Кожної п‘ятниці літня жінка, одягнена у темну одіж та елегантний капелюшок, виходить з дому рівно о першій годині дня. Перетинаючи Im Ellig Str., повільно спускається сходинками до широкої автомобільної дороги і... зупиняється. Ставить прямісінько на бруківку невеличкий акуратний кошик (який незмінно подорожує разом з нею ось уже десять років одним і тим же маршрутом) хвилину-дві стоїть, однією рукою спершись на сходові перила, а вже тільки потім рушає далі...
“Чеширський кіт”
- Ви полюбляєте маршрут фрау Дуссе? – Зовсім несподівано, навздогін, пронулав чоловічий голос.
- Маршрут фрау Дуссе? – озираючись, здивовано перепитала я.
Мене наздоганяв мій сусід, що живе через кілька будинків праворуч від моєї домівки. Це чоловік років так... Не знаю, мені навіть зараз важко визначити його вік, оскільки таких класифікую як “дітерболінський” тип із натягнутою на обличчя неприродньою білою, ніби маска, усмішкою, (так і чекаєш – ось дістане із кишені снікерс і, неначе в рекламі, промовить “le-е-cker!”).
- Ах... ви ж мабуть тут ще нічого не знаєте... Якщо не помиляюся, ви оце місяць, як переїхали до нашого Елліґу, - із награною таємничістю у голосі, промовив сусід.
- Так, майже ...
- Забув представитись – Франк Вундер! Але для вас просто Франк – повторивши двічі своє ім”я, чоловік простягнув свою долоню.
Ми потисли одне одному руки, ніби закріпивши цим жестом ритуал знайомства.
- Не звертайте на неї уваги! Ця Дуссе – дивачка, - продовжував сусід, - але абсолютно мирне і добре створіння. Ви до неї звикнете, - його щелепа після цих слів роз”їхалась у такій дивовижно широкій усмішці, що відразу виникла асоція з чеширським котом із мультика “Аліса в задзеркаллі”.
- Власне – ми з нею навіть не знайомі ...
Не встигла я закінчити фразу, як він зі швидкістю кільканадцять слів за секунду продовжив далі:
- Але заклинаю! Не ходіть цими жахливими сходинками – їх не ремонтували з тих пір, як ненароком посковзнувшись, уночі, один пан убився! Уявляєте – мізки по всенькій бруківці... Ох... про нещасний випадок навіть писали у “General Anzeige”. Я спостерігав за вами - ви кілька разів за цей тиждень сходили донизу саме цими злощасними сходинками, невже вам важко пройти ще з десяток метрів і зійти гарною дорогою без зайвих клопотів?
- Мені не важко, я навіть не знала.
- Так ось – тепер знаєте, - “чеширський кіт” знову усміхнувся: його шоколадне обличчя (продукт ретельного засмагання у місцевих соляріях) вкрилося ажурною сіткою дрібних зморщок.
- Що ж...
- Ви, певно, хочете запитати, - вкотре перебиваючи мене, продовжував сусід, - навіщо оце я іду цими сходинками? Просто з любові до ближнього, тобто – до вас! Мені б зовсім не хотілося, аби з моєю сусідкою сталося таке, як ось із цим равликом, - “чеширський кіт” подививзя донизу і вказав пальцем на дохлого равлика, тільце якого було розплескане по сірому бруку, - Ходімте, ходімте звідси і я покажу вам інший шлях...
Не можу сказати, що мала велике бажання слідувати іншою дорогою, однак із солідарності та пошани до місцевих “табу” вирішила скористатись пропопозицією аж занадто люб‘язного сусіда.
“Хвіст”
- Та хто ж тобі на хвіст сьогодні наступив?!
- Ніххххто!
- Боже, таке злюще, що навіть на мене не дивиться... Та відірвися хоча б на секунду від своєї клавіатри, Сонце!
- Я сьогодні не Сонце.
- А хто?
- Хто-хто... дід Пихто! Ось хто...
- Все зрозуміло. Краще не чіпати.
- От і не чіпай!
Мій настрій був розчавлений, наче той равлик неподалік нашого будинку на сходах. Ранкова розмова з “чеширським котом”, із-за якого я запізнилася на свій автобус, а потім була змушена чекати на наступний ще з півгодини у його товаристві, ніби кусючий остюк штрикала мене десь ізсередини. Усі тридцять хвилин сусід у різних інтерпетаціях переповідав історію нещасного випадку десятилітньої давності. Причому деталі з калюжею крові та розчавленими мізками він переповідавав особливо “апетитно”.
