

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	720
Творів:	10810
Рецензій:	16419

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Авторська проза

Перунів Дуб

© werwolf, 23-09-2007
Перунів Дуб Великий Віз показував далеко за північ. Тиха літня ніч ще тримала в своїх прохолодних обіймах землю, проте новий день вже починав свою одвічну боротьбу з темрявою. Тиша... Ось десь завів свою нескінченну пісню невтомний цвіркун. Скрикнула нічна птаха. Звідусіль віяло спокоєм. Зненацька тишу прорізало коротке й хрипке кінське іржання. Пролунав тупіт копит. На залитій місячним світлом галявині з’явився кінь. З нього клаптями летіла піна, боки ходили ходором. Він ще раз заіржав, ніби зойкнув й упав, як підкошений. Вершник клубком покотився в густі чагарі. Кінь поривався встати, напружився та через його тіло пройша лиш судомна хвиля. Тварина ще раз сіпнулась і затихла. - Ворон- захрипів вершник, виповзаючи з чагарів. Він спробував звестись на ноги, але знову впав. - Ворон – чоловік підповз до коня й обхопив його голову руками."Що ж ти брате ?! Як же я тепер ... В нього на очах виступили сльози. Втерся рукавом, зняв з коня сакву й закинув собі на плече. Вийняв з піхов меч, опираючись на нього звівся на ноги. Глянув на нічне небо, й спотикаючись почвалав, по ледве видній стежці у глибину пралісу. Стежка вилась гадюкою між густими чагарями, розлогими деревами, з переплетеним гіллям, які в примарному місячному світлі видавались потойбічними потворами. Але він не зважав ні на що. Похмура краса лісу не торкала його душі. Чоловік просто йшов, зачіпався за коріння, падав, підводився і йшов. Важка саква відтягувала плече. Крок, ще крок... Корінь. Знову впав. Десь над головою скрикнула сова. Треба перевести дух, хоч трохи, бо не зможу встати. Він підповз до дерева й прихилився до нього спиною. Його обличчя вкрите кіптявою, пилом, засохлою кров’ю, скидалось скоріше на якусь жахливу маску, ніж на лице живої людини. Живими були тільки карі, чародійські очі, що незвичайно виблискували лютим вогнем. З одягу на ньому була тільки полотняна сорочка, помережана оберегами та полотняні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи. Але чому ж сорочка закіптюжена й пошматована? Чому з плеча сочиться кров, а меч на який спирається аж чорний від засохлої крові? Хто він, що все далі йде в пущу від житла людського? Тому були причини в рік 988 по народженню Ісуса Галілеянина. - Три – прошерхотів спаленілими вустами – три дні. Він прикрив повіки й перед ним безкінечною вервицею промайнули події трьох жахливих днів. ...Вони приходили й раніше. В чорному одязі, з жовтими ликами, упосліджені й занужені. Проповідували покору й смиренність, взивали до Царства небесного, проклинали гординю й блага мирські. Русичі дивились на них з жалем, по звичаю прадідівському годували й поїли подорожніх, не зважаючи на їх речіння, бо безумним вдавалось їм воно. Проповідників приходило багато на землю Руську, їх ніхто не чіпав, люди сказання слухали, та кожен мав собі на умі. Так було поки не починали проповідники ганити віру прадавню, Рода й Дажбога, обзивати тих хто ще вчора годував, язичниками й поганами. З такими просто не розмовляли, не пускали до хати, й вони гинули від звірів диких , голоду й холоду. Минали роки, десятиліття складались в століття, а русичі жили й славили своїх богів, рідних і зрозумілих, деколи нещадних та завжди справедливих. Люди любили волю й вірили, яким ти помер на цьому світі, таким будеш у Вирію довіку. Тому то воїни радше вмирали, ніж здавались, бо не було гіршого прокляття ніж рабом бути довіку. Дивувалися з того їхні вороги та нічого