Благосна знемога заповнювала все тіло по вінця. Воно все розчинилося, змішалося з навколишнім, його межі не відчувалися, розпізнати їх перехрестя і зіткнення між собою було неможливо. Від кінчиків ніг, що з’єдналися з безкінечністю десь далеко-далеко внизу, в якомусь проваллі, і аж до вух і очей не можна було вгадати, де рука, де нога і як вони повернуті. Лише верх голови відчувався незрозуміло чим. Якась дивовижна речовина, непоясненна словами субстанція, що заповнювала той верх, спочатку злегка надавлювала, а потім почала ледь помітно більшати, розширюватися, звідусіль і в усі боки розповсюджуватись, розтікатися, і врешті-решт натрапила на очі. Але це ще не було очима, воно просто було чимось, що першим прийняло з’яву початкових ознак того, що називають свідомістю. Новоявлена свідомість ізсередини дивилася на заплющені повіки і могла лише трохи поворухнутися в якийсь бік, але потім, повністю мимовільно, плавно і повільно поверталася назад, до своєї середини, у врівноважений стан. І зліва поверталася, і справа, і зверху, і знизу. І нічого з цим не можна було зробити – кожного разу це повторювалося знову і знову. Але свідомість не помітила б і цих своїх маленьких, незначущих порухів, якби повіки не сіріли. «Ранок?» Одне око почуло субстанцію немов наказ, першим відділилося від решти і ледь розтулилося, щоб тільки вловити справді сірий, але вже не чорний морок у кімнаті. «Ще достатньо…» Відповідь помчала назад, у пошуках тіла спочатку миттєво, а потім з якоюсь млявою швидкістю, і зрештою, десь на півдорозі втратилася зовсім. Порушувати рідинний рівень організму, що приємно був урівноважений, не хотілося. «А таки прийдеться…», – свідомість, оволодівши оком, повністю заволодівала усім довколишнім і вже ніщо не могло їй суперечити. – «…Повертатися кудись на інший бік… нічого не відчуваю… здається… справа заніміло зовсім … гм… гм… рука… права рука… на безсердечному довго спав…»
Перевертання на «сердечний» бік тільки посилило відчуття задоволення, яке пройшло незрівнянною хвилею через усі береги, ніби цунамі. За його припливом тіло, що врешті почало знаходити деякі зі своїх границь, випрямляючись, повернулося ще далі, на живіт, витягнулося, випросталося в нову форму; натиски та кути приємно змінилися, вирівнялися; затерпла рука під подушкою повільно-повільно протискалася все далі й далі, до найзручнішого місця, одночасно розтерпаючи і збираючи обома боками долоні нечуваної сили прохолодну насолоду. Нові потужні течії від п’ятірні пострумували жилопроводами руки до шиї і вниз, по спині, десь до попереку, до ніг, безслідно щезаючи і знову розчиняючись, перемішуючи межі тіла з навколишнім… Очі знову почали кудись приємно провалюватись, прова…люватись, прова…
Спочатку ніби в тумані, крізь далекий відлік часу: «Тук… тук… тук… тук…», а потім вже без відліку часу, що кудись подівся, зник зовсім, розтанув, все виразніше, все зрозуміліше почали з’являтись якісь фігури, обличчя, ніби й людські, ніби й не людські, ніби схрещені з якимись земними тваринами чи неземними пришельцями, а ніби й не схрещені… Вони безупинно рухалися, рухалися повільними, але непередбачуваними колами то вгору, то вниз, постійно ховаючись одне за одного, постійно змінюючи напрям своїх поглядів, вирази своїх облич, своїх емоцій. Коли вони трохи наближувались, раптом ставало зрозуміло, що всі вони кривляються, а дехто відверто корчить гримаси. Навколо фізіономій безліч різнокольорових і блискучих кілечок, ліній, хвильок, цяточок то з’являлися і щезали, то миготіли і перетворювались одне в одне, а якісь таємничі тіні за ними теж то віддалялися, то приступали ближче…
– Гришу-у-уню… Гришуню-у-у…
Усі обличчя раптом затремтіли і за кілька митей розтанули, ніби вони були димом у повітрі; хвильки, кілечка та лінії перетворилися спочатку на безліч білих крапочок, які ближче могли виявитися такими самими фізіономіями; а потім все воно перетворилося на ціле поле розсипаного зерна. Зернини, кожна окремо, лежали так щільно одна біля одної, одна на одній, одна під одною, що землі не було видно. Подумалося, що поле варто було б охороняти, бо хтось може прийти і виклювати зерно, але потім прийшло нове знання: «Це ж не зерно… це ж Чумацький Шлях… ні-ні… не Чумацький… наший Шлях он збоку, в нижньому правому кутку, а це…»
– Гри-ишо!