- Тоді я їду на роботу!
Категоричний тон чоловіка примусив мене повернутися до реалітету.
- Еге ж... Ти там і заночуєш?
- Заночую, навіть не сумнівайся. Спати на офісному столі набагато приємніше, ніж у ліжку з дикобразом, - чоловік подався до вхідних дверей.
- Дикобраз – це по-твоєму я?!
- Ні... Ти – гірше ніж дикобраз. Ох... бачила би ти зараз саму себе.
Я подалася до дзеркала.
- Ну... вже що є, - скорчивши гримасу, промовила, - невже я не маю права на поганий настрій?!
- Право маєш, а от відіграватись на мені... То таки скажеш, що трапилось?
- Скажу. Тільки ти тоді стовідсотково розвернешся і поїдеш до офісу.
Чоловік скинув черевики і пішов до кімнати.
- Розумієш – це все нагадує мені буфанаду, - почала я, - таке враження, що ми живемо у скляному піддослідному будинку.
- Починається... - Чоловік взяв у руки сигарету і запальничку, - рівно рік ми шукали собі житло. І тобі не подобався жоден із варіантів, окрім останнього – тобто будинку, який, як ти ось тільки що мені заявила, виявився скляним і піддослідним. А будинок, між іншим, має подвійні стіни.
- Та при чому тут стіни?!
- А причому тоді скло та дурість про досліди... Кому ми потрібні, аби нас досліджували?
- Не знаю.
- Отож бо і воно, що не знаєш. Як тільки параноя із привидом, який розгулює вночі кімнатами у тебе ділась, то з‘явилась інша ідея-фікс – досліди.
- Але ж ти сам казав, що таки щось було...
- Ну той що, як було – воно мені жити не заважає.
- А той психічнохворий, що кожноденно співає під нашими вікнами “Du bist mein schtern! Telefon, Gas, Elektrik...”
- Ну і нехай собі співає – ти ж сама сказала, як цукерок виносиш, то він собі попід іншими будинками співати іде. Погодься – як для психічнохворого, то досить дотепно. І потім – у нас всього один псих, а от у Пастушевських поруч будують цілий інтернат “бехіндерів”. То що вже їм казати, а головне – кому жалітись? Ми живемо у ци-ві-лі-зо-ва-ній країні. Тут же демократія! Швидше здорову людину ізолюють, ніж навпаки.
- Але я не про це...
- Так і зрозумів, що не про це.
Чоловік роздратовано зіскочив з канапи і подався на терасу палити. Хвилин кілька він стояв мовчки.
- Я сьогодні познайомилась із сусідом, що живе через будинок від нас.
- З сусідом?.. – Чоловік примружив очі. – З цього би і починала...
- Так ось. Він сказав, що отими сходинками, які ведуть до дороги, тутешні мешканці не ходять, оскільки років десять тому там трапився нещасний випадок. Ну... і що взагалі – ходити тією дорогою, як він сказав, означає “дратувати Зло”.
- Ах, он в чому справа... Все, тепер точно доведеться продавати будинок, бо ми живемо поблизу місця, де мешкає “роздратоване” Зло, - чоловік іронічно подивився на мене, - послухай, я розумію, що до нового місця потрібно звикнути, але ж не можна перейматися геть усією дурістю, яку переповідає місцевий псих. При чому впевнений, що він це робив не з метою, як ти сказала “попередити”, а просто престарілому дуріку закортіло позалицятись. Та знав я цю історію ще до того, як ми купили дім. Колишній господар розповів, що дійсно десять років тому тут стався нещасний випадок. Але все було досить прозаїчно: чоловік мав серйозну хворобу серця. Тому це могло трапитися з ним і вдома – у ванні, за чашкою кави чи ще десь!
- Слу.... а він тут такого нагородив про розчавлені мізки, калюжі крові... Ой... навіть переповідати бридко. А ще...
- Ну що ще?
- Ще сказав, що наша сусідка, фрау Дуссе - шизофренічка і щоби я мала це на увазі. Оскільки вона – бомба уповільненої дії.
- Бачив я цю бабцю! Господи... Типова німкеня-чепурушка. До речі, ця “шизофренічка” водить мерсівський “Smart”. Насилу ходить, а їздить, як скажена. Ледь на мене не налетіла минулого тижня. Так що це твій сусід шизофренік – не інкаше.
