Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46595
Рецензій: 90897

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

Ми звичайні (частина 2)

© Вікторія Штепура, 17-07-2019
Провулок був порожній.
Ще б пак. Отак воно на тебе тут і чекає.
Він глибоко вдихнув і видихнув, загострюючи відчуття. Швидко роззирнувся.
Вправно відзначив на моріжку плямку нещодавно прим’ятої, притоптаної трави. Тонкі пошкоджені стеблинки зовсім свіжі. Отут... і отам далі... Коли людина квапиться, то найсильніше відштовхується від землі саме передньою частиною стопи, тому добряче товче траву. Аж надто як особа велика і доволі важка. А он на відстані широкого кроку від останньої плямки на траві - слід на поросі, що на узбіччі путівця. Теж відбиток передньої частини ноги, а п'ята майже не позначена. Середина путівця твердіша, далі слідів не видно. Але нема сумніву -  ВОНО справді повернуло до провулку.
Отже, напрямок пошуку є.
Він ще раз глибоко вдихнув. Відчув, начебто повітря довкола стає більш густим і щільним, пахощі трави і квітів – гострішими, а час  розпочинає змінюватися і розтягатися. Вдоволено всміхнувся. Це означає, що мозок працює як належить. Звичка автоматично перемикатися у «робочий» режим ще не зникла.      
Потішено пирхнув і потрусив далі легким вправним підтюпцем – начебто неквапним, але насправді дуже швидким. Колись він так міг долати багато кілометрів, не відчуваючи втоми. Тепер, на жаль, на багато не вистачить. Та на якийсь час сили стане.
От і наступне перехрестя.
То що? Куди далі?..
Він швидко скинув оком навсібіч. Праворуч вулиця йде углиб Гори - району приватних будинків. Якщо потвора живе десь у приватному секторі, то вже, напевне, встигла забігти кудись так, що не наздоженеш. А далі сховається вдома, та й квит. Тоді її зможе знайти лише поліція під час ретельної перевірки.
«А хто тобі сказав, що воно – постійний мешканець? Може, винаймає житло».
«»Все одно його хтось мусить знати або бачити. Воно ж ходить вулицями. Десь купує їжу».
«Твоя правда. Але, гадаю, воно не тутешнє. Коли почвара прагне когось зґвалтувати і шукає жертву, то навряд чи робитиме це поблизу свого житла. Де її часто бачать і знають».
«»Бува по-різному. Інколи зустрічаються покидьки, що ґвалтують дітей своїх сусідів. Ще й просто у себе вдома. Час від часу про таке повідомляють у кримінальних новинах».
«Ті вже геть несповна розуму... Отже, куди? Праворуч, ліворуч чи просто?..»
«»Трясця, навіть нема в кого спитати. Жодної душі на вулиці…»
Він ще раз озирнувся, видивляючись якусь тітоньку, що порається перед будинком. Аби спитати, чи не проходив повз…
«Стій!..»
«»Що таке?»
«Глянь отуди…»
«»Що?... Куди?..  Ох, чорт!..»
«Отож…»
Він задоволено всміхнувся. Рушив до колонки водогону, що стояла трохи далі, за рогом.
Усюди сухим-сухісінько, а тут, бач, ціла калюжа води. Там, де натекло на моріжок, ще навіть не встигла всотатися і зблискує проміж стеблин трави. Увесь цементований майданчик довкола стічної ринви рясно забризканий.
Але за водою сюди мало хто ходить. Майже в усіх довколишніх господарів водогони заведені у хати. А як і ходить, то навішує цебро на гачка і лише тоді вмикає воду. Аби не бризкало навсібіч. Бо ринва стара й крива. Коли вода вмикається, а ти стоїш поруч із колонкою, тобі забрьохає усе взуття.
Але тут кілька хвилин тому стояла людина, що вмикала воду. Посеред мокрих плям лишилися сухі ділянки – відбитки підборів. Дорослого розміру, більшого за його власний. І цебра в неї не було. Бо коли вода тече у цебро, то так далеко назад не бризкає. І така калюжа у траві за ринвою не натікає.
