Дівчинка стояла на даху і долонями торкалася сяйної кулі, подібної на великий глобус. На кулі чітко проявлялися материки і острови, гори і низовини, річки, моря та океани. Це було дивне світіння, я його не лише бачив, але й відчував, наче легкий подув вітерця.
Стояла босоніж. Багряна з кремовим сукенка зґрабно облягала тендітну фігуру. М’яке каштанове волосся ледь колихалося від повіву і підсвічувалося на краях. Обличчя теж сяяло. І не лише буквально, не лише відбивало сріблисте світло кулі, в й виражало радість, тріумф. Очі ж гарячково блищали і мали вигляд, як в одержимої.
Тим часом куля збільшилася, материк, на який дівчина дивилася, «випорснув» голограму місцевості з будівлею, яка здалася мені знайомою. Коли дівча тикнуло пальцем в якусь відому лише їй точку на кулі, те місце спалахнуло рожевим. Промені стрімко вистрелили вгору, в нічне небо, і за хвилю розсіялися.
В ту саму мить моя нога, на яку спирався, зазираючи з-за стінки вилазу, настільки затерпла, що мусив поворушити нею. Зашерехтів руберойд. Дівчинка повернула на шурхіт голову, і куля зникла.
– Хто тут? – глухо пролунало у темряві.
Якби спробував втекти, вона все одно мене помітила б, тому вирішив не ховатися.
– Я тебе знаю. Ти з нашої школи.
– Правильно, з восьмого Б. А ти Анка- марсіанка. З восьмого В, здається.
– А, точно, ти один з них, дякую, що нагадав, – навіть у темряві помітив, як дівчинка звузила очі й міцно стулила вуста.
– Не те, щоб….Взагалі я проти бикування. Але я ж ними типу тусуюсь, тому…
– Все ясно. Можеш не виправдовуватися.
– Та ні, чесно…Вони мені не друзі, просто приятелі. Тебе ж Анею звати? А ти.. Як у тебе виходить, оце.. ?
– Ти про глобус?
– Ага. Класний фокус. Покажеш ще? Якби нашим таке забацати, то б відразу заповажали.
– Це не фокус. Думаєш, чого мене марсіанкою кличуть? Через те, що приїхала здалеку і повадками не вписалася у вашу шкільну тусню? Все через домашку «Як я провела канікули». Але це не брєдні. І не гон. Я справді бачила. Щось. Летіло з неба і світилося. І впало. І не тільки бачила. Кусок залізяки ще димів. Хапнула і відчула, що він не гарячий, а холодний. Дуже холодний, крижаний. А потім розсипався на пил...Класу було весело, коли вчителька літератури зачитувала мій твір, всі сміялися. – Аня замовкла. Розвернула кисть долонею вгору: – Ніхто не вірить, але ось. Це від опіку.
Навскоси простягався кривий вузлуватий шрам. Деякий час дивився на нього, та все ще не вірив їй, не вірив у таку причину його походження.
– А далі що? Що було потім?
– Нічого. Аж поки одного разу… Словом, це сталося згодом, коли я була зла на приятельку. Єдину в цьому місті подругу. Сказала, що хвора, а сама поїхала з батьками в Єгипет. Знала, що мрію побувати в теплих краях, але мої не такі багаті, щоб по закордонних курортах кататися. Мабуть, збрехала, щоб я не смутилася чи не заздрила. Не переварюю жалощі, ненавиджу нещирість і брехню. Того вечора пішла злитися на дах. Сиділа на краю комина й уявляла, як вона самовдоволено валяється на пляжі чи біля басейну. Враз у долонях запекло-залоскотало, і з’явилося сяйво, а потім невеличка кулька. Коли вона почала збільшуватись, я злякалася, і видиво одразу зникло.
– А як вона працює?
– Біс його знає. Поки ніяк. Просто виникає. А ще спалахує рожевим, коли тицяти на деталі. Це я виявила щойно. Експериментую. До речі, а ти чого на дах виліз?
