У радянські часи було заведено обмінюватися адресами. Зустрілися десь – приміром, на відпочинку, поговорили на тему яблунь, що родять як несамовиті, на тему кролів породи сірий велетень або полтавське срібло, принагідно згадали знайомих у царині діставання дефіцитних ліків – от уже й привід записати адресу. У таких випадках моя баба Ольга діставала з торби засмальцьованого блокнота, списаного вздовж, упоперек і навперехрест рецептами консервування груш із виноградом, важливими датами – коли підсипали квочку або спарували корову, і виводила координати нових знайомих.
Того дня ми довго шукали в Одесі готель. Був дощ, бо був жовтень або й листопад. З моря тягло холодом. Адміністраторки одноманітно повідомляли нам через скло, що місць немає й не буде ніколи, що тут усе для командировочних, що мало лі кому збреде в голову валандатися знічев’я, що зачиніть двері, бо взагалі-то тут протяги. Баба зітхала, махала рукою й виходила, за нею – я, а за мною – Ліля й Гюля, дві азербайджанки, які теж приїхали лікуватися в інститут імені Філатова й теж шукали ночівлі. У комунікацію з адміністраторками вони здебільшого не вступали. Стояли за моєю бабою, визирали з-за її плеча. Ліля часто кивала, підтверджувала бабині слова, а Гюля стояла мовчки. Лілі було років щось під шістдесят. Широка сукня, красиве хвилясте сиве пасмо з-під шалика, який прикривав усю голову й перехрещувався на грудях – це мені нагадувало плакат «Родина-мать зовет!» Гюля – молода, струнка й сором’язлива. Вона обережно переступала на високих підборах мозаїчною підлогою, та ще іноді мимохідь поправляла на собі спідницю-олівець.
Готелю ми так і не знайшли. Увечері повернулися як побиті собаки туди, де ще вранці жити не хотіли – у саманну халупку над морем, із пружинними ліжками, вилинялими завісками й гнилою підлогою. У світлі тьмяної лампочки баба й записала їхню адресу, натомість продиктувавши свою. Записала – і закрила блокнот, як домовину, щоб більше ніколи не згадати ні цього понурого дня, ні двох випадкових знайомих мусульманської віри.
Минуло близько року. І раптом серед літа до баби на ферму прибіг гонець зі звісткою: у Гоголеве, на залізничну станцію, сьогодні о 22:20 прибудуть якісь азербайджанки – Ліля і Гюля. Треба, щоб баба машиною їх забрала. У гості до неї їдуть…
Баба Ольга сплеснула руками, здала свою групу корів іншій доярці, перекинула ногу на самокат і поїхала чимдуж додому.
– Та на чорта вони здалися! Хто їх гукав?! – вилаявся дід, почувши звістку про раптових гостей. – Їх панькати треба тиждень, а ти, картопле, сиди в землі!
– І-і-і-і-і… – підтвердила дідові слова прабаба й глянула на невістку з осудом.
– А може, вони вбили кого та тепер од міліції скриваються, а ти їх оце в себе ховатимеш, дурепо! Пху! – дід махнув рукою й подався шукати заступа, бо його куди не постав увечері, уранці він обов’язково опиниться десь в іншому місці.
– І-і-і-і-і… – ще раз продемонструвала свою згоду з сином прабаба Явдошка й про всяк випадок перехрестилася.
Поки баба Ольга бігала вздовж села, шукаючи машини – а воно, як на те, Только до комбайна поїхав, Петро вже восьмий день у запої, а Микола саме карбюратор перебирає, з ніг до голови в мастилі, – настав вечір. Якась поганенька машина таки знайшлася. Я, звичайно, теж напросився зустрічати Лілю й Гюлю, адже був знайомий із ними не менше за саму бабу.
Ми стояли на пероні, прямо перед колією. Баба Ольга тяжко зітхала, цмокала губами, досадливо махала рукою в той бік, звідки мав прибути потяг, і взагалі – всіляко демонструвала своє невдоволення. Але я чудово знав, що насправді вона радіє такій несподіваній нагоді спочити від марудної сільської праці, випити з гостями пляшку-другу горіхової настоянки, погомоніти в кухні, прогулятися селищем попід руки.
– Ба, а спитай, тут ніде морожине не продається?
– Одчепись од моєї душечки! Яке б тут морожине серед ночі тобі?
– Ну жувачку хоч… хоч маленьку…
– То хай мати вам ту резину купує! А я не буду! Жолудок спортиш!
Я не дуже засмутився, бо з самого початку й не сподівався на бабину щедрість – розраховувати на неї можна здебільшого тоді, коли поруч якісь свідки, перед ними баба й на троячку не поскупиться, аби всі побачили, що вона мене любить і нічого їй для мене не шкода. А ще я потай сподівався, що Ліля й Гюля мають же привезти щось смачненьке й солоденьке у своїх візерунчастих торбах.
Коли я вже настоявся до мурашок у литках і піску в занімілих пальцях, потяг нарешті приїхав. Баба Ольга, звелівши мені стояти на місці й нікуди не рушати, бо впіймають, укинуть у кузов і нагодують мною фредок, побігла вздовж поїзда, завбачливо начепивши на обличчя солоденьку посмішку.
Через кілька хвилин я вже бачив, як дві тіні – одна широка, а друга вузька – кидалися бабі Ользі в обійми й хиталися так деякий час, рівненько розсікаючи пасажиропотік. Усе це було мені дивно – і ці палкі обійми трьох людей, які бачилися до того раз у житті, і густий вечірній час на станційному годиннику, і запахи полину гіркого та пижма звичайного, і біле молоко туману, що рівним цигарковим димом тягнувся вздовж колій.
У машині Ліля обняла й мене – та так, що мало хребет не хруснув, притулила до свого великого тіла і сказала:
– Ех, какой парєнь хароший! Какой парєнь хароший! Джигіт, да, Гюля? Да?! Ех, какой!
Обличчя Гюлі в рівномірному світлі ліхтарів видавалося дуже пещеним, тонким, писаним темними оліями. Наче одна з безлічі сумовитих мадонн раптом відслонила простирадло літнього нічного часу, обережно присіла поруч, ледь завісилася серпанком і сиділа – то з нами, то ні, то тут, то десь, і волосся її двоїлося, мерехтіло, перетікало в гілля довколишніх дерев, у хвощ, у полин, у пижмо, а очі зволожувалися, ледь посміхалися й виблискували – так блищить серцевина щойно розколотого горіха.
– Вот гастінєц! Дєржи! – Ліля поклала мені на коліна коробку з якимись східними солодощами: пахлава, мабуть, або рахат-лукум… але мені вже чогось не дуже-то й хотілося дивитися, що там.
Я поклав голову на м’які великі груди, що пахли начебто борошном, ваніллю, а ще кропом, кропом, відчув щокою візерунок мережаного шалика, і мені раптом нестерпно схотілося спати. Схотілося довіку отак їхати і спати, і ніколи не прокидатися, – зі щедрими чи то ширваншахськими, чи то гандзасарськими дарами на колінах, у вузькій галереї тополь, під світлом зволоженого олійного погляду.