не могли вдіяти. Надто ж лютились греки, адже багрянородна Візантія вже довгі роки платить данину якимсь варварам, язичникам. Нечувано! Що тільки не робили. Не маючи змоги йти на відкриту борню, щедро платили кочівникам за набіги щоб ослабити велику державу, підмовляли союзників на зраду, посилену золотом. Та це мало допомагало: степовики розбігалися, розпорошені залізними полками князів, зрадливі друзі падали з жаху на коліна, коли в їхні ворота стукав укрський спис. Ніхто не міг зігнути Київську Русь допоки вона трималась тисячолітнього Звичаю. Сотні поколінь предків жили в оповідях дідів, сини пам’ятали звитягу батьків, кров пращурів кипіла в нащадках і не розривалось Коло. І так мало бути довіку... Він прокинувся з якимось дивним неспокоєм. Здавалось все добре, та щось ятрило душу, не відпускало. Такого з ним раніше не було, і його огорнула.. ні не тривога, а скоріше здивування. А й справді, що могло так занепокоїти Ярозора, жерця Перуна в сьомому поколінні, великого воїна й мудреця, якого знали кельти й франки, до якого за порадами приїжджали і з далеких Східних земель. Волхв одягнувся й вийшов на ганок свого терема. Яскраво світило сонце, на дворищі учні готувались до ранкових вправ. Ярозір стріпнув головою. « Все добре. Зараз трохи розворушусь з перуничами то де воно й дінеться» - подумав. Зненацька хтось голосно загупотів у головні ворота. Це вже було дивно, адже всі знали, що в цей час перунове воїнство збирається на молитву й ранкові вправи, а тривожити грізних захисників Святого Гаю не хотілось нікому. Хтось голосно розмовляв із сторожею. Вартові не відкривали воріт, розмова почала переходити в крик. Ярозір попрямував туди. «А я тобі кажу не можна зараз, сказано пізніше приїздіть» - вже кричав з вежі молодий воїн. За воротами хтось погрозливо буркнув на іноземній говірці. Жрець піднявся на вежу , глянув вниз. Біля брами стояли два варяги з варти князя Володимира. - Що їм треба ?- спитав волхв - Вимагають щоб ви негайно їхали до князя – відповів вартовий - Дивно. Що сказав князь?- звернувся Ярозір до варяга, що стояв ближче й зосереджено колупав списом землю. - Він говорить щоб ти приходить – ламаною говіркою відказав варяг. - Добре. Передайте зараз прийду -Він сказать щоб ти їхать з нами Ярозір здивовано глянув на них, але нічого не сказав. Він швидко спустився з вежі й попрямував до своєї світлиці. -Ратко, ти за мене. Я до князя, незабаром повернуся - Добре пане. Через декілька хвили волхв на своєму улюбленому коні, якого кликав Ворон, разом з варягами попрямував до княжого терема. Княжа дружина нещодавно повернулась з походу, тому на дворищі панував повний безлад: дико співали п’яні найманці-варяги, іржали коні, стогнали поранені. Волхв з сумом дивився на весь цей гамидер. Серед дружини лиш жменька русичів, та й то бідняки, що пішли в похід заради поживи, а не воїнської слави. Та вони помилились – їх кинули першими під зливу стріл й залпи катапульт, а трофеї здобули найманці. З тих часів, як князь Володимир відмовився від своїх священних охоронців – жерців Перуна, в дружині правували чужинці. Оповитий такими думками Ярозір ввійшов в княжу світлицю. Там йшло святкувавання. Посеред світлиці стояв стіл заставлений різноманітними наїдками й питвом. За столом сидів сам князь, його дядько Добриня, ярли варязької дружини й кілька грецьких жерців у чорному одязі. - О, а ось і він- загорланив Володимир, піднімаючи здоровенну братину з ромейським вином - Сідай з нами, вип’єш- сказав Добриня – Посуньтесь, вікінги Всі вже були добре напідпитку. Здорові, ніби ведмеді варяги похмуро з-під лоба зиркали на Ярозора. Один з греків