До біса сюжета. Далі відкладати вже не можна. Нам з Ерікою терміново треба порятувати бравого відступаючого лейтенанта.
В сорок другому не тільки нашому бравому лейтенантові здавалося, що віднині він вже не відступаючий, а наступаючий артилерист. Ще й тяглові сили йому механізували для переслідування супостатів.
Він вже встиг повалятись в шпиталі в глибокому тилу, переформуватися, перевдягтися з обмоток в чоботи, й висадитися десантом на Керченському півострові. Операція була справді брава, хвацька й лиха в російському значенні цього слова. Лейтенантові тягачі та гарматки з’їхали на півострів просто по трапу крейсера “Червоний Кавказ” в Федосії. Щоправда, довелося їх вирубувати з криги на палубі ломами. Зимовий шторм був не іграшковий.
Обмерзлий кригою крейсер зайшов просто до порту, подавив вогнем усі батареї ворога й висадив десант просто в центр міста, заробивши при цьому всього 17 прямих попадань снарядів та мін. От що значить творчо опрацювати досвід німецького десанту до Норвегії. В сороковому році німці отак от висадили своїх загарбників з палуб крейсерів та міноносців просто до Христіанії, проскочивши під самим носом в британського лінійного флоту, який вважав, що значні сили вторгнення до Норвегії можна перекинути лише транспортними пароплавами. Та усіх “великих полководців” зазвичай підводить одне й те ж: не чекають вони від ворога власного ж нахабства. От і німці не чекали. Особливо – на католичне Різдво. Усі культурні народи святкують, а не воюють. Особливо в такий шторм. В Керчі наші висадилися 25 грудня. В Феодосії - 29. Одним словом, гарно поколядували. І в нас, і в вас хай буде гаразд.
Бравий десантований лейтенант командував чотирма з 454 гармат та мінометів, що брали участь в операції. Й називалося це батарея.
В усіх радянських довідниках та історичних працях якось дуже стисло згадують про те, чим весь цей разпротак його десант закінчився. Більше про те, що був він найбільшою десантною операцією радянських військ та про армії, бригади й підрозділи, що брали участь.
Про те, що той же “Червоний Кавказ” отримав 50 бомб в корпус вже під час другого “лихого” наскоку на Феодосію, трохи не затонув просто під причалом, і ледь дочвалав до бази в Новоросійську, згадувати вже не прийнято. Головне – крейсер став гвардійським. Dixi. За всю історію російського флоту лише один корабель став гвардійським, тому що в нього НЕ ВЛУЧИЛА жодна ворожа бомба. Есмінець “Сообразітєльний”. Усі інші героїчно гинули, але не здавалися, або принаймні отримували значні пошкодження в нерівному бою проти супостата.
Блін, ну чому росіяни постійно втрапляють в нерівні бої в усіх своїх творах? Навіть коли їх в десять раз більше, однак чогось не вистача: чи гвинтівок, чи патронів, чи фуражу для коней.
Крейсеру “Червоний Кавказ” не вистачило прикриття з повітря й зенітної артилерії.
А втім, крейсер – досить значна військова одиниця, щоб історики писали навіть про його пошкодження та загибель. А от хто напише про ті чотири 76-мм гарматки, останню з яких лейтенант на руках (коники були б кращі, їм бензин не потрібен) прикотив аж до Керчі лише щоб переконатися, що гармати плавати не вміють, а слова евакуація в академії Генштабу не вивчають з політичних міркувань з 37 року?
