Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46830
Рецензій: 91224

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Хрущ

© , 03-10-2007
Глосарій

Гей, ви, хлопцi, стрiльці сiчовiї,
Янкель – сотник i Натан – хорунжий,
Перший корпус славної УГА!

Еміль Крупник, «Єврейський курінь»


«Старик взвизгивал и вырывался. Тогда Кудря
из пулеметной команды взял его голову и спрятал
ее у себя под мышкой. Еврей затих и расставил ноги.
Кудря правой рукой вытащил кинжал и осторожно
зарезал старика, не забрызгавшись.»

Ісак Бабель, «Конармія»


1919 рік, поблизу Бердичева.

Поранкову млу прошпигують чорні сильветки хрестів на банях. Попід ними сива поволока притлумлює барокові обриси. Ще нижче з-за мурованих, ніби середньовічних фортифікацій –  бодай моцніших за сучасні касарні  – визирають краєчками дахів і коминів будівлі чернечого кляштору.  Упізнав, айно!   Cе монастир ордену босих кармелітів.

Помалу посуваю польову льорнетку  далі, троха праворуч.  Пелехи досвітньої неґури  мляво клубочать з-посеред рясних і кучматих  кучерь: кронистого  верхів’я горіхів і груш, ґудзуватих дубів а стрімких маківок тополь.

Мій бінокулярний «М 9/13 Feldstecher»  виокремлює мокрі дахи провінційного містечка. Архитектурові елєменти  то випливають, то тьмаво вгасають у мричі. Де-не-де понад хатами виграє димок і, май, поволі щезає у кошлатім туманові.  Допевне,  се дбайливі ґаздині вже зрання кухарюють своїм ґаздам на шкварні сніданки!

Вертаю далекоглядом троха ліворуч. Очима намацую клясицістичну  споруду так званого штилю «рундбоґен».  Увздовж бічної стіни шерегує «ломбардська» аркатура –  декоративна валка глухих арок у питомо неороманській  манірі. Помічаю на шляхетному фасадові будівлі, у горішній частині  портику кружало мозаїки, звідки  визиркує велика зоряниця Давида-царя. Ай-вей! Упізнав і сю школу!   Мой, се ж містечкова хоральна божниця!

Краєм ока ледь-ледь встигаю помітити хапливий рух і спалах барв. Ніби майнуло золотавою корогвою. Умить спрямовав у той керунок оптичні скельця свого «Carl Zeiss Wien». Ген-ген – а диви – уздрів! Гезди, на даху одної з більш поважніших і статечних будівель. Буцім щось було, а вже нема...

Трохи зачекав. Аж ось знову звідтиля мені ув краєчок ока гейби майнуло яскравою жовтизною. Ще раз: май-май. Авжеж, так і є, рихтіґ!

Бачу жовто-синю фану на даху. Дві попельнасті постаті обабіч ледь видко з-за мряковини. Їхні стрілецькі одностроєві кабати – синювато-крицевого цісарського кольору «Feldgrau»  –  тануть у димчастій ранковій імлі.

Правдоподібно, се жовняри з розвідчого кіннотного відділу чотаря Фоґеля. Та й корогва є наша, галицька, жовта й синя. Стяги Наддніпрянської Армії, з якою ми нині здобуваємо комбатантну звитягу пліч-о-пліч на українсько-большєвицькому фронті, виносять жовте й блакитне забарвлення.

На підході до сего містечка я  надіслав був наперід кінноту з чотарем Фоґелєм. Яко маневровий аванґард, на розвідче рекоґносцірування. Коби-м запізнати дислокацію  вражої залоги. А відтак, у ґерцю чи инакшім розвідчим способом, евентуально вивідати його число й силоміць. Кілько большєвик має багнетів? Кілько шабель? І найважніше – ци має до диспозиції гнізда скорострілів? Ци має батерії артилєрійних гармат?

Тоді міг би я здецідовувати ци рушати у фронтальний анґажемєнт на большєвицьку залогу силою своєї окремішньої сотні. Альбо натомість радше зачаїти ся в позиційно вигідному підступі в околицях містечка й почекати аж заки надійде маршем решта відділів, що становить резерву нашого куреня. А тоді вдарити всім куренем огульно –  в окруженнє «вороженька»!

