Він уже – старий чоловік, але усе ще статечний, розважливий, з оксамитовими очима, які так чарували дівчат і жінок завжди – і в його юності, і у зрілі роки. Усе його життя було овіяне романтичними закоханостями, і зараз, на схилі літ, його часто мучить сумнів – а чи правильний він вчинив вибір, чи не пройшов повз ту, яка зробили б його життя яскравішим, цікавішим, ніж воно є тепер, надала б йому лету, якого так бракує? Вірна дружина не дала йому того піднесення, на яке він сподівався, життя, особливо у старості, стало занадто прозаїчним, і досада його раз-по-раз проривається у роздратуванні, сварках, затіяних на рівному місці, скаргах, які він виливає старим друзям і знайомим.
Він не раз уже розповідав мені про своє велике перше кохання. У юності він закохався у дівчину із задньої обкладинки журналу «Україна», модного на той час радянського видання. Примірники цього журналу завжди були великими, яскравими і відображали світле, майже святкове життя щасливої й успішної республіки. Фотографія дівчини займала цілу сторінку, а сама дівчина була – як лялечка. Про таких співають в українських піснях – «біле личко, чорні брови і карії оченята». Вона злегка й соромливо усміхалась повними, як у дитини, вишневими вустоньками. На голові був віночок, на грудях -- сніжно-біла вишита блузка, у руках – бандура. Образ був чарівний, саме такий, що міг сколихнути серце романтичного хлопця, який шукав собі суджену.
Якимось чином йому вдалося довідатись про її адресу (чи телефон), і – о диво! – вона, як виявилось, походила із того ж району, що й він, із сусіднього села, хоча тепер жила у столиці і працювала в ансамблі. Він також давно вже вирвався з сільського оточення, здобув освіту і мав непогані перспективи у житті, хоча, як він підозрював, значно скромніші, ніж у неї. Вони обмінялись кількома листами, була призначена зустріч, на яку вона не прийшла. Він так ніколи й не узнав причини. Уражене самолюбство взяло верх, і він поспіхом одружився із пристойною скромною дівчиною, яка відтоді ділила із ним його життя, догоджала йому і зносила його примхи.
Озираючись назад, він відчував гіркоту від того, що сімейне щастя обійшло його стороною, і часто пригадував ту свою давню любов, яка нічим не закінчилась (їх у нього було багато, але ця, вочевидь, була найяскравішою). Він чув, що дівчина з обкладинки вийшла заміж, постаріла, як і він, у якийсь момент перенесла інсульт і тепер живе самотньо у своєму селі, пересуваючись на милицях. Сімейне життя в неї, здається, також не склалось. Він із сумом розказав мені про це, і я яскраво уявила собі самотню стару жінку, зламану фізично і, можливо, духовно, яка проживає залишок свого життя у сіризні важких буднів, без найменшого промінчика радості.
Я переконала його написати їй, нагадати про себе, а головне – дати їй зрозуміти, як багато вона для нього важила, як збурила колись його молоде серце, і як він зміг пронести цю збуреність почуттів через ціле своє життя. Я міркувала, що, доки жива, людина може (і повинна) зігрівати іншу хоч якимось знаком уваги, щоб у тій, іншій, відродилось відчуття сенсу прожитих років, а разом з ним -- і радість. Скільки їм обом залишилось? Чи не стане жаль за втраченою можливістю зробити щось хороше гіркотою, яка отруїть решту його життя?
Він написав їй, але чомусь перестав про неї говорити. Я довго чекала, а потім прямо запитала, чи він одержав відповідь. Знехотя, з холоднуватістю, він пробурмотів щось невиразне і поспішив змінити тему. Видно було, що йому неприємна ціла історія. З його слів я зрозуміла, що вона йому одразу ж відповіла, і її лист був – суцільний крик вдячності і зворушеної радості. Вона, зокрема, писала, що, якби могла, вона би «птахом полетіла до нього», щоб тільки його побачити, вона би все на світі віддала, щоб побути з ним хоч хвильку...
Він уже байдуже говорив про щось інше, зібраний і діловий, як завжди, а в мене ще у вухах бриніли слова з її листа, які він випадково, з досадою, зронив, і видно було, що вони йому були неприємні, що він би хотів скоріше про них забути. Можливо, він був незадоволений з того, що колись послухався моєї поради і написав їй. Те, що він одержав у відповідь, було для нього забагато. Цей образ розпачливої, без міри вдячної йому жінки так не в’язався із обличчям напівдитини-красуні з обкладинки престижного журналу, недосяжної й успішної жительки столиці, яка так багато обіцяла своєму обранцеві! Не те, щоб він хотів її з розрахунку, але все це якось було пов’язане в його уяві: її краса, невинний усміх, чарівливість – і щастя красивого, вишуканого життя, їхня спільна нев’януча молодість, успіх, мистецтво, Київ... Тепер цього не було. Вона сама вже -- тільки тінь себе, минулої, стражденна тінь, яка втратила стриманість, гордість, загадковість. Вона є старою немічною жінкою, яка рада кожному теплому слову, чіпляється за найменший знак уваги чи приязні...
Я часом думаю про неї, про те, як вона так і не діждалась від нього відповіді на свій лист, і це завдало їй, зболеній, ще більшої рани. Як часто наші найкращі наміри обертаються додатковими бідами, розчаруваннями, гіркотою для нас самих або інших! Воістину, не знаєш, чим відгукнеться твоє слово чи порада. Та відповідь, яка накочується на людину із Всесвіту, мов хвиля океану – чи не зіб’є її з ніг, чи вистачить в людини душевного простору прийняти її в себе, усю – із намулом і піском – і вистояти? Чи зможе людина сміливо дивитись в обличчя зміненої реальності , приймаючи її, якою вона є, і намагаючись додати в неї трохи людяності? Не усім це під силу. Тепер я краще розумію людей, які остерігаються давати життєві поради. Це -- не від байдужості, вони просто краще знають...