- Він такий же мій, як і твій!
- Ну добре, не дратуйся. Оце і все, що ти хотіла мені розповісти? – Чоловік, обнявши мене за плечі, спокійно продовжив, - розумієш, ідеального місця однак не знайдеш. Завжди будуть якісь каверзи вилазити як не тим боком, то тим... А тим паче – люди. Ми для наших сусідів як нова іграшака: мало того, що новенькі, так ще й іноземці. Тому кожне намагатиметься тебе застерігти від чогось там та навчити.
- Та мабуть... А ще сусід сказав, що окрім нашої фрау Дуссе ніхто тими сходинками не ходить. Тому так ті сходики мешканці і назвали “маршрут фрау Дуссе”.
- Ну то й добре! Ми тепер також будемо той маршрут так називати, - чоловік скуйовдив одним жестом моє волосся і прошепотів на саме вухо, - якщо ти зараз же мене не нагодуєш вечерею, то на вулиці Ellig скоїться іще один нещасний випадок. Я умру з голоду. А наші прекрасні сусіди потім базікатимуть, буцімто одна молода фрау умертвила свого чоловіка, не даючи йому їсти.
- Специфічний у тебе гумор, - звільняючись від його обіймів, я подалася до кухні, - однак, чуєш?! Голодом лікують!
Але, здається, чоловік уже не чув того, що я йому говорила. Він стояв біля вікна і приголомшено спостерігав, як «чеширський кіт», виволокши від нашого будинку сміттєвий контейнер, повіз його на загальну вуличку...
- Що це за свинство?! – Роздратовано вигукнув чоловік.
- Здається, Вундер узяв над нами шефство, - ледь стримуючи сміх промовила я.
- То може він прибиральником до нас влаштується, чорт забирай!
- Мені здається, він замахнувся на більш серйозну посаду... - Уже заходячись від сміху, додала я.
- Ні, це просто цирк на дроті! Ось так відверто залицятися до чужої жінки... Та краще б тій Дуссе виволік контейнер – бабця ж насилу ходить. Божевільне закінчення тижня – нічого не скажеш.
У цей момент сусід, побачивши нас із чоловіком у вікні, помахав нам рукою на знак дружби та сусідської взаємодопомоги: на його обличчі красувалась фірмова «чеширсько-котяча» усмішка. Він повертався уже без контейнера, а отже – його завдання “мінімум” було виконане.
- Все! Завтра зранку їдемо за місто. Не маю жодного бажання всі вихідні відбувати із нашими пришелепкуватими сусідами. Згодна?
Я задоволено кивнула головою, подумавши про про те, що навіть деяка пришелепкуватість наших сусідів додає нашому життю з ними добру унцію неочікуваних позитивів...
“Пожежники”
- Котра година?! – Чоловік нашвидкоруч одягав халат.
З просоння могла ледь розгледіти у напівсутінках циферблат нашого годинника із позначкою «6:35»
- Послухай, запитувати суботнього ранку «котра година», коли надворі ще суцільна темінь... – Невдоволено пробурчала я.
- Та в двері дзвонили, ти хіба не чула?.. Вже аж із коридору долинули до мене його слова.
За мить вискочила з ліжка і я: гучні голоси та неймовірний гуркіт, що розносився по всенькому будинкові, примусив мене чимдуж бігти донизу...
На порозі стояла бригада пожежників, які намагалися затягти до кімнати пристрій, що був схожий на масивну складну драбину. До споду цієї конструкції були прикручені коліщата, які не котилися, а сковзалися по паркету, залишаючи на ньому глибокі колії подряпин.
- О... Пані, перепрошую, - голосно промовив один із прожежників, - однак мусимо порятувати вашу сусідку, а для цього нам потрібно потрапити на вашу ділянку.
Я була настільки шокована дійством, що навіть нічого не змогла промовити у відповідь. Перевівши погляд на свого чоловіка, мені спало на думку, що хтось із нас двох збожеволів точно. Він від сміху аж зігнувся вдвоє.
- Що... Що ж тут смішного?!
- Зажди... – намагаючись погамуваим сміх, вимовив чоловік, - наша бабця ненароком замкнулася у туалеті...
- Фрау Дуссе?
- Пожежник сказав, що перебудила пів кварталу, оскільки до рятувальної служби подзвонило кілька людей.
- Як то кажуть: і сміх, і гріх, - слідуючи за командою в захисних костюмах, промовила я.