–Та я… Покурити. Моя маман страшенно свариться, коли застукує. Або коли на хаті тхне папіросами. Чуєш, а де ти ту залізяку, що з неба, надибала?
– Тут, на даху. Я сюди часто навідуюсь. Люблю побути на самоті. Або ховаюся від вітчима.
– Чіпляється?
– Б’є. Шиза в нього така. Спочатку вимагає показати щоденник. А в мене, як на зло, погані оцінки саме тоді, коли під мухою привалює.
– Чому ж матері не пожалієшся?
– Сама його боїться. Такого. Це вже на другий день він шовковий, пробачення просить. Взагалі непоганий дядько, але як вп’ється, то капець. Робота в мерії хлібна, тільки специфічна – начальство бухає з приводу і без приводу. Гаразд, час розбігатися, пізно вже.
– Приємно було побалакати. Ти класна.
– Хех. Ти теж нічо. Сусідику.
Я пропустив Анну на східці, що вели з даху, першою і почав спускатися слідом. Вона мешкала на 14-му, мені було на 2-й, то ж підійшов до ліфта. Натиснув кнопку виклику.
– До речі, про кулю. Що ти там тицьнула, що воно загорілося рожевим?
– Ашан. На днях мені нахамила касирка, от і згадався. Вочевидь, світляна штукенція реагує на думки. Видала зображення, яке зісканувала з моїх мізків. І вау, їй це вдалося нехило. Віртуальний, а виглядає, як у житті. І каса, і касирка, малюсінькі, наче іграшки. Прикольно. Мені дедалі більше подобається мій дар. Якщо хочеш, можемо досліджувати кулю разом. Матимеш час, приходь на дах. Ну все, ліфт приїхав, бувай.
– Не боїшся, що я тебе видам? – гукнув з кабінки.
– А повірять? Па-па, Іванку-марсіанку.
***
Довго не міг заснути. Ще раз прокрутив побачене і почуте. Мана якась, а не по-справжки. Був переконаним, що зараз засну і зранку все зникне. Було дивно і водночас тривожно й сумно – не хотів, щоб це виявилося сном. Не куля, до якої мені було майже байдуже, а вона. Дівчина, що знала моє ім’я.
Сонце заливало кімнату, з кухні пахло млинцями і долинали голоси теледикторів. Відкинув ковдру і протер очі. Годинник показував полудень. Підвівся і почовгав на запахи та звуки.
– Привіт, мам.
– Тихо, глянь, – мати кивнула на екран: у приміщенні, заваленому обломками вовтузитися МНС-ники і поліцейські. – Знову теракт чи розбірки бандюків. Хтось заклав у супермаркеті вибухівку. Чи гранату кинув. Ніякого контролю за зброєю. І коли це закінчиться?
Я втупився в екран. Камера пролетіла над головами полісменів і розвернулася до виходу. Що за дежавю? Знову розсувні двері, і кавовий апарат в кутку, і айбокс. І ряди кас. Недавно бачив ту ж картинку, тільки де? Рухома стрічка повідомила, що вибух стався в Гірському, тобто нашому місті. Стоп, це ж наш Ашан! Той, що на Липовій, зовсім близько. От чому інтер’єр здався мені знайомим. А ще.. Ні, цього не може бути, просто збіг.
Відірвався від новин і глипнув у вікно. Поряд лихо, а сонце світить, наче нічого не сталося. Немов промовляє, чого морозишся, теракти, катастрофи, стихії тепер чи не щодня, час такий, люди такі, пора б звикнути.
Закортіло прогулятися.
– Ти куди? Поснідай. Сину, будь пильним, не вештайся околицями, раптом ще десь рвоне.
– Добре мам, – мати права, часи настали непевні.
За дверима моментально забуваю про погане. В тілі купа енергії, в душі піднесення, здається, що от-от проростуть крила. Вилітаю з під’їзду і ледь не збиваю з ніг Анну.
– Здурів?! – заточується, ловлю її за рукав вітрівки, щоб не впала.