Остатнім часом сеї офензиви, опісля як Галицька Армія перетнула була р. Збруч, військові відділи нашого Першого Корпусу під командою полковника Осипа Микитки просували Правоберіжною Україною з удатним поступом. Уже ми звільнили були з-під большєвика Жмеринку і Вапнярку. Тоді взяли ся за Вінницю й нагнали його звідтам «під три чорти». Нині маршуємо на Бердичів.  Незабаром уже почуємо з-над Дніпрових круч «як реве ревучий». А ген-ген – і княжі гори Києва вже не за горами!

Раптом відчуваю – ніби якась колєра шкоботить мені в шию. Поволеньки так, лоскітливо – чух, чух! Що се за химерія така!

Обережно відтягую свого сторчкового високого ковніра з гаптованою «зубчаткою». Тоді головою хиль! І водночас долонею, обтягненою старшинською шкіряною рукавичкою, рвучко так – цвьох! І, диви, вже струшую в жменю... живого жука.

Мой, так і є! Се ж є Melolontha melolontha! Альбо ж як іще кажуть простішою мовою – «західний хрущ».

Ще змалку я мав неабиякий інтерес до царини комах і жуків. Власне, саме відтоді, як батько подарували були мені грубезний фоліянт «Lehrbuch der mitteleuropäischen Insektenkunde». Сю книгу я читав, зачитував, перечитував і бодай троха не всю завчив напам’єть. Ото там було чималенько мальованих рисунків і геть усе докладно розписано за шкодливе комашиння по Серединній Европі!

До речі, уперше ся книга Юліуса Теодора Рацебурґа вийшла друком у Берліні  тисяча осімсот чотиридцять першого  року під инчою назвою. «Die Waldverderber und ihre Feinde». Осьме перевидання містило біографію автора, а саму книгу впорядковали й відредаговали професори Лісової Академії доктори наук Йоган Фрідріх Юдайх і Гінріх Ніцше.

Саме осьме перевидання сєї книги, що з’явило ся на світ у цісарськім Відню осімдесят п’ятого року, трапило було мені до рук на мої осьмі уродини осьмого дня авґуста-місяця девятьдесять-осьмого року. Отсе відтоді  й зачало ся моє палке захоплення ентомольоґією. А Юліус Теодор Рацебурґ потрафив був стати не тілько засновником цілої окремішньої науки про шкідливих лісових комах, але і моїм особистим взірцем для наслідування.

Усенький сей збіг обставин і чисел був не припадковим. Навспак! Мій батько полюбляли витворювати якісь ґатунки, загадки, чи еніґматичні містерії, або навпаки – відшукувати потаємні смисли в таких ґатунках і речах, явищах ци оказіях, у яких ніхто б инчій і не гадкував  бих вишукувати жадне приховане значіння. Прецінь, цю вдачу я перейняв собі від батька.

Від батька теж я перейняв був іще й палку пристрасть до читання книжок. Ажень усенький наш гелт, усеньке життя-буття було присвячено книжкам, оточувано книжками, завдячувано книжкам.

Наша фамілія віддавна володіла антикварною книгарнею в моєму рідному містечку на вулиці 3-го Мая, колишній Гімназіяльній.  До речі, перейменованій так ще девятьдесять-першого року, гейби на ознаменування сторічного ювілею Конституції.

Там таки на тій ошатній центральній маґістралі Тарнополя, де хідник мощено плитами з теребовлянського каменю, в затишку тихої і тьмавої книгарні, серед щільних полиць, що здіймали ся попід стелю, я невтомно пізнавав дивовижний світ комах – метеликів і жуків, мурах і термітів, павуків і скорпіонів. А також відкривав для себе екзотичні й казкові далекі краї, де ніколи не буває ані снігу, ані холоду, де люди  вірують в те, що буцім ніхто в світі не вмирає, а лишень змінює тіло,  неначе вбрання, як от скажімо, приміром, хробак не вмирає, а стає лялечкою, а лялечка не вмирає, а стає метеликом, а метелик не вмирає…

Я мріяв, коли стану дорослим, буду сам досліджувати життя комах, досхочу студіюватиму ентомольоґію і потрафлю написати власноруч наукову моноґрафію. З докладними рисунками. Авжеж, і не згірш, ніж в Юліуса Теодора Рацебурґа!