Дійшовши до середини нашого газону, розгледіла відчинене настіж вікно на другому поверсі сусідського будинку. У вікні стояла літня жінка у халаті і, якось винувато усміхаючись, намагалася підкорегувати драбину, яку пожежники вже встигли приставити до віконниці.
- Дивно, що ми нічого не чули, - звернулась я до чоловіка.
- Та нічого дивного... – втрутився одини із співробітників рятівельної команди, - очевидно, вікна вашої спальні виходять на інший бік вулиці.
- Так воно і є, - погодилась я.
- Що ж, пані, ще раз перепрошую за ті незручності, що спричинили, - чоловік у помаранчевому костюмі простягнув свою долоню для здійснення ритуалу прощання, - свій обов”язок ми виконали, а драбину винесемо через будинок вашої сусідки. Бажаю вам гарних вихідних. Бувайте!
І пожежник, дійшовши до межі нашої та сусідської ділянок, спритно перестрибнувши через низенький паркан, подався до будинку Дуссе.
- Ось тобі і “schönes Wochenende”, - дочекавшись, доки пожежник зникне за скляними дверима сусіднього будинку, промовила я.
- Та… не бери в голову. А якщо чесно, то мене добряче насмішив цей випадок, - чоловік якось ніби винувато подивився на мене, - ходімо краще пити каву.
- Ходімо... – Зітхнувши, відказала я і слухняно попрямувала до кухні.
Вмостившись на високому дерев”яному табуреті, з цікавістю спостерігала за рухами свого чоловіка.
Взагалі, зловила себе на думці, що я - людина деталей. Ну от скажімо: що може бути такого цікавого у процесі приготуванні кави? Нічого, якби це робив хто інший. Але скільки би не спостерігала за власним чоловіком, мене постійно заворожував його натхненний вираз обличчя і та спритність рухів, з якою він лаштувався до майже ритуального процесу приготування напою.
Усе починалось із вибору чашки. Ніколи не було сталої композиції. От і сьогодні: це була прозора чашка із елегантним тоненьким вушком. Він знав.... Він усе добре продумав... Хвилин п”ять я буду насолоджуватись одним виглядом молочно-кавових барв, принюхуватись до напою, а вже тільки потім торкнуся ложечкою до високої пінки збитого молочка на кавовій суміші. Ох... духмяний аромат наповнював усеньку кухню. Навіть ранкові каверзи почали набирати якихось кумедних обрисів; і я вже з насолодою почала думати про те, як за годину ми подамося до якогось мальовничого місця, а найкраще – до моїх прекрасних Siebengebirge, що з переїздом залишились по інший бік Рейну. Однак черговий дзвінок пронизав мене ніби електричний струм і я, зіскочивши з табурету, подалася відчиняти двері.
- Перепрошую... Із вашою сусідкою істерика. – Переминаючись із ноги на ногу, якось непевно мовив чоловік у помаранчевому захисному костюмі. Це був той пожежник, який хвилин десять тому бажав нам гарних вихідних та запевняв, що більше не потурбує.
- То може зателефонувати її рідним?..- Дивлячись з-під лоба на пожежника, промовила я.
- Вже зателефонували! Фрау Дуссе сама попросила про це: через пів години обіцяла приїхати її донька... Однак бабця так невтішно плаче, що я оце подумав... може би ви з нею побули якихось там кілька хвилин, доки вона заспокоїться. А у нас новий виклик, тому не можемо гаяти ані хвилини.
І, не дочекавшись моєї відповіді, пожежник вкотре попрощався і швидким кроком подався до авто.
"Пастка"
Якщо хтось має бажання відвідати будиночок Барбі – то вам сюди... Так-так, оселя моєї сусідки, фрау Дуссе, якраз типовий екземпляр.
Двері відчинила бабусенька років вісімдесяти у темно-рожевому довгому халаті та з довжелезною сигаретою в руці. Я не знаю, яким місцем вона плакала, оскільки на її обличчі красувалась осяйна усмішка, а очі були підведені яскравим синім олівцем (дарма, що не рівно). Скориставшись моєю шоковою реакцією на її вигляд, вона активно перейшла у наступ:
- Дорога моя! О... яке милосердя, - схопивши мою руку та з усенької сили тиснучи її, схвильовано мовила бабця.
Доки збиралася з думками, аби промовити якісь ввічливо-банальні фрази, фрау Дуссе зачиняла вже за мною вхідні двері і показувала на вітальню, до якої повинна була зайти.
