Вечірні сутінки за вікном доганяють поїзд по залізничних шляхах, примарним дівчиськом перестрибують колії. Сонце сідає начервоно, обіцяючи назавтра вітри. Зупинки по селах і містечках бажають щасливої дороги.
Ніч таки доганяє вагони, вривається до плацкарту тьмяним світлом і смаком теплого какао з термоса. Глибокий вечір в поїзді пахне фейсбуком, напівсном, пивом і таранькою. Глибокий вечір в поїзді грає в дурня, курить в тамбурі похапцем, балакає по телефону, вирішує познайомитися з попутницею з нижньої полиці, ще не п’яний, але вже й не тверезий, регоче і розказує усім наліво і направо непристойні анекдоти, бідкається за країну і політиків, за політиків і країну, за ціни, за збіжжя, за сусідів, заспокоює малого бешкетника словами, що віддасть його тому чужому невихованому дядькові. Малюк плаче і обіцяє слухатись.
О 5.48 ранку вона прощається з ним назавжди, проводжаючи поглядом синє тіло металевої гігантської гусіні кудись на захід, стоячи на пероні вокзалу рідного містечка.
Вдосвіта повітря тут завжди було особливе. Чисте. Прозоре. Кришталеве. Стукнеш по ньому легенько пальцями — і посиплеться під ноги великими осколками. Вібрує і дзвенить від найменшого поруху. Летить попри неї луною цокання годинника від ратуші до лінії сходу сонця.
Найпершими її зустрічають гори. Вони здіймаються темно-синіми вершинами над дахами будинків, молоді й грізні, звабливі для туристів і грибників.
Гори. Здавалось, вона володіла ними змалечку, вважала їх своєю власністю, відколи її родина сюди переїхала. Думала, що хто володіє горами, той володіє світом. Знала тут кожну стежину, кожне дерево, кожен кущик. Особливою увагою наділяла чорне золото чорниць. Збирала, а потім розглядала чорнильно-фіолетові язик і губи в дзеркалі. А коли хотіла втекти від усіх — видряпувалася вище на полонину розглядала місто, що видавалося їй згори застиглим монументом з дахів та вікон, і відчувала себе велетнем, якому до снаги дістати рукою до неба, зловити хмару і витерти нею замурзане обличчя. А до сусідньої гори було рукою подати — захоче і перестрибне. Спостерігала, як хмари оповивають собою сосни і гостроверхі ялини. Як полуденне сонце зазирає просто в зіниці, й хотілося обійнятися з обрієм.
Але нині гори нависли синявою над кількома постатями на пероні, ніби обзираючи прибульців, що за одні і що їм тут треба. Вона заплющила очі і вдихнула до поколювання в бронхах, до солодкого запаморочення, того рідного, настояного на ялицевих голках, диму.
Її ніхто не зустрічає, бо ніхто не знає, що вона приїхала. Але десь там, в приміській зоні, є будинок, де минуло її дитинство, поблизу старої церковці, куди вона любила забігати, щоби погратися дерев’яними ляльками, власноруч витесаними священиком. Той сухий чоловік, вічно в чорній рясі, знав безліч цікавих історій, а його донька, пишнотіла жінка, давала дівчинці дитячі книжечки про їжачків та лисичок. І ці спогади несуть її туди. Та спершу треба минути стару частину міста, потім дорога зверне у вулиці з приватними будинками. І так до самого тупика.
Біля вокзалу вишикувалась шеренга таксі з різнокольоровими півниками на дахах. Вона навмання обрала одне з них і сіла у коричневий салон іномарки до червонолицього водія з пивним животом. І так дивно, мало не тривожно, їхати через місто, з яким розминулася десять років тому, знаходити риси минулого в сучасних краєвидах, що відкриваються із вікна машини і періодично вигулькують перед очима ніби нізвідки, наче кадри діафільму.
