1.
Меркурій сидів у своєму робочому кабінеті із накладеними на скроні клемами – зелений та червоний дротики від них тяглися до підсилювального апарату. Кабінет був зовсім невеличкий, без жодного вікна, але враження про другорядність Меркурієвої роботи було б помилковим. Насправді він одноосібно здійснював міністерський нагляд за другим сектором зони підвищеної уваги, а це, треба сказати, не абищо. Досить уже того, що він півжиття згаяв, домагаючись цієї посади – найпочеснішої серед слідчих Міністерства. Вище – лише працівники штабу в столиці Імперії, яким безпосередньо звітував Меркурій та його колеги з зони особливої уваги.
Очі слідчого були прикриті захисними окулярами, вуха затуляти не було сенсу – тишу кабінету не порушувало ніщо, окрім розміреного гудіння підсилювального апарату. Меркурій напружено працював. Усі відфільтровані ним думки автоматично нотувалися в силіцієвому кристалі приладу для нотування думок.
Другий сектор зони підвищеної уваги, сьоме червня, восьма година. Крамоли не виявлено. Перемикаю на нічний пост і зупиняю прослуховування. – нотував Меркурій. Він знав, що вже за секунду ця його думка надійде до штабу і там її запам’ятає Всеімперський банк звітів. На сьогодні його робота скінчилась. Він з полегшенням вимкнув підсилювач і потягнувся. Яким блаженством було не чути в голові усіх тих сотень тисяч розмов, що відбулися за день у його секторі! А він же не лише мусив почути їх, а й виловити з потоку думок ті, які могли містити крамолу, та ще встигнути занотувати, де і коли з’явилися ті думки, надіслати звіт у штаб... Сьогодні, щоправда, все було тихо. Вороги почали по-справжньому боятися слідчих. І як ті бідаки справлялися, коли ще не було телепатичного спілкування? – подумав Меркурій. Адже неможливо було почути усі розмови, коли, як кажуть, люди спілкувалися мовою...
Меркурій вийшов із кабінету, замкнув його імпульсом думки – система впізнавала думку потрібної людини, та пішов порожнім напівтемним коридором до ліфту. Проходячи повз їдальню він почув, як балакали між собою подумки молода кухарка та хлопчина офіціант. Меркурій посміхнувся – молоді люди явно розраховували, що їх думок ніхто, окрім них самих, не зчитає. Зрештою, так воно й було б, адже думки через стіни майже не проникають, якби не натренований мозок слідчого. На іспитах він зчитував телепатичні розмови з відстані п’ятисот метрів, щоправда, у полі. Звісно, на службі йому помагав підсилювач, він поширював обсяг ВІДЧУТНОСТІ на десятки кілометрів. Саме в цьому й полягала робота слідчого – зчитувати розмови. Власні думки міг приховати кожен, але розмови автоматично ставали доступними всім, хто був достатньо близько, щоб почути, або мав підсилювач, як слідчі.
Меркурій пишався тим, що міг так прислужитися Імперії саме зараз, коли перемир’я із Південним Альянсом було нетривким і повсюдно, а особливо у зоні підвищеної уваги, постійно спалахували змови. Він з огидою подумав про змовників – тих покидьків, що зраджують власну державу, свій же власний імперський уряд.
Меркурієві було трохи більше сорока років. Він був удівцем, мав сина Речислава. До цих скупих даних особистої анкети додати було майже нічого. Вийшовши з міністерства він сів у власне авто і, мірно похитуючись у м’якому сидінні, поїхав додому. Син вже мусив повернутися зі школи, то був високий і худорлявий сімнадцятилітній хлопець із темним, материним, волоссям і такими ж темними, але вже батьковими, очима. Меркурій посміхнувся думці про сина – більше за свою роботу він любив лише його.