Ні разу за всю війну, ні до, ні після Феодосії, лейтенант не бачив такої щільності стволів на кілометр фронту, як на тому перешийку Керченського півострова в 42. І все це було перемелене, знищене, зім’яте в одну травневу ніч під Старим Кримом лише через комісарську дурість Мехліса, та нелюбов командувача Козлова потрапляти до трибуналу. Коли радянський наступ вже захлинувся та вже принаймні два місяці як потрібно було зариватися в землю й переходити до ешелонованої оборони, комісар Мехліс, що останнього разу воював під Царициним в 1919, але – відомо під чиїм керівництвом, вимагав продовжувати штурмувати кримські гори й лякав не комісарів трибуналом та розстрілом. Деякі командувачі фронту до таких полемічних прийомів не звикли й лякалися. Так, в наступальних порядках, німці усі ті армії та з’єднання і знищили, перегрупувавшись та підтягнувши резерви від Севастополя. Саме так, як Жуков на Халхінголі, вдаривши в першу чергу по штабах. Передвоєнний обмін досвідом з колегами – річ взаємно небезпечна.
Певно стратеги пояснять вам інакше, але межа від відступом та панічною втечею досить проста: якщо вцілілі командири несвідомо зривають свої ромби та шпали з петлиць, никають де-інде свої партійні та комсомольські квитки й ялові чоботи – і взагалі усі хочуть стати рядовими, а не, за приказкою, генералами, - це вже не відступ.
В Багерові лейтенант вистрілив останнього снаряда. Але він був вже бувалим вояком, й навіть у скруті пам’ятав, що може потрібно буде жити далі й відбріхуватися перед трибуналом. Тому й волік за собою аж до Керченської протоки свою безпорадну вже гармату без снарядів. З особового складу залишалося з ним щось чоловік з десять. З набоїв – два патрони в нагані.
Протока нагадувала відомі кадри з фільму про Чапая або втечу щурів з Титаніка. Плаский Таманський берег ледь проглядався в імлі на Сході. Вода рясніла від човників, катерків, плотів та інших підручних засобів, на яких втікачі намагалися переправитися на той бік, та від голів оптимістів, що за прикладом Чапая намагалися переплисти на Кубань власноруч, хоча травнева вода на це й не надихала, а Урал може й широка річка, але до Боспору Кіммерійського йому все ж далеко. Шуліками кружляли над цим запливом щурів орли люфтваффе і вправлялися в прицільній стрілянині по морських мішенях. Вони відлітали на якусь хвилинку випити ерзац-кави та заправити літаки бензином та набоями, й знову приймалися за своє захопливе полювання на щурів-втікачів.
Лейтенант не панікував. Він вирішував тактичну задачу “вижити”. Він витяг кисета, скрутив цигарку й підкурив у такого самого втікача із закіптявленим пороховим нагаром обличчям. Втікач навіть теж артилеристом виявився, але вже взагалі без гармат. Побили їх ще під Старим Кримом. І без обслуги. Повтікали вже всі.
- Давно загоряєш, - спитав лейтенант й представився. – Павло.
- З учорашнього дня, - відповів безгарматний артилерист та ще й теж лейтенант. – Валька.
Коли Господь Бог хоче порятувати чоловіка ще на цьому світі, посилає він до нього на допомогу не янгола й не архістратіга з вогненним мечем, посилає він йому товариша й побратима. Євреї все переплутали у своїх вчених книжках. В Біблії нема побратимів, самі одинаки. А от шумери й запорожці це розуміли.
Лейтенант, що відступав уже другий рік і все ще був живим, був поінформованим оптимістом. Він засік на своєму командирському годиннику інтервали між пунктуальними німецькими нальотами й зрозумів, що за цей час годі перебратися на той бік навіть на швидкохідному буксирі, не те що на імпровізованому плоту.
- Двадцять хвилин, - підтвердив Валька.
Лейтенант негероїчно зняв замка зі своєї гарматки та закинув його в море, остаточно перетворивши зброю на металобрухт, й розпустив своїх слов’ян, серед яких було два узбеки й татарин, на всі чотири сторони. Все, хлопці. Відвоювались. Хто вміє плавати – за мною.