Напрочуд привабливий голос, що прийшов звідусюди, зібрав усе поле зерна докупи і раптом виявилося, що то був зовсім не всесвіт, і не Чумацький Шлях, і навіть не поле розсипаного зерна, а так, всього-на-всього… розсипана людина.
– Так… люба… це я…
–Тобі знову щось снилося? Зробиш кави? – люба ніжно потягнула до себе ковдру, повернулася ближче і доторкнулася своєю теплою ногою до ноги, руйнуючи й без того зруйноване безмежжя тіла, яке вже майже цілий кровообіг було замкнуте у свої чіткі кордони. Тепер у кордонах тіла пульсувала напруга, генерувався захист, котрий повністю відокремлював свого хазяїна від навколишнього. Насолода ізсередини вже не могла проникнути за кордони плоті і, замкнута вся в одному рухомому контурі, почала об’єднуватися, множитися, ставати все потужнішою і разом з тим тоншати, гравіюватися, постаючи все приємніше і приємніше.
– Звичайно зроблю… зараз встаю, – в кімнаті вже було зовсім світло і зашторене вікно відкрито визнавало неминучість прийдешності. – Так, снилося… ніби ми з тобою…
– Дістанеш сир із холодильника, щоб нагрівся і не був такий холодний, і з кавою повертайся, і розповіси мені потім усе-усе. Не сердься тільки, просто так, як ти, каву ніхто не робить, а в мене трішки голова болить, і я тебе так люблю, так люблю, цьомочки-цьомочки…
Теплий, з довгою-предовгою шерстю сирійський килим на підлозі приємно стиснувся під п’ятами, проник між пальцями спереду і дістався майже до кісточок ззаду. «Килими в людей… Килими, так килими… «ки»-«ли»-«ми»… Щоправда його тільки клаптик, для п’ят і ще трішечки, але чи потрібно більше для чудового ранку?» Ніжні порухи пальцями ніг у високому ворсі піднімали задоволення від килима все вище і вище, і воно, галопом незліченних сотень і тисяч своїх завойовників, не зачіпаючись ні за яку одіж, добиралося до поясниці, потім спиною розбігалося до пліч, досягало шиї і зграєю, довгим витягнутим косяком перетікало по вузькому перешийку під волосся у голову, ховаючись у ній, ніби в одній печері. «Одягатися потрібно…» Футболка очікувано лагідно зупинила табуни і вирівняла температуру верхнього контуру. Короткі джинсові шорти м’яко облягли свої місця, зоставляючи ногам можливість випромінювати зайве тепло. Випромінювання відчувалося особливо, коли ноги рухалися крізь повітря, яке було холодніше від тіла, стояло і не ворушилося, створюючи враження, що його немає зовсім.
З вечора у кухні на столі залишилися дві чашки з вицідженою заваркою, крихти хліба і на блюдці чайні ложечки. Останні сяяли чистотою і за мить зайняли свої звичні місця в чистих, з-під вчорашнього ж чаю кухлях; крихти хліба, що вночі розбрелися по всьому столу, ніби солдати без приладів нічного бачення по незнайомій території, за допомогою спеціальних засобів зібрано в інкриміноване блюдце і відправлено на блок-пост «Мийка»; з чашок, методом раптового, але всього на одну мить, зникнення сили тяжіння, торпедовано знесиленими чайними листками білу пащу, що стоїть за антикварним бабусиним буфетом і оживає від натиску одного великого пальця ноги – паща звично весело чмокнула чорним целофановим ротом і проковтнула чайні торпеди безвісти. «Погода гарна… сонце біля хмар… роботи ніякої… неділя…»
І справді, у вікні розпочинався новий тихий білий день, дерева зеленіли незворушним листям, із усіх звуків було чутно тільки щебетання якоїсь одинокої пташки, та ще десь якийсь далекий гуркіт, чи гул – то був звук, схожий… ні, то був звук великого вантажного автомобіля…
Чайник на газовій плиті засвистів якраз тоді, коли приємні глибокі проникнення пружних волосинок зубної щітки поміж зубів досягли апогею. «Нова щітка є нова щітка, завжди потрібна нова щітка» – пісенька з давньої реклами випірнула на поверхню відновленої свідомості й цього разу, а холодна вода з-під крану доповнила відчуття яскравої чистоти та свіжості в роті. «Яку каву вона п’є зранку?» – чистий рушник у руках м’яко зібрав усю зайву вологу. – «Правильно, мою, але з молоком, наливати нуль-сімдесят п’ять, а потім молоко».
Запах кави заповнив, здається, не тільки всю кухню, а й увесь довколишній простір. Спочатку це був трохи пронизливий, а потім звичайно приємний аромат. Він ніби і не наполягав ні на чому, але й нікуди не дівався. У другій чашці срібно-жовті чайні листки на поверхні плеса чашки теж спочатку дихали «кавовим аромоксамитом», а потім їм це врешті набридло і вони, надудлившись по вінця, пірнули один за одним на своє чайне дно, залишаючи після себе ледь помітний слід, що повільно розчинявся і зникав у навколишній рідині.
– Люба, будь ласка – кава з молоком, і ось: твій додатковий цукор, хліб, і сир на блюдці, – невелика таріль з окрайцем багета, купкою цукру і сирним блюдцем акуратно вмостилася на ковдрі, що краєчком прикривала коліна любої.
Її вигляд виказував повне задоволення. Вона всілася краще, поправила подушку під спину, ласкаво поглянула на все і ніжно видихнула:
– Я тебе так люблю!
«Немає нічого кращого, ніж отримувати задоволення від того, що якоюсь дрібницею можна зробити людину такою щасливою… Нехай не назавжди, може, навіть, на якусь одну коротку мить, але чи не з митей складається…»
– Так що там тобі снилося? – кохана зачерпнула ложечкою трохи цукру і потрусила ним каву, ніби посолила.
– Мені снилося… як би це пояснити… ніби ми всі уві сні розпадаємося на мілкі частинки, на зерна, перемішуємося всі між собою, а потім… коли приходить пора, коли дзвонять дзвони і лунають голоси, ми складаємося знову… Складаємося, озираємося, обдивляємося… Інколи знайомимося з дечим, тепер уже своїм… І знаєш, що непокоїть?
– Що? – кохана взяла тонесеньку скибочку сиру і вправно поклала її на язик.
– Коли ще вчора знайомі люди сьогодні не впізнають одне одного.
– А хіба таке буває? – кохана відсьорбнула кави і млосно заплющила очі.
– Ну звичайно буває! Можливо не відкрито, а тільки так, у думці… але все одно… І є ще одне, що непокоїть найбільше?
– І що це?
– Коли одного разу настає ранок, і людина не впізнає себе.
Кохана на мить застигла, потім ковтнула те, що було в роті:
– Якщо ти завтра приготуєш мені каву не так, як сьогодні, – я не знаю, що з тобою зроблю! – і ніби для підтвердження знову сьорбнула із чашки і млосно заплющила очі.
– Я вкотре тобі пропоную – давай я тебе навчу? Це дуже легко, потрібно лише хотіти.
– Ні, дякую! Я хочу це від тебе, мені подобається, як це робиш ти… А ти снідав уже?
– Ні, я тобі спочатку приніс, бо…
– Ну то йди, снідай, там в холодильнику ковбаска твоя улюблена, суха – та… «Тарпан»…
– «Махан»…
– Махан, та в кімнатах попилососиш, бо вчора забули ж? Можеш не відразу, можеш пізніше, та й сьогодні ж неділя, ти ж такого нічого робити не будеш?
– Ні, такого нічого робити не буду, хіба…
– Картоплю докопаєш?
– Так… картоплю докопати треба… Так, докопаю картоплю, – вигляд великих картоплин, що вивертаються з-під чорної землі світлими підземними прибульцями натиснув, мабуть, на якусь залозу і в душу, і в м’язи надійшли, ніби приплинули і сили, і бажання, і навіть непоборний потяг до цього великого процесу: повернення на білий світ засланих партизанів, що перебували в глибинах землі для дослідження тутешнього ґрунту. – Скільки там залишилось тих… тієї картоплі! Звичайно, докопаю сьогодні.
– Ну то йди, снідай, та попилососиш.