Проте, коли я ще не скінчив гімназії, наш родинний консілуюм здецідував, же я, яко середній син нашої фамілії, мусив був ані  переймати від батька фамільну книгарню, ані йти в адвокати чи лікарі. Натомість, я мав слідувати за вуйком Альфредом – поступати  до служби в цісаревому войську.

Відтак, замість писати трактати з етимольоґії, я потрапив офіціром до золочівського стрілецького полку крайової оборони*, де значне число жовнярів становили мешканці з мого рідного Тарнополя. Після падіння Двоїстої Імперії та Листопадового Зриву торік я став на боці українців. А після звільнення мого містечка від поляків – охоче записав ся до лав Галицької Армії у складі цілого куреня з моїх сусідів, добрих знайомців і друзів дитинства.
_________________________________________
*  K.K. Landwehr-Infanterieregiment Zloczów Nr.35


+ + +

Вістун від Фоґеля сповістив, буцімто розвідка не зустріла большєвиків. Відтак, моя пробойова сотня неквапом увіходила до містечка. Стрільці сунули ніби цуґом – у дві валки пообіч головної вулички. Тулили ся попід мури будинків. Пильнували вікна й закути –  «манліхери» напереваги, набої заладовано, баґнети напоготів.

Урешті-решт вийшли на широкий пляц  перед маґістратом, що розмістив ся у шляхетного вигляду кам’яниці, на даху якої  Фоґелєві вояки залаштували вже нашу галицьку корогву.

Долі на майдановій бруківці я помітив скуйовджену червону шмату. Допевне, се було прапором большєвицьких москалів, що висів допіру на маґістратові.

Чотар Фоґель на камінних сходах ошатного ґанку провадив інструктаж кільком стрільцям. Кеди я наблизив ся, він ураз постановив своїх вояків на гаптах. Виструнчив і ся сам. Вправно ценькнув острогами, змахнув правицею в шкіряній рукавичці –  хутко підніс честь під козирець своєї картузяної «петлюрівки» і голосно привітався. Я відповів. Чотар умить заходив ся мельдувати мені рапорт.

Зо слів його одчиту слідувало, що під час розвідчого рекоґносцірування Фоґелєві кіннотники не зустрінули у містечку жадної большєвицької залоги, жадного комбатанта-москаля. Натомість, спіткали ватагу збуїв – кількаро локальних чи радше заїжджих  харцизників  з утятими крісами. Тамті збуї ворохобили й збиткували місцевих обивателів, чинили погром.

Фоґелєві бійці умить стали з погромниками на прю. Одного з ватаги ураз встрілили на смерть. Двійко поранили: одного – троха, а другого – дужче. Його сильно юшило, аж поки керв му пішла горлом і незабаром він зробив амінь. Усіх решту злапали живцем і спровадили в арешт.

Полонених збуїв роззброїли й замкнули під варту до буцегарні у маґістратовій пивниці. Їхнього ватажка, найзапеклішого збуя-погромника, скрутили. Троха намнєцкали в писок і доправили до одного з кабінєтів для подальшої квестії.

Мене втішило теє, що в ґерцю Фоґелєва чота не зазнала жадної шкоди. Я наказав підхорунжому Зиґмундові Шнайдеру постановити подвійну варту і пантрувати довкола пляцу й маґістрату. У міжчасі решта моєї сотні мала бих спочинок і перекус. Стрільці ледве стояли на ногах від утоми й довгого маршу.

Потому був час розібратися з бранцями погромниками. Я вступив до кам’яниці маґістрату й закрокував навзирці за Фоґелєм. Лискучі підлоги рипіли під кованими обцасами наших файних чобіт, ценькали остроги, брязкали шабельні піхви.