А час має здатність застигати у невеликих містечках. За всі ті роки, які вона збувала у великому кипучому казані іншого міста, що змінює своє обличчя з шаленою швидкістю, наче приміряє маски, тут кардинально не змінилося нічого, може додалося кілька вивісок і виросло кілька торгівельних центриків, спроектованих без особливого архітектурного смаку. Мода на утеплення квартир розцяцькувала різнобарвними клаптями фасади багатоповерхівок. Коротку стометрівку, помітно, намагалися реставрувати. Але, вочевидь, справа далі пофарбування стін будинків не пішла, і тепер вона скидається на шмат райдуги, який відкололи від неба і прибили до землі голками телевізійних антен. Невеликий старий, що давно вже не працює, фонтан у вигляді жінки з голубами на руках. Навіть здалеку неозброєним оком помітно, що підрядники не доклали один ряд бруківки на площі. На заасфальтованій частині стоїть одинока гойдалка, навколо якої поважно походжають голуби. Ще доволі рано. Годинник на телефоні жовтими цифрами світить опів на сьому ранку. Таксист збавляє швидкість, об’їжджаючи велику яму просто посередині дороги, і вони неквапно минають старий польський костел. Хвилини вповільнюються, а її уява вимальовує костельні стіни, обшарпані вітрами часів, потріскані й облізлі до м’яса бурої цегли. Таким недоглянутим вона його й запам’ятала — заросле подвір’я, розбиті вітражі. Зараз храм неможливо впізнати: відреставрований, красується пофарбованими стінами, великим мармуровим розп’яттям над входом, оздобленими чорним гранітом сходами. Але вона знає, що під новим лоском храму — спаплюжена чужими тілами, чужим диханням і вторгненням руїна. Бо хтозна, що туди приносять і з чим виходять, минаючи ті великі, ковані двері. Цей костел зовсім, як її тіло, прикрашене чудовою сукнею та дорогою біжутерією, та за своєю суттю є гробом побіленим, що був порожнім, а тепер заповнений. Але щось зовсім не те увібгалося в неї.
Світлана просить водія зупинитись.
Вона піднімається чорними сходами, рука ковзає по нержавіючих поручнях. Неспішно підходить до важких чорних дверей. Торкається темного металу кінчиками пальців, і він здається їй теплим на дотик. Короткий поштовх — вона злодієм зазирає крізь невелику шпарину досередини. Але так мало що видно, в основному дерев’яні лаковані лави і червону доріжку. Прочиняє більше. Старий храм впускає її до себе. Побілені стіни, багато світла, ніші. В них — бронзові та керамічні фігури святих. Іван Боско склав руки до молитви. Отець Піо із Сан Джованні-Ротондо з посохом, в габіті францисканця і великою вервицею на поясі. Він загадково ховає посмішку в густій бороді. Стигми на руках і ногах світяться якимось незвичайним, може і не земним, світлом. Діва Марія з трьома трояндами на грудях — білою, червоною і золотою. Над престолом зі святими дарами — на стіні — рельєфне і величне розп’яття.
— Пані когось шукають? — вона чує незнайомий жіночий голос з легким акцентом і обертається. Біля неї стоїть сестра в блакитному габіті і приємно посміхається.
— Вибачте… я ненадовго… я не шукаю, просто… це так давно було… — їй ніяк не вдається сформулювати те, що колишня пустка несподівано заповнилась, і це стало своєрідним одкровенням.
— За півгодини розпочнеться Служба Божа. Прошу присідати, послухати. У нас чудовий хор, хлопці та дівчата співали у храмах Польщі, — сестра Христова проводить її практично до самого престолу. — Хочете піти до сповіді? Я покличу отця…
Вона б з радістю, але поки що не готова. Тому лише посидить і послухає.
Зала костелу поволі заповнюється людьми. Хор розпочинає першим.
Відполіроване чужими тілами дерево лави обіймає стан. М’яке світло електричним шовком ковзає розсипаним по плечах волоссю. І раптом виникає бажання перелистати себе, наче книжку, — від палітурки до палітурки. По сторінці. По абзацах. По словах. По літерах. Щоб зрозуміти, де вона могла помилитися, де вона оступилася. Притуляється чолом до дерева. Заплющує очі в намаганні зануритися в себе якомога глибше під хоровий спів.
Domine non est exaltum cor meum
Перша сторінка нічим не відрізняється від шкільних підручників із математики. Чітко поставлені запитання, завдання на логіку, до нудоти заїжджені шляхи розв’язань, відповіді, яким немає альтернативи. Тривимірне дитинство. Перший вимір — розлога полонина з коровами, які мирно жують зелень трави. Місто, яке страждає роздвоєнням особистості, маючи міскість лише всередині, зодягнене на окраїнах у сільський одяг. Її дім — на самому вершечку засмальцьованого старого картуза того вбрання. Життя звичайної сім’ї, яка щодня встає вдосвіта і лягає за північ. На це знаходиться багато причин, які в останку зводяться до того, що ситий шлунок неспівмірний з довгим лежанням у ліжку. На дитячі розваги часу мало, але вони насичені враженнями. І їй подобається таке життя, вірніше вона просто не задумується, що може бути інакше.