Кімната, в котрій я за мить опинилась, мала біло-рожеві кольори: шафи, книжкові полиці, страровинні сервант, комод мали білий колір, а м”які меблі та стільці - обтягнуті тканиною золотаво-червоних тонів. Широке підвіконня було тісно заставлене дрібними статуетками в переміш з горщечками кімнатних рослин. На невеличкому круглому столику стояло дві чашки з блюдцями та чайник настільки тоненької порцеляни, що його круглясті бочки аж просвічувалися у яскравих ранкових променях. Мабуть я занадто довго затримала погляд на тому чайничкові, бо фрау Дуссе, вказуючи рукою на посуд, промовила:
- Це найдорожча річ, що маю. Єдина пам”ять,що й лишилась від матері.
І, загасивши свою сигарету у скляній попільничці, люб”язно почала припрошувати попити з нею чаю. Зрозумівши, що до приїзду доньки фрау Дуссе покинути чужу оселю мені не вдасться, ствердно кивнула головою.
Мені було зовсім не затишно у чужому домі, з незнайомою людиною та й обставини, які змусили завітати до оселі моєї сусідки, не задавали відповідного настрою для душевної бесіди. Можливо й фрау Дуссе відчула ту насторожену ноту з мого боку, оскільки її запальна жвавість якось раптово зникла і вона, тихенько присьорбуючи, занурившись майже з головою у чашку, мовчки пила чай. Гнітюча пауза тривала кілька хвилин. Вона іноді зиркала у мій бік, а я демонстративно робила вигляд, що просто розглядаю її кімнату... Проживши п”ять років у Дойчланді, вже досить добре змогла вивчити цих людей і зрозуміла, якшо вдасться знайти відповідну тему для розмови, то потім з пів години можна буде спокійнісінько вивчати візерунок на шпалерах, а співрозмовник матиме прекрасний шанс висловитись. Тому, зачекавши якусь мить, доки бабця сама не зачне наш монологічний “діалог”, я промовила:
- Справді красивий посуд... Щось подібне бачила хіба що в музеї. Навіть трохи дивно, що ось так буденно можна попити чаю із цих тендітних чашок, - я усміхнулась і подивилась на бабцю.
Здавалось, мої компліменти щодо посуду не справили на неї відповідного враження, оскільки вона якось вся наїжачилась і ще глибше занурилась у свою чашку.
Мовчання сусідки починало мене неабияк дратувати. Зачекавши ще якусь мить, я вже починала мізкувати над прощальною петицією, коли раптом фрау Дуссе тихо промовила:
- А вона мені так і не написала...
Мене спочатку її слова насторожили. Але тут же сусідка буквально за кілька секунд продовжила:
- Ні-ні вона не росіянка, точно не росіянка, кажу тобі! То українка... Я добре це запам”ятала. От і твоє прізвище кілька разів підходила до дверей, аби прочитати на табличці. Раніше було просто: ви всі були “rus”. А от вона, знаєш, так мені сказала: ніколи українець русом себе не назве!
“Точно пришелепкувата, - подумала я, - та ще й до того всього фашистка. Ось зараз розпочне відому пісеньку: заполонили фатерлянд!!! Дойчланд для дойчів!!! Ну зажди...”
- Моя сестра померла рік тому, хоча й молодша на три роки за мене була. Я знаю, що ще якихось рік-два й мені треба збирати пантофлі в торбинку, але все життя мені не дає спокою запитання: чому ВОНА не написала жодного слова? Дитино, зрозумій, я просила її залишитись. Я би допомогла усим, чим би тільки змогла, адже насправді слова “фашизм” та “німці” не є синонімами. Війна не розподіляє людей на “добрих” чи “поганих”, а швидше стриже усіх однією бритвою, що має назву “жертва”.
- Ви гадаєте, що ті люди, котрі стригли бритвами голови в”язнів Бухенвальду є жертвами? – Ці слова ніби вистрибнули з мене.
Бачила, як у бабці аж побіліли кісточки пальців, якими вона міцно стиснула бильця крісла, в котрому сиділа. Вже опісля зрозуміла, що не варто було цього їй говорити, однак фрау Дуссе спокійно проковтнула мої слова і продовжила далі.
