Юрій Петрович не зайшов, а увірвався в лікарню. Вхідні двері смачно хряпнули за ним і його громіздке тіло пронеслось коридором, залишаючи за собою вихор із суміші тютюну та дорогих парфумів. Його грубо обтесане обличчя, дбайливо виголене і зазвичай непроникне, палахкотіло, немов жерло вулкана. Молоденька сестричка, яка щось розповідала втомленому нічним чергуванням сухорлявому лікареві, тицяючи пальчиком в закарлючки лікарняної книжки, зробила було крок назустріч Юрію Петровичу, але застигла, немов перед жерлом вулкана, і швидко подалася назад.
̶ Господи, я ніколи його таким не бачила, – перелякано писнула сестричка, коли палаючий вулкан зник за дверима кабінету завідуючого кафедри. – Завжди такий витриманий, чемний… Що з ним трапилось?
̶ Та нічого особливого, минеться, – посміхнувся лікар. – Жінки і діти найспокійнішу долину можуть перетворити на вируючий вулкан. Добре, пішли, я ще раз огляну нашого пацієнта, а трохи пізніше ти познайомиш з цією історією шефа.
Юрій Петрович кинув борсетку на шкіряний диван і сам, не роздягаючись, завалився поруч. Якийсь час, вгамовуючи емоції, він тупо дивився на букетик ранніх польових квітів у кришталевій вазочці, що стояли на журнальному столику поруч із диваном.
Юрко був задерикуватим і ображеним на весь світ підлітком, коли в його житті з’явився Сашко, з круглим, мов повний Місяць, обличчям і темними глибоко посадженими очима, що робило його схожим на вайлуватого ведмедика панду, доброго і безпорадного. Широкий шкіряний офіцерський пасок, з-під якого навсебіч стирчала клітчата сорочка, одразу викликав у Юрка непідробне захоплення. І Сашко подарував цей пояс Юркові. Але то було потім, а перша їхня зустріч відбулася на вигоні.
̶ Ти хочеш все життя лупцювати своїх опонентів? – спокійно запитав Сашко, закриваючи собою переляканих закривавлених близнюків.
̶ А тобі що до того? – буркнув роздратований Юрко. – Ти що, нянькою будеш у цих шмаркачів?
̶ Можливо у них, а може й у тебе. Все залежить від того, де саме я знайду дах над головою, – сказав Сашко і повернувся до близнюків: – Хлопчики, сьогодні поєдинок закінчився явно не на вашу користь. Але це тільки сьогодні. Завтра ви помиритесь і знайдете якусь спільну розвагу. Правда. Так і буде.
Юрко вмить інстинктивно змикитив, що буде надзвичайно корисно мати поряд із собою цього дивакуватого хлопця, який вміє так гарно розмовляти.
̶ Шукаєш якогось закутку? – Юрко провів поглядом близнюків, які, оглядаючись, побігли до дому.
̶ Ну, не зовсім отак – «якогось закутку». Я шукаю окрему затишну кімнату.
̶ Добре, пішли. Думаю, що окрема затишна кімната знайдеться в моєї бабусі.
Бабуся не сперечалася і нічим не виказала своє невдоволення, навпаки, вона привітно посміхнулася і закивала головою у знак згоди своєму улюбленому внучкові, але поселила Сашка не в одній із охайних кімнат своєї величезної хати, в якій жила сама, а в занедбаній літній кухні, яку ще торік хотіли розібрати, але плани сплутала якась оказія. Сашка не засмутив вигляд його житла. Він кинув на голу панцирну сітку ліжка свій потертий старенький чемодан і подався до лісництва. Юрко спробував піти за ним, але отримав рішучу відсіч.
̶ Хлопче, в тебе, крім уроків, купа роботи, то ж не думаю, що тобі варто вештатися за дорослими і зайнятими справами людьми.
Юрко тільки просопів у відповідь, але чомусь не образився.
̶ Юрку, а що то за парубок поселився у твоєї бабці? – вихопилася з-за хвіртки вертлява сусідка Ольга, щойно Сашко зник за поворотом.