«»Авжеж. Тварюці ж треба було помити ножа. Якщо ніж викидний, то його не можна закривати, доки він у крові».
«Може, й не лише ножа…»
«»Тобто?»
«Згадай. Удар у селезінку. Далі воно провертає ножа і висмикує....»
«»Авжеж! На нього мусило бризнути кров’ю. Дівча за нього нижче майже на голову. Отже… ляпнуло десь отут. На штанях. Трохи нижче пояса або понад коліном».
«І йому треба було це замити. Доки воно нікого не зустріло у провулках. Саме тому воно зупинилося саме тут, а не бігло далі. Хоча тут близенько від місця злочину. Проте воно побачило, що за ним ніхто не женеться. А от плями крові на штанях можуть помітити перехожі».
«»І ще, певно, треба було замити подряпини на пиці. І бруд від грабель».
«Так!.. Аж надто коли воно планує йти кудись туди, де є люди. Загубитися у натовпі».
«»Тому воно й хлюпалося так довго. Ти ж бач, скільки води набігло».
«Угу. І тепер у нього, напевне, чималенька мокра пляма на штанях. Навіть якщо така тканина, що не дуже видно – все одно можна помітити. І мокрий комір».
«»І не лише. Он, диви!».
«Угу…»
Він знову задоволено посміхнувся. Обійшов моріжок, трохи нахилився.
Схоже, потвора квапилася і спробувала одразу від колонки гайнути навпростець по травичці. І вляпалася у калюжу. Он потолочена трава – це воно вискакувало, мов обпечене, бо, певно, вода аж залилася у взуття.
Певно, воно таки живе не в приватному секторі. Мабуть, у багатоповерхівці.  Бо в іншому разі б знало, що пертися у той бік, куди веде ринва колонки, ні в якому разі не можна. Навіть якщо там рясна зелена травичка. Бо гарна травичка там саме через воду. Мешканець приватного обійстя автоматично б обійшов оту непевну травичку якнайдалі. Навіть якби квапився. А це дурко гайнуло навпростець.
А он далі вологі плями на путівці. Ще остаточно не висохли.
Їх навряд чи б розрізнив той, хто не шукав. Проте як нахилитися й придивитися – помітно.
І чудово видно, у який бік веде цей вогкий слід.
Отже – біжимо просто. Добренько. А що там далі? Здається, ця вулиця зрештою виходить до траси...
Він незграбно відмахнувся на бігу від тонкого вишневого пагілля, що звисало на путівець і трохи не шмагонуло його по голові. Вискочив на стару, але ще міцну бруківку. Спробував прискоритися, та відчув, що не варто. Нога поводиться непогано, проте сьогодні для бігу надто задушно. У скронях вже потроху починає тяжко гупати, груди і спина рясно спливають потом. А він мусить берегти сили. Хтозна, скільки ще доведеться гасати. А на Горі увесь рельєф штибу «горбик-ямка». Лише біля мікрорайону трохи рівніше, та він звідти вже далеченько.
Он і траса. Гаразд. Куди далі?.. Ліворуч, праворуч або на той бік? Скільки сягає око – чоловічих постатей не помітно. Машини мчать туди-сюди, проте людей на хіднику майже немає. Лише якісь хлопчиська простують протилежним боком вулиці.
«А може, в того чорта була машина? Поставив десь у провулку на узбіччі. А тепер оце сів і поїхав. І шукай вовка у лісі…»
.«»Як була машина, то ти дарма бігаєш. Вже не знайдеш».
Він розпачливо відсапнувся. Прикусив губу. Озирнувся ще раз…
І побачив, що у наступному будинку за наріжним прочиняється хвіртка, і звідти дибуляє огрядна тітонька у білих садових рукавичках, з деркачем і сміттєвим пакетом. Незграбно залазить до охайного квітничка, що влаштований на широкому моріжку уздовж траси. Нахиляється і починає збирати та пхати до пакета велику купку виполотої трави і зів’ялих пелюсток.