- Я не ображаюсь. Просто не маю відповіді от і все... Та жінка, з України, за ці шістдесят два роки, що минули, так і не написала ані слова. Невже вона вважала мене фашисткою? Кьольн зрівняли з землею у сорок п‘ятому. І там залишилась моя сім‘я: батько, мати, п‘ятирічний брат і... будинок стертий на порох, в якому народилось кілька поколінь Дуссе.
Репліки сусідки складались в моїй голові, наче пазли. З-поміж уривків її фраз раптом зрозуміла, що вона, очевидно знаючи про моє походження, вирішила висповідатись. Але... Дуссе раптом урвала тему розмови і, секунд кілька помовчавши, майже пошепки промовила:
- Я іноді змушена вдаватися до хитрощів, аби моя донька навідалась до мене. Уявляєш – от і сьогодні: довелося защіпнутися у ванній кімнаті, аби вона приїхала. Звичайно... Сусіди – не дурні люди і здогадуються про мої витівки. Старість – препаскудна річ, повір. Болячки, неміч – це ще півбіди. А от самотність, з якою приходить відчуття власної непотрібності – ось що здатне довести людину до божевілля. Я так собі думаю, - бабця взяла в руки чергову сигарету, - недаремно на старості Бог відбирає деяким пам”ять. Ось так лежиш собі дурним овочем і нічого не знаєш, не розумієш... А тут – серед ночі прокинусь і згадую-згадую-згадую: пам”ять ніби калейдоскоп прокручує усіх і все...
Мені дуже хотілось вставити й свою репліку на все те, що казала бабця, однак наша розмова увірвалась. Замок вхідних дверей напружено рипнув і за кілька секунд до кімнати зайшла донька фрау Дуссе. Це була гарна висока жінка років сорока п”яти (принаймні на такий вік виглядала). Вона привіталася зі мною і, поцілувавши матір в щоку, лагідно промовила:
- Ну що, мамусю, будемо збиратись до альтенхайму?
- Так, моя люба, звичайно. Ти раз на кілька місяців будеш провідувати мене зі своїм новим коханцем. А я, кожного разу червоніючи перед своєю сусідкою по кімнаті, буду казати, що ти у нас багатодітна мама і це твій наступний синок.
- Mutter!!! – Крикнула жінка. Її обличчя спотворила настільки потворна гримаса, що вона видалась мені ровесницею своєї матері.
Вкрай спантеличина такою різкою зміною подій, я поспіхом почала прощатися. Опинившись випадковим свідком подібної сцени, зовсім не хотілося бути ще й співучасницею родинної трагікомедії, від якої добряче тхнуло цинічним фарсом. Бабця провела мене, трохи прикульгуючи, аж до дверей. І вже на порозі промовила: “Дитино, я тебе прошу, навідуйся до мене. А ще... Я тобі так і не встигла дещо розповісти”.
Попрощавшись із фрау Дуссе і, дочекавшись, доки вона зачинить за мною двері, я свідомо затрималась на секунд кілька біля її дверей. Чула, як там, за дверима, плакала донька і... мовчання у відповідь матері.
Коли повернулась додому, годинник вже показував дев‘яту. Це був тільки початок омріяного вихідного, на який ми з чоловіком покладали стільки райдужних надій.
Здавалося, що ранкові події ні на що не вплинули. Я випила свою каву (однак ту, в красивій чашці, приготовану чоловіком, довелося вилити). І до Siebengebirge ми таки поїхали. Але увесь той час, блукаючи хребтами принишклих в осінній дрімоті гір, ввижалось спотворене гримасою обличчя доньки фрау Дуссе. Мене переслідувало відчуття, що я не втямила, не зрозуміла щось аж занадто важливе. Настільки важливе, що неодмінно мало стосунок до мене.
З часом, деколи провідуючи свою сусідку, ось те дещо потаємне та не проговорене, що лишалось між нами з першої розмови, поступово набувало якихось чіткіших і зрозуміліших рис: іноді - потворних, а часто – неймовірно щирих і людяних. Минуле, яким бабця так щедро зі мною ділилась, нагадувало викривлене люстро, в якому бачила не стільки її, Дуссе, скільки позачасового персонажа, що віртуозно грав свою роль на сцені невидимого театру під назвою “минуле/теперішнє”. Десь там, у самісінькій глибині тієї сцени часто впізнавала сусідів, знайомих, рідних та й навіть себе.
*****
... Кожної п”ятниці фрау Дуссе ходить на кладовище: навідується на могили двох своїх покійних чоловіків. Одного вона пережила на сімнадцять років, а іншого – майже на десять. Їхні могили - поруч.