Металевий тенькіт линув попід високі стелі маґістрату та дзвінко відлунював із куточків спорожнілих кімнат. Ми проминули широкими й лунками коридорами та завернули до кутового кабінєту з високими стрільчатими вікнами, де  вартувало двійко Фоґелєвих стрільців.

Посеред кабінєту бовванів огрядний стіл під зеленкуватим сукном. Поруч стояв ошатно різьблений стілець. На ньому сидьма скоцюбив ся льотр-погромник. Дебелий, якo клишоногий бурмило з Карпат. Чубату голову похнюпив долів. Руки йому зкручено за спину. У пельку запхано ганчірку. Праве око підріхтовано й добряче набриніло. Ліве вухо геть усе заюшило і з нього дріботіла цівка. Вишневі краплинки помалу цяпали на паркет.

На підлозі поруч лежав зіжмаканий морський кашкет  без козирця, з двома стрічками – так звана «безкозирка». Я повернув голову набік і трохи нахилився аби розібрати витіюваті літери, що разом складали назву корабля. «Іоаннъ Златоустъ».

Погромник убраний був у шкіряні галіфе і шкіряну кебату наопашки. У великій войні такими лискучими кожушечками фасонили переважно дженджуристі авіятори-літуни, кермовці самоходів чи панцирників, часом – стрільці скорострільних відділів, а віднедавна – ще й  червоні большєвицькі комісари.

Під шкірянкою в харцизника була розпанахана москальська «гімнастерка», з-під якої визирали тонкі чорно-білі смужки – у таке спіднє вбиралися матроси на фльоті.  

Відтоді, як ми злучили ся з Наддніпрянською Армією, я вже розкмітив, що наддніпрянці мають неабияку проблєму зі своїм старшинським корпусом – у них чимало люду з авантурничою вдачею і мілітарно слабко вишколених.

Мене ж иноді шляк трафить розлічити хто серед них правдивий комбатант Дієвої Армії УНР, а хто може який башибузук, що приблудив до наддніпрянського табору під блакитно-жовті стяги аби лишень бешкетувати, рунтати обивателів і коїти погромництво  – і то виїмково на свій власний зиск, а велику й дошкульну шкоду нашій спільній українській справі.

Утім, мушу зконфірмувати, же свого кавалку поторочі та проблєм не бракує також і Галицькій Армії. Зокрема, маємо тарапату з браком кінноти. То є нашим найслабшим елєментом. Численніші кінні відділи були бих скріпили боєву силу всього войська, додали рухливости, придали ся бих яко поміч піхоті. У тому є важне боєве значіння кінноти! Наразі ж галицькі команданти користували її у Правоберіжний Україні переважно для розвідчої справи. Або для вельми прецизійного анґажемєнту.

Зв’язаний погромник підвів похнюплену голову, уздрів мене з чотарем Фоґелєм. Допевне розлічив нашу старшинську ранґу, а відтак заходив ся сіпати, ревти та бутіти гейби старий віл.  Твар його зробив ся мов буряк, щоки неголені, очі блищали, густе нечупарне волосся стирчало кучмою навсібіч. Гаспидяка і край!

Бранець далі мукав і мукав, мовби тота скажена корова! Аж допоки я не наказав вартівникові вийняти йому ганчірку з пельки та розв’язати руки. Збуй-погромник одразу зачав волати на пуп, буцімто його різали абощось:

– Свій я, братьці, свій!  

– Ану ж який ти «свій»? – стримано сказав Фоґель і стиснув кулаки так моцно, аж зарипіли його шкіряні рукавички.

– Та ж я хахол чістакровний! Я ж за Петлюру! ЗА НАШЕ ДЄЛО!

Раптом льотр смикнув ся вбік. Хиль головою троха і змахнув щось із шиї – теє маціпусьо кєрбутом полетіло долів.

На підлогу впав манєній жучечок. У блискучому бронзовому панцирі. Упав бідака навзнаки та перелякано заворушив ніжками – чимдуха намагав си перевернути долічерева.

Я лише й вспів розлічити, що се ворушив кінцівками так званий «східний хрущ». Дженждуристий панцир, чорне барильце, ошатні вусики з сімома рухливим пластинками. Типовий представник Melolontha hippocastani.  