Аби ж то на горі Мітрідат в той момент смажився суворий комісар Мехліс та навіть з полум’я, на якому його смажили супостати, гукав би своїм хлопцям: “Човни”. Але Мехліса вже тиждень як було відкликано до Кремля, а жодного човна точно не було, принаймні Валька прошукав човнів весь вчорашній день. Над Мітрідаті щойно захлинулася в розривах німецьких снарядів остання зенітка.
- Якщо плисти, то ввечері треба, - сказав Валька.
- Як сонечко зайде, - погодився Павло й дістав з сидора свіжу білизну.
Ми з Ерікою опустимо подробиці цього запливу, хоча лейтенант згадував і про них. Хай читачі думають, що він по-голівудському сказав щось на кшталт: “ I’ll be back”, а не аполітично перевдягся в чисту білизну й перехрестився перед тим як шубовснути з берега, і нехай читачі думають, що хоч хтось з його слов’ян, крім чужого Валька, виявився таким же фаталістом, щоб увійти до води слідом за ним.
- Що ти там буркочеш, - спитав Валька, що був свідомим комсомольцем й хреститися не став.
- Так, віршик пригадав, - відповів лейтенант.
- Наш завзятий Головатий не вмре, не загине...- процитував лейтенант з Шевченка. Це дивно, що лейтенант цитував саме оригінальний вірш Шевченка, а не те, що зробив з нього редактор Пантелеймон Куліш – “Наша дума, наша пісня не вмре не загине...”, але нас з Ерікою мало турбують такі недоречності. Коли я потім питав в лейтенанта, він сказав, що читав невідомого Шевченка й забороненого Грушевського на горищі у сусіди, вчителя Нечитайла. Хоча вчитель і попереджав, що якщо взанють, то посадять обох.
- А мене – Хомутніков, - не зрозумів Валько. Село, Шевченка не вчило.
- Ну, прощавай про всяк випадок.
Керченська протока, давній Боспор Кіммерійський, – це навіть не Дніпро. У брід не перебредеш. Поважна з усякого погляду водна перепона.
Не стрибатимемо в неї й ми з Ерікою. Друкарські машинки теж не вміють плавати, та ще й іржавіють від солі, тому ми чекатимемо на лейтенанта вже на кубанському березі, на косі Чушка.
Відблювавшися й надихавшися досхочу, обидва лейтенанти почали реготати. Гарний був у бравого лейтенанта вигляд, що не кажи: без галіфе й чобіт, але в при всіх “знаках разлічія” (тоді ще не погони а ромби були), з порожнім речовим мішком, якого він використав, як плавальний міхур, набивши камкою, та в кашкеті, що все ще тримався на ремінцеві. Навіть – при партквитку в нагрудній кишені. Валька ж – навпаки, без верхньої частини амуніції, зате в одному чоботі. Вдвох вони складали майже повний комплект обмундирування. Але найголовніше, виявилося, що лейтенант забув викинути з мішка головну зброю артилериста – логарифмічну лінійку, а нагана якраз втопив.
На регіт з темряви приперся конвой із загону загородження з примкнутими багнетами, скомандував “руки за голову” й повів лейтенантів до фільтраційного табору, де особисти та інші смершівці мали визначити дезертири вони, чи навпаки - шпіони. Дивно, але за цей найбільш епічний з лейтенантових подвигів, що не піддалися ні Єрмаку Тимофійовичу, ні Василю Івановичу, а підкорився лише вчасно згаданому ним отаману Головатому, якому за це в Тамані стоїть пам’ятник з відбитим німецькою кулею вусом, лейтенанта не нагородили жодним орденом, а просто не розстріляли. Збереженого партквитка було враховано. Хоча на мій погляд, логарифмічна лінійка свідчила про особисті якості лейтенанта куди переконливіше.
А на косу Чушка й до Керчі він до речі повернувся. Але це вже історія з іншого літа.
ЛІТО 1979. СЛОВО ПРО ВЕРТОЛІТНИКІВ
Цей розділ тутешня публіка вже читала, тому пропускаємо.