̶ А тобі що до того? – настовбурчився Юрко.
̶ Ой, то ти ревнуєш? – засміялася Ольга і грайливо помахала пальчиком перед носом Юрка. – Не смій ревнувати, мій маленький коханцю, я тільки тебе одного люблю, – і зникла за хвірткою.
Немов зачарований Юрко ще довго дивився їй услід, а вийшовши із ступору, злодійкувато оглянувся навкруг і поспішив до дому.
Той день для Юрка тягнувся, мов рік. Аби не потрапляти матері на очі, яка використала вільний сонячний день для прання білизни, він прихопив вудочку і пішов до річки. І вперше не втягнувся у бійку із задерикуватими заболотянцями, яким також сподобалося місце над глибокою затокою. Юрко мовчки забрав вудочку і пішов далі за течією, і в тихій заводі під похиленою вербою насмикав окунців. Та задоволення від рибалки він не отримав, а тому змотав вудочку і потеліпався до дому. Мати забрала окунці, але не кинула їх ненажерливому рудому котові, а заходилася чистити.
̶ Занесеш бабусі Тетяні на юшку. Вона давно вже натякала мені про рибу.
̶ Тю, а чого ж вона сама мені не сказала? Я наловив би їй, – ожив Юрко.
̶ А то ти не знаєш своєї бабусі Тані, вона ж ніколи не скаже прямо, а ти сам маєш здогадатися, чого вона хоче. О! Заодно допоможеш Вірі, вона піде прибирати літню кухню. Там якийсь постоялець прибився.
Але Юрко не став чекати сестру, а швидко допоміг матері з рибою і ледь не помчав вулицею на другий куток села. Сашка ще не було, отож Юрко віддав бабусі рибу, трохи послухав її жалі за дідом Степаном, який помер три роки тому, покивав звично головою і поспішив до літньої кухні.
Шкіряний офіцерський пасок валявся на ліжкові поруч з чемоданом. Юрко обережно взяв його, злодійкувато оглянувся і приміряв на себе, викручуючись перед старим тьмяним дзеркалом і обсмикуючи сорочку.
̶ Якщо подобається – дарую.
̶ Ой… – відсахнувся від дзеркала Юрко і хотів було скинути пасок, та не зміг швидко його розстебнути. – Я того…
̶ Та не смикайся. Я сам колись, в далекому дитинстві, мріяв про таку штуковину, – поблажливо сказав Сашко, оглядаючи кімнату. – Ось що, я тобі подарую цей пасок, а ти допоможеш мені трошки тут поприбирати.
̶ Запросто! – зрадів Юрко. – А може сестру почекаємо? Жіночі руки в таких справах…
̶ Нікого чекати не будемо. Справжній чоловік, а ми з тобою справжні чоловіки, повинен сам вміти обслугувати себе, – авторитетно заявив Сашко і Юрко вперше не огризнувся, а мовчки скорився.
Поки прийшла Віра, то кімната вже була вичищена вправними руками Сашка, шибки на вікнах дбайливо помив Юрко і вони блищали, мов нова копійка, а речі були акуратно складені у древній скрипучій шафі. Баба Таня, кілька раз зацікавлено заглядала у двері, нарешті розчулилась і запропонувала «майже новий» матрац на ліжко з панцирною сіткою. Вірі залишилось тільки застелити постіль.
Вже сутеніло і тільки зараз згадали, що до літньої кухні не була підведена електроенергія. Юрко розгублено почав щось вигадувати про пожежну безпеку, але заплутався у благих намірах вигородити бабу Таню, яка у своїй заощадливості іноді переступала межу, і замовк.
̶ Правда? – перепитав Сашко і заспокійливо поплескав Юрка по плечу. – От і добре. Протипожежна безпека – понад усе, бо вона писалася кров’ю. Не переживай, з освітленням цього приміщення на сьогодні ми щось вигадаємо, а завтра ми з тобою зробимо ревізію старої електромережі і, якщо буде необхідність, то щось полагодимо, а щось і поміняємо.
