Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51554
Рецензій:	96005

Наша кнопка

Код:

Рецензії

хвиля здатна оминати перешкоди

(Рецензія на твір: Колапс хвильової функції, автор: Богдан Горгота)

вважайте мене перешкодою
Дайте поступово увійти до вашого твору.
Це треба, мабуть, розумітися на субатомних частинках і квантовій теорії. У мене погані стосунки з субатомними частинками. У мене, зразу скажу, складні стосунки з людьми, що трохи більші за бозони й ферміони. Тому пробачте зайві хохми, прошу.
***
Юрій Петрович (наш головний герой оповідання, тож?) не зайшов, а увірвався в лікарню (цікаво). Вхідні двері смачно (не обов"язкове слово?) хряпнули за ним і його громіздке (мені сутужно це - "огрядне" хіба?) тіло пронеслось(-ся?) коридором, залишаючи за собою вихор із суміші тютюну та дорогих парфумів.
- Отже, він палить. Точніше, смалить, як шмаровоз. Chain smoker, можливо. А по-друге - "дорогі парфуми"?.. Це щось значить у контексті - чи не розшифруєте, будь ласка, суто для мене?
Його грубо обтесане (тут, здається, є якийсь іще синонім?) обличчя, дбайливо виголене (ОК,... ось іще конекстуальна деталь...) і зазвичай (тут мигає всерозуміюче та всезнаюче обличчя аутора?) непроникне, палахкотіло, немов жерло вулкана (лице як жерло, гм... чи це дійсно найточніше порівняння?). Молоденька сестричка, яка щось розповідала втомленому нічним чергуванням сухорлявому лікареві, тицяючи пальчиком в закарлючки лікарняної книжки (я не знаю, що це таке, мені надалі цікаво), зробила було крок назустріч Юрію Петровичу, але застигла, немов перед жерлом вулкана (знову "жерло", чи не занадто?), і швидко подалася назад (є ще якесь просте слово на цей рух? Як "відсахнулася"?).
̶ Господи, я ніколи його таким не бачила (отже, якимсь іншим вона попередньо його бачила та взагалі - тож "Юрій Петрович" тут не вперше? "Юрій Петрович" теж лікар?), – перелякано писнула сестричка, коли палаючий вулкан (не дуже зручна метафора триває...) зник за дверима кабінету завідуючого кафедри (гм... ми ще в лікарні, так? Чи там є кафедри, не знаю?). – Завжди такий витриманий, чемний… Що з ним трапилось?
̶ Та нічого особливого, минеться, – посміхнувся лікар (це, здається, дуже специфічні емоційцні реації...). – Жінки і діти (але ми говоримо зараз про товстуна-чоловіка?) найспокійнішу долину можуть перетворити на вируючий вулкан (забиваємо цей образ, як цвях, да? Щоб і коню було понятно?). Добре, пішли, я ще раз огляну нашого пацієнта, а трохи и(зайва літера) пізніше ти (він до нех на "ти"?) познайомиш з(із?) цією історією шефа.
(Шеф? Хто її шеф? "Завідуючий кафедрою"? Тоді він уже й сам про все знає. Але знає про що?..)
Юрій Петрович кинув борсетку (у мене тьмяне знання, що це за штука, зізнаюся...) на шкіряний диван і сам, не роздягаючись, завалився поруч. Якийсь час, вгамовуючи емоції, він тупо дивився на букетик ранніх польових квітів у кришталевій вазочці, що стояли на журнальному столику поруч із диваном. (Це, здається, здоровенний розрив у часі та сюжеті з попереднью сценою в шпиталі?)
Якийсь час, вгамовуючи емоції (чуття?), він тупо дивився на букетик ранніх польових квітів (можна було би вконкретизувати, але нехай?...) у кришталевій вазочці, що стояли на журнальному столику поруч із диваном.
(Тож тепер він уже вдома? До чого тоді була попередня сцена?)
Юрко (це "Юрій Петрович" тепер у нас "Юрко"?) був задерикуватим і ображеним на весь світ підлітком, коли в його житті (як саме?) з’явився Сашко, з круглим, мов повний Місяць, обличчям і темними глибоко посадженими очима, що робило його схожим на вайлуватого ведмедика панду, доброго і безпорадного. (Щось у цьому тьмяно сексуальне, але я не наполягаю...)
Широкий шкіряний офіцерський пасок, з-під якого навсебіч (тобто?) стирчала клітчата сорочка, одразу викликав у Юрка непідробне захоплення. І Сашко подарував цей пояс Юркові. Але то було потім, а перша їхня зустріч відбулася на вигоні (ніколи не був на вигоні, не дуже знаб, що це...).
- Ти хочеш все життя лупцювати своїх опонентів? – спокійно (дивне триває...) запитав Сашко, закриваючи собою переляканих закривавлених близнюків (про яких досі мови не йшло...).
̶ А тобі що до того? – буркнув роздратований Юрко. – Ти що, нянькою будеш у цих шмаркачів?
̶ Можливо у них, а може й у тебе. Все залежить від того, де саме я знайду дах над головою (це знову новий мотив...), – сказав Сашко і повернувся до близнюків: – Хлопчики, сьогодні поєдинок закінчився явно не на вашу користь. Але це тільки сьогодні (А завтра? Чи настане час, коли вони Юрку звихнуть щелепу, зламають руки та ноги?). Завтра ви помиритесь і знайдете якусь спільну розвагу. Правда. Так і буде.
Юрко вмить інстинктивно змикитив (якось інший синонім тут?), що буде надзвичайно корисно мати поряд із собою цього дивакуватого хлопця, який вміє так гарно розмовляти. (В чому користь, коли він був готовий і здатен усіх перебити?)
̶ Шукаєш якогось закутку? – Юрко провів поглядом близнюків, які, оглядаючись (озираючись, абощо?), побігли до дому.
̶ Ну, не зовсім отак – «якогось закутку». Я шукаю окрему затишну (це зайве?) кімнату...

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.041736125946045 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати