- Було се ще в ті часи, коли наша славна Січ Запорізька наганяла жаху на гаспидів магометанських – турків і татар, коли в кожному селі чи хуторі було повно козаків, а наша рідна земелька не належала ніяким чужоземним зайдам, а таки нам, українцям, а не, як то видумали кляті москалі, чорти б їх позабирали, малоросам! Тьху! Гей би тому, хто це слово вигадав, язик і чоловіче причандалля повсихали! – почав свою оповідку старезний дід, який сидів на призьбі коло хати.
Біля нього вмостилися чумаки, які повертали від Чорного моря, з возами повними солі та риби. Зупинилися біля хати старого Мартина Сікача, щоб випити з криниці холодної водиці, перечекати полудневу спеку і послухати дідові побрехеньки, яких він знав чимало та міг розповідати не одну днину.
Але й чумаки, народ бувалий і дотепний, теж був вдалим до усякого роду небилиць, і завжди охоче поповнював дідову казкову скарбницю.
Всі запалили люльки і сизий димок звично завис над солом‘яними брилями. Дивилися, як на подвір’ї вовтузяться кури під наглядом жовтого півня, прислухалися до веселого співу птахів та чванливого квакання жаби у бур’янах.
- Жив недалеко від нашого села один пан. Вдівець Богдан. Були в нього двоє синів – Петро та Іван і красуня дочка - Наталка. Мав він добрячий фільварок, на якому гнули свої бідні спини багато наймитів. А ще великі табуни худоби і різного птаства, достобіса поля і пасовиськ. Все би добре, але надто вже скупий і зажерливий був, тягнув до своєї господи все, що зле стояло, потрібне чи не потрібне, але головне, що дармове. А як жорстоко він поводився він з наймитами, ой лишенько, гірше як із твар’ю. А які великі пляни їм заказував, що й говорити страшно. Достоту для них була гієна ще на землі, при життю.
Сини ж до нього вдалися. Правду люди кажуть, що яблука від яблуньки недалеко падають. Донька, щоправда, вдалася на свою неньку. Була красива, як вишенька в цвіту, розумна, добра і лагідна. Не відаю, як вона жила з такими родаками.
Їхав одного разу пан з повіту, де влаштовував якісь свої справи. Його золочений ридван минав якраз майдан в центрі села, коли він запримітив колотнечу, що там почалася. Під‘їхав. Виліз і почимчикував до винуватців цієї оказії.
Були се дві жінки, які сварилися і билися через півня. Так-так, через півня, вам не почулося. Їх, обох Парасок, знала вся околиця. Адже вони були найгаласливішими бабами, які тільки й чекали нагоди аби з когось покпинити чи облаяти. А любились вони одна з однов, як пес з котом.
А справа була ось у чому. В однієї з цих кумась був когут, який не перший рік ходив топтати курей до другої Параски (а вони, як на зло, були сусідками). І не знаходилося на нього ніякої управи, бо то був хитрий, великий, сильний птах. Певно, що від нечистого.
Так-от, на своє лихо, під час однієї зі своїх походеньок, він впав у бочку з дощівкою, а тут його надибала господиня. Втопити капосника не встигла, бо цю сцену побачила Параска. Що тут почалося! На крик і ґвалт збіглося усе село.
І якраз на цю катавасію надибав пан Богдан. Відразу громада висунула його наперід аби він владнав оту сварку. Він послухав одну кумасю, другу, почухав спітнілу потилицю, погладив вуса і сказав:
- Оскільки когут, заліз на чуже подвір‘я і топтав чужих курей, він й справді заслуговує кари, але оскільки Параска вирішила вчинити самосуд над півнем, без згоди його господині – вона також не дотрималася права. Але водночас, господиня не змогла доглянути за своєю птицею, яка робила сусідам шкоди. Тому я вирішую так. Я забираю винуватця цієї оказії до себе і там його страчу відповідно до чинного права.
Після нетривалої перепалки, він запхав когута у мішок, сунув в руки кучеру і поїхав додому. Опісля випустив півня серед своєї птиці та й пішов у свої хороми, забувши про цей випадок.
Хочу сказати вам одну річ. Той когут жив вже сьомий рік. Бачу ви захитали головами. Значить знаєте, що з того буде. А хто в панській садибі знав про те? Звісно, що ніхто. А Параска, в якої його забрали мо‘ забула, а швидше всього на зло цього нікому не сказала.
Пройшло трохи часу.
Отой півень мав сьомий рік і, мабуть, дідько постарався аби його до цього віку не забили. От ця бісова птиця залізла в кінський гній, знесла яйце, а лихий прислав жабу, яка його висиділа. І це ж треба, що ніхто з наймитів цього не запримітив. Але, якби це стряслося, то не мав би вам сьогодні, що оповідати. Кхе-кхе!
З того яйця вилупився Базилішк. Твар погана і препаскудна, лиха і хитра. Завеликий, як півень, з головою свого батька – півня, з жовтими очима матері – жаби, з тілом дракона на чотирьох лапах, а хвостом змії і крилами кажана.
Оселився він в панськім саду і став всім, хто потикався, лихо чинити. Кожен сміливець чи цікавий, який знаходив у серці сміливість навідатися туди, назавжди там і залишався. Пропав сад. Не було з нього ніякої користі. А сад був знаний. Не гірше царського. Великий, пишний і багатий, знаний далеко за межами нашого повіту, губернії, ба навіть у Києві чули про то диво.
Зажурився пан Богдан, походив трохи, погадав, але нічого придумати не міг. Дуже зачепила за душу його та ситуяція. Згадав він той день, коли привіз півня. Почав шукати його, але того й слід бур‘янами заріс. Зрозумів тоді пан, що це кара Божа, за його скупість і жорстокість, за те, що він вів неправедне життя. Змінився він з того часу, став добрішим, щедрішим, одним словом найкращим паном у всій околиці. Розіслав повсюди вість, що якщо знайдеться такий сміливець, який подужає василіска, тому він віддасть половину свого господарства. Знайшлося чимало ласих до цього добра, але всі вони залишилися в панському саду, бовваніючи статуями, лякаючи місцевий люд, криками душ, заточеними у холодний камінь.
Старшому сину пана, Петрові, не давала спокою половина батькової господарки. Ще б пак! Він би став знатним паном! Золото засліпило його і змусило переоцінити свої сили.
Пішов він до батька і зголосився, що подолає зло, яке оселилося в їхньому саду. Просив його батько, навколішки падав, благав своє чадо, аби той не йшов, бо знайде там свою погибель. Але не послухав його син. Жадоба штовхала його.
І ось, йде він по саду, а навколо кам‘яні статуї його попередників. І страшно йому, і вже не хочеться ніякого багатства, але сором через те, що засміють, жене його вперед. Аж раптом вгледів він василіска, не встиг і ворухнутися, і пари з уст випустити, як перетворився у камінь, а душа його, припнута бісівськими ланцюгами, назавжди залишилася у саду, долучившись до хору стражденних голосів попередніх невдах.
Івана, молодшого брата теж пекла думка про те, що батькове багатство може отримати старший брат, лишень той зник за стовбурами дерев, і він підійшов до батька і сказав йому, що йде у сад, щоб подолати василіска. Скільки його не благав батько – марно, всерівно, що горохом об стіну.
І ось вже молодший брат йде між дерев, сторожко оглядаючись. В руках він тримає гостру шаблю виготовлену із дамаської сталі. Крався він поміж пишних зелених дерев, аж поки не почув у високій траві хропіння бісової тварини. Тицьнув він навмання шаблею у траву і простромив почвару, однак не смерть він приніс їй, а погибель собі. Через шаблюку отрута перейшла в його тіло і став він каменем, як і його брат.
А гедаловий василіск і далі продовжував робити свої темні справи у панському саду.
Залишилися у пана Богдана єдина донечка - Наталка. А розумна яка була! Де мені старому! Хоч і в бурсі студіював, але далеко мені до неї.
Жила в сусідньому селі одна стара баба. Люде кажуть, шо то була відьма. Я точно не знаю правда це чи ні, але, диму без вогню не буває, чи не так? Так ось, кажуть, що молодиця частенько заходила до старої, і та вчила її різним штукенціям. От пробігла панова донька до неї та й почала благати, щоб та допомогла.
- Знаю я, як зарадити твоєму лиху, - відповіла та.
Сіла дівчина на лаву і почала слухати.
- Коли будеш збиратися проти Базиліка, то візьми люстерко і ласицю. Пильно слухай, що кажу і ніщо не переплутай. Коли зайдеш у сад пусти ласицю вперед. Це єдина твар Божа, якої найбільше боїться Базилішк. Вона одна не боїться його смертельного погляду та ядучої отрути. Коли вони почнуть змагатися, ти сховайся між дерев. Прислухайся уважно до того, що творитиметься. Коли почуєш, що хтось біжить, а то точно втікатиме Базилішк, вискочиш і виставиш перед ним люстерко. І не забудь заплющити очі. Сама зрозумієш, коли все закінчиться.
Озброєна відьмацькими знанням, молодиця повернулася додому. Там зготувала все, як треба, попросила батькового благословення і пішла у сад.
Лишень її миле личко вкрила густа тінь дерев, пустила вона вперед ласицю і та миттю зникла у траві. Заховалася дівчина, біля мало примітної зарослої стежки. Стала чекати. Аж ось, десь в серці саду зчинився великий лемент і схитнулися дерева, а їх вершки почали хилитися від шалу битви. Незабаром все стихло і за хвильку Наталка почула, як хтось біжить прямо до неї. Заплющила вона очі, вискочила на стежку і виставила поперед себе люстерко. За мить всю околицю наповнив жахом передсмертний крик лиховісного василіска. Став він каменем, як і жертви його, загинувши від зброї власного погляду, якою замордовував інших. Кхе-кхе!
А дівчина стояла, ні жива, ні мертва, і боялась розплющити очі.
Довго чи не довго вона там стояла, аж ось вчула, як схропнув кінь. Розплющила очі і побачила перед собою молодого статного козака.
- Що ти тут робиш, голубко? Я їхав сюди здаля аби подолати диявольську потвору, а натомість зустрів тебе. Що за дивина? Чи бува це не якась мара спала мені на очі? Чи що?
Розповіла тоді Наталка все, що трапилося і запросила козака до себе додому.
Люде кажуть, що незабаром побралися вони, жили і щасливо. А пан Богдан, як і обіцяв віддав своїй дочці половину свого багатства, а сам, роздавши другу половину пішов у монастир, щоб відмолювати свої гріхи.
Так-от гісторія.
Старий висипав попіл з люльки, ще трохи побазікав із чумаками про те, про се і провів їх у далеку дорогу.
Потім глянув на свого півня, спробував пригадати скільки років той вештається по подвір’ю і будить його щоранку, але марно. Похитав головою, сплюнув та й пішов у хату.
