І поділив він хурму надвоє, а потім ще поділив, і розсмакував і визнав, що так буде краще. Тоді відділив Бога від сущого. А з усього сущого виділив людину. І не міг вже спинитися і людину поділив на чоловіка і жінку, і ділились вони далі самі та навзаєм. А тоді навчив чоловіка і жінку діленню ядра і діленню атома, і розділили люди самі себе і розділили все суще і Бога разом з усим.
На килим з сухим стуком стала срібна тареля, на тарелю лягли два жовтогарячих плоди, поруч дзенькнув ніж.
–Хормалю.
–Сливи? Фінікові?
–М-угу, перси таке в’ялять, тоді воно справді нагадує фініки. Хоча, як для сливи, трохи.. завелике.
Дівчина подалася вперед, старий мовчки кивнув, вхопила гладенький плід – важкий – піднесла до очей –перси, а як ти називаєш?
Я?– потис плечима –у нас кажуть божистий вогонь, нащо вигадувати.
Придивилась, плід і справді жеврів зсередини: морозний і налитий сонцем водночас, світився в руці обіцянням солодкого. Другу хурму старий вже розділив і покраяв натонко, посунув тарелю –пригощайся.
–Тешеккюр, зеноН-абá!– чинно вклонилась, взяла першу скибочку.
Старий тим часом звівся, ступив до інструменту. Підняв чорну лаковану кришку, посміхнувся назад –смачно?
–Дуже!
Виждав, тоді легко торкнувся клавіш. Зняв перший акорд. Ноту – крапля, крап – ще одну. Завмер. Дівча й собі перестало жувати, дослухаючись у тиші до тих, наступних звуків, що вже набухали і купчились десь за інструментом. Чотирнадцята – машинально відзначила – абá знову черпає натхнення. Рухи старого й справді сповільнились, лице набрало лагідної невблаганності, і тепер в профіль являло чистий соль-дієз, з мінорною складкою біля губ. Обернувся – то як успіхи, щось написала?
Ну ось, сафійЄ тихо зітхнула, опустила недоїдений шматочок.
Сів поруч, оправив складки халата –чому, знов шукала сюжети? Дівчинко –підняв пальця –я тобі сто раз казав, то марна справа. Поезія тисячу років обходилась без рими, проза проживе стільки ж без сюжетів.
–Та знаю я, пам’ятаю– нахмурилась –просто я.. шукаю стиль.
–Шукаєш. Навіщо?
Глянула прямо в очі –абá, я не оригінальна, й сама це знаю. І навіть в цьому неоригінальна, шукаю, вдивляюсь у себе і навіть себе не бачу, і писати не можу.
–Мабуть, для цього треба вийти за рамки, врешті переступити себе?
Опустила голову –мабуть.
Зітхнув –загалом це теж мало б бути табу, але, дитинко – як вже шукаєш, то, ще раз – за власні межі ніколи не вийдеш, що б не пізнала, пізнаєш тільки своє.
Невдоволено завозилась, закусила губу.
Вів далі –нове, будь яке твоє пізнання будь-чого завжди лишатиметься пізнанням твоїм і тільки твоїм! Ніхто ще не зміг вийти за рамки себе. Не виходять …
Перебила й хвилясто, голосом старого мулли, розпружуючи приголосні, тихо затягла –н-не вийдеш за е-ббе, других н-пізнаєш, ні речі, ні знаку, ні сло-ооува..
–сафійЄ!
–Вибач, зеноН-абá!
Сховав мимовільну посмішку, вже спокійніше, нарізаючи другий плід, продовжив –єдина можливість, що ми справді можем, це розсікти себе, свою мову навпіл, на три, чотири, будь-яку кількість, на нескінченні свої «я»– простягнув на тарелі розкладену сонечком хурму.
–Дякую.
–Звичайно, жодна твоя частина, сама по собі, нічого нового тобі не дасть, зате, на відміну від тебе-цілого, вони всі вже не будуть непроникними й не будуть нероздільними. Замість цілості матимеш фрагменти; вони, одне одним підсвічені й відбитіі, й складуть той самий неповторний візерунок; візерунок тебе – нової, єдиної й неповторної, слідкуєш? Оці от частинки осмислять і покажуть тебе так, як ти сама, в цілості ніколи не зробиш– помовчав –це єдиний шлях, що б не шукала. Діли, діли і діленням множ.
сафійЄ зітхнула, глянула вбік –ми сьогодні якраз проходили ділення.
–Справді?
–Угу– повернулась –точніше – неділення, неділиме у логіці.
–Цікаво, і що саме?
–Атомне число, мулла називає його ахіллесовою точкою. Так смішно. Заходився креслити твою апорію, намалював черепашку, кумедну, а тоді показав, як з часом кожний крок Ахіллеса стає настільки малим, безкінечно малим, що в певний момент неуникно стає кроком наступним. Сказав, що формально ділення нікуди не зникає, але за фактом– округлила свої й без того великі очі –маємо невловне.. таїнство.. трансгресії– аж подалась вперед, по-змовницьки зашепотіла –розумієш, крок попередній лишається назавжди незмінним – вже неділимим і більше ніколи не діленим, уявляєш?!
зеноН тихо розсміявся, тоді показав на тарелю –бери, тут ще лишилось, правда ж гарне?
–Дуже!
–Ну а тоді?
– А тоді повертається до нас і каже –вуаля! логіку попрано, життя триває, й наш Ахіллес наздоганяє свою черепаху.
–А далі?
–Далі? Далі – розплакався.
–Тому що став суперечити і мисленню і дійсності водночас?
–Ну,.. так.
Глянули одне на одного і вибухнули сміхом, старого з присвистом ледь не беззвучно трясло, поруч пружно розлітався дзвіночок дівочий, аж відкинулась назад, й ногою таки зачепила тарелю, злякано сіпнулась – дарма – на сріблі мирно лежав останній шматочок; знов відкинулись: сміх, на самому денці – вже без причини і на грані сил – горів найсолодше, і випалював дочиста.
Ще стогнучи, зеноН отер кутики очей –бідний йолоп!
–Авжеж! зеноН-абá, чому так виходить? Він же справді хотів як краще, дійсність справді нікуди не дівається й іншого мислення нам теж не дано. Чому люди самі собі протирічать?
–сафійЄ– лагідно глянув на дівчинку – тому що люди і є головне протиріччя світу.
Тареля. Дзеленькає ніж, ніж завжди об щось співуче дзеленькає. Вузький смугастий килим дозволяє сісти вдвох, обличчям одне до одного. Абá усміхається і я чую нове слово. Дивне. Беру у руки, підношу на просвіток – хормалю – тягуче світло під гладенькою шкірою і щось про в’ялення фініків. Ні, скажи як ти називаєш. Встає. Слухай. Торкається клавіш. Завмер. Мовчим. Абá вміє вчасно спинитись, так відокремити добуте від іще неприсутнього, щоб поміж якраз умістилась уся безкінечність, а значить – багато. Дуже багато. Тепер – я сама уважність. Домежне вслухання завжди іде об руку з чорним. В оксамитовій темряві над сріблом мірно підносяться звуки. Огортає захват – звуки Місячної сонати бувають жовтогарячими. Тому що наш місяць справді нагадує плід. А плід, як ти сказав? Це не я. Божистий вогонь. Так. Солодко. Посмішка тане у роті.