– Вибач, – обтріпую свої світло-сірі джинси від пилюжного візерунку, що відпечаталася підошвою сусідчиного кросівка. – Чула про вибух?
– Ага, – дівчина підіймається східцями і береться за ручку брами. Тоді обертає в мій бік голову і тихо кидає: – Нині буду на даху. Коли стемніє. Якщо хочеш, приходь.
Двері захряскуються, і я загадую, куди намилився. Ах, так. Маю забрати у знайомого камеру, яку позичав. Але чомусь звертаю зі стежки, що веде до його дому і прямую на тролейбусну зупинку. Кіоск з квітами відчинений. Обходжу по периметру, оглядаючи через скляні стіни вазони і вази з оберемками троянд і гербер. Ось. Ось вона. Винно-червона. Запускаю в кишеню руку і витягаю жменю монеток та кілька папірців. Гривня, дві, десять … Не вистачить. Ех.
***
Так захекався, поспішаючи сходами нагору пішки, що аж в горлі задерло. Мусив прокашлятися. Була вже на даху. Стояла спиною до дверей і ростила кулю.
– Я тут дещо дослідила, треба перевірити, – пробурмотіла, не обертаючись. Тоді блиснула до мене хитрою посмішкою: – Маєш ворогів?
Ошелешений питанням, обійшов кулю. Зупинився навпроти, зазирнув Анні в очі, намагаючись зрозуміти, до чого це вона.
– Ворогів? Не знаю. Але всяких там вистачає. Наприклад, Славік не дав списати алгебру і я завалив контрольну. Або Вітька, здав мене завучу, коли я курив в туалеті. Та що вони, Льолік, який типу дружбан, в мене постійно цигарки собі відбирає. Не просить, а нагло відбирає, ще й приколюється. Ну і.. Здається, це всі. ..А що?
– Типу дружбан? – скривидася Анна. – Ще те мудло. Як він мене бісить!
– Льолік? Гора?– вихопилося у мене, так ніби я не знав, що то не він обзивалку придумав і свою «банду» на сусідку не нацькував.
– Розчепір пальці. А тепер приклади,– Аня кивнула на кулю.
– Що?
— Клади, не бійся.
Мороз побіг мені по спині – субстанція глобуса пульсувала, мов жива, огортаючи мене своїм сріблистим сяянням. Приємний легіт дихнув в обличчя і заполоскав чуба. Це було незвичне відчуття, хвилююче і неймовірно захопливе. Хвиля ейфорії нахлинула на мене. Тепер розумів причину Аниного одержимого погляду, коли побачив її з кулею, тоді, на даху. Зараз у мене, певно, був такий самий.
Поки ловив кайф, Аня силою думки вихопила і збільшила облуплену халупенцію з проламаним шифером у кількох місцях і доторкнулася до неї пальцем. Рожевий спалах просто перед очима на мить засліпив. Коли промені розвіялися, відчув, що серце впало, туди змією заповзло жахливе припущення.
Вочевидь цей жах сповнив і моє обличчя. Аня поквапилася заспокоїти:
– Не панікуй, ще невідомо, чи ця версія реальна. Завтра дізнаємося.
– Дізнаємося про що? – мої вуста ворушилися, але мозок було не здурити, він вже знав відповідь.
Побачивши, як Льолік Пугач, по кличці Гора, звикло волочить свій наплічник по паркету, я відліпив спітнілі пучки від стола, край якого невідомо скільки часу стискав досі.
Пальці заклякли довелося, розминати кілька секунд.
– Алоха! – вищирився Льолік.
– Салют, – відказав я без ентузіазму в голосі. Спитав обережно: – Як житуха?
– Даст іст фантастіш. Мачухендра на сьомому небі. Переїжджаємо. Нам дають квартиру.
Оце так. І що я собі науявляв. Моя сусідка не «того» і не «тютю», а нагла безсовісна брехуха, розвела мене на фокус з кулею, а тепер сидить десь і підсміхається. А я, лопух, розвісив вуха.