Neque elati sunt oculi mei
До другого виміру веде дорога на шкільне подвір’я. Ненависні уроки фізкультури і пиріжки з лівером у буфеті. Старанно вплетені мамою білосніжні банти в коси і чорнильна ручка, яка відмовляється писати у найважливіші моменти. І шалене хвилювання під час вперше написаного несміливого зізнання в симпатії на клаптику паперу, а потім – берег річки під шаленою зливою, котра дбайливо вимиває з іще дитячої душі сіль розчарування. І вона водночас хоче стати русалкою і страшиться того, що скажуть про неї інші. Все, як у всіх.
Neque ambulavi in magnis
Там, де закінчується асфальт і починається болотяне місиво, є простора вуличка на тринадцять хат, яка вміщує в себе її третій вимір. Дерев’яні паркани, пофарбовані обов’язково або синьою, або зеленою фарбою з абсолютно однаковими білими ромбами на кожній брамі. Напівголі і босі сусідські дітиська, галасливі, як зграя гусей. Парне молоко перед сном з оцинкованого відра, ноги, вимиті до скрипу у криничній воді. Наступний вечір вже наперед приречений завершитись, як і попередній. Але їй любий такий стан речей, бо вона ще не знає, що десь живуть по-іншому.
Neque in mirabilibus super me
Друга сторінка — це щось середнє між тихою гаванню і базарним балаганом. Світ кардинально змінюється, заманює великими вогнями і проїжджається катком нових вражень, підминає під себе студентськими буднями в університетському гуртожитку, наскрізь просякнутими смаком смаженої картоплі з квашеними огірками. Розчавлює звуками великого міста. Пащекою чорного монстра заковтує, пережовує, перемелює з кістками на порох, який безжально розвіює над дахами висоток, наказавши летіти до затуманеного смогом сонця. І їй некомфортно, бо її ще дитяче тільце висмикнули зі звичної картинки і втиснули у незнайомий екслібрис, де прописаний знак іншого власника. Їй доводиться стати гнучкою ліаною, м’яким пластиліном. Єдине, чому вона не може зрадити — це улюбленим відвідуванням Служби. Вона знаходить старий храм і не менш старого священика, невістка якого робить ляльки-мотанки, і її душа заспокоюється, змирюється із занадто широким для неї світом.
Sinon humiliter sentiebam sed exaltavi animam meam
Хтозна, скільки би у неї було зараз дітей. А, можливо, уже би розлучилися давно, віртуально вистріливши одне одному в голову, якби вона тоді дозволила зняти із себе жовтогарячу випускну сукню в липкій і вологій шкільній гардеробній. Але страх за чистоту, страх поголосу, в принципі страх переміг. Тому вона бачить, як виривається із тонких рук однокурсника і біжить довгими порожніми коридорами.
Sicut ablactatum super matrem suam
Десятитисячна вирізка з газет, черговий поріг фірми/підприємства з наперед заготовленими відповідями, чужі очі недбайливо пробігають старанно, бездоганно складене резюме. І от нарешті щастить настільки, що вже не треба економити на засобі для миття посуду, коли «Прощавай, дешева косметико!». Вона пританцьовувала, ідучи туди, де винаймала кімнатку, більше схожу на собачу будку, а перехожі крутили пальцями біля скронь.
Ita retribution in anima mea
Але вона, чорт забирай, повернулась. Доброго ранку, рідні околиці. Здрастуйте, старі будинки. Вона вас впізнає, а ви їй раді? Адже рано чи пізно злодій завжди повертається на місце злочину. Але в чому її злочин? І їй знову комфортно і некомфортно водночас. Голоси хору проникають глибоко і розгортаються там панном спогадів, і вона ніби тут і не тут, у цьому храмі, де для неї в одній невидимій людському оку точці зустрілися минуле, теперішнє і майбутнє. Бо раптом вона розуміє, що нікуди насправді звідси не виїжджала, вона постійно була тільки тут, на цьому острові, відмежованому від інакшості. І всі ці роки вона запалювала в церкві свічки не за здоров’я рідних, і навіть не за спокій померлих, а за те, щоби, коли вона раптом повернеться, застати усе так, як було, щоб не похитнулися основи її приватного музею.
Speret Israel in Domino
Ex hoc nunc et usque in saeculum
— Пані, вам зле? — хтось легенько торкнув її за плече. Вона піднімає погляд і бачить стурбоване обличчя сестри Христової.
— Ні, все добре, — Світлана помічає, що костел практично опустів. Тільки самотня бабуся із заплющеними очима відмовляє Розарій, перебираючи старечими пальцями білі зерна.
Жінка встає з лави і неквапно, відчуваючи на спині чужий погляд, прямує до виходу.
Сонце. Надворі помітно набирає обертів спека. Вона стягає з плечей піджак і ступає у тепле повітря.
