Затор на дорозі зупинив подорожувальника біля 2-поверхового будинку з чисто вимитим сірувато-синім, як колір неба на фотографіях з Британської Колумбії, вініловим облицюванням. Освіжений дощем будинок контрастував з занедбаним, прибитим зеленуватою цвілью оточенням вулиці містечка Дероше і виглядав як на продаж. Так і є. На невеличному зеленому газоні Шарій угледів табличку "SOLD" ("Продано").
Містечка як ось це, що розташувалися обабіч трьох великих довгих трас федерального значення (HWY 1, 3 і 7) прорубаних серед гір густо обліплених вічно зеленими дощовими лісами, відомі своїми низькими хмарами, нескінченими прохолодними дощами, мохом, пахучими червоним кедровим деревом. Десь в цих канадських горах стрибав ще молодий актор Сталонне в своєму першому і певно найкращому фільмі "Рембо. Перша Кров". Саме тут остаточно закінчується холодна цнотливіть великої канадської рівнини і починається погода диктована диханням Тихого океану.
Подорожувальник зі сходу зупиняється тут попити кави, заправити авто і йому перехоплює дух. Сюди втікають три великі дороги, тут закінчуються всі ці скажені американські гірки піднебесних хайвеїв від прерій до океану: спочатку перші перевали Великих Скелястих Гір, Перевал Роджерса, на якому закипають радіатори старих авто, снігові замети в горах, стрибаюча від прохолодної до ще холоднішої температура яка тестує обігрівач в авто. Потім довжелезний перевал Кокіхала з обмеженням швидкості в 120 км на годину, який не просто перевищувати неправильно, а й страшно перевищувати. І ось за шаленою порослою пустельними кущами розмарину Кокіхалою подорожувальник опиняється в цих вогких зелених горах, з хмарами на висоті витягнутої руки, в долині вічно зелених газонів. Подорожувальник зупиняється перевісти дух на заправці каже: "Вау. Я чув, що тут інакше. Тепер я це відчуваю шкірою".
Половина будинку, біля якої зупинив своє перегріте авто Шарій, займала піццерія "Мілано" з окремим входом. Зліва офіс заправки і магазинчик при ньому. Піццерії дісталися скляні двері, та стіни без вікон. Широкі двері входу на заправку продовжувалися високими вікнами-вітринами.
Зворушений красою, спровокований букетом лісових запахів в вологому повітрі, та й просто після багатогодинної подорожи через гори Шарію закортіло піцци - ось прямо тут і зараз. Підійшов до скляних дверей піцерії - вони зачинені. Через двері побачив, що всередині підсвічувалися вимазані мукою залізні столи. На стелі стрибали спалахи вогню від пічки. Зацікавлений і ще вже відчуваючи голод подорожувальник увійов в сусідні двері заправки.
Всередині простір був розділений навпіл. Зліва до вітрин притискався невеликий з усякою всячиною придорожній магазин. Справа була каса заправки, перед нею, вздовж стіни з пекарнею встановлені з гарного заліза полиці-стелажі на яких підсвічена електричними ліхтарями пузирилася запашна піцца.
Біля каси сидів в телефон підліток в тюрбані. Захоплений екраном свого телефона він навіть не підвів голови.
- Вітання. Гарна погода! А це свіжа піцца? - потривожив його збуджений і зголоднілий Шарій.
Підліток на мить підвів голову від смартфону і механічно відповів опускаючи очі до назад до телефону:
- Угу.
І все. І тиша. Лише сумний шум автомобілів, що застрягли в корці біля заправки. Саме ця корка була причиною, що Шарій звернув на заправку. Решта подорожувальників вперлася на трасі, якраз в тому місці де хайвей №7 повертав різко вліво. І вже було видно в контраст до підпертих низькими хмарами темних гір сонячну засаджену ягодами долину Нижня Земля, за якою ген віднівся Великий Ванкувер. Шарій відчув що йому більше не хочеться піцци. Романтика моменту втрачена безповоротньо. Разом з нею зник і апетит.
Він розуміє підлітка. Його посадили тут батьки, які купили цю заправку, а з нею, куди подінешся, і цю привязану до заправки на пів будинка піццерію. У підлітка свої інтереси, він навіть можливо не любить піццу. Напевно не люблять піццу і його релігійні батьки, які плекають старі індійські традиції. Ні в традиціях батьків, ні в помислах підлітка у цю хвилину немає місця для смаженої піцци. І не їх проблема, що це канадське містечко також плекає свої традиції і тому поставило таку умову купівлі бізнесу - зберегти піццерію. Вірніше - тепер це їх проблема. Нові господарі свої зобовязання перед містом чесно виконують. Піцца печеться, заправка працює.
Але це не та піццерія і не та піцца більше. Не той сервіс, не той культурний досвід який канадець з розтривоженою подорожжю уявою очікував би в кімнаті стіну якої день і ніч гріє пічка, де печеться з найкращого тіста запашна піцца. Де ще вчора червонощокий галасливий любитель еспрессо з імям Карло або Вінченсо голосно вичитував свого сина про невивчені уроки. "Porca Madonna, Клаудіо! У мене повна лавка клєнтів. Невже тобі важко всістися і зробити уроки? Ти ж мені маєш увечері ще допомогти прибратися і з клієнтами."
Шарій зачинив за собою скляні в залізній рамі двері заправки. Прямо через дорогу між горами виблискував мальовничий ставок з очеретом і тихою після дощу водою. "Пах пах!" - пролунав подвійний постріл мисливця. Качки злетіли від стрілка, що заховався десь в очереті вгору і вбік, зробили під низькою ляльковою хмарою коло і повернулися назад на воду. І через 3 хвилини знов "пах пах!", знову постіли.
"Можливо це полює колишний власник піццерії?" міркував Шарій. "Продав старий родинний бізнес, вийшов на пенсію. Діти живуть вже в Ванкувері" продовжував домальовувати картинку подорожувальник. І здавалося нічогісінько не змінилося за 100 років в містечку Дероше, поверни лише голову у сторону озера. Але з іншої сторони хайвею, тут в тіні дерев біля заправки змінилося дуже багато.
***
- Чорт забирай, це расизм якийсь - сказав Фіцпатрік автору статті про чергові пригоди українця в Канаді. Фіцпатрик редактор літературного англомовного журналу в Ванкувері, куди принесли цей рукопис - Це прочитають і скажуть, що це расизм.
- Але ж ти розумієш, що це важлива історія.
- В чому?
- Ну, це про зсув культурний. Герой застав піццерію, це містечко, цю провінцію - нашу з тобою Британську Колумбію, в той момент, коли старі колоніальні традиції закінчуються і коли починаються якісь нові традиції. Це актуально, і це не про расизм. Це про культуру, про культурний момент. Про культурний злам...
- Ну бачиш, ти побачив це так. А критик, що прочитає нашу статтю тут в даунтауні найперше подумає, що твій зголоднілий європеєць Шарій не купив піццу у хлопця в тюрбані. І крапка.
Редактор Фіцпатрік сам імігрант. Але приїхав він до Канади не з України, і не з Індії, а з ще більш культурно зтривоженої Північної Ірландії. Редактор підійшов до великого вікна свого офісу. За вікном в гамірному даунтауні Ванкувера мокли дорогі човни, а за човнами в океансьому заливі стояли подерті в тісняві портів червоно-білі контейнеровози з Азії. Старий літературний журнал в якому він працював також давно чекав на свого покупця.
Редактор поставив крапку.
- Додай якесь пояснення як це треба розуміти, і стаття буде надрукована в наступному числі.