ЛІТО 1943 Р.Х. АБРАУ ДЮРСО
Ти думаєш, нагороди завжди роздають справедливо? От мене з Валькою взяти. Його батарею під Новороссійськом так пошарпали, ледве в полон не потрапив, а орден Червоної Зірки дали мені.
Нас з ним після переформування до однієї частини направили, ну й так повелося, що кращого друга в мене ніколи в житті не було. І не буде, мабуть, вже.
Коли відступаєш, ще нічого, стріляй собі по ворогу і у вуса не дуй. А під час наступу, коли поле бою за тобою залишилося, одразу вилазять з усіх шпарок на нього усілякі особисти, яких під час самого бою на граматний постріл до передової не затягнеш, і починають усе підраховувати: скільки ти снарядів на придушення цілей витратив понад норми, та чому по хибних цілях, як в копійку, гатив. Перевитратиш, бувало, снаряди, дзвониш Вальці по дроту: “Накрий мої цілі, бо вже трибунал по мені плаче”. І Валька накривав. Але відступати – то інший маневр. В Абрау-Дюрсо, пам’ятаю, прибігають до мене мої їздові. Невже усе це шампанське німцям залишимо, командире? Але як його вивезти? Ми зараз! Перевантажили мої архарівці увесь боєзаспас на реквізовані підводи, а в передки орудійні поскладали пляшки з шампанським скільки влізло. Ну це так, доречі. Саме наказ той знаменитий сталінський вийшов. “Ні кроку назад” і ввели загони загородження, щоб своїх відступаючих розстрілювали. Краще вже героєм вмирай, ніж від своїх. Вальок через цю полохливу піхоту і потрапив в історію.
Це тільки в кіно командир батареї здебільшого прапорцем махає і “вогонь” кричить. Насправді є в нього в бою справи більш важливі. Чотири гарматки, воно звісно всього чотири, але: їздові, заряджаючі, наводчики, старшина з кухнею своєю, взвод розвідки та управління – 120 чоловік ці чотири стволи обслуговує, це якщо на кінній тязі. Артилерійські дуелі виграє той, хто швидше рахує, а не той, хто голосніше “вогонь” крикне. Якщо ворог вийшов на пряму наводку – це вже діло табак. Як правило, сам артилерист не бачить, куди його снаряди летять. Є для цього взвод розвідки та НП батареї, винесений в порядки піхоти, до самої передової. От саме там командир батареї під час бою і сидить.
Навіть з точки зору фізики політ снаряду – дуже складний процес, на який впливає і земне тяжіння, і тиск порохових газів в каналі стволу і його обертання навколо власної осі, і вітерець навіть. А вгорах – то вже взагалі вища математика. Треба ще висоту цілі і своєї гармати над рівнем моря враховувати. А над морем, коли цілі міраж трохи підіймає – то взагалі дисертація. Тут вже – хто кого краще вирахує. Отже, головна зброя артилериста – логарифмічна лінійка, а не наган. З нагану лише застрелитися можеш. Ех, був у мене у взводі управління такий хвацький хлопчина з дніпропетровського мехмату, ніякої лінійки не треба! Рахував, як комп’ютер! Так ми з ним ті чотири танки й підпалили під цементним заводом! З першого пострілу в першу ціль! Вони й засікти нас не встигли, як вже чотири з восьми зайнялися смолоскипами. Гарний дим був, чорний такий, справжній! Без взводу управління батарея може лише в небо пукати. Там, не на небі, а у взводі керування, командирові й місце.
Отож Валька під час одного з боїв на НП й сидів. Бій іде, все аж пашить, він вогнем керує по дроту, обраховує – аж тут: “Хенде хох!” Відійшла піхота і його не попередила, німці вже на бруствері. І повели їх в полон. І сам пропав, і сім’я - у вороги народу. Ти ж знаєш, Сталін казав, що полонених в нас нема, є самі зрадники. Навіть син Яків. Але який з Вальки зрадник?