У квартирі грала музика. Меркурій поморщився – ото вже не може посидіти в тиші, чи зчитати думки з міністерської інформаційної мережі! Ні, треба оте вмикати. Меркурій знав, що коли півстоліття тому вчені за допомогою генетичних змін і хірургічних методів переводили народ Імперії на телепатичне спілкування, питання слуху дуже серйозно дискутувалося. Більшість вчених вважали, що він вже є непотрібним, і Меркурій зараз думав, що дійсно, прибрати з людського організму слух разом із мовою було б найдоцільніше. Але тоді вирішили інакше – слух лишився, яким був, але оскільки для спілкування він не був потрібен, більшість людей користувалося ним лише для орієнтування у просторі, та ось іще – слухання музики.
Звісно, вся музика була без слів, адже слова слід було усувати – вони заважали розвитку телепатичних здібностей. Виявилось, що телепатія слів вкрай неефективна, на зміну їй прийшла телепатія образів. До того ж, телепатія образів дала змогу стерти всі відмінності між жителями імперії. Подумати тільки – двадцять чотири різні мови! Зрозуміло, чому образна телепатія стала такою зручною! Щоправда, Меркурій знав, що жителі Південного Альянсу й досі послуговуються мовою, але – на те вони й вороги!
– Привіт, сину! – подумав Меркурій, ніжно але заклопотано.
– Вітаю, татку. – відповів Речислав, поспіхом вимикаючи магнітофон. Але Меркурій все ж устиг зауважити деяку незвичність синової музики, щось у ній було не те...
– Чи ці записи схвалені Міністерством?
Речислав промовчав, тож Меркурій підійшов до магнітофону і вийняв з нього мікрочіп із синовою музикою. Печатки Міністерства не було. Мороз пробіг поза шкірою Меркурія, але його думка, яку він надіслав до сина, лишалась незворушною:
– Хто дав тобі цей запис?
– Кларіс. – неохоче відповів син. Брехати подумки було дуже важко, лише слідчих цьому ґрунтовно навчали, а для школяра, як ось Речислав, це було й зовсім неможливо.
– Я не хочу, щоб ти з нею й надалі спілкувався, добре?
– Ні.
Меркурій стенув плечима і поклав мікрочіп до кишені. Незареєстрована музика – це вкрай небезпечно. За саме прослуховування можуть стягти штраф, за розповсюдження – заслання на кілька років. А якщо вона ще й зі словами... Страшно подумати... Він відкрив синові свою свідомість, аби той міг безперешкодно прочитати його думки і зрозуміти його тривогу. Але Речислав лише знуджено дивився у вікно і не зважав на батькові турботи.
– Тобі подобається Кларіс? – запитав Меркурій. Речислав промовчав, він не міг брехати, а сказати, що так, не було потреби, Меркурій і так усе зрозумів. Це все його матінка, подумав він, все почалося з неї, з того, як вона дала синові це незрозуміле ім’я. Так, саме в цьому причина, вона з самого початку хотіла, щоб її син був інакшим, от і докотилася. Саму то її те старовірство он куди довело...
– Куди і ЩО довело маму? – запитав раптом Речислав і Меркурій з жахом усвідомив, що забув закрити думки від сина. Він не відповів, просто махнув синові рукою, щоб той ішов геть. Речислав повільно обернувся і вийшов у свою кімнату – роки проведені з батьком навчили його слухатися, хоч це добре – подумав Меркурій.
2.
– Меркурію! – хтось подумав про нього і слідчий озирнувся. Був ранок, Меркурій ішов до свого кабінету, щоб заступити на пост. Від важкої розмови з сином минуло вже багато часу, але вона не забулася і спогад про неї лишався таким самим яскравим, навіть після того, як Меркурій власноруч знищив синів мікрочіп.
Коридором до Меркурія прямував Протей – працівник із штабу, якийсь начальник. Від його вигляду бідолашного слідчого кинуло в піт, востаннє він бачив цю людину на слуханні справи у суді, коли засудили до довічного заслання Меркурієву дружину.
– Ходімо зі мною. – сказав Протей.
– Але ж я заступаю на пост... – спробував заперечити Меркурій.
– Тебе підмінять, про все домовлено.