А купка, до ручі, чималенька і свіжа! Отже, тітка полола квітника оце щойно! Копирсалася, усе виполола, згребла докупи, а відтак пішла до подвір’я за пакетом. Але десь хвилин десять-п’ятнадцять тому вона напевне тут копирсалася! І якщо потвора таки не мала машину...
Тре’ спитати. Хіба мало що.
- Пані, я перепрошую…
Таки різко зупинятися після швидкого бігу шкідливо. У вухах тепер гупає так, що насилу чуєш власний голос. А ще ж треба виглядати переконливим.
Як би ще й так спитати?.. А-а, от. Вигадав.
Мовляв, приятель був у гостях і забув свої ключі – от, оці. А на дзвінки не відповідає – певно, розрядився телефон. Ото, бачте, зараз поїде додому аж на Олексіївку та й цілуватиме замкнені двері. На вигляд то такий високий чолов’яга зі русявим волоссям, у сірих штанях. Мусив вийти з оцього провулка десь хвилин десять тому. Я чого питаю - чи пані його не бачили, коли поралися з квітами? Тобто, куди той чоловік пішов – ліворуч або праворуч? Бо до зупинки маршрутки у той бік, а до тролейбусної у протилежний. І хтозна, як саме той забудько вирішив поїхати. Можна ж і так, і так. Добре б встигнути перехопити на зупинці, доки не поїхав. Проте ж аби хоч знати, у який бік бігти!.. А-а, виходив? Ви його бачили? Отуди? Праворуч? Дякую, пані, красно дякую, я побіг, може встигну!
«А тепер біжи, хлопче. Біжи щосили. Як можеш!...»
Добре, що доріжка тут рівна. Не перечепишся. Рівнесенький асфальт.
Деякий шанс наздогнати мерзоту таки є. По цій дорозі ходить лише один тролейбус і дві маршрутки. І не надто часто. Бо люди звідси їздять мало, і автобуси дарма ніхто не ганяє.  Надвечір інтервал руху в них хвилин зо двадцять. А бува й понад півгодини. Отже, якщо те падло дісталося зупинки – може, воно й досі там.
«»А може, пішло далі пішки? Хтозна...»
«Куди? Тут довкола лише приватний сектор. Якби воно хотіло дістатися якогось місця на Горі, то було б пішло провулками, а не виходило на трасу. Бо провулками непомітніше. Якщо на трасу – то, певно, таки до транспорту».
«»Гм… Слушно. Та може, доки ти тут бігав, маршрутка вже пройшла. І ця тварюка на ній вже поїхала. А ти ото гасаєш…»
«Може. Ти не патякай, а біжи давай. І дихай як слід. Зосередься».
«»Та біжу ж…»

Стовбури дерев і плями кущів мигтять перед очима, зливаючись у суцільну смугу. Трясця, через них геть не видно, що діється довкола. Моріжок тут доволі широкий, і тутешні хазяї відгородилися від смердючої траси, як могли. Адже автівки сновигають одна за одною. Через бензинові випари вже пече у горлі та грудях. Як тут до біса можна жити?..
Далі попереду буде перехрестя - виїзд із приватного району на трасу. Там стоїть світлофор, аби переходити дорогу. А трохи далі за перехрестям зупинки маршруток. І з того боку траси, і з цього. Якщо там нікого немає, то можна зупинятися і повертатися назад. Тоді вже нічого не вибігаєш.
От, нарешті високі кущі скінчилися. Тепер усе довкола видно. І перехрестя, і те, що за ним.
На цьому боці траси – нікого. Тут хідник рівний та широкий, і можна роздивитися далеко. Навіть пішоходів немає. А от навпроти на зупинці якісь люди.
Він трохи пригальмував, пильно вдивляючись у далекі, дрібні постаті. Дві жіночки з великими сумками. Бабця з «кравчучкою». Дебелий дідуган у білій сорочці, з великим черевом і сивим волоссям.
Та отам, за деревом…
Так. Чоловік. Стоїть трохи осторонь. Звів руку до рота – певно, палить цигарку. Здалеку не надто видно.