В полон їх вели гірською стежкою, зліва урвище й якісь деревця на самому низу схилу. Та помирати всього раз. Валька в те урвище й шуганув з кручі, за деревця трохи пригальмував на льоту, покотився. Стріляли, не влучили, руки-ноги цілі, лише мармиза добряче пошкрябана, приходить вночі на мою батарею: “Давай хоч снаряди тобі підноситиму”. А тут саме ті вісім танків на нас і поперли. Ну, чотири ми спалили, чотири від нас п’ятами накивали, але ж і себе ми виявили, а авіація німцям нащо?
Ніколи за всю війну я такого нальоту не пережив: три юнкерси, два винищувачі, і все на нас, останніми ми мабуть вже були біля Цементного. Земля у вухах, в носі, в роті, в очах, дві гармати вибуло, 7 поранених, загиблих...ех, і математик мій дніпропетровський от... Добре, що свої снаряди не здетонували. Але звідкіля ж німецький льотчик може знати, що в мене в орудійних передках не снаряди, а шампанське? Вони так по передках чергами і шпарили після бомбометання, а підводи зі снарядами не чіпали.
Аж тут страшина з кухнею нас розшукав. Треба жити, добу не їли. Війна війною, а обід за розкладом. Локшина на обід. Ну й декілька пляшок Абрау-Дюрсо старшина, хазяйська дитина, знаходить в уламках. Відкоркували, налив я всім бійцям вцілілим, каску зняв, поклав поруч з котелком на бруствер, закусуємо локшиною. Вмирати, так з шампанським. Зараз знову попруть. Добре, що перехили до того як генерал Гречко на віллісі приїхали. Ну, я каску на голову, долоню до каски, батарея струнко і все що там належить командую. Гречко на гарматки мої побиті, на коней понівечених, на весь цей гармидер ходить дивиться, я його супроводжую, доповідаю, що приймаємо їжу, далі – за планом.
- Та бачу, що приймаєте, - каже генерал. – Прибрати локшину!
А на батареї потрібно усі накази старшого за званням дублювати. От я як зарепетую:
- Прибрати локшину! До бою!
Усі мої слов’яни кидають їжу, біжать до вцілілих гармат, наводять кудись. А куди наводять? Я їм ніяких вказівок не давав. Не зрозумів я наказу, просто дублюю.
- Тьху на тебе, лейтенанте, - засміявся генерал. – Локшину з каски зніми, причепилася.
- Ну, раз після такого нальоту в тебе на батареї нормальна дисципліна, нормальне, гм, харчування, представимо тебе до ордена, куди нам тепер подітися?
Так і сказав, за дисципліну, так і в нагородний лист пішло. А якже чотири танки? Добре хоч про локшину до документу не вписали.
- Ну, дякувати Богові, пронесло, - кажу Валькові, коли генерал Гречко далі поїхав.
- Богові й Абрау-Дюрсо, - сміється Валька. - Знаєш, що генерал мені сказав перед тим я у вілліс сідати? Спасибі, що ще живі, синки. Підкірплення підійде лише завтра.
ЛІТО 1997 ПОРТ АЗОВ. ТРОЯНДИ Й ЦИГАРКИ.
Коли в Греції остаточно визначилося, що мій пароплав йде вантажитися на Азов, я зателефонував лейтенантові до Ростова через Гельсінкі-радіо. Гельсінкі були останнім радіоцентром, що обслуговував колишні радянські пароплави і вірив, що їм ті швейцарські франки й сантіми за балачки колись заплатять. Отака дитяча віра в чесність пострадянських радистів завжди ставила мене в становище сором’язливого злодія, що вибачається, цуплячи гаманець з кишені довірливих фінів. Та що я мав робити, якщо Україна ще досі не завела своєї радіокомпанії, хазяїном судна був турок, а прапор був взагалі панамський?