І вони разом увійшли до кімнати, в якій Mеркурій ніколи раніше не був, ба навіть не здогадувався про її існування. Протей жестом попросив Меркурія сісти і сам сів поруч з ним. Дивитися одне на одного під час розмови було не обов’язково – міміка відійшла в минуле разом із мовою – тож обидва зручно повмощувалися в м’яких кріслах і позакривали очі.
– Тебе переведено на нову посаду. – сказав Протей. Меркурій здригнувся від несподіванки і послав Протеєві думку-запитання.
– Я зараз коротко введу тебе у курс справи, не переживай. Перш за все, це дуже важлива посада, ти будеш головою відділу по боротьбі з мовниками.
– А хто це? – запитав Меркурій, з жахом усвідомлюючи. Що відповідь він знає заздалегідь.
– Це люди, які борються з телепатичним спілкуванням, хочуть повернення мови.
– Яка дикість! Але навіщо це їм? – розгублено запитав Меркурій.
– Звісно, для спілкування з нашими ворогами з Південного Альянсу, для протистояння Імперії. Хоч вони й вигадали якусь казочку про красу живої мови, але ми знаємо, що то лише фікція, пшик! А тепер помовч і послухай мене уважно, ти маєш дізнатися про дуже важливі речі...
Меркурій кивнув і приготувався вбирати Протеєві думки.
– Далекого енного року, як тобі відомо, наші вчені розробили проект телепатичного спілкування. Він мав дозволити підняти міжлюдську комунікацію на вищий рівень розвитку, стерти мовно-культурні відмінності в межах Імперії, а ще, і це важливо, налагодити постійний контроль за громадянами, унеможливити контакт з нашими ворогами з Альянсу, бо війна тривала вже тоді...
Ідея полягала у редукції мовленнєвого апарату людини. Для його руйнування всього лиш довелося знищити генетичну програму кількох маленьких нервів, зв’язаних із центром мови в мозку. Руйнування тих нервів не лише унеможливлювало мовлення, як таке, а й автоматично відкривало так зване третє око і пробуджувало телепатичні здібності. Та не все пройшло так гладко, як того б нам хотілося. Виявилось, що читання або будь-яке інше сприймання слів змушує організм шукати резерв і відновлювати зв’язок із центрами мови. Ми мусили заборонити книги і пісні, і будь-що, пов’язане зі словами. Цим і займався на початку своєї діяльності відділ, який ти тепер очолюєш.
– Невже це було так масово і так важливо, аби засновувати цілий відділ? – здивовано перебив Меркурій.
– Ти не повіриш, скільки було бевзів, які хапалися за читання! І це при тому, що ми розробили досконалі способи зберігання мисленнєвої інформації! Та їх ми швидко здолали. Гірше стало коли років двадцять тому почався рух мовників. Ми вважаємо, що тут не обійшлося без шпигунів Південного Альянсу; хто ж, як не вони, підбурили деяких найменш ідеологічно стійких серед наших громадян до відновлення мови? З’явилися навіть центри, де псевдолікарі робили людям вживляння електродів для поновлення центрів мови. На щастя, їх досить мало і ми швидко даємо їм раду... Головна загадка, як вони між собою змовляються, доки ще не можуть балакати? Адже за мисленнєвим простором ми так ретельно слідкуємо, та ти краще за мене це знаєш.
– Тобто, мовники працюють на Альянс? Це точно?
– А навіщо ж іще їм відновлювати сарі засоби комунікації? Це ж очевидно! Отож, твоєю задачею на новому посту буде пошук каналів зв’язку мовників, викриття їх таємних лікарень, виявлення спроб контакту з Альянсом... Одним словом, бажаю успіху! Є питання? Нема? Вільний!