Ще я розпізнав, же то самець, бо ж на кінці черевця відросток пігідія вузький і заокруглений, а вусики пишні, буцім у правдивого наддінпрянського козака. Аж раптом мої обсервації утєли ся у найбрутальніший спосіб.

Харцизник чоботом туп!

…Ще й поволеньки розмазав підбором.

Я ледь не зойкнув від несподіванки. Осьо була жива істота, ворушила ся незграбно так. І раптом брутальна стократ моцнійша сила її –  туп!  І гезди вже нема живої істоти! Тілько  вогка темна цятка на лискучім паркеті...

– Хрущ! – раптом гучно й бадьоро вимовив харцизник і простяг мені свою брудну лабету. І сим рухом геть спантеличив мій плин думок. Я аж відсахнув ся.

…Аді, звичайно се був хрущ! Я ж так одразу заобсервував. Але ж пощо було відразу чоботом! Утім, що вже вдіяти. Був хрущ – а вже нема …

– Так. «Східний» хрущ се був… –  відповів я троха засмучено.  

Льотр глипнув на мене якось не так, гейби  здивовано, паки з виразом непорозуміння на його намнєцканій тварі. Аж раптом він мовби збагнув і гай реготіти:

– Ги-ги-гих, нах! Ну так, звісно, шо «східний»! А як жиш йсьчо! Це ш ви, галіційці, у нас «заподні», ги-гих, нах!

Вочевидь,  моя черга була глипати здивовано. Що той вар’ят верзе? Чи я було неправильно його потрактував? Чи він був мнєкий на голову? Ото вже дивне. А він знай собі гнув бандиґи:

– Хрущ. Ги-ги-гих, мля! Йван!

Я ж і далі ніц не міг уторопати:

–  Прошу мосьпане, який, до колєри, «йван»?

–  Ги-ги-гих, ну шо з вас, нах, «западєнцьов» возмьош… Одно, карочє, западло, мля, гих-гих... От шо значє, колі руского язика нє понімають, нах! Я ш гавору, єптць. Шоп пойнятно було. Я – Йіі-вааан  Хрууууущ, отаман отряду  повстанчєского...  

Здається, я нарешті збагнув.

–  То пана се називають …Хрущ Іван?

Бранець радісно вищирився:

–  Ну, так жеш! Мля ж і гавору… Хрущ. Іван Іванович!

Я продовжив його розпитувати:

–  І пан є отаманом сего мілітарного відділу?

–  Ну, єптць! Об чом жеш і гавору, мля!

–  Тоді, пане отамане, ордебатай якого войська містить сей мілітарний відділ?

–  Шо-шо? Хто «забодай»?

–  Гм-мм, мосьпане, се Ordre de Bataille. Тобто се ж є porządek bitewny... Себто, иньчіми словами кажучи,  Schlachtordnung?

Виглядало, же бранець-погромник і далі не розтямив мого питання.

–  Шо-шо, «шляхту» хто? О! Еге ш. Це ми нараз, мля! Шляхту – ф’ють по шиї і в колодєзь…

–  Ка-гм! Перепрошую пана отамана. Мушу знову питати. Надісь такво. Під стягом котрого войська виступає сей мілітарний відділ?

–  Ет, мля. Нуть, як це котрого, нах! Так НАШАВО жеш, пане сотніку! Я ш і гавору, мля, …

Мій терпець уже сливе осяг свого марґінесу. Вочевидь, дістати порозуміння зо сим отаманом Хрущем Іваном Івановичем не було жадної шанси. Утім, я щодуху намагав си лишати у комплентному спокою, тимто й перепитав:

–  Прошу, васпане?

Сам він також утратив той терпець до порозуміння, бо враз заголосив у відповідь:

–  Браткі! Та шож ета дєлаєццо! Та я ш за волю Украєни! Я ш за Ниньку пасць парву, мля! Маргали викалю! Та ну бля буду, наттє хрєст!

І нумо заходив си накладати пучкою святі знамення – та не дрібненько й натарапом, гейби тоті набожні баби на базарі, а так поважненько, зі смаком і значінням, яко парох, від чола й до барила, тоді –  навскіс у кожне плече.