Але чолов’яга без куртки. У біло-блакитній тенісці. І з великим білим пакетом.
«»Вітрівку воно могло зняти. І покласти до пакета. Може, воно мало пакета у кишені. Складеного».
«Може…»
«»Еге ж… Штани сірі. І в іншому теж підходить. Доволі високий. Колір волоссі здалеку не розрізнити, але помітно, що не чорнявий».
«А обличчя?»
«»Надто далеко. Ще не видно. І стоїть незручно. Дерево заважає. То що? Підійти ближче й роздивитися?»
«Хрін ти встигнеш підійти ближче. Он вже їде маршрутка…»
Серце, що важко й напружено гупало у грудях, сполохано тьохнуло – аж трохи не пропустило один удар.
А й справді. Он там, далі, зелений бус.  Швидко наближається. За хвилину буде на зупинці.
«»То що робити?!!.. Агов, що робити?!!..»
«Якщо цей чоловік – справді ВОНО, його не можна впустити».
«»Але я не певен…»
«Ти маєш поблизу інші кандидатури?»
«»Ні. Але його треба роздивитися ближче».
«Як?!!»
«»Не знаю…»
Він швидко скинув оком на зелену маршрутку, що стрімко наближалася. Добре, що хідник рівний, нема ризику зашпортатися. Тож можна бігти доволі швидко и водночас дивитися, куди тобі треба..
(Десь сто п’ятдесят метрів до зупинки…)
«Думай хутчіш!!!»
«»Я думаю… Треба перескочити на той бік траси. Але це неможливо. Суцільний потік».
«Хіба на світлофорі. Якщо увімкнеться червоне світло».
(Сто метрів…)
«»Вмикається жовте!.. Хутко!..»
Здається, бігти ще швидше вже не можна. Проте це лише здається. Коли треба – можна.
Машини вже поволі зупиняються. Чому так повільно?!!.. До біса!.. Проскочити просто за дупою отої синьої тарадайки – так буде швидше. Тепер повз неї – на «зебру». Далі навкоси, під самим носом в буса-«мерседеса» (добре, що той вже загальмував). Перестрибнути через бордюр… через моріжок… аби лише не зашпортатися!..
(Тридцять метрів…)
«Хутчіш!.. Біжи!..»
«»Трясця! Не встигну… Маршрутка вже гальмує. А мені до неї ще понад сто метрів…»
«Встигнеш. Водій маршрутки бачить, що ти біжиш. Може, зачекає».
«»Може…»
«Та є ще дещо. Що ти робитимеш, коли добіжиш?..»
От бісова ковінька!..
Справді, це слушне питання. Що робити?.. Вхопити того чолов’ягу, вкласти на землю та й зателефонувати до поліції?
А якщо то не воно?
Байдуже. Хай тоді розбираються поліціянти. Якщо схибив – можна вибачитися. Зрештою, заплатити якусь дещицю за моральну шкоду. То фігня. Зате якщо це ВОНО…
Повітря у легенях вже геть не лишилося. Ліва нога стрімко клякне. Незграбна, зсудомлена, болюча колода, що насилу втримує вагу тіла.
Проте зупинка поволі наближається. Наче насувається звідкись віддаля.
Але й зелений бусик вже звертає з траси. Швидко гальмує. Зупиняється. Жіночки вхопили свої сумки, квапляться встигнути першими. Дверцята відчиняються – здаля долинає металевий ляскіт.
Чолов’яга під деревом кидає на моріжок недопалка. Рушає уперед. Кидає швидкий погляд у його бік.
Єдиний з усіх. Інші дивляться лише на маршрутку. Їм байдуже, хто там біжить.
Може, той чоловік і не до чого? Просто звернув увагу на бігуна, що наближається.
Але звідси вже видно волосся - якогось безбарвного, мишачого кольору. І невеличкі залисини.
Воно чи не воно?..
А що там біля маршрутки?.. Тіточки з сумками вже упхалися, проте бабця з кравчучкою застряла на сходинках. Ніяк не може втягти. Дід із сивим волоссям підпихає візочка ззаду.