Чай настоявся настільки, що кожну часточку аромату можна було відчути окремо від іншої часточки, але разом вони створювали неповторну симфонію вишуканого китайського білого чаю. Щось подібне можна відчути в опері – у звучанні цілого хору різних інструментів зуміти почути кожного з них окремо, а потім скласти пару, а потім тріо, а потім… а потім усіх разом… «Неперевершена насолода…» Поки в роті приємно розтавала чергова порція суміші чаю і бутерброда з ковбасою, почався територіальний напад на найбільший заявлений простір квартири – залу. П’ять на шість – це неабиякий шмат джунглів на двох килимах, простелених на підлозі. Але для бойових гелікоптерів у парі зі спеціальними наземними мобільними установками висмоктати ворогів з-під крон дерев – лише справа часу. Після захвату початкового плацдарму біля дверей, шлях лежав до кухні по паливо і набої – в чашці залишалось достатньо чаю для ще одного маленького бутерброда з ковбасою. «Та Гриня бігає туди-сюди, немов олень», – донеслося з кімнати навпроти. «Люба по телефону розмовляє… З ким, цікаво?»
Коли джунглі зали капітулювали під яскравим, інтенсивним натиском авіації та важкої наземної артилерії, які працювали на досить довгограючому паливі, джунглі всіх інших кімнат поздавалися одні за одними. Звільнення території всієї колонії закінчилося в коридорчику, біля вхідних дверей. Тільки замовкла зброя – в двері подзвонили.
– Добрий день! Ви думаєте свій наділ прибирати? Ми вже трактора замовили орати! – гарненька жіночка на підборах, в коротенькій юбці та плямистій кофтинці переминалася з ноги на ногу, ніби хотіла зайти всередину.
– Доброго… тобто, як орати?? А помідори ще є зелені…
– Наділи не для помідорів, ми помідорів не саджаємо, а картоплю викопайте, бо завтра переорють! – жіночка посварилася пальчиком і усміхнулася.
– Так нехай мені не орють, я потім сам найму…
– А заїдете як? По всіх? Ваш наділ посеред інших, оремо всім заразом, ми вже обговорювали це питання позаминулого року.
– Позаминулого року…
– Я знаю, знаю – позаминулого року у вас не було наділу. Але й Ви знайомитися не приходите… – жіночка кокетливо опустила очі, потім провела ними знизу вгору, а потім знову опустила їх вниз.
– А чому орати так рано?
– Я запитала всіх – ніхто не проти. – жіночка раптом почала щось шукати в своїй сумочці.
– А можна мені замінити ділянку на таку, щоб скраю, щоб я її сам орав?
– Звичайно можна! Будь ласка, прийдете до мене, заяву напишете. Бажаючих якраз багато!
– Чому бажаючих багато?
– Бо не хочуть скраю!
– Чому не хочуть?
– Бо скраю багатьох обкрадають!
– Обкрадають?.. Коли прийти?
Жіночка, так нічого і не знайшовши, випрямилася і закрила сумочку.
– Можете зараз, разом зі мною, я саме повертаюся!
– Та ні, зараз не можу – поїду картоплю копати. А взавтра?
– Приходьте завтра, будь ласка! Дайте тільки я запишу номер вашого телефону…
«Заяву писати… Як давно я цього не робив…» – автомобілів на вулицях не зустрічалося зовсім, асфальт біг під кермо нескінченною гнучкою гладінню, яку інколи перетинали поперечні продовгуваті ніби дощечки. – «Це ж яка приємність – заяву писати! Заяву! Береш чистий аркуш паперу – чистий! І своєю рукою пишеш… Слово… ще одне… рядок… Прошу дати мені взамін ділянки, яку не обкрадають… Ні-ні… Прошу поміняти мою ділянку, що всередині, на ділянку, що скраю… Ні, так неправильно… Прошу видати мені ділянку скраю, яку … ні-ні-ні, ось: прошу замінити мені ділянку на таку, на якій я буду повним господарем згідно законодавства… Ось так! Може ще що додати? І потім, під усім, коли вже все напишеш, що хотів, – підпис! Власний! Тільки такий, як ніякий інший! Тільки такий! Заяву покладуть у теку, теку покладуть у стіл і вже ніхто ніколи ту заяву не змінить, слово не відніме, не допише, хіба знищити може… Яка ж моя заява була останньою? Не пам’ятаю… Дійсно, давно це було, а ось тепер поталанило – прийдеться згадувати!» Суцільні ряди дерев по обидва боки заміського шосе приємно миготіли назустріч, ніби показуючи старомодну кіноплівку, відзняту з першого на світі автомобіля. Двигун привітно вуркотів, а шурхотіння шин нагадувало шепіт морської піни серед відшліфованої гальки.