щось шепотів собі під ніс й перебирав в руках якісь намистинки. Інший не моргаючи дивився маленькими пронизливими очицями на жерця. Невже це він і є той самий язичник, ім’я якого він чув навіть в Персії? Жрець, нічого не сказавши, сів. - На ось – Добриня присунув до нього здорову чашу. – Гей там, чашнику, вина гостю. - Я не вживаю грецького пійла. Якщо є мед то вип’ю. Князь хмикнув, пощіпуючи рідкий вус. Добриня набурмосився, але махнув рукою і ключник швидко кудись майнув. Варяги пили, гучно плямкаючи, Володимир об’їдав заяче стегно, греки втупились в підлогу. В світлиці висіло напружене чекання. Ярозір відчував, що безпутній син Великого щось надумав. Страшний здогад промайнув у нього в голові, але він відразу відігнав його, навіть злякавшись цієї думки. Почулось човгання, в кімнату зайшов чашник й подав жерцю чашу меду. Зненацька всі якось ожили й заворушились. - Ну що Ярозоре, тепер вип’ємо? - Вип’ємо княже - А за що піднімем чаші? - Як ведеться здавна: спочатку за богів, а потім за князя. - За богів, хм-хм - чогось захмикав Володимир, поставивши братину на стіл. - Власне через богів я й покликав тебе сюди, волхве. - Через богів- Ярозір здивовано звів брови - Так. Вельми багато богів на наших землях, що не рід, то свій бог. Може гармидер в державі початись. - І, що ж ти пропонуєш, княже? - Наші боги оджили своє. Треба встановити новий порядок. Вельми ліпа віра в греків. Там імператор намісник бога на землі, а всі... - Раби його!- ревнув Ярозір.Його очі загорілись дивним блиском.Рвучко нахилившись до князя, майже засичав: «Що ж ти надумав, гаденя!? Та ти ж плюєш на сотні поколінь предків наших, на пам’ять батька свого, на кров тисяч воїнів, які пішли у Вирій за своїх Богів! Ти, нікчемна й безпутня людинка хочеш розірвати вічне Коло й загубити Звичай! Ти без борні віддаєш найдорожче, що є в народу, його душу ворогові на поталу! Ніколи русичі не поклонялись чужим ідолам, наш бог єдин і множествен, він перебуває в багатьох ликах, проте одним він є і буде довіку». На півдорозі зупинилась рука з чашею у варяга, Добриня витріщив очі на волхва й почав мацати рукою біля пояса марно намагаючись видобути меч. Володимир засопів, й густо почервонівши, швиргонув чашу з вином на стіл. - Я хотів як краще, волхве, хотів щоб ти поміг мені й позбавив багатьох людей від смерті.Ну що ж, ти сам вибрав цей шлях, глупець! - Твій батько був інший і тільки пам’ять про нього лишила тебе зараз серед живих. Зупинись і прокляття предків не впаде на тебе вічним тягарем- Ярозір піднявся з-за столу й пішов геть. Його проводжали тяжкими поглядами. - Ну що ж він сам порішив себе, дурень. Отче Хрисанію, отче Анастасе, завтра Русь охреститься і я стану її першим імператором! - Воістину мудре рішення базилевс Володимир, ви витягнете Русь з язичницького прозябання і станете братами й союзниками з імператором Візантії! - Ну ж бо вип’ємо за це ! Добрине готов глашатаїв. Олафе, Сігурде дружини в повну готовність. Завтра буде славний день! Ярозір дістався Перунового дворища, ніби в тумані. Зліз з коня, зробив крок й мало не впав, якби не обперся об вірного джуру Ратка. - Що ж вами, пане ? – скрикнув здивований хлопець. Таким він ніколи не бачив волвха. - Все гаразд. Негайно пошли гінців до верховних жерців . - Буде зроблено пане. З світлиці Ярозора долинало глухе гудіння, ніби там оселився рій бджіл. Наймудріші волхви й воїни Київської Русі зібрались там. Всі були вражені звісткою жерця Перуна. Невже Святославич справді говорив таке? Та бути не може, то вино вдарило йому в голову! Ні бути такого не може! - А я вам говорю, що він намірився зламати Звичай – викрикував