̶ Колись тут була гасова лампа. Я зараз спитаю у бабусі, – тихо проговорила Віра, оглядаючись навколо.
Але нічого питати не довелось, бо в цю мить двері знову відчинились і на порозі стала баба Таня з вичищеною до блиску гасовою лампою в руках. Її обличчя навіть у вечірніх сумерках світилося добротою.
̶ Гасу тут вистачить на вечір, а далі вже купиш собі сам. Тільки купляй освітлений гас, аби стелю не закіптюжити. І того… Мене звуть Тетяна Григорівна. А як тебе звати? Бо ти, хлопче, якось так миготиш швидко, що я не встигла тебе розпитати.
Віра взяла гасову лампу, поставила її на стіл і оглянулась, шукаючи сірники.
̶ Звати мене Сашко. А мигочу я швидко тому, що треба було на роботу влаштуватися, бо грошей в мене ото тільки на гас і залишилось.
Баба Таня одразу насторожилась і Сашко, перехопивши її суворий погляд, заспокоїв.
̶ Ось, п’ятдесят карбованців – це перший внесок за квартиру.
̶ Сто рублів за місяць, – несподівано випалила баба Таня.
̶ Бабо! – разом вигукнули Віра і Юрко.
̶ Ой, та то я пожартувала, – відмахнулася від внуків і, водночас, ловким жестом перехопила гроші з рук Сашка, миттю переглянула купюри і заховала їх в кишеню халата під фартухом. – Живи, а там якось утрясемо з грішми. Правда, в мене ще лишилося трохи доброго гасу для лямпи…
̶ Утрясемо це питання, – підхопив бабин діловий тон Сашко.
̶ Ти починаєш мені подобатися.
̶ Бабо! – знову обурився Юрко, а Віра в цю мить знайшла за комином грубки сірники і чикнула одним, перевіряючи, чи не відсиріли.
̶ Все, я пішла, бо в мене ще повно роботи, – сказала баба Таня, але й не поворухнулася.
̶ Одну хвилинку, – піднесено сказав Сашко. – Новосілля потрібно якось відсвяткувати. На дворі я бачив грубку… – і тут Сашко здивовано затнувся, бо Віра, схилившись над столом, в цю мить запалила лампу. Ніжне світло гасової лампи спочатку несміливо блимнуло, а вже під скляною колбою розгорілося вільно і сміливо, але чомусь не розсіяло вечірні сумерки, а навпаки, згустило тіні у закутках. І водночас своїм тремтливим сяйвом окреслила незвичними тонами обличчя дівчини, її легке покірне волосся, зібране у грайливий хвостик, і перед очима Сашка з’явилася незвідана тепла душа жінки. А Віра, не звертаючи ні на кого увагу, зосереджено регулювала силу світла заржавілим коліщатком і при цьому невимушено ворушила своїми пухкими дитячими вустами, немов би щось шепотіла, підбадьорюючи веселий вогник, і Сашко зачаровано слідкував за кожним рухом її рожевих губ і мимоволі сам повторював ці рухи. Невеличка кімнатка зменшилась до розмірів, в яких могли вільно почуватися тільки двоє.
̶ Пішли, – баба Таня силою витягнула Юрка на двір і зачинила за собою двері.
̶ Бабо! – обурився на вулиці Юрко. – А новосілля?
̶ Замовч! – цитьнула на внука баба Таня, несподівано витягнула з кишеньки халата гроші, які отримала від Сашка, і ткнула їх в руки Юркові. – На, відсвяткуєш новосілля дома, іншим разом.
Ошелешений такою несподіваною щедрістю Юрко опиратися не став, заховав гроші в кишеню і швидко, поки баба Таня не усвідомила свого прорахунку і не передумала, почимчикував темною вулицею до дому.
Весілля Сашка і Віри стало несподіванкою не тільки для Юрка.
̶ Ти що, стара, з глузду з’їхала? – лютував батько, коли дізнався від матері про таку подію. – Та воно ж ще мале, ще школу не закінчило! Чи вже согрішила?