–  О! То пан отаман вірує? – мовив я, але певно, що пан отаман іронії у мойому голосі не вчув.

– А то, нах! – впевнено відповів погромник.

– І яко мілітарна особа старшинської ранґи пан отаман  сі дотримує ордунку й  наказів і приписів командування й надає у тім взірець задля своєї воєнної сили?

–  Ну, дек, єптць!

– А чи пан отаман відає, же Штаб Головного Отамана наклав заборону  збиткувати мирне населення?

Іван Хрущ  не знайшов як на се відповісти. А відтак він часто-часто закліпав очима, буцім розгублена суягна корова. Я продовжив:

–  Чи відає також пан отаман, же Головний Отаман, яко ваш так і наш, Симон Петлюра, окремішньою реляцією забанував, прецінь, чинити ґвалт і рабунок мирного населення? Чи відає пан се? Ажень за погроми – розстріл!

Бранець урешт  ніби розтлумкав про що йшлося та жваво заторохтів:

– Та ж якє то мірне насєлєння, пане сотніку! Ми мірне населення і не чіпали зовсім. Жидоба там одна: цукермани і гольдштейни! А це ж святе діло їх повчити! НАШЕ ДІЛО!

Я ледь не отетерів знову, ніби коли цей погромник хруща чоботом чавив. У мене несамохіть вирвалося:

–  П-п-прошу..?

– Та нічо-нічо, пане сотніку. Разві ш то рабунком назовьйош коли свойо сам собі возвертаєш!

Я навіть не знав що на те йому відказати. Правдоподібне, се уже я закліпав, як розгублена суягна корова. А харцизник знай буяв:

–  Пане сотніку, це ш ми трудовой вкраєньській люд на свойой зємлі, тескеть, за свою землю повсталі. А вони – гнобителі кляті! Жидоба пархата! Сколькі ш ми в ярмє їхньому мучались! Сколькі ш вони нас гнобили!

Раптом у розмову втрутив ся чотар Фоґель, який допір стояв мовчки й тілько стискав кулаки:

– І кілько ж тотих «гнобителів» українського люду, пане отамане, ваші вояки змордували? Кілько на горло скарали?

Хрущ почухав потилицю.

–  Ну, дек, ніхто ш так нє счітав, шоп рахувать. Ге-ге-гех! Ми ж нє счітоводи, нє якісь там юди-анціхрєсти чі корчмарі пархаті, а повстанці народні! Ну, так гаворя, ми с хлопцамі земєльку нашу счєдро скропілі поганой кров’ю їхньой …

У кімнаті запала мовчанка. Чутно було як на стіні цокав великий годинник. Хрущ подививсь на наші мовчазні твари. Я краєм ока запримітив як зблід на крейду Фоґель. Бранець звів очі до стелі й мовчки заворушив губами, ніби й справді рахував жертв своїх погромів. А тоді повернувсь до мене:

–  Ну, правду казать,  пане сотніку, точну ціфрю не знаю. Але ми свої клінкі обмилі кровінушкой їхньой поганой нє однаво десятку породи жидофской …

Чотар Фоґель запитав сухо:

– І кілько ж, пане отамане,  тоті «гнобителі» змордували вкраїнського люду заки ви їхнєю кервою «клинки обмили»? Кілько то вони вкраїнців на горло скарали?

Хрущ здивовано глипнув на Фоґля – вилупив очі так, ніби чіп на нові ворота:

«Скілько вони»? Та шо ви такоє гаворітє, пане чєтарь! Там жеш «вони» билі тока жидовкі старі й молоді, жиденята малі, жидюгі старезні, такі шо уже на ладан свій жидовській дишют. Ну і как ето «вони» моглі пь ковось змордувать!

Решт і решт, о цій миті мій терпець урвавсь:

– Руй! Се авус, панове! Пане Фоґлю, просив бих випровадити бранця на люфт ід пляцу!

Обидва вартівничі стали обабіч кремезного Хруща й повели його геть. Я пішов попереду, а Фоґель – позаду. Бранець погромник плентав мовчки, не пручав си. Адіт, багнети на стрілецьких крісах полискували загрозливо.