вже охриплий Ярозір - Може то він з п’яних очей таке бовкнув. - заспокоював його сивобородий Божеслав, жрець Дажбога - Так, так напився він то й меле не знати що – загомоніли всі - Як же вам невтямки, знищити він хоче віру дідівську ! Вже й жерців чорних, грецьких привіз ! - Заспокійся, перуничу. День проти ночі мудріший. Завтра я сам піду до нього й все розпитаю. Чи так, братіє ? – запитав Божеслав - Так, так! - До завтра ще дожити треба ! – кинув Ярозір й вийшов, гримнувши дверима. Волхви замовкли. - Дивіться! – вигукнув один вказуючи на небо. Заходило сонце й увесь небокрай, ніби закривавився при останніх словах жерця Перуна. Розходились мовчки. Всіх гнітило знамення. Ярозір обходив вартових. - Ратко, посилити варту. Лучники на вежі. Перуничі хай тримають мечі наготові - Добре пане. Волхв з тяжким серцем зайшов до світлиці. Посидів трохи на ослоні та чомусь не сиділось. Розкрив книгу та не бачив рун. Вийшов в сусідню кімнату взяв свій меч й довго чомусь розглядав лезо. Що ти побачив в ньому, волхве ? Славні битви твої, вереск ворогів, могутній клич руських богатирів? Чи смерть побратимів твоїх, зрадництво друзів колишніх ? Чи шлях свій до Вирію? Ніхто й ніколи не взнає цього. Ярозір заснув неспокійним сном, поставивши свій меч в головах. Удар, ще удар. Ніби хтось невидимий з вбивчою впертістю б’є по голові. Волхв кинувся, враз підвівся на постелі. Хтось з усієї сили гупотів в двері. Швидко накинув на себе одяг, відсунув засув і... на нього посунувся скривавлений Ратко. Його обличчя було заюшене кров’ю, на плечі була страшна рана від меча. - Варяги пане, напали, ми нічого.. не змогли... ворота їм хтось відчинив..там хлопців рубають...поможіть...- прошепотів й затих Ще мить тримав його на руках, потім схопив меч й кинувся на подвір’я. Там вирувала страшна січа. Зрадник впустив варязьку дружину потаємною стежкою і вони ввійшли, крадучись, ніби опівнічні злодії. Тихо зарізали одного вартового, але вартовий з вежі побачив їх й підняв тривогу. Та було вже запізно – варяги запрудили дворище й кинулись на сплячих та напівсонних перуничів. Не щадили нікого. Трохи оговтавшись воїни Перуна зчинили затятий опір. Тут вікінги відчули на собі все те, що вважали вигадками, байками русинських дідів. Ось один закружляв в метелиці й в одну мить розвалив голови трьом здоровенним варягам, інший кличучи вовка на допомогу, враз закинув голову назад, із свистом втягнув повітря й перед сторопілими найманцями постала зовсім інша людина: його очі загорілись, волосся наїжачилось, м’язи просто на очах почали збільшуватись й стали, ніби камінь. Голосно завивши, перунич кинувся на них і сливе в одну мить розметав, не дивлячись на їхні лати. Та все ж сили були нерівні. Найманців було по двадцятеро на кожного захисника Перуна. Тут ще підоспіли варязькі лучники й перуничі під зливою стріл поступово відходили до центру майдану, де стояв кумир Перуна. Ярозір бився пліч-о-пліч з своїми учнями. Його меч став чорним від варязької крові. Вони відбили чергову атаку й стояли колом, чекаючи доки найманці зважаться на наступну. Варяги відійшли, втративши велику кількість своїх, вони чекали лучників щоб знищити цю останню купку непокірних. - Пане! Ярозір глянув на бік й побачив свого старшого учня Зорича. - Пане, рятуйтеся, врятуйте Звичай, бо всі тут погинемо й не буде кому розповісти про наш останній Пир! - Замовкни Зорич! Не для того я вас вчив щоб кинути зараз! Відпируємо всі разом - Пане звідси до конюшень два кроки. Беріть Ворона і гайда ! Ми загинем та ви виховаєте інших на погибель відступникам. Ми затримаємо варягів, а ви вирветесь через Святий Гай! Благаю вас пане! Волхв розлютився і мабуть ударив би Зорича та зустрівся з його очима. Він не раз бачив такі очі. Це очі воїна, який вже пирує у Вирію з Перуном. Перевів погляд на інших. Він знав кожного змалечку, ростив їх як молоді пагінці. Знав... Невже сьогодні всі вони впадуть від варязької сокири? - Всі так вважаєте, діти мої – запитав - Так ,всі- приглушено загули - Ми зустрінемось з вами, перуничі в Гаю Святому, ми зустрінемось... чекайте мене- проказавши таке Ярозір нагинці пробіг до конюшні скочив на Ворона й вони полетіли. А з майдану полинув бойовий гук перуничів і прокляття варягів. ...Вони два дні в дорозі. Скачуть безперервно. За ними погоня. Найкращі вікінги, берсеркери. Він прямує туди, де все починалось. В праліс. До Дуба. Волхв відкрив очі. Треба йти, треба добратись. Що буде потім він не думав, він просто знав, що треба йти. На галявині з’явились вершники. Один скочив з коня підійшов до загиблого Ворона, торкнув його списом. - У нього здох кінь. Все тепер він наш. - Куди він пішов? Вікінг опустив голову, ніби принюхуючись покружляв по галявині. - Ось туди, ось кров його. Всі спішились і, ніби вовки, ступаючи один одному в слід пішли по стежці. Ось він – Дуб. Здавалось стоїть тут від створення світу. Могутній, з розлогим гіллям височів він не зважаючи ні на які буревії. Тут було святе місце для жерців Перуна. З давніх –давен приймали вони тут посвяту й набирались сили від предковічного дерева. Ярозір доповз до дуба й прихилився до нього спиною. Почав накрапати дощ, небо затягувалось чорними хмарами, десь далеко небокрай раз по раз прорізали блискавки. « Я вдома, на своїй землі. Тепер все буде добре.Добре»...- проходили думки в голові жерця. Зненацька пролунав дикий варязький клич. - Ось де він собака поганська! - Довелось побігати за тобою! - Ну тепер все, принесемо твою голову на блюді ярлу Володимиру! Ярозір повільно піднявся, опираючись на меч. Вони кинулись на нього з двох боків, як пси. Проте, добігши до жерця, майже одночасно впали, мовби підкошені. Такого не бачили навіть бувалі вікінги: один з їхніх товаришів лежав розтятий майже надвоє, іншому бракувало голови. Варяги аж позадкували. Тут Ярозір почав щось викрикувати, піднявши вгору меч. Небо заклекотіло, мовби розмовляючи з ним. Враз хмари розпанахала довжелезна блискавка, й влучила туди, де стояв Ярозір. Пролунав гуркіт й ніби сама земля захиталася. Варяги з жаху попадали на землю. Засвистів вітер, нагинаючи столітні дерева, гриміло й блискало так, що найманці й голови не сміли підняти. Враз все стихло. Моросив легкий дощ. Тихо шумів віттям Дуб. Біля його підніжжя не було й сліду. - Одін взяв його прямо до себе – омертвілими вустами прошепотів один з варягів - І справив тризну по ньому. Це був великий воїн – відповів інший Варяги познімали шоломи й мить постояли схиливши голови. Потім тихо зникли. А Дуб тихо шелестів листям, ніби оповідаючи щось і той шелест лунає через віки...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
© Віталій Кривоніс, 31-05-2008

Про дохристиянську Русь що не пиши - все одно виходить фентезі
На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© , 25-09-2007

Протистояння язичництва і християнства
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 24-09-2007

Чистий ковток історії
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оксанка Яблонська, http://sevama.uaforums.net, 23-09-2007

Згенеровано за 0.0101330280304 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Перунів Дуб

[ Без назви ]

Про дохристиянську Русь що не пиши - все одно виходить фентезі

Протистояння язичництва і християнства

Чистий ковток історії