Рік розпочався авральним завершенням дипломної роботи. Потім захист, урочисте вручення дипломів. На початку березня всі роз’їхалися по домам на останні канікули, щоб з першого квітня почати трудову діяльність.
Я поїхав до батьків, у робітниче селище біля обласного центру. Якось ввечері, коли зібралися всі домашні, по телевізору нічого цікавого, молодша сестричка зіграла на піаніно і проспівала старовинний романс.
‒ Гарно – кажу, - але під гітару це б звучало набагато краще. Тільки де ж її взяти!
Я й забувся про цю розмову, та якось мати після роботи спитала:
‒ Ти знаєш Сашка Колісника?
‒ Ні, не знаю.
‒ Це син моєї колеги, він грає на гітарі, у нього їх кілька. Сходи, познайомишся, та й візьмеш гітару.
Я дослухався поради, сходив познайомився, взяв гітару. Правда, з романсом нічого путнього не вийшло. Чи то я був поганий акомпаніатор, чи то сестра не вміла співати під чужий акомпанемент. Після такої невдачі, знову пішов до нового знайомого, щоб повернути гітару.
‒ Що, вже награвся? – здивувався Сашко.
‒ Та ні, просто нічого не виходить. Сам я співати не вмію, а сестра не вміє співати під мій акомпанемент.
‒ А давай спробуємо заграти вдвох.
Спробували. Вийшло як на мене не погано. До кімнати зайшла Сашкова сестра:
‒ А у вас, хлопці, непогано виходить. Давайте ще й заспіваємо.
Заграли та заспівали. В дверях кімнати з’явилася втомлена Сашкова мати:
‒ Гарно! Тільки людям та й мені пора відпочивати. Якщо хочете продовжувати йдіть на вулицю.
Послухалися, пішли на вулицю, розташувалися на лавочці біля клубу. Початок березня, холодно, довго не погуляєш. Через декілька днів питаю батька:
‒ Тату, а що зараз у підвалі клубу, де раніше був духовий оркестр?
‒ А нічого. Мідні інструменти продали, замість них купили інструменти для вокально-інструментального ансамблю, але з цього нічого не вийшло.
‒ А де зараз ці інструментами?
‒ В актовій залі гаража. А навіщо тобі?
‒ Пограти, разом з хлопцями.
Наступного дня після обіду батько скомандував:
‒ Збирайся, підеш зі мною.
Ми прийшли до гаража і батько відімкнув двері:
‒ Ось це і є актова зала. Заходь, ось твої інструменти. Після шостої вечора можеш приводити сюди своїх друзів. Охорона попереджена. – відав мені ключі і пішов.
Я оглянув кімнату. Доволі простора, затишна, тепла. Стіл, видно для президії, кілька рядів стільців, в кутку ударна установка, електроорган, колонки, підсилювач. На колонках три гітари. Ввечері прийшов в гості до Сашка і запросив його та сестру пограти та поспівати.
‒ Холодно, не хочеться.
‒ Сьогодні буде тепло.
Так ми стали вечорами збиратись в актовій залі. Не знаю ,яким чином розповсюджуються новини, але за кілька днів створився музичний ансамбль, на репетиції якого приходила молодь.
Якось, коли я збирався йти відчиняти залу, мати несподівано запитала:
‒ Вчора до вас в компанію приходила Оленка Свириденко?
‒ Прибилася якась Оленка-білявка грати на електрооргані, а хто вона – Свириденко чи Пилипенко, не знаю. Прізвища не питав.
‒ Придивись до неї уважніше. Гарна дівчина, з хорошої інтелігентної сім’ї, закінчує цього року музпед.
Ну я придивився. Середнього зросту, довге густе біляве волосся, синьоока, на обличчі жодної неправильної риси, від чого обличчя якесь холодне, не привабливе. Станом схожа на дівчат, намальованих на порцеляновому посуді із німецького сервізу, що стояв у нас у серванті. Дівчина як дівчина.
Через кілька днів прийшов раніше, щоб налаштувати підсилювач. Невдовзі прибігла Оленка. Скинула пальто і закружляла по кімнаті. Я якраз натиснув на клавішу електрооргана, щоб визначити гучність звуку.
‒ Інтелігентна людина повинна вміти зіграти на роялі собачий вальс. – зауважила Олена.
‒ Запросто.
‒ Які в тебе довгі пальці – здивувалася Олена, коли я зіграв мелодію. – Мабуть можеш охопити більше октави.
‒ А скільки це октава? Хіба на всіх роялях ця відстань однакова?