– Добре що нас на той час не було всередині. Але газова труба тріснула дуже до речі. Бачив би ти, як бігом приїхали чиновники, як метушилися навколо того бабаху, – долинуло до моїх вух, і досада змінилася панікою.
На великій перерві знайшов Анну в їдальні. Обідала булочкою з чаєм.
– Значить вибухи невипадкові, – підсів до неї зі своїм компотом.
– Виходить, що так.
– І ти рада? – зауважив вогники в її очах.
– Як тобі сказати.
– Кажи, як є. А якщо б загинули люди?
– На це й розраховувала. Але їм повезло.
– Що?
– Повезло, кажу.
– Ні, ти це серйозно? Перестань, ти не така, ти не можеш… – не міг повірити тому, що чую.
Дівчина відклала склянку й булочку і зазирнула мені в очі:
– А яка я?
– Ну.., – збентежився, шукаючи підхоже слово.
Аня провадила далі:
– Добра? Мудра? Співчутлива? Так ти про мене думаєш? Помиляєшся! Ти мене зовсім не знаєш.
Встала і пішла геть, полишивши надкушену кілька разів булочку і чай. Я ж сидів і дивився, як над склянкою здіймається тонкий білястий димок.
На небі повно зірок. Дивлюся на них і втягую цигарковий дим. Здригаюся, коли мого плеча торкаються.
– Привіт, – це вона. Стоїмо деякий час мовчки. – Вибач, була страшенно сердита, не уявляєш, як він мене дістав. Але ти правий, я повелася егоїстично. Ще й нагрубіянила тобі. Вибач. Кулька – погана цяцька. Обіцяю більше з нею не експериментувати.
– Окей, проїхали.
Знову мовчанка.
– Гарний сьогодні вечір, – мені здається, чи вона взяла мене за руку? Серце завмирає, а тоді починає гупати з неймовірною силою.
– Стільки зірок, – лепечу ще щось, і ще, а тоді поволі нахиляюся і цілую її вуста. Вони вологі, пружні, і пахнуть вишнями. Анна не сахається, відповідає на мій цілунок, і я її обіймаю.
***
Сьогодні у мене з Анею друге побачення, запросив її до театру. Одягнув сорочку, краватку, костюм, взув начищені до блиску мешти.
Розпакував нові парфуми, які мені подарували ще торік на день народження. Зробив кілька пшиків.
Сонце поволі сідало, запалюючи верхівки дерев у сквері. Піддав ходу, бо через надто ретельне приготування спізнювався. Мабуть Аня вже чекає. Так і є. Ще здалеку помітив її. Вона була не сама. Чув, як з кимось перемовляється. За досі буйною, як на вересень, зеленню, здалеку роздивитися, хто там, не вдавалося. За кілька кроків голоси подужчали, долинули ще якісь звуки – сопіння чи вовтуження , тоді різкі вигуки і крик. Рвонув зі всіх сил.
Ледь не втратив дар мови, коли побачив, що мою дівчину обступили пацани Гори і смикають зі всіх боків. Просто на моїх очах Льолік під вигуки «Анка –марсіанка» і добірну лайку шарпонув з її плеча сумочку і кинув рудому Назіку. Назік перекинув її Юрі, а той назад Льоліку. Дівча спробувало забрати її у кривдника.
– Ану дістань. Скачи, коза довбанута, алє-е-е, ап! – загигикав Гора, високо піднявши руку і не даючи вихопити забрану у неї річ.
Аня підстрибнула. Марно. Зате ненавмисне проїхалася нігтями Льоліку по передпліччю Він засичав, схопив дівчину за барки і люто трясонув. Сукня затріщала. На шві, що з’єднував ліф зі спідницею, утворилася діра.
– Блін, що тут таке? – мене нарешті розціпило, і я кинувся Ані на допомогу.
Побачивши мене, Льолік здивувався і збентежився: – Чувак, ти чьо? Ти шо, з нею?.. Ти? Во даєш, старий, – І зрозумівши, що це так, вже за мить почав підмахувати і мене. – О, наша марсіанка знайшла собі супермена. Анка -марсіанка плюс Іванко - марсіанко дорівнює космос.