Картопля цього року вродила гарна! Минулого року була трохи більша, але цього року її було легше копати – земля великими грудками не давала ямкам засипатися. Половина латки, що була недокопана з минулих вихідних, покорилася розвідкою боєм. Не встигли перші ряди партизанів обігрітися під сонцем, як до останніх докотилося розуміння реальності, і вони опинялися на цьому світі вже майже сухими. А от велика латка, що залишилася останньою як і минулого року, являла собою цікаву головоломку – сухих стебел від кущів на ній не залишилося зовсім, віднаходити кущі, які саджали, треба було наугад, зате по всій ділянці то там, то сям, вродила ще й падалішня картопля, яку не знайшли підібрати минулої осені. Сорт падалішньої виявився таким, що вона ще й досі стояла трохи зелена. «Різаної буде багато… кущів зовсім не видно… якраз і насмажимо велику сковорідку… давно вже не було… і рибки якоїсь купимо, і люба не буде бідкатися, що на вечерю зготувати…»
Гладенький держак лопати, що блищав на сонці від задоволення, сьогодні був як ніколи піддатливим. П’ять рухів на кожному кущі рідко доповнювалися ще чимось: приставити лопату – наступити ногою – заглибити в землю; взятися за держак – вивернути кущ картоплі разом із землею – розгорнути; підкопати зліва – підкопати справа – підкопати ззаду; розгорнути землю з картоплею вліво – розгорнути вправо і вперед – загорнути лопатою ямку, виявляючи при цьому партизанів, які ще ховалися; підібрати кожного партизана і вкинути у відро – підозріле місце розгорнути, щоб пересвідчитися в їхній відсутності – перейти до наступного куща.
Всі дії, на диво талановиті, і від того надзвичайно приємні, виконував механізм, що працював так злагоджено і без збоїв, що коли траплялося більше докопувати чи розгрібати землі, то це тільки додавало задоволення від своїх власних сил і можливостей. Та й монотонність роботи механізму збивалася, що приносило неабияку радість налагоджувальним системам.
Рядків зоставалося ще п’ятдесят-сімдесят, кущів у кожному рядку по вісім, думка «Чудесно! Якраз на обід буду вже вдома!» святкувала свій золотий час, який зоставався їй до зникнення, коли надійно і втішливо задзвонив телефон. «Люба…»
– Ну що там ти, любий, як картопля?
– Все гаразд! Картопля чудова!
– Як і в минулому році?
– Так, як і в минулому році, навіть ще краща!
– Ти ще довго?
– На обід якраз буду. Я думав, що із різаної можна буде смажену зробити…
– Ну звичайно можна, якраз привезеш до обіду, насмажиш та й пообідаємо! Цьомочки-цьомочки!
Остатки врожаю, а їх було аж в чотирьох мішках по пів мішка, перебрали перед обідом, поки шкварчала сковорідка. Картопля вродила велика, завбільшки з яйце, різаних та підгнилих картоплин виявилося дійсно багатенько і кохана раділа і веселилася, що це була гарна підказка її здібностям: «Вареники з картоплею зварю на цьому тижні! І пиріжків напечу! А потім ще дерунів – так давно не було!».