‒ Так, однакова. Тобі, як інженеру, можу навіть цифру назвати: шістнадцять з половиною сантиметрів.
‒ Ну я знаю, що в мене розкрив пальців, тобто відстань між великим і вказівним пальцем двадцять сантиметрів, а між великим та середнім мабуть трошки більше.
‒ Це якраз як обхват моєї талії.
‒ Ти хочеш сказати, що якщо я обійму тебе пальцями за талію, то мої пальці зімкнуться?
‒ Запросто! Хочеш спробувати?
Оленка сиділа на столі президії, підняла руки і глумливо дивилися на мене. Ах ти ж, думаєш злякаюсь? Рішуче підійшов і зімкнув пальці на дівочому стані. Олена встромила свої пальці в мою гриву і з усієї сили потягла до себе.
‒ Еге, не сходяться! – зупинив я дівчину.
Олена зіскочила зі столу і здивовано оглянула себе.
‒ Ну звичайно ж! На мені зараз скільки теплої одежі. Це якщо роздягнутися. Хочеш я для тебе роздягнуся, тільки не тут.
‒ Ось тобі й маєш – подумав я про себе. – Дівчина з інтелігентної сім’ї, а таке пропонує.
За кілька днів, на черговій репетиції чую, як Олена скаржиться подрузі, з явним розрахунком щоб і я почув. Мовляв, отримала за розподілом* направлення на роботу в сільську музичну школу десь на краю області. Єдиний варіант врятуватися, це вийти заміж за парубка з вищою освітою. Тоді за законом вона може не їхати за направленням, а поїде за місцем роботи чоловіка. Я зрозумів, до чого все це кокетство і вирішив триматися подалі від цієї дівчини. А мати продовжувала тактично весь час нагадувати про Олену.
Швидко пролетіли останні канікули. Повернувся до Києва, щоб першого квітня піти на роботу. В останню неділю березня зійшлися друзі. Весь березень був холодним і похмурим. А в цей день подув південний вітер, потеплішало наче влітку. Вирішили, перед тим як розлетітися в різні краї, в останнє разом пограти в футбол. В грі склалася ситуація, коли м’яч летів у порожні ворота. Я з усієї дурі рвонув за ним, наздогнав і з розвороту вибив у поле. Щось голосно хруснуло в коліні і я впав на землю. До мене підбігли хлопці:
‒ З тобою все в порядку?
‒ Не знаю.
‒ Щось болить?
‒ Наче ні.
‒ Вставай!
‒ Боюся.
‒ Чого?
‒ Не знаю.
Хлопці допомогли мені підвестися. Виявилося, що не можу стати на ліву ногу. Майже на руках відвели додому. Нога напухала на очах. Викликали швидку і мене відвезли в травмпункт. Сиджу на кушетці, чекаю. Заходить високий кремезний дядько кавказького виду, з могутніми волохатими руками. Спереду гумовий фартух в бурих плямах засохлої крові.
‒ Що таке? – гучно питає розкотистим басом.
У мене від страху відібрало мову. Усе роз’яснив брат. Лікар поклав руку на опухле коліно і скомандував:
‒ Зігни ногу.
Я зігнув.
‒ Тепер розігни.
‒ Не виходить.
‒ Все зрозуміло.
Лікар наклав тугу пов’язку, сказав чим мазати коліно вранці та ввечері. Вдома брат з лижної палки зробив мені ціпок і першого квітня я пришкандибав на роботу.
‒ Так це, якщо тебе оформити, то ти з першого дня підеш на лікарняний – сказав кадровик. – Видужаєш, тоді і приходь.
В справах по роботі до Києва приїхала мати. Оцінила ситуацію та й каже:
‒ Трудової книжки в тебе ще немає, стаж не перерветься, так що поїхали назад до селища. Якщо знадобишся на заводі, тобі про це повідомлять.
Таким чином я знову опинився у батьків в селищі і в тій же компанії. Гуляв довго та весело. Аж тут подзвонив брат, каже, що пора на роботу - з заводу прийшов лист. Зібрав речі і поїхав розпочинати свою трудову діяльність.
Працювати я попав в цех гарантійного обслуговування. Причому обслуговувати заводські вироби належало у замовника. Тож спочатку треба було добре вивчити продукцію. Із тих, хто тільки-но прийшов, утворили навчальну групу, і вчили нас майже пів року.
Літо давно повернуло на осінь, коли до Києва знову приїхала мати. Розповіла, що їхала разом з дітьми, яких везли в відомчий піонерський табір. До речі, каже, піонервожатими приїхала Оленка з подругами, ти б її провідав.
Один з колег, що навчався разом зі мною, був як раз із передмістя, біля якого знаходився піонерський табір. Звали його Толік, бо був не високого зросту, тож якось серйозніше називати його язик не повертався. Питаю, чи знає він щось про цей табір.
‒ Звичайно, - відповідає, - це ж майже біля мого дому. А навіщо тобі?
‒ Там піонервожатими приїхали знайомі дівчата. Непогано було б їх провідати.
‒ А знаєш, - каже Толік, - у мене батьки поїхали у відпустку на курорт. Я вдома один. Приїжджай до мене, разом і провідаємо.
Домовилися, що зробимо це в найближчу п’ятницю. Приїхали після роботи в передмістя, сіли на мотоцикла, кілька хвилин лісом, і ось піонерський табір. Під’їхали не до парадного входу, а до дірки в паркані. Толік залишив мене стерегти мотоцикл, а сам пірнув в дірку. Повернувся через чверть години:
‒ Знайшов! У них відбій о десятій. Об одинадцятій зустрічаємося он під тією сосною.
Ми повернулися додому, сходили до крамниці, купили вина і все що треба до вина. Близько одинадцятої прийшли до сосни і розпалили багаття. Відразу було видно, що ми тут не перші. Кострище обкладене камінням, навкруги колоди, на яких зручно сидіти, між колодами величезна кичка – чудовий стіл. Дуже швидко на вогник прийшли дівчата.
‒ Давайте знайомитись - урочисто промовила Олена. – Це Ірина, моя подруга по інституту, а це Валентина, закінчила перший курс одеського фінансового інституту.
‒ А як вона прибилася до вас? – запитав я Олену.
‒ А вона з нашого селища.
Олена зростом майже однакова з Толіком, Ірина значно вища, а Валентина ще вища. Вона мені відразу впала в око. Статурою нагадувала головних героїнь з англійських фільмів – висока, струнка, тендітна.
Толік гарно співав під гітару. В перервах між піснями точилися різні розмови, серед іншого і про авторів пісень. Я то тоді вперше почув слово «бард» і здивувався, як добре Валентина розбирається в цій темі.
Сиділи майже до світанку. Вранці, вдома у Толіка, ?ледь, ледь прокинулися. Ще подумав, як там бідна Валентина. Ми то спали до поросячого писку, а їй довелося вставати зрання, бо в таборі ранній підйом. І тут же піймав себе на думці, що мені якось байдуже стосовно інших дівчат, а хвилює одна Валентина.
Ми стали провідувати дівчат кожної п’ятниці. Одного дня, після нічних посиденьок, так би мовити під настрій, Толік прочитав мені уривок з ліричного листа від дівчини. Мене особливо вразили слова, що якби знову зустрілися, то нічого б не вийшло. Тільки б згадували минуле і весь час говорили: «А пам’ятаєш? А пам’ятаєш?». Згадалося перше кохання. Подумав, що якби знову зустрілися, мабуть також тільки б згадували минуле. Лист, туга за першим коханням надихнула написати ліричного вірша. Прочитав Толіку. Він зрадів:
‒ Та це ж майже пісня!
Останньої п’ятниці, під сосною, після того як випили та трохи поспівали Толік урочисто об’явив:
‒ А зараз прем’єра пісні. Музика моя, а слова ось цього чорта.
Пісня скінчилась, всі мовчали, лиш Олена скривила губи:
‒ Яка старовина! Непманський стиль. Кому зараз потрібні ці рожеві шмарклі?!
Закінчилася зміна, Олена з Іриною їхали додому, а Валентина ще залишалася на кілька днів. На вокзалі я осмілів і кажу:
‒ Завтра в мого товариша річниця весілля. Я піду його поздоровляти. Не хочеш скласти мені компанію?
‒ З задоволенням. На котру годину бути готовою?
Наступного дня, в обумовлений час, я з тортом і пляшкою вина з’явився до Валентини додому. Вона була вже зібрана.
‒ І це все? – запитала мене, вказуючи на торт і пляшку.
‒ А що ще треба?
‒ А квіти!
Ми зайшли на імпровізований базарчик, де продавали квіти.
‒ Які ж купувати? – почухав я потилицю.
‒ А яка в твого друга жінка?
‒ Світла, наївна і відкрита до всього світу як соняшник.
‒ Тоді їй будуть пасувати ось ці величезні ромашки.
‒ Так вони ж дешеві!
‒ Так справа ж не в грошах. Бери, ось побачиш – їй сподобається.
В гостях Валентина допомагала хазяйці на кухні, підтримувала розмови за столом. Коли ми вже розходилися товариш шепнув:
‒ Красива та розумна жінка страшніша за ядерну війну. Стережися!
Натомість його жінка сказала:
‒ Ви разом така красива пара. Дивись не прозівай, бо я тебе знаю.
«Раз пошла такая пьянка…» – купив квитки на концерт в палаці «Україна». Не важливо який концерт, головне побути разом в вишуканих інтер’єрах палацу. Валентина взяла мене під руку і ми поволі йшли килимами з поверху на поверх. Мені здавалося, що всі дивляться на нас. Може хто й дивився, я розумів, що дивилися в основному на Валентину, але ж така красива дівчина йшла зі мною і тримала мене під руку. Як же мені було хороше, аж млосно.
Швидко промайнув час. Ми каталися на річних трамвайчиках, їздили пароплавами на київське море і в Канів, блукали вулицями та парками Києва. Настала пора Валентині вирушати на навчання. Обмінялися адресами, домовилися листуватися. На вокзалі Валентина кинула фразу, яка мене геть збентежила:
‒ Це ж треба, ленінський стипендіат**, а нормальний парубок.
А я ж то був далеко не відмінник. Коли вручали дипломи і дійшла моя черга, декан сказав:
‒ А цьому хлопцю треба особливо поаплодувати. В крайньому разі я його запам’ятаю надовго, бо це найбільший – театральна пауза – ледацюга та нехлюй, який примудрився таки закінчити наш факультет.
Я здогадався, як то кажуть, «звідкіля ноги ростуть». У мене старший брат, як не брехне так не дихне. Коли його ловили на брехні сміявся:
‒ Брешу, але не для власної вигоди, а щоб веселіше було.
Питаю його:
‒ Це ти бовкнув у селищі, що я ленінський стипендіат?
‒ Я. То тітка Галька так розхвасталася, яка в неї розумна дочка, так розхвасталася, що я не витримав і сказав: «Подумаєш, у мене брат ленінський стипендіат». А що?
‒ Та нічого.
Не минуло і двох днів, як мені нестерпно захотілося написати Валентині листа. Думаю – приїде на заняття, а в гуртожитку на неї чекає мій лист. Дістав папір, ручку, сів за стіл і задумався, а як же ж його писати? Мій шкільний товариш якось мені написав: «Твої листи так цікаво читати! Як можна в двох словах робити три помилки, та ще й таких, які видумати неможливо! А розділові знаки в тебе взагалі відсутні як клас». Дівчину я зацікавив як ленінський стипендіат, а якщо вона прочитає мого листа з помилками, то відразу зрозуміє, що все це брехня. А такої брехні ніхто не вибачає. Подумав я, подумав і вирішив не писати.
Закінчилось навчання на заводі і наприкінці осені я з бригадою поїхав у перше відрядження на Далекий Схід. Ввечері після роботи відпочиваємо з колегами в готелі слухаємо по радіо місцеві новини. Передають, що на Східному БАМі*** відкрито пасажирський рух від Комсомольська-на-Амурі до Березівки.
‒ Хлопці – кажу – а давайте змотаємося на БАМ. Буде потім про що розповісти дітям.
Чому б не з’їздити? Купили квитки та й поїхали. Подивився, в яких умовах живуть і працюють люди і чомусь згадалася Олена. Молодь приїхала сюди в необжиті холодні краї з власної волі. Олена ж, щоб не їхати в українське село готова була вийти заміж за кого завгодно. Згадалася пісня, яку ми створили разом з Толіком. Думав гарну, навіть чудову, а виявилося, що нікчемну і сказала про це саме Олена. Все це разом збурило нові, раніше не відомі почуття, які надихнули написати вірш. Коли повернувся з відрядження додому прочитав вірша брату. Він у мене головний критик та редактор:
‒ Який злий та пафосний вірш! Де подівся романтичний лірик?!
‒ Мабуть, нарешті подорослішав!
• За законом випускнику вищого навчального закладу надавалося перше місце роботи, з якого його не можна звільняти навіть за власним бажанням протягом трьох років. На ділі виходило так, що людина мусила відпрацювати три роки там, куди її направлять. Наприкінці навчання збиралася комісія, яка розподіляла випускників по роботах. Тож і казали: «поїхав за розподілом».
• Ленінська стипендія – найвища та престижна стипендія в Радянському Союзі. Призначалася студентам, починаючи з другого курсу за відмінне навчання і активну діяльність в суспільному житті. Затверджувалася міністерством освіти СРСР. На момент оповідання призначалося 3900 стипендій на весь Радянський Союз.
• БАМ – Байкало-Амурська магістраль. Головне ідеологічне будівництво часів застою.