То є добре. Посадка трохи загальмується, і він встигне добігти.

Дупа дідка у побганих бежевих штанях ще стирчить із зелених дверцят, випинаючись за нижню сходинку. Ніяк не пропхнеться. Дебелий чолов’яга тупцяє зовні. Тепер його нічого не затуляє.
Та якби ще можна було щось розгледіти на бігу! Ще й крізь плями, що кружляють перед очима!
Але зелений коробець буса все ближче…. ближче
Чоловік повертає голову і дивиться просто на нього.
У шлунку щось млосно сіпається.
Син сусіда Сашка… Так. Наче рідний брат. Тільки більший. Ох, трясця, а добряче більший! На зріст щонайменше метр вісімдесят п’ять, і під дев’яносто кіло. Чи навіть під сто. І ще…
Вогка пляма на штанях вище коліна. Виділяється на сірій тканині, наче фарба іншого кольору. Чолов’яга тримає пакета перед собою, аби її затулити, проте збоку видно добре.
А ще червона, з синім вилиском плямка забиття на вусі. І червона дряпина на щоці трохи нижче вилиці. Волосся на скроні мокре й прилизане, наче не встигло висхнути після вмивання. І ясно-синій комір теніски теж мокрий. Навіть з трохи розвезеним брудом…
ВОНО!
Трясця, таки ВОНО!
Крижана змійка під грудьми звично, стрімко розкручується.
М’язами наче керує щось збоку. Усе довкола зникає, вкупі з власним тілом. Усе, окрім великої світлої плями попереду.
«Будь обачний, хлопче. Різниця у вазі кіло тридцять. Тож маєш лише одну спробу. Один удар».
«»Знаю. Нічо’, не вперше».
Не дивитися на потвору. Аби не здогадалася. Витріщатися на маршрутку Все одно у плямі бічного зору чітко вимальовується все, що треба.
Ще чотири кроки. Три. Два. ХОП!
Стрибок - захват ліктем за шию – підбій під коліно – прокрутити усією вагою – «крюк» лівою – є!
Бурмило незграбно змахує руками і гепає на асфальт усім тілом – аж соковито чвакає.
Від надмірної напруги і стрімкого перекату у голові раптом усе паморочиться. Час наче зупиняється – лише у лівому кулаку досі відлунює відчуття потужного удару об тверду кістку.
«Трясця! Хутчіш вставай! Ти схибив! Воно ще притомне! Добивай!»
Та де там! Потвора виявилася прудкою. Вже встигла перекотитися набік і схопитися. Лише перед очима промайнули дебелі ножиська. Утім, встиг відзначити - на одній нозі під холошею, що задерлася, шкарпетка мокра і потемніла. І сама холоша унизу покоцана - наче потикана наскрізь товстим цвяхом.
Отже, це стовідсотково ТИ, мерзото! Жодних помилок.
То є добренько…
Та чогось усе довкола хитається. Блакитні стояки зупинки, моріжок і стовбур дерева поволі хиляться набік. Випростуються і знову хиляться…. Аж доводиться самому трохи нахилитися і міцно опертися долонею об коліно, аби визначити якусь певну точку опори.
Трясця!.. таки лікарі правду казали, що не можна напружуватися… от дідько…
Тим часом потвора швидко задкує. Вибалушує очі і обурено гримає:
- Ти що?!  Що тобі треба?!!
«Що треба»? Ач, яке рожеве янголятко!..  
- То шо?.. – віддих виривається крізь глузливий вишкір разом з розпеченим повітрям - Ти тут уже усіх дівчат порізав?.. Га?.. Їдеш шукати нових?...
Власного голосу майже не чути – у вухах важко гупає кров. Проте видно, що в обличчі бурмила щось розпачливо, злякано здригається.
А тоді воно раптом розвертається і стрімголов біжить геть.
Ох, йо-о-й!.. Тільки не знову побігеньки! Ноги вже ніякі…
Та добре, що почвара кинулася просто повз зупинку. На Горі усюди горбик-ямка, і моріжок здіймається до хідника крутим схилом, порослим пружною слизькою травою. Ухил невисокий, та отак ураз не заскочиш.