Повністю задоволені смаженою картоплею з різними спеціями та приправами до неї, рецептори в роті та повний живіт під легенями спочатку без особливих роздумів приємно приплющили очі, а потім дивним чином зробили тіло таким чутливим до подразників, що будь-який новий дотик здавався вдесятеро сильнішим і вдвадцятеро чутливішим, ніж зазвичай. Тож доторк любої своєю ногою до ноги здався організму сигналом до зміни стану – під животом і в сідницях почало теплішати, течії дещо змінилися, стали наповнюватися особливими частинками, що були розповсюджені по всьому організму, а тепер збиралися в одному місці, ніби таємні агенти військової розвідки зі спеціальними запрошеннями заповнюють фойє театру. Коли люба доторкнулася ногою до ноги вдруге – для агентів пролунав третій дзвоник. Вони ринулися займати вільні місця, товпилися у проходах, деякі чемно сперечалися, деякі готові були навіть побитися. Проте, всі чудово розуміли, що завісу на сцені не відкриють, допоки всі глядачі не всядуться. Коли всі двері зачинилися, світло притухло і навіть на гальорці затих в очікуванні екстазу останній агент, а оркестр вже був готовий видати першу скрипку, люба повернулася ближче і, напівжартівливо-напівсерйозно малюючи обличчям і порухом тіла п’янку похіть, відкрила завісу сама:
– Може… поки ми одні… йди до мене…
Вистава була про кохання. Про їх двох, що були разом давно і дуже добре знали одне одного. Вона була тією, кого хочуть всі. Він був тим, хто обійшов усіх. Вона до нього про його суперників тільки чула, лише декількох бачила. Він же до неї терпів самотність, а потім, вже з нею, у парі, колекціонував відмови настирливим зваблюванням, які почали сипатися на нього з усіх боків, і коли збився на другому чи третьому десятку і не міг згадати більше половини облич, перестав їх рахувати. Вона йому вірила, і старалася йому показати, що любить його більше, ніж здатен любити будь-хто. Його любов’ю була тільки вона, а ще духовний спокій і тілесна пристрасть. Спочатку картини були крупними, загальними, коли все видно здалеку; потім ракурси дещо змінилися, переставилися; плани стали приближені, розміри збільшені, в деяких місцях почав проступати кракелюр. Глядачі, затамувавши подих, спостерігали за діями на сцені, за змінами антуражу – від тісної кімнатки до робочого кабінету і до океанського побережжя, а потім повністю назад – із піщаного побережжя з пальмами у просторий, з величезними вікнами офіс, а із нього, в лімузині, у тихий спальний район. Іноді хтось протирав очі, щоб краще бачити, а хтось поправляв краватку, щоб краще проходило повітря. Коли ж дійшло до біноклів, гальорка не витримала і піднялася. Передні ряди мужньо сиділи, стримуючи натиск волі, але коли головна героїня, зовсім якась не схожа на себе, чужа, стороння, вигнулася дугою і видала томливий стогін із заплющеними очима – вся гальорка не витримала і мимохіть подалася вперед. Передні ряди, розуміючи, що можуть все втратити, теж стали покидати свої місця, і всі вони, через декілька неповторно-чарівних миттєвостей, які повністю були схожі на зародження і вмирання цілих світів, цілих всесвітів, гуртом вивалили на сцену: з квітами, з радісними криками, у природно-шанобливих позах вітаючи акторів з прекрасною грою, з незрівнянними перевтіленнями, з народженнями нових зірок, обсипаючи всіх поцілунками і обіймами, плескаючи в долоні і витираючи сльози від щастя.
– Х-хіба-а… б-буває?..
– О-о-о-о…
Дивно, як це стається, які світлі сили і що саме роблять так, що думка «Там ще залишилось трохи смаженої картоплі…» пролунала в голові точнісінько в одну мить із ліричним сопрано коханої:
– Любий, застелиш ліжко? Бо зранку не було коли, а ти завжди так красиво застила-а-аєш, а мені ковдра…
– …важка. Звичайно застелю, кохана, це моя одна із найулюбленіших щоденних справ – застилати ліжко!
«Аеродром! Злітно-посадкова смуга! Космодром! Випробувальний майданчик! Доступ тільки для пілотів найвищої кваліфікації! Хто не знає, де важелі, прохання в ілюмінатори не заглядати!»
Ковдра злетіла над ліжком прямокутною площиною вперше, і з неї позлітали на підлогу пульт від телевізора, який невідомо чому там опинився – телевізор був вимкнений; маленькі манікюрні ножички, які непросто замітити на барвистому підодіяльнику; біла пігулка невідомого походження, за розмірами як більшість білих пігулок; кілька обсатаних ниток, чомусь різного кольору; та ще кілька довгих світлих волосин і маленька жменька, якщо зібрати докупи, хлібних крихт. Все те у сонячному промінні, що під високим кутом заходило знадвору в кімнату крізь вікно, розсипалося навколо ліжка на недавно зачищені джунглі. «Прекрасно! Недруги не знають, що недавно пройдені території можуть бути пройдені повторно. Тим паче вони не знають, що можуть бути точкові удари» Збирання пульта, пігулки і ножичок забрали, звичайно, кілька ненульових зусиль, але всі ті зусилля були повернуті, коли над джунглями знову прогримів пилосос.