Ми всі прокрокували лункими коридорами й виступили на люфт. Чотар Фоґель одібрав охітників між стрільцями, вишикував їх у шерег. Погромника Хруща постановили  попри стіну, тваром до кам’яниці.

З пивниці вивели назовні решту арештантів. Я наказав своєму писареві зачитати розказ зо Штабу Головного Отамана і виголосити вирок ватажкові погромників.

Бунчужний Йосип Ріхтер мав пишний голос і читав гучно й виразно, немовби драматичний актор. До маґістрату з бічних вулиць зачали помалу виходити місцеві горожани.  Вони боязко іззирали на жовто-синю корогву, на стрільців, чемно їх вітали.

Над пляцом і далі лунко піяв ясний голос бунчужного Ріхтера:

–  «…Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників провокаторів…»

Шерегові стрільці заладнали набої у свої ґвери. Цигикнули затвори. Стрільці приклали ся одностайно. Цівки «манліхерів» виструнчили ся рівно, заміряли в Івана Хруща. Я вигукунув команду.

Бабахнуло! Хрущ беркицьнув ся долів.

Над забитим отаманом повисла хмаринка сизуватої порохняви від куль, які сколупнули стіну кам’яниці. Тота хмарка виглядала мені буцімто душа погромника відлітала – і, ачей, зо встиду заховала сь у тій порохняві.

Я неквапно попрямував туди. Почав поволі розстібувати кобуру. Підійшов майже впритул попри розпластане тіло.

Мрець лежав долілиць у буряковій калюжі, коліна незграбно підібгав під живіт. Раптом він ворухнув ногами і застогнав.

Тим часом я вже вийняв пістоля – дарунок за звитягу в бою при звільненні Вапнярки. Цю зброю, цісарського «штейра» дев’ятиміліметрового калібру, мені урочисто вручив наш командант генерал Антін Кравс, правдивий галицький лицар і щирий український патріот з давнього німецького роду.

Чоботом я помалу торкнув тіло Хруща. Він кволо перевалив ся набік, заворушив ногами й руками.

Зненацька я несамохіть ледь ся не здригнув од несподіваної думки – пиняві рухи кінцівок Хруща Івана Івановича пригадали мені ворушіння комахи, Melolontha hippocastani, на підлозі маґістрату, яку він убив перед моїми очима...

На якусь хвилю до горла підступило кепське чуття. Ніби огида до сего погромника, ци туск за розчавленим хрущем, ци всвідомлення моєї власної втоми. Втома останніх місяців, якщо не років, від невпинної війни усіх зі всіма, з безкінечною і буденною рутиною вбивст, убивств і ще вбивств.

А вже наступної миті все минуло. Я  випростав правицю з пістолем троха вбік і долів. Не цілив, ано доправив цівку просто в керунку чубатої голови отамана Хруща. Потис на гачок. Без жадного почуття. Без жадного жєлю чи туску. Буденно та спокійно.

Гахнув постріл. З розбитої голови чвіркнуло червоним, на бруківку порскнули грудки глейкуватої сіруватої слизоти. Хрущ ураз сіпнув ногами і вкляк…

Саме сеї миті сонечко визирнуло з-за сивої хмаринки. Промінчик мерщій заграв на лискучому жалізному боці мого «штейра», де на сріблястій пластинці полискував карбований напис:

За звитяг у бою – сотникові Зельману (Соломонові) Цукерману
Тернопільськ. жидівськ. пробойового куреня І-го Галицьк. Корпусу
від ген. Антіна Кравса, команданта ІІ-ї Армійськ. Групи ГА
1919-го року.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Нічого не зрозіміла.

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Валентина Величко, 23-10-2007

Перебір закуски

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 10-10-2007

Нарешті про УГА

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 09-10-2007

Се ж є Melolontha melolontha!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олексій Тимошенко, 08-10-2007

Про кришталеву чару, срібнеє дно

На цю рецензію користувачі залишили 15 відгуків
© , 04-10-2007

Як наші входили в Бердичів

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© , 04-10-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.83880805969238 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …