Орландо, це правда, був не із тих, хто легко втинав куранту й лавольту; був вайлуватим і дещо розсіяним. Куди як любив нехитрі танки своєї країни, що танцював ще малим, а не оті закордонні фортелі. Він ноги доладу тільки-но звів близько шостої вечора сьомого січня під кінець десь такої кадрилі або менуету, коли спостеріг на вході шатра Московитських Посланців фігуру, яка, чи то була жінка, чи хлопець, бо штани й вільне плаття за Руською модою стать маскували, безмірно його зацікавила. Особа, якої б то статі і як би не звалась, була десь середнього зросту, струнка у поставі, і зодягнена з голови і до ніг в оксамит переливчасто-сірого кольору, оторочений невідомим зеленуватим хутром. Але всі деталі одразу губились в всеможній спокусі, якою особа уся променіла. Граничні, шалені метафори й образи переплітались і бились йому в голові. Він порівняв її з кавуном, з ананасом, оливковим древом, ізумрудом, лисицею серед снігів, з усім цим в три короткі секунди; він не знав, чув він її, бачив, чи смакував, чи все втрійку нараз. (Хоч ми і на мить не маєм спинятися в оповіданні, можемо тут побіжно завважить, що всі його образи в той момент були до краю, гранично прості, аби пасували його відчуттям, і здебільшого взяті були з тих речей, смак яких він вподобав іще хлопчаком. Втім його відчуття були настільки ж прості, наскільки й гранично, без краю бурхливі. Тож спинитися зараз і дошукатись причини не виглядає можливим.) . . . Кавун, ізумруд, лисиця в снігу – він весь паленів, упивався очима. Коли хлопець, бо, ах, яка прикрість, очевидно, хлопець це був – жінка б не здужала на ковзанах так жваво, з поривом гасати – війнув повз нього навшпиньки, Орландо хотів у розпачі рвати волосся, особа була тієї ж з ним статі, і всякі обійми лишалися поза питанням. Та ось ковзаняр майнув трохи ближче. Ноги, руки, вся виправка були хлоп’ячі, але жоден хлопець не мав подібного рота; і жоден ніколи не мав подібних грудей; і у жодного очі не глипали так, наче їх щойно смикнули із глибу морів. Нарешті, спинившись і в легкім реверансі граційно присівши до Короля, який, спершись на руку свого Камергера, якраз човгав повз, незнайомка завмерла. Вона була на відстань руки. І вона була жінкою. Орландо зиркав; тремтів; його кидало в жар; тоді в холод; йому хотілось метнутися в літнє повітря; аби під ногами тріскали жолуді; щоби билися руки об граби й дуби. Він натягнув уже губи довкіл своїх білих маленьких зубів; відкрив їх десь на пів дюйма, ніби збирався вкусити; закрив, ніби вкусив. Леді Єфросинія висіла в його на руці.
Ім’я незнайомки, як він дізнався, було Принцеса Маруша Станіловська Даґмар Наташа Іліанна Романович, вона із почтом Посла Московитів, який їй, схоже, приходився дядьком, а чи то батьком, прибула взяти участь в Коронуванні. Про Московитів ніхто докладно нічого не знав. Вони в своїх довгих бородах і пухнастих шапках возсідали майже безмовно; пили якесь чорне питво і цвіркали вряди-годи ним на лід. Англійською не говорили, а французьку, якою деякі з них володіли, мало хто знав при Англійськім дворі.
Так Орландо з Принцесою і познайомились. Вони сиділи одне проти одного за величезним, накритим на втіху великому панству столом. Принцесі місце дісталося поміж двома молодими вельможами, Лордом Френсісом Вером і Графом Морі. Забавно було споглядати ту скруту, в яку вони швидко із нею зайшли, бо хоч на свій штиб парубки були і не промах, але у французькій обидва барахтались, як дітлахи. Коли на початку вечері Принцеса лице повернула до Графа і мовила ввічливо так, що в того аж серце завмерло, ‘’Je crois avoir fait la connaissance d’un gentilhomme qui vous etait apparente en Pologne l’ete dernier,‘’ або ‘’La beaute des dames de la cour d’Angleterre me met dans le ravissement. On ne peut voir une dame plus gracieuse que votre reine, ni une coiffure plus belle que la sienne,‘’ і Граф, і Лорд Френсіс знітились зовсім. Перший щедро долив їй соусу з хріном, другий свиснув свого хорта і змусив канючити мозкову кістку. Тут вже принцеса не стримала сміху, й Орландо, з-над фазани і вепрячі голови перехопив її погляд, засміявшись також. Він засміявся, але сміх зів’яв йому на губах через подив. Кого він любив, що таке він любив, питав себе в замішанні, аж до сьогодні? Старуху, він відповів, саму шкіру й кістки. Червонощокі повії не варті і згадки. Ще пискляву монашку. Ще лайливу запеклу авантюристку. І розманіжену масу мережив і етикету. Любов для нього лишалася тліном, золою. І насолоди йому дарувала вкрай прісні. Він диву давався як виніс все це, не роздерши рота зівотою. Тому що глядів і густина його крові спадала; крига у венах ставала вином; чув як води біжать і співають птахи; весна проступила на скутім зимовім ландшафті; його мужність прокинулась; він стискав меча у руці; мчав галопом на супротивника, що був лютішим за Ляха і Мурина; пірнав вглиб води; бачив як розпускається квітка грози у розколині; він випростав руки – насправді він вирікав один зі своїх найбільш полум’яних сонетів, коли Принцеса до нього звернулась, ‘’Передайте сіль, якщо ваша ласка.‘’
Він густо почервонів.
‘’З найбільшою радістю в світі, Мадам,‘’ відповів без акценту. Тому що, хвала небесам, знав французьку як власну; його навчила ще горнична матері. Але, мабуть, краще було ту мову ніколи не знати, на той голос не відкликатись, не іти за тим світлом очей. . .
Принцеса не угавала. Хто ці тюхтії, поцікавилась, що обіруч неї сидять з манерами валянків? І що за гидотний кисіль налили їй в тарілку? У вас в Англії люди завжди їдять із собаками? А та, в кінці столу забавна фігура з строкатим начосом, як Майське дерево, (comme une grande perche mal fagotee,) невже Королева? І король завжди отак бризкає слиною? А кого з тих манірних папуг зовуть Джорджем Вільєрсом? Хоч Орландо спочатку ніяковів від подібних питань, задавали їх із такою підступною влучністю, що він не здатен був стримати сміху; а коли по безтямних обличчях компанії вгледів, що ніхто не второпа ні слова, відповідав вже достоту так вільно, як вона у нього питала, досконалою, як і у неї, французькою.
Ось так зародилася близькість між двох, що швидко стала скандалом для Двору