Коли прямокутна площина ковдри злетіла над ліжком вдруге, сама ковдра випрямилася в підодіяльнику, зайнявши всі його кути, розпрямилася, вирівнялася і була вже готова покрити ліжко, але… Біле простирадло майнуло скуйовдженими гірськими масивами, які повністю відповідали характеру вулканічних процесів, що проходили в цій зоні нещодавно. «Нехай лава вляжеться, загусне, а потім, увечері, зрівняємо всі хребти у гладеньку пустелю, і знову буде жарко-жарко, і знову…» Ковдра злетіла втретє вже зовсім правильним прямокутником і рівномірно, ніби її хтось по кутках тримав спеціально, опустилася на ліжко з простирадлом. «Сьогодні буде без покривала, до вечора не так багато часу…», – і бархатисте покривало, складене до невеликого м’якого квадрату, зайняло своє звичне місце на нижчому бильці ліжка. «Щоб у ноги не давило», – усміхнене обличчя коханої постало перед очима. – «Ну що я, винна, що ти не поміщаєшся на більш ніж двометровому ліжку, а ще більше ліжко не поміщається в кімнаті?»
Подушки, кинуті вільно, але під один бік, завершили картину, яку будь-який художник назвав би «Сон ліжка», або «Нічний ковчег»… Або – «В очікуванні».
– Любий, ти вже застелив?
– Так, ядерний полігон готовий до випробування нової бомби!
– Який ядерний полігон? Ну що ти таке кажеш, не чуди!
– Я не так про ядерний полігон, як про бомбу… нову…
– Я тобі дам нової бомби! Я тобі сама як нова…
– Дякую-дякую, але давай не зараз… а потім… увечері я тільки на це й розраховую.
– Піди, краще, подивися до…
Прохання коханої перервав телефонний дзвінок. Вона здивовано замовкла, на кілька секунд ніби знітилася, а потім все ж запитала:
– Хто це до тебе може дзвонити в неділю?
– Не знаю… номер прихований… Алло! Так, це я… так, так, точно я… а хто це? Так, добре… добридень… так, це я… так, вдома… так… що? Президент чого? Хто це говорить?! Президент?!! Так!.. так… зрозумів… це не розіграш… так… зможу… через десять хвилин… вже… вертоліт?.. добре… добре… зрозумів, на площі… так… до побачення… до побачення…
– Хто то, любий? Який президент?
– …Нашої країни… хоче запропонувати мені роботу…
– Президент нашої країни?? Запропонувати тобі роботу?? Ти що, з глузду з’їхав?
– Я з’їхав? Люба, ну ти ж теж чула розмову – хіба я міг би вигадати про Президента? Через десять хвилин на площі навпроти сяде гелікоптер, ним на літак, і в столицю… до нього…
– До кого? До Президента?! З якого дива? Ти знову щось десь натворив? Знову когось побив?! Чи написав на якусь гарячу лінію?
– Та нікого я не бив і нікуди не писав… останнім часом… він сказав, що… через десять хвилин… збиратися треба !
– Він сказав? Це був особисто Президент?! – широко відкриті очі коханої та закритий обома долонями рот красномовно передавали величину схвильованості. – До тебе дзвонив сам Президент?!
– Та не кричи, люба, не турбуйся! Сам… спочатку не сам… а потім з’єднали… голос ніби з телевізора… зовсім схожий… той самий… низький тріскучий баритон… та й гелікоптер не може без…
– Як же ти будеш із Президентом? Ти ж його слухати не можеш, ти ж на нього дивитися не можеш, виходиш із кімнати геть, коли він по телевізору…
– Раз викликає – значить послухаю і подивлюся!
– Викликає… А що із собою брати?
– Сказали, що це ненадовго, сьогодні й повернуся, сказали, що взагалі нічого не потрібно брати, що там все є.
– Там все є?! У них завжди все є! Ну це починається!!!
– Люба, я тебе так люблю! Сказали, що сьогодні ж і повернуся! Так що не переживай – я тебе так кохаю, що… що… – через відчинене вікно донісся далекий уривчастий звук гелікоптера. – Чуєш?.. Вже треба бігти, я буду обережний і дзвонитиму тобі! Цьомочки-цьомочки…