- А я до тебе сам приїду, - несподівано вирішив лейтенант. Давно хотів побувати на якомусь пароплаві. Стільки разів з кораблів десантуватися доводилося, а ніколи твої колеги-морячки далі палуби мене не пускали. А я в дитинстві мріяв стати моряком, але потім забоявся: ще відкручу щось не те, чи перекрию, й корабель потоне, - це була дуже самокритична заява, як на артилериста.
І ось вже ми з лейтенантом гуляли понад Доном вулицями старовинного Азова, поки моє судно вантажилося чавунними чушками на порт Мартаж в Мармуровому морі. Лівий берег Дону лейтенант, як справжній ростовчанин, називав Лєбєрдоном. Будиночки в Азові були дерев’яні, як у великоросів, але поцяцьковані та розфарбовані, як в українців. Квітли садки у подвір’ях. З околишніх степів дув теплий вітер, що подеколи обсипав нас пелюстками вишневого цвіту та іншими алергенами. І говорили ми спочатку більше не про війну, а про мир. Як тут у вас? А у вас як?
Валюту поміняти, навіть таляри, було в Азові проблемою. Банки працювали тільки до двох годин, населення талярів боялося й до рук не брало. Що вже про українські купони казати?
- Навіть в Ізмаїлі будь-яка баба на базарі охоче міняє долари й російські рублі, - сказав я лейтенантові.
Сам не знаю, чому я взяв за приклад саме Ізмаїл. Мабуть вважав його справжнім краєм світу, куди навіть на автобусі можна потрапити лише через Молдову. Наші тоді ще не поміняли 7 кілометрів молдавського автошляху на кілометровий коридор, що дозволив Молдові вийти до Дунаю й стати морською державою. Хоча пізніше мій друг вже працював на пароплаві з портом приписки Кишинів і дуже з цього потішався.
Я демонстрував лейтенантові небачені купюри з шістьома нулями, які завідчували те, що лейтенант отак просто, простонеба, спілкується зі справжнім мільйонером. Коли маєш справу з чужими купюрами, завди більше всього цікавлять не нулі й курс, а малюночки. Пам’ятаю, як мене колись вразили данські крони з пташечками та рибками замість профілю Леніна. А одного мого казанського знайомого потім так само вразив поголений князь Володимир на гривні. Володимир без бороди – це було таке концептуальне нахабство з боку Нацбанку, що мій знайомий отетерів. Лейтенант розглядав Либідь та її опецькуватих братів на купонах і пригадував, чи бачив він цього пам’ятника в натурі.
- Туди ще молодята обов’язково приїздять і мають закинути до човна букета, - нагадував я.
- А потім спритні київські волоцюги видряпуються наверх, дістають букети, й продають їх тут таки черговим молодятам.
- У Відні (лейтенант казав по-медичному – у Вені) я ледь не одружився з однією герцогинею, - згадав про своє лейтенант.
- 45 рік. Перемога, а ти вижив - дивне відчуття. З пантелику трохи збиває. Живеш, як п’яний. Мене ледь з партії не виключили й перекинули на Далекий Схід, щоб іншим офіцерам не кортіло ні з якими там принцесами одружуватися. Так що я ще й з японцями встиг повоювати наприкінець, а потім ще десять років на Сахаліні служив. От де Україну згадуєш. Який вона рай. Марно ми розділились.
- Кому марно? Сахалінові чи Україні? - посміхнувся я.
- А вона дійсно ридала, коли мене проводжала. І герцогство в неї було якесь занепале й невеличке, куди там до Сахаліну, і ніяких статків не залишилось, навіть з коштовностей лише фамільне розп’яття – чистісенький пролетарій. Але одружитися не дали. А потім ще й війська наші з Австрії вивели, вже ніяких надій зустрітися.
- А зараз? – спитав я.
- А що зараз? Навіщо? Хочеш, щоб мене дружина з дому вигнала? – засміявся лейтенант.
І ми ще трохи поговорили про дружин, про дітей та інші мирні справи. Лейтенант одружився саме на Сахаліні. Ось так витончено може знущатися над людиною доля. Син лейтенанта жив на Україні в Немирові. І ми поговорили про горілку з перцем. Сина лейтенанта звали Валькою на честь фронтового побратима.
А потім ми дійшли до фортечних валів зі встановленими над ними старовинними гарматами, і далі наші розмови пішли вже про артилерію.
- Ти ось писав, що я на косу Чушка повернувся, - згадав лейтенант.
- Правильно. В 43-му році ми з Вальком туди знов потрапили. Усі гармати завозили на Чушку вночі, окопували, маскували, а вдень жодна душа не мала права носу з окопу висунути. Курити навіть не дозволяли. І німці таки прозівали нас. Таку артпідготовку перед десантом на Ельтиген ми їм влаштували, страх. З коси, з порожнього, як вони гадали місця, цілий артилерійський полк по кримському берегу гатить. А чекали ж довго, усі цілі берегові тричі засікти встигли. А потім мою батарею перекинули на косу Тузла.
- Зараз це Україна, - сказав я.
- Дарю, - засміявся лейтенант. – Рідній неньці Україні від завойовника Тузли.
- Там рибартіль колись була, й залишались забетоновані чани для засолки риби. Я в них НП облаштував. Зручно. Виставив стереотрубу й видивляйся керченсткий берег, жоден осколок не дістане.
- Рибартіль ще й досі є. Тузла – то єдине місце де солять керченського оселедця. Згадав я про своє-рибальське. – Власне, розсіл, в якому оселедців солять, тузлуком зветься. Від нього і острів назву отримав. Гм, а чани може й досі ті самі.
І ми пішли далі: я – вже обдарований (та зайвий острів кишеню не відтягує), і лейтенант, що був вже полковником у відставці, з чотирма орденами Червоної зірки на піджаку. І говорили вже про інше. Лейтенант згадував своє село під Києвом, батьків та барильце з колодязною водою в сінях батьківської хати.
- Куриш? – спитав лейтенант. – Кидай, я ось просто взяв та й покинув. Ще в 44-му.
- Кажу: “Ну не знаю, що зробив би, якби тільки знати, що батьки живі”. А Валька кпинить: “А палити кинеш?”-“Кину”- кажу. А він дістає з планшетки листа від матері моєї й каже: “Кидай. Віддавай тепер свою пайку цигарок мені, якщо не жаль”. Так я до кінця війни свої папіроси йому і віддавав, і більш ніколи курити не хотілося, хіба що тоді, коли мене генерал за герцогиню шпетив перед командним складом. Але – витримав. І тоді не закурив.
- А в 44-му вийшов наказ Сталіна, що родичі можуть служити в одній частині. А батька призвали, хоча йому вже й 60 виповнилося. Я вже розвідкою артилерійської дивізії командував, подав рапорт, щоб його до мене перевели. Не встиг. Під Хмельницьком німецькі танки прорвалися. Братську могилу лише недавно червоні слідопити знайшли.
І ми помовчали. Треба було б помолитися за лейтенатового батька, та ми обидва були колишніми комсомольцями й молитися не вміли. Ми просто пішли й випили по сто грам ненемирівської без перця в якомусь генделику. Горілка відгонила нафтопродуктами.
- Знаєш, чому на Україні така горілка гарна? – спитав лейтенант.
- У нас нафти нема, - засміявся я. Я вже чув цей жарт від росіян.
- Слухай, є така квітка, забув як по нашому, - спитав мене лейтенант, перш ніж розпрощатися на зупинці автобуса на Ростов.
- Ну гарна така квітка. І слово гарне.
- Мальва? Троянда? – спитав я, подумавши.
- Троянда, - попробував забуте слово на звук лейтенант.
- Так, троянда.
- Дарю, - засміявся я. Лейтенант вже геть забув рідну мову, і весь цей час ми розмовляли російською.
