Крізь напіврозплющені повіки Євдокія побачила Василя. В накинутій на плечі куфайці сидів, схилившись над столом, і щось ретельно виводив на газеті олівцем. На шибках холодною блакиттю гуляло сяйво повного місяця, на столі блимав каганець.
– Васю, чого не спиш? – запитала пошепки, щоб не розбудити дітей. Зирнула на ходики на стіні – була друга година ночі.
Відчула, що сон уже відлетів, встала, накинула на плечі хустку, підійшла. На столі лежали циркулі, лінійка, інші Василеві приладдя, назви яким не знала. На аркуші з газети помітила сітку якихось ліній, цифр, замальовок.
– О, а що це ти робиш глупої ночі?– здивовано запитала.
– Та ти лягай, лягай, я зараз. Ось тільки… – помітила в очах Василя енергійну завзятість.
Євдокія зрозуміла: знову він щось надумав. І оте «щось» не дасть йому спокою, аж поки втілить свій задум. Перед цим то був його план організувати в колгоспі слюсарну майстерню. Приміщення виділили, та була суттєва перепона – не було інструментів. Тож всі свої, які так ретельно складав та тримав у ладу, любовно, навіть якось набожно чистив, складав та, ніби одухотворені, леліяв, віддав на нову справу. Майстерня запрацювала. Його призначили завідувачем. Він один у новоствореному колективному господарстві мав для того відповідну освіту. У стосику паперів, що їх Євдокія тримала в прискринку, особливої ваги був документ, в якому про те й було засвідчено. То було Свідоцтво, в якому йшлося, що видане воно йому, «вероисповеданія православнаго имеющему от роду девятнадцать лет, окончил курс ученія в Иченской учебной Земской слесарно-кузнечно-токарной мастерской и во времянахождениія в зазначенной мастерской был поведенія отличнаго.
1904 года. Августа 31 дня »
Знання знадобилися, як ніколи. А ще мав, як говорили, золоті руки. Тож все разом і згодилося для будівництва нового устрою. Землю і свою, і ту, яку отримав у спадок, теж віддав, як внесок в нього. Іншого виходу для себе, вже сімейного, не знаходив. Правда, нічого гріха таїти, щеміло десь глибоко всередині та підточувало сумнівами. Та власне, все було, як і в його односельців, яких теж силою запихали в це нове життя.
Тільки коли траплялося, що руки не були зайняті роботою, а голова отими розхитаними думками, поринав до своєї мрії. А хотілося йому малювати. Ой, як хотілося! Він малював би і вільний вітер у полі, і легкий туман, що сивими клубами здіймався над ставом, і пар над свіжозораною землею. Нині, правда, вона була вже не своя, а колективна, проте не менш прекрасна. Рідко, дуже рідко витягав замотані в старе домоткане рядно дві роботи. Обидві незакінчені. Одна – то портрет Євдокії. Завершеним було тільки її обличчя, красиве, з розумними сіро-синіми очима, проникливим поглядом, що зачаровував і лоскітно бентежив душу. А друга – то отой вітер, що гнав розлогі хвилі пшениці по безкрайньому осяяному сонцем полю. Але не мав тепер ані часу, ані грошей на фарби. Бузина, морквяний та буряковий сік не могли дати бажаної палітри відтінків. А він просто снив ними! Він відчував їх душею, тримав у пам’яті серця, не міг просто ось так попрощатися. А може, то й на краще? Кому воно тепер потрібне? Тепер усе регламентоване й підкорене одній ідеї.
Бувало, брав до рук поштові листівки, що теж були надійно сховані Євдокією в прискринку. Неспішно розглядав їх. Було тоді йому і солодко, і до різі в очах щемно. На тих листівках були репродукції картин відомих художників. Надсилав брат із Петербургу. Він закінчив Академію мистецтв і не міг змиритися, що талант Василя не знаходить свого розвитку.
– Васю, кажи вже. Що замислив? – Євдокію зацікавив його азарт.
– Знаєш, Дуню, вирішив я зробити один пристрій.
– Який пристрій? Навіщо?
– Зайшов був учора в корівник, а там жінки саме корма розносили. Такі на спинах тягарі несли, що аж ноги підгиналися. А Мелашка не втрималася, впала. Усе, що несла, на неї звалилося. Ледве до тями привели всі гуртом.
– Господи, воно ж молодесеньке таке, ще не втягнуте. Сирота бідна, – запричитала Євдокія.
– Подививсь я на них…., – Василь гірко зітхнув, після паузи додав: – Щось треба придумать, щоб хоч трохи легше їм було, поки корови на стійлово-табірному утриманні.
– Васю! – майже зойкнула Євдокія.
– Чого ти? Лягай спати, я ще трохи поміркую і ляжу. Кормороздавач уже знаю, як зроблю. Вирахував і ширину, й висоту. А от… Ще якось треба ті корма до нього допровадити.
– Васю, мені страшно, – аж затремтіла вся.
– Та чого ти?
– Не знаю, тільки, аж холодно мені стало. Не роби!
– Та годі тобі! І справді, лягай, бо вже скоро ж вставать і на хліб вчиняти.
Колгоспне начальство доручило Євдокії і ще двом жінкам пекти хліб для села. Та щоденна робота була нелегкою, але погодилась. Два заміси за добу робила, дві випічки випікала. А потім приїздили по хліб підводою. І ще не встигали підвезти його до лавки, як у натовпі, що там чекав, здіймалося хвилювання. Люди вже здалеку вигукували: «Мені Євдокіїного хліба! І мені! І мені теж!»
– А ти, бува, нікому не казав про той пристрій? – запитала стривожено, – бо ще й винуватим тебе зроблять.
– Так я ж сам затіяв, ніхто мене не силував. Жінкам, правда, сказав, щоб трохи ще потерпіли. В чому ж моя вина?
– Не знаю, Васю, не знаю. Тільки страшно мені дуже. Ой, якби ти знав, як страшно.
Робота майстерні налагоджувалася. Відволікатися не було коли. Василь не встигав навіть поїсти. Увечері вкрай стомлений приходив додому і тільки тоді міг після вечері знову взятися за креслення механізму. Знав, зробить обов’язково. От тільки годин добавити б у добу та й здоров’я більше б.
Того дня все було, як звичайно. За роботою забували про все: про час, про їжу, про домівку. Встигали тільки змахнути піт, що заливав очі. Сонце, здавалося, заповзялося додати ще більших незручностей до тяжкої праці. Спека стояла немилосердна.
Пополудню у дверях появився захеканий хлопчина, посильний із сільської ради.
– Василю Дмитровичу! – гукнув, перекрикуючи лязкіт і дзенькіт металу. – Вам веліли негайно з’явитися в сільську раду.
– Передай, ніколи мені – роботи повно.
– Там з району приїхали. Сказали, щоб були обов’язково, бо пригрозили, що прийдуть з міліціонером.
– А що таке?
– Не знаю. Сказали, щоб швидко йшли.
Василь переступив поріг сільської ради й відразу ж ніби наштовхнувся на холодний погляд банькуватих водянистих очей чоловіка. Був невисокого зросту і ледь діставав до плеча міліціонера, що сидів поруч нього. Видно, що чекали саме Василя. Василь чемно привітався, знявши з голови картуза, запитав:
– Кликали?
Не відповіли. Давили поглядом двох пар очей: чіпких водянистих щуплого та чорних, під навислими кошлатими бровами, того, що у формі. Раптом низькорослий з розгону вперіщив кулаком по столу:
– Ах ти сволоч такая! Гніда нєдодавленая, палкі в кальоса надумал совецкой власті ставіть?
Василь оторопів.
– Атвєчай, когда тебя спрашивают, саботажнік! – ще більше розпалюючись, валував банькуватий.
– Ви про що? Не розумію, – у паузі між вигуками втовпився спантеличений Василь.
– Ти пасматрі на нєво, так он єщо і прітворяєцца, – рвучко повернувшись всім тулубом до міліціонера, не вгавав біластий. Потім знову до Василя: – Ми сєйчас тєбє бистро всьо об’яснім. Кагда кормораздатчік будєт гатов? Ти почему волинку тянєш? На кого работаєш? Прошлоє нє атпускаєт? Ми всьо знаєм, всьо відім, всьо аналізіруєм! О зємлє, что на благоє дєло калхоза пашла, пєчалішся? Атвєчай!
– Та я ж сам свою землю в колгосп віддав, я й майстерню …, – не встиг договорити, як той знову бахнув кулаком по столу:
– Малчать! Я пріказиваю! Так вот, єслі через нєдєлю не здєлаєш, сабірай своіх вилупков і всє вместе в Сібірь! На лєсоповал! Там тебя гада-саботажніка бистро пєрєваспітают.
Євдокія увійшла до хати й, пополотнівши, заклякла на порозі. Серце її враз обірвалося і впало кудись у темну безодню. Василь сидів на табуретці. Голова була похилена, руки, тонкі в кисті, з красивими довгими пальцями, безвільно звішені додолу. Уся його струнка постать була якась зіжмакана й ніби розчавлена чимось важким і невідворотним.
– Що, Васю? Що?! – з розпачем кинулася до чоловіка, припадала до пониклої постаті, гладила плечі, голову, намагалася заглянути в очі й побачити в них живий рідний відгук.
– А ти таки була права, Дуню, – прожебонів безсилими вустами. – Не треба було мені нічого затівати, – сказав і знову задерев'янів.
– Нічого-нічого, – втішала, ще не розуміючи, але відчуваючи, що навалилося на них щось страшне й безпощадне.
Обійняла за плечі, відчула, як вони здригнулися, а потім почали все дужче й дужче дрібно тремтіти. Міцно-міцно притисла до себе його голову. Уже не шукала поглядом очей. Боялася побачити в них те, що відразу ж давало відповіді на всі її запитання.
****
Життя продовжувалося. Василь зробив пристрій, який хоч якось, та полегшив працю жінок на фермі.
А попереду в них, як і в усіх, було ще багато чого. Були неговіркі вповноважені, які перевернули всі нехитрі пожитки. Вони перекопали долівку в комірчині, перетрусили все в скрині й прискринку, повикидали й потоптали чобітьми листівки з репродукціями картин та книги. Ніби в злодіїв, відібрали клунок із зерном і вузлик із квасолею. Була затірка, приготована з чогось схожого на муку. Те «щось» в невеликій торбинці стояло на припічку. Воно було виміняне в «торгзіні» за срібні ложки, придане Євдокії, та золоті вінчальні обручки. Був Голод.
А недописані Василем полотна знайшли свій вічний прихисток на горищі. Там і залишилися. Як і його мрія намалювати вільний вітер на безмежному неозорому полі.