Коли Меркурій повернувся додому, сина ще не було. Речислав взагалі останнім часом ще рідше й рідше бував удома, а розмов із батьком взагалі уникав. Щоправда мікрочіпів із забороненими записами Меркурій більше не знаходив, але синова поведінка ставала з кожним днем дедалі підозрілішою. У школі навчання розлагодилося, вже кілька разів присилали обурені думки його вчителі, а Речислав же завжди був відмінником! Це ота таємнича шкільна подруга Кларіс постаралася, точно. Звичайне собі підліткове кохання, а які проблеми. Речислав став неговірким і потайним, навіть не зізнався, хто так жахливо розбив йому голову біля лівої скроні минулого тижня. А то ж така рана...
Рана біля скроні! Меркурій знесилено опустився у крісло і закрив обличчя руками. Ні, цього не може бути! Речислав просто не міг, він не міг порушити закон саме тоді, як його батька призначили на таку важливу посаду! Не міг! Хоча, з іншого боку – незрозуміла музика, непевні знайомства, ранка на скроні чи... слід від операції...
Меркурій якнайретельніше закрив свої думки і занурився в тяжкі роздуми. Він навіть не зауважив, коли пізно ввечері повернувся Речислав, він все ще роздумував. Меркурій не роздягаючись ліг долілиць на ліжко і забувся в тривожному сні в якому бачив свою колишню дружину, мати Речислава...
3.
Минув місяць. Меркурій сидів у своєму кабінеті, тепер уже просторому і яскраво освітленому численними лампами. Він почув сконцентровану думку секретаря, яка повідомляла, що за хвилину з’явиться підозрювана для допиту. Меркурій підвівся, відкрив дверцята шафки і, діставши з неї пляшечку, зробив кілька ковтків. Приємне тепло поширилось тілом головного слідчого відділу по боротьбі з мовниками зони особливої уваги, тож він нарешті відчув себе трохи певніше. За інструкцією, перед допитом потрібно було вдягти захисні навушники, але Меркурій вирішив цього разу знехтувати міністерською настановою.
Двері безшумно відчинились, і в них увійшла молода дівчина з двома конвоїрами. Вона була бліда і в її великих сірих очах застиг переляк, проте, губи були міцно стулені у зневажливому вигині. Конвоїри посадили її на стілець навпроти слідчого, Меркурій жестом наказав їм вийти. Якусь хвилину тривала тривожна мовчанка, а потім Меркурій почав допит.
– Ім’я?
– Кларіс Ґонтова.
Меркурій стривожено зиркнув на підозрювану, а потім знову заховав очі, втупившись на кристал силіцію, що ретельно нотував їхні думки. Ні, він звісно знав, хто вона така, більше того, саме з його ініціативи її й було затримано. Здивувало слідчого Меркурія інше. Дівчина, поруч з ім’ям, назвала ПРІЗВИЩЕ. Саме так називалось те доповнення до імені, яке було ліквідоване разом з мовою п’ятдесят років тому. Останні кілька тижнів Меркурій знайомився з слідчими фондами, тож добре знав про культ прізвища, який існував серед мовників. Ці люди дізнавалися свої родові прізвища, розпитуючи старих, або просто вигадували собі нові. Це було однією з частин заколоту проти Імперії, в Міністерстві припускали, що мовники можуть користуватись прізвищами, як позивними при контакті з Альянсом. Те, що Кларіс назвала себе Ґонтовою, означало визнання нею свого зв’язку із мовниками. А отже, Речислав теж, поза сумнівом...
– Освітній напрямок?
– Природничий.
Дівчина трималася добре, лише підборіддя її дрібно тремтіло і голос зривався майже до писку.
– Вік?
– Дев’ятнадцять.
– То ви старші за Речислава? – несподівано навіть сам для себе запитав Меркурій.
– Це... Ви включите це до протоколу допиту? – нервово запитала дівчина.
– Ні. Можете не відповідати.
– Дякую. Ми з Речиславом просто друзі.
Меркурій здригнувся, це мало б бути наступне запитання, але Кларіс його випередила. Не могла ж вона читати його думки? Це неможливо, ніхто не здатен почути думки іншого без його згоди, навіть тренованим слідчим це нелегко. Меркурій трохи вмів це робити, але як не намагався, зазирнути у свідомість Кларіс він ніяк не міг.
– Далі знову для протоколу. До якої організованої групи мовників ви належите?
– До жодної.
Меркурій був спантеличений – телепатичне спілкування виключало брехню, отже, це правда, хіба що...
– Чи є у вас постійне коло спілкування серед мовників?
– Т..так.
Кларіс розуміла, що її мовчанка буде розтлумачена, як ствердна відповідь, тож відпиратися не було сенсу.
– Стосовно їхніх імен вас розпитає слідчий Плутоній. А тепер, скажіть мені, чи встановлювали ви зв’язок з Альянсом і, якщо ні, чи намагалися це зробити?
– Ні. – відповіла Кларіс і, бачачи здивований погляд слідчого додала: І наміру такого не мали.
– Нащо ж вам тоді мова? – по-справжньому спантеличено запитав Меркурій.
– Мова дає нам силу. Вона дає наснагу до життя, вона робить із нас людей. Вам цього не зрозуміти. Вам, і покидькам, таким, як ви. – раптом зірвалася дівчина. Так, і занотуйте в протоколі, ви – покидьок!
Останнє її слово супроводжувалося дивними рухами губ, але Меркурій того не зауважив. Його опекло, немов вогнем, він відчув, що йому в мозок встромилися тисячі тонесеньких колючих голок і кров зануртувала у скронях, а обличчя почервоніло. Він похапцем одягнув навушники і сповз вниз по кріслу. Вона мовник, а значить порятунку нема... Йому раптом захотілося теж зробити їй боляче, він натужно підняв очі і подумав:
– А виказав вас Речислав, могли й не відпиратися...
– Брешеш! – закричала Кларіс, зриваючись на ноги, але слова вже не могли зашкодити головному слідчому, що тепер був у навушниках, він викликав конвоїрів і ті вивели Кларіс із кімнати, Меркурій побачив, що їхні вуха також прикриті навушниками. Все таки, слух теж слід було ліквідувати, втомлено подумав слідчий...
Першу битву було виграно. Меркурій занотував, що рекомендує підозрюваній довічне заслання, що з огляду на вік і несвідомість дій має бути замінене на адекватну кару, і на тому все. Лишалася тепер найважча частина – розмова з власним сином.
Речислав виглядав стривожено, і Меркурій знав чому – Кларіс не виходила з ним на зв’язок вже три дні.
– Я маю до тебе серйозну розмову. – подумав Меркурій.
Речислав одразу ж сів у крісло і наготувався слухати. Востаннє серйозна розмова між ними відбулася, коли він розбив у школі вікно, років п’ять тому...
– Ти можеш говорити? – одразу ж запитав Меркурій.
– Можу, тату. – навіть якби він сказав, що ні, Меркурій однаково дізнався б правду, бо Речислав говорив вголос і слова знову опекли його жалем і всупереч його бажанню, пройняли палкою любов’ю до Речислава. Як жаль, що нема навушників...
– Тобі зробили операцію?
– Так.
– Хто?
– Друг Кларіс. Це не складна операція, а він поглиблено учив фізіологію...
Біль пронизував кожну клітинку Меркурієвого тіла, він хотів наказати синові, аби той користувався телепатією, але не міг, натомість біль прорвав захист його свідомості і в простір вирвалися думки. Які він відчайдушно ховав від Речислава...
– Кларіс вже заарештовано. Її відправлять у заслання, а ти, мій любий, сьогодні ж лягаєш до лікарні, я там маю приятеля, він не ставитиме питань...
– НІ! – закричав Речислав: Ти не міг!
Меркурієві запаморочилося у голові. Навушники, о, дайте мені навушники, припиніть цю кару! – думав він.
– Боже, Кларіс, вона пропала... – Речислав закрив обличчя долонями і заплакав. – Як ти міг, тату, як ти міг...
Меркурієві тіло сіпнулося у болісній конвульсії і він впав на диван, поволі втрачаючи свідомість. У кімнаті щось бахнуло, а далі він нічого не пам’ятав...