̶ Не мели дурниць, – спалахнула мати. – У них справжнє кохання! Жінкам не часто випадають такі справжні, чисті почуття! І я не хочу, аби моя рідненька донечка проґавила такий шанс!
̶ А то! – кричав батько. – А ми шо? Ми без любові одружилися? Я он тебе до сих пір люблю і шо з того?
̶ Отож! Аби ти справді мене любив, то не казав би, «Що з того?». Справжнє кохання не ставить запитань! Аби твоя воля, то ти не тільки зі мною одружився б, але й ще з десяток баб до хати припхав!
Ця батьківська розмова застала Юрка на горищі і він може й не звернув би увагу на цю суперечку, бо вже звик до них. Але ж мова йшла про Сашка.
В Юрка не було брата, не було друзів, він завжди був сам і поява Сашка розбудила в ньому дивні теплі почуття… Одним словом – Юркові просто було добре поряд із Сашком. Добре було навіть помовчати тихими теплими весняними вечорами під крислатим ясенем на подвір’ї бабусі. Сидіти мовчки на лавочці поряд із Сашком і дивитися у величне темне небо, засіяне мерехтливими зірками. Але ще краще було слухати незвичайні оповідки Сашка про ці зірки, яких він знав надзвичайно багато, і малювати у своїй уяві величні фантастичні світи, які простягалися в безодні Космосу, і в яких він, сміливий космонавт Юрко, шукає Всесвітній Розум… І те, що Віра відбирає в нього єдиного друга, скаламутило Юрка до глибин душі. Він занімів на драбині і від розпачу навіть не втримав сліз, які пробилися із затуманених жалем очей.
̶ Ану всі замовкли! – гримнула баба Таня, ледь переступивши поріг хати, але вмить зорієнтувавшись у темі суперечки, і Юрко завмер на драбині з надією, що це безглузде весілля таки не відбудеться. – Ти, Петре, припни губу і слухай, що тобі жінка говорить…
̶ Мамо, Вірунчик ще дитина, їй ще вчитися треба. Вона буде вчитися в медичному інституті і там знайде собі достойну пару, а не цього пристаркуватого парубка! – швидко прокричав батько.
̶ Не переч матері! І не перебивай! Віра вже не дитина, а доросла жінка і я це, як жінка і твоя мати, побачила власними очима. А ти питав її, чого вона сама хоче? Чи ти думаєш, що все має статися так, як тобі того хочеться? Один Бог відає, що з нами станеться і ким ми станемо! Я ж, принаймні, не чула, аби Віра горіла великим бажанням вчитися на медика. Але то таке, як захоче вчитися, то зараз і заміжній жінці можна. А ось чим тобі той хлопчина не догодив? Що сирота? Але я вже придивилась до нього і скажу тобі, що Сашко – чудова пара для Віри!
Юрко не став слухати кінця суперечки, а мовчки зліз драбиною з горища і побрів до річки. Його роздирав розпач. Він недолюблював сестру, яка постійно скаржилася на нього, а зараз він просто її зненавидів.
̶ Дурепа… Жаба… Що Сашко знайшов у ній? Вона ж страшна, як темна осіння ніч, – бурчав Юрко, зводячи злість на порхавках, які після теплого травневого дощу заполонили весь вигін.
̶ А чого мій любчик такий сумненький?
Рука Ольги м’яко лягла на його плече і Юрко вмить забув про все.
̶ Давай поженимось, – несподівано бовкнув Юрко, виразно уявивши обличчя батька і матері. – Мені вже шістнадцять. Я скоро отримаю паспорт і… Досить з мене і восьми класів. Я хочу до тебе. Хочу на волю!
̶ Давай, – засміялася у відповідь Ольга. – Але давай я спочатку тобі сльозки витру, мій маленький наречений.
Вони саме сходили в долину річки і Ольга, зупинившись, зняла з голови легку білу хустинку, її коротка але пишна зачіска, звільнившись, розсипалась і заіскрилась у промінні сонця. Ольга була нижчою від Юрка, а тому вона легким рухом руки підтягнула до себе його голову і кінчиком хустини почала витирати його заплакане обличчя. Юрко занімів. Він вже нічого не чув і не бачив. Немов би мла застелила йому очі і закрила вуха, а весь світ звузився тільки до очей Ольги.
