навчальним високоповерховим будинком, куди ті пожежники здиралися драбинами під секундомір, було два трампліни для літаючих лижників зі штучним покриттям, сектор легкоатлетів, що так і намагалися влучити в тебе диском чи молотом, був роздовбаний боб для швидкісного спуску сніжними трасами, до якого заліз і бавився Сашко, будинок Лесі, що підходив впритул до огорожі стадіону, а от Шайби – чортма.
- Я Зіту й Гіту бачила, - сповістила Леся, подумавши, – Сьогодні в хокеїстів наших якась гра.
- Рятівнице! - подякував я. Хоча якби її заповзятий пес не пригнав нас сюди, ми давно вже були б саме біля “Крижинки”.
- Ну то ми побіжимо, - сказав я.
- Біжіть, - знизала плечима Леся. Вона ще чи вже не була в мене закохана.
- Гавс, - погодився Токай. А може не погодився, а спитав з осудом:”І куди ти, дурнику, біжиш?” Аби ж то я сам знав куди.
- Ну то ні пуха, ні пера тобі в середу, - сказав я на прощання Лесі.
- До лисого дідька, - правильно відповіла Леся, визначаючи заодне мій напрям руху.