Звісно, невинними жартиками не обійшлося, Гора і на мені повправлявся у лихослів’ї. Певна річ, я поліз битися, і ясно, що отримав межи вуха. Назік і Юра не втручалися, але Льолік був сильнішим від мене. В театр ми так і не попали.
Привівши себе більш менш до ладу, попленталися додому. На асфальті біля фонтану залишилися плями від крові, що виюшила з мого носа і два подерті квитки.
Після випадку Аню мов підмінили. Не хотіла зі мною спілкуватися. Не прощаючись, вскочила в ліфт. Погнав угору сходами. Вона приїхала швидше.
– Дякую тобі. Але я …Не приходь більше і не дзвони, – відрізала, стоячи у дверях і грюкнула ними.
На другий день до школи не з’явилася. Першою мала бути географія. Але перед уроком зайшла керівничка, повідомила, що заняття відмінили.
Покидаючи клас і перетинаючи шкільне подвір’я, так занурився у думки про своє, що не зауважив ні навколишньої напруги, ні печальних шепотів, ні метушіння біля стенду в коридорі.
По ввімкненому телевізору ще з порога почув, що мати теж вдома.
– Вас відпустили?
– Угу. Якесь свято, здається.
– Свято? – дивно глянула на мене мати. – То ти сумний не через це? Ти не знаєш?
– Чого не знаю? – виліз я зі своєї мушлі.
– Вчора знову сталися теракти чи розбірки. У трьох місцях, майже одночасно. В метро, кінотеатрі й боулінг-клубі. На цей раз є жертви.
Ніби продовжуючи материні слова, під коментарі тележурналістки на екрані по черзі постали світлини жертв. І серед незнайомих облич – три разючі спалахи.
Вони усміхалися, мов живі. Хто зухвало, хто задоволено, хто просто весело. Льолік Пугач Гора, Назік і Юра.
Нііііііііііііііі!!!!!
То прокидався, то провалювався у сон, то мене проривало і з горла вилітали дикі звуки, які успішно тамувала мокра від сліз подушка.
Безумовно, якими б вони не були, заслуговували на життя. Та оплакував не їх. Я оплакував нас із нею.
Сяк так дотягнув до вечора. На той час почувався, наче витиснута цитрина, мов риба, викинута на берег.
Не пам’ятаю, як сів у ліфт, як піднявся гвинтовими сходами на горище і дах. Голова горіла. Від люті хотілося кричати і трощити все на своєму шляху.
Застав її. Очевидно ввійшла в смак і чаклувала над черговою жертвою. У срібному сяйві побачив, як на мене блиснули два зелені вогники.
Стискаючи кулаки, рушив просто на них.
– Стій, не підходь, – пролунало тихо і ледь розгублено. – Я сама.
Не слухаю, що лепече. Дивлюся на неї, босоногу тендітну фігурку в червоній з кремовим сукні, й хочеться прибити її тут і зараз, і одночасно – пробачити, пригорнути та розплакатися, мов дівчисько. Свідомість потьмарена і розгублена. Сам не знаю, що роблю. Замірююся вхопити за зап’ясток, але дівчина зі всієї сили відштовхує мене. Відчуваю, що лечу назад, стрімко віддаляюся від епіцентру срібного сяяння. Далі – мов у сповільненій прокрутці кадрів. Перечіпаюся за якийсь дріт чи трубу і падаю, бачу, як тонка долоня з розгону гепає по збільшеному клаптику голограми, на якому чітко видно тендітну фігурку в червоній з кремовим сукні, що стоїть босоніж на руберойді даху і навідмаш ляскає долонею голограму, на якій…
Швидкість руху відновлюється до природної, відчуття повертаються і загострюються. Боляче вдаряюся сідницями і ліктями об тверду поверхню, і поки намагаюся піднятися, поки роззявляю рот, щоб заперечити, зупинити її, перед очима вибухає сліпуче рожеве сяйво, тоді більше, ще більше, і врешті заливає усе навколо.