̶ Я ось за неділю захищу диплом і закінчу інститут. А ти закінчиш вісім класів. І ми одружимось. Я піду на роботу, а ти гратимеш з хлопцями у футбола на вигоні. Ми весело і гарно житимемо.
̶ Ми гарно житимемо, – механічно пробурмотів Юрко і згріб Ольгу в обійми, і вже за мить корчився на землі від різкого болю в паху, а щока горіла від міцного ляпаса.
̶ Юрчику, – Ольга схилилась над ним і вже суворим своїм поглядом пронизала його наскрізь, – це тобі буде гарним уроком на все життя: тримай свої емоції в кулаці, а користуйся виключно розумом.
Вже ставши Юрієм Петровичем, він волів усе, що відбулося того пам’ятного вечора, витерти якщо не із свого життя, то хоча б із пам’яті. Але коли його син вступив у підлітковий вік, то цей епізод повстав перед ним з новою силою і Юрій Петрович тихо й покірно пішов до церкви, аби поставив свічку напроти ікони, з якої дивилися сумні очі.
̶ Господи! Якщо вже Ти не можеш позбавити чоловіків цього дурнуватого періоду в нашому житті, то зроби його хоча б коротеньким. Тиждень і цього, думаю, досить, – а вже за мить крізь сум і скупу чоловічу сльозу проступила посмішка. – Ти правий, навіть за день можна наробити стільки дурниць, що потім все життя прітимеш, аби скоєне якщо не виправити, то хоча б якось залагодити.
Дві неділі знічений Юрко відчайдушно намагався уникати відвідин баби Тані і водночас боявся пояснити матері чому саме, а тому з радістю прийняв пропозицію поїхати на літо в Білокоровичі, до материних батьків, які на той час залишилися удвох у величезній, як тоді здавалося Юркові, трикімнатній квартирі в селищі щебзаводу. Ця поїздка була ще й необхідністю, бо в їхньому селі була тільки восьмирічна школа, після якої майже всі випускники або шукали роботу в колгоспі чи в лісництві, або йшли у професійно-технічні училища і поверталися назад у село вже шоферами чи трактористами. Для тих учнів, які хотіли отримати середню освіту, був тільки один суворий вихід – щодня долати сім кілометрів через ліс до сусіднього села. Серед цих учнів була і Віра, на яку батько покладав особливі надії, бо вона була кмітливою і найкращою ученицею в школі. Але на перешкоді батьковим сподіванням повстали осінь з безперервними дощами, які перетворювали ґрунтову дорогу у непрохідне болото, і зима із сніжними хурделицями. Отож Віра більшу частину учбового року була дома і залюбки займалась господарством. Відступивши під натиском жінок, батько всі свої сподівання про вищу освіту поклав на зніченого Юрка.
̶ Нє, ну ти подумай, сину, у нас із усього села тільки одна Гаврилишина Ольга змогла пробитися в інститут і вона вже в цьому році буде вчителем математики у міській школі. Вона житиме в місті, питиме чай і плюватиме на ту чорну роботу, в якій довіку погрузли ми, селюки. Хлопчику, краще в місті пити чай, ніж у селі молоко! Але ти мусиш не просто пити чай у місті, а стати медиком, авторитетним медиком, і диктувати свої умови міським шолопаям!
̶ Господи, він так і залишився нещасним мрійником, – зітхала мати на запальну промову батька. Баба Таня кивала матері у знак згоди, а сама тихцем молилася перед іконами за свого онука.
Згадка про Ольгу кинула нещасного Юрка знову у ступор і він мовчки погодився. Білокоровичі повставали велетенським містом в уяві Юрка і викликали вихор різних почуттів, які, однак, дуже швидко згасли, бо він намацав у потаємній кишеньці п’ятдесят карбованців, які отримав від баби Тані і про які вона забула, і про які нічого не знали батьки. Тепер вся надія покладалася на сватів. Сватам внук сподобався і вони самі запропонували Юркові залишитися в них і піти у дев’ятий клас в школу у військовому
містечку.
̶ Але ж там геть усі предмети викладають російською мовою, – збентежено проговорив Юрко і подумав, як би його переконати родичів на сільську школу, в яку ходили сусідські хлопці і з якими він несподівано швидко подружився. – А в мене з російською того… Ну не дуже тісні стосунки…
̶ Хлопчику, – дід Микола сів на диван поряд з Юрком і обняв його за плечі, – ситуація, бачиш, така, що зараз все і скрізь виключно російською мовою. Цього не уникнути, якщо ти захочеш зробити якусь кар’єру. Таке життя. Та головне, що саме в тій, міській школі, а не в сільській, ти зможеш отримати міцні базові знання, а там вже… як карта ляже. Але то буде потім, а зараз – не пропусти нагоду, хлопчику.
Важко сказати, яке рішення прийняв би тоді Юрко, аби не одна подія, яка спричинила справжній вибух у селі і навіть просочилася до Білокорович – Гаврилишина Ольга, дочка старої доярки і вічно п’яного тракториста, який минулої зими насмерть замерз під парканом власного дому, несподівано для всіх вийшла заміж за сина першого секретаря обкому партії. Вийшла заміж і одразу ж після весілля поїхала з чоловіком у далекий Хабаровськ. Ця новина викликала у Юрка роздвоєні почуття: з однієї сторони він був радий, що вже не скоро зустрінеться з Ольгою і що вже не доведеться ховати очей від її проникливого погляду; з іншої сторони… у нього чомусь защеміло серце. Юркові дуже хотілося поговорити про це з кимось, але Сашка поряд не було. Отож Юрчик пішов поганяти з хлопцями м’яча, а дорогою в пам’яті несподівано спливло насмішкувате обличчя Ольги та її слова: «Я піду на роботу, а ти гратимеш з хлопцями у футбола на вигоні. Ми весело і гарно житимемо». Юрко аж зупинився. Він враз зрозумів всю суть цих слів. А ввечері підсів до діда Миколи на диван.
̶ Я ось що подумав, діду, що буде краще піти у сільську школу, бо тоді мені не треба буде витрачати часу на перелаштування. Це ж не так просто – всі предмети російською. Крім того, на самому початку я почуватимуся серед офіцерських дітей похмурим селюком, буду нервувати і не факт, що завжди зможу стримати свої емоції… Отож, краще в сільську. А з тими… з базовими знаннями ви ж мені допоможете?
̶ Звичайно допоможу! – вигукнув здивований дід Микола і радісно обняв онука за плечі.
̶ …Послухай мене… Не перебивай… Ромчику, сину, аби я так гарячкував, то тебе не було б на цьому світі. Ти чуєш мене?.. Отож! Не гарячкуй. Уникай радикальних дій хоча б сьогодні. Спробуй зосередитися на позитиві і не накручуй себе різноманітними історіями, які зараз пруться до твоєї голови. Відкинь усе і залиш тільки позитив… Сину, тільки позитив і нічого крім позитиву… Так треба, аби потім проаналізувати… Ну було ж у вашому спільному житті щось яскраве, радісне, щасливе для вас обох!.. Такого не може бути! Було, сину, було, бо ви ж кохали одне одного і зустрічалися не один день… Ні, сину, психологічна несумісність рідко, дуже рідко проявляється поміж чоловіком і жінкою. Тут інше. Ти мусиш зрозуміти і запам’ятати на все життя, що кожна жінка генетично загострена на сім’ю, тобто, на продовження роду. Така вже природа жінок і вони не в силі змінити її. А отримавши свою сім’ю, жінка, знову ж таки підкоряючись генетиці, буде дбати про комфорт своєї сім’ї, своїх дітей, звідси і постійне підштовхування чоловіка до роботи, до активних дій... Ромчику, звичайно, що є винятки із правил і це також природньо, але ти повинен зрозуміти, що саме чоловік у такій ситуації повинен увімкнути весь свій інтелект і приборкати емоції, а тоді вже пошукати правильне рішення… Сину, не гарячкуй, тобі ж не чотирнадцять років, а тридцять… Давай ми ввечері зустрінемось і поговоримо… Зустрінемося втрьох, ти, я і Людмила… І поговоримо… Добре, о шостій в кав’ярні, в Захарчика… Правильно, мамі, з її хворим серцем не варто знати про це… І сестрі… Зауваж, твоя мама і твоя рідна сестра – жінки з їх природним світоглядом максималістів… Ну такими їх Бог зробив! І такими вони повинні бути, аби успішно виконувати покладені на них функції. А ми з тобою, сину, чоловіки. І як справжні чоловіки повинні бути витриманими і розсудливими, і ніколи, чуєш, ніколи не поспішати з висновками. Такими нас хоче бачити Бог і такими ми маємо бути… Добре, я радий, що ти зрозумів і заспокоївся. Правда, сину, радий… Ось! Згадав про Оленку і мушу тобі, сину, ще сказати таке, що кожна дівчина є чиєюсь дочкою, а тому кожен хлопець повинен пам’ятати про це… Добре-добре, мовчу. Потім поговоримо. До зустрічі, – Юрій Петрович вимкнув телефон, обличчя його проясніло і він задоволеним поглядом оглянув свій кабінет, а зупинившись на вишитому портреті Шевченка, підморгнув йому. – Малі діти спати не дають, а великі… Мовчу, Григоровичу, мовчу, бо мені дійсно гріх нарікати. Життя прекрасне у всіх його проявах!
Юрій Петрович допив свій вже зовсім холодний чай і з сумом поглянув у вікно. Сутеніло. Вулиця засяяла в холодному світлі неонових ліхтарів, ховаючи у своєму сяйві людські емоції. Кав’ярня наповнилась веселим вечірнім гомоном, а на душі у Юрія Петровича було сумно і порожньо. Він перевів розгублений погляд на Людмилу, яка так і не доторкнулася до своєї склянки з водою. Вона зосереджено дивилася на цю склянку і думала про щось своє.
̶ Ти вагітна? – просяяв від несподіваної думки Юрій Петрович і одразу ж ожив, випростався, розправив плечі.
Людмила густо почервоніла і тільки посміхнулася у відповідь.
̶ Та-ак, нічого не говори. Все зрозуміло. Все стало на свої місця, – весело затарабанив пальцями по столу, а це означало, що в нього вже сформувався план. – Давай, дівчинко, ми з тобою вдвох обговоримо одну справу, яка логічно випливає з нашої ситуації. А в підсумку укладемо дуже важливу для нас обох угоду…
̶ Бачиш, як все гарно склалося! І кози цілі, і вовки ситі! – Ромчик задоволено потягнувся у кріслі. – А ти казала, що я не здатен організувати серйозну справу!
̶ Ну… Я б не була такою самовпевненою, – тихо проговорила Людмила і загадково посміхнулася.
̶ Чого, все склалося саме за моїм планом. Батько нарешті піде на пенсію і звільнить місце головного лікаря для Сергія. Матері буде легше, бо не вирішуватиме нарешті всі накопичені домашні проблеми самотужки. Сестра нарешті ближче познайомиться зі своїм батьком, а то вона з малечку тільки й знала, що батько десь там, на роботі. І батько нарешті займеться справжньою наукою, про яку він вже давненько бубонить і в якій він бачить тільки одні вади. От тепер нехай покаже всім, як і що необхідно робити. Ну, а Сергій, твій улюблений братик, отримає нагоду перейти від слів про реформи до реальних справ.
Людмила мовчки потягнулася за пультом і увімкнула телевізор. Роман якусь мить спостерігав за Людмилою, тоді підхопився із крісла і впав на диван поряд з нею.
̶ Слухай, а давай ми одружимося!
Радісний вогник, який спалахнув в очах Людмили, не пройшов повз увагу Романа.
