Хайку для української літератури жанр незвичний і маловідомий. Ні Шевченко, ні Франко, ні Леся Українка хайку не писали. Та й у фольклорі їх немає. У нас є думи, довгі та тужливі. Пригадуються хіба що алкохоку Юрія Позаяка, але то, власне, жартівлива стилізація:
Здається, лиш недавно
Ми разом сіли пить,
А вже надворі осінь.
Є ще переклади, скажімо, із Мацуо Басьо, зроблені Миколою Лукашем. Але й то лише переклади, окрім того вони чомусь римовані, хоча хайку не повинні містити рим. Ось так Лукаш переклав знаменитий хайку про жабку, що стрибнула у воду:
На старім ставку
жаба в воду плюснула -
чули ви таку?
В оригіналі цей вірш звучить так:
Фуру́ іке́ я́,
кава́дзу то́біко́му,
мідзу́ но ото́.
Рим тут немає, а структура вірша типова для класичного хайку: 17 складів у 3 рядки (5-7-5). Структуру в Лукаша, до речі, витримано. А от в Івана Бондаренка цей хайку перекладено вже інакше, і це, так видається, ближче до оригіналу й краще виражає дух цього жанру:
Старий ставок.
Пірнуло жабеня —
Вода сплеснула.
Хайку як явище виник у середньовічній Японії. Це вірш-мініатюра зі структурою 5-7-5, як вже згадано вище, можливі й незначні відхилення. Текст має бути максимально простим і зображати безпосереднє переживання оповідача; хайку часто містить ті чи інші візуальні образи. У цьому жанр хайку невіддільний від східної філософії з її культурою споглядальності й медитативними практиками. Іншими словами, хайку це моментальний знімок, що має зафіксувати гармонію моменту, який переживає автор, і перенести цей знімок читачу, викликавши відповідне переживання у нього.
Класичні хайку пов’язані з порами року, вони містять сезонні слова, що на них вказують. Для японського хайку в строгому сенсі важить навіть кількість штрихів у ієрогліфах, якими він записаний. Тому, щоб належним чином оцінити хайку, його потрібно не лише почути, а й прочитати, тобто жанр цей є аудіовізуальним і потребує вміння писати й читати, а отже, елітарний.
У хайку також має бути співставлення двох ідей, вірш має бути розділеним на дві смислові частини, що дає певний ефект несподіванки. Відділяється або ж перший рядок від другого й третього, або ж третій від першого й другого. Для такого розділення використовується спеціальне слово "кіредзі", яке "розрізає" хайку на дві частини. Кіредзі ставиться в кінці першого або другого рядка. У процитованому вірші Басьо про жабку слово "я" в кінці першого рядка і є таким кіредзі.
Часто хайку також називають хокку і навпаки, хоча знавці часом твердять, що це різні речі.
Для дум володіння письмом не потрібне, а якщо згадати найпоширенішу фізичну ваду кобзарів і лірників, незрячість, то й неможливе. Жанр цей виключно усний, аудіальний. Він не вимагає грамотності ні від автора, ні від аудиторії, тобто жанр цей є народним і масовим. Загалом, порівнювати хайку і думу некоректно, і пояснити таке порівняння чимось іншим, окрім схильності автора даного тексту до маніпуляцій досить важко.
В українській поетичній традиції теж є жанри, що вимагають обов’язкового володіння грамотою, скажімо акровірш, де початкові літери кожного рядка складають певне слово. Безперечно, належно сприйняти акровірш на слух неможливо, для цього його потрібно побачити записаним на папері й прочитати. І тут вже треба вміти читати й писати, а отже, це теж елітарний жанр. Однак і це порівняння досить поверхове, адже при ієрогліфічному письмі акровірш у тому сенсі, в якому розуміємо його ми, неможливий.
До речі, був колись у мене приятель Йошіо, японець. Я йому розповідав про Україну, він мені про Японію. Якось ми пішли з ним на концерт Ніни Матвієнко. Йошіо був у захваті.
- Надзвичайно красиві пісні,- сказав він. - Схожі на монгольські.
Я, звісно, обурився. Йошіо щиро не міг зрозуміти чому.
- Бачиш, у нас в Японії немає таких протяжних сумних пісень. Я чув такі лише в Монголії і оце зараз у вас. Мені вони страшенно подобаються. Ви ж були колись давно однією державою з монголами. Може, ці пісні ще з тих часів?
Іншого разу Йошіо признався, що пише хайку. В них у Японії, виявляється, є щорічний загальнонаціональний конкурс, куди кожен може послати свій вірш. Переможця визначає рада експертів, і той отримує нагороду з рук імператора. Йошіо розповів, що вже не перший рік посилає свої твори на конкурс, однак досі ще не вигравав і з імператором не зустрічався. Я ж, намагаючись показати свою ерудицію, переповів котрийсь із алкохоку Позаяка, перекладаючи на ходу його на англійську. Тут вже обурився Йошіо, він сказав, що ніякий це не хайку, а взагалі казна-що і заходився розповідати що ж таке хайку насправді. Частину з того, що почув від нього, я виклав вище.
Пізніше доля нас із Йошіо, на жаль, порозкидала далеко один від одного. Знаю, що живе він десь на Окінаві, і кілька років тому в Інтернеті мені трапився репортаж про демонстрацію проти американської військової бази на цьому острові. Йошіо давав там коротке інтерв’ю як один з організаторів акції.
А ще була в мене знайома студентка із Таїланду. Звали її Су. Вона теж якось призналася, що складає хайку. Правда, Су найбільше запам’яталася мені іншим. Одного разу вона сказала:
- Ми, тайці, коли чогось не розуміємо або не знаємо що робити, завжди посміхаємось. Непогана риса, а то подекуди в подібних ситуаціях про всяк випадок б’ють по фізіономії. Але це вже інша тема.
Взагалі, на Сході є багато повчального. Японська культура надзвичайно естетична. Рафінованими естетами були й самураї, їхні зброя й обладунки дивовижно красиві, вишукані, тонкої роботи. Бути естетом – річ завжди недешева, тому самурай мусив багато працювати, а роботою його була війна. Звітував же він про свою роботу відрубаними у ворогів головами, які складав у спеціальні мішки, приторочені до сідла. Чим більше голів, тим вища платня. Уявіть собі самурая, що після бою скаче на коні у променях призахідного сонця у своєму надзвичайно красивому обладунку, а в мішках при сідлі бовтаються відрубані голови, що сочаться кров‘ю. У краси є багато різних сторін, і, як виявляється, краса і жорстокість, краса і вбивство – то речі цілком сумісні. Але і це нашої теми не стосується. Зрештою, наші козаки теж були естетами.
Якщо вже говорити про хайку, то він наповнює стомлену розтривожену душу ладом і миром. Що може краще заспокоїти виснажену, роз‘ятрену стресами і щоденною гонитвою психіку? Що може дати кращу опору в житті в наш непевний час? Хіба лиш підручник з алгебри з її непорушними законами, що не піддаються жодній політичній кон’юнктурі. Та й то хтозна. Бо хіба може щось зрівнятися з хайку? Крихітна конструкція 5-7-5, крутиш її в руках, розглядаєш з усіх боків, забувши про все. Складаєш слова докупи, наче дитина кубики, припасовуєш одне до одного, роздивляєшся, знову розкидаєш, знову збираєш. І так аж доки не прийде воно, відчуття гармонії моменту.