Бурмило таки ковзається на тій траві. Незграбно зашпортується, тицяє коліном і долонею у землю. А він чимскоріш стрибає просто на дебелу, незграбно вигнуту спину.
Та в останню мить чоловік встигає обернутися. Чимдуж гепає убік усією грабкою - так, що його відкидає убік і униз. Проте він звичним рухом перекочується на схилі моріжка через плече. Зграбно схоплюється на ноги у широкій стійці вже на рівному асфальті під горбиком. Потішено всміхається – що б там не було з мозком і легенями, а рефлекси працюють досі.
Почвара теж зсовується схилом і зводиться на рівні. Швидко зиркає у бік схилу. Та, певно, тямить, що з таким «причепом» нагору не видереться. Люто вишкіряє великі нерівні зуби і з гарчанням суне на нього.

Час знову звично розтягується і сповільняється.
Відбити пакета, що летить в обличчя, і прудко відскочити назад. Знову уперед, і копняка у коліно. Відскочити, ухилитися. Нирок убік. Ще по коліну…
От хай же ж тобі!.. Обидва рази лише трохи зачепив. Та нічо’, нічо’…  Нікуди ти не подінешся.
Овва, та-а-а ти шо?... Не дістав? І не дістанеш, пацюче. Я ж не дурний – підставлятися під твої мацаки. До того ж мушу берегти голову. Ще у шпиталі лікарі сказали: навіть один добрячий струс чи удар по голові – і може бути гаплик. Або інсульт, або знов амнезія. А на таке ми не домовлялися.
Та не зиркай на ту маршрутку, бевзю. Не добіжиш. Ти, мерзото, вже приїхав.
Що, тварино?.. Бачу, очиська вужчають, стають злі і колючі. Вії застигають і майже не кліпають. Збагнуло, що не втечеш, еге ж? То що робитимеш?
Овва, а то шо клацнуло? Ножик? Так і знав, що викидушка! Хех… шо, тварино, гадав, що злякаюся?.. Що я вперше бачу таку штрикалку? Тиць, моя радість!.. Ну ж бо, ходи-но сюди! Може, зі штрикалкою трохи посмілішаєш. Бридке лякливе мудло…

У сутінках, що поволі напливають на зупинку, лезо ножа здається темним, майже чорним. Ковзає просто повз живіт, лишивши у шлунку мимовільний холодний сплеск… та ні, не дістав…
Загалом ніж – це погано. Гірше, ніж здається. Аж надто коли маєш порожні руки, калічену ногу і напівморок у голові.
Потвора тримає ніж унизу, притиснутим до стегна. Так, що не виб’єш і не перехопиш. Не квапиться. Вичікує слушну мить для стрімкого влучного удару.
Не дилетант. Аж ніяк.
От матері ж твоїй ковінька!.. Нарвався…
Та нічо’, нічо’. Треба уважніше. От і все.
Кілка тобі у плечі! Якби сюди хоч завалящу арматурину! Усе б вирішилося за дві секунди. Та нічого такого поблизу нема.
Назад!.. Ще!.. Убік… Ох, шоб тебе!..
Фу-ух! Відскочив. Не зачепило. Та щось серце починає нервово калатати. Аж гупає у ребрах, попід горлом і у скронях.  
Та дзуськи тобі. Не дочекаєшся. Ото б я ще лякався такого лайна. Просто треба щось вигадати. Щось таке…
Ключі!
В’язка невеличка, та важкенька. Ще й масивний сталевий брелок-тризуб. Вони з побратимами завжди жартували, що тризуб – найкращий оберіг від нечисті.
Фу-ух! Нічо’, нічо’… зараз… трішки зосередитися…
Опустити руку. Розстібнути змійку на кишені штанів. Швидко витягти ключі, перекинути у правицю.
ХОП!

В’язка з ляскотом врізається тварюці просто у кирпу.
Перехопити і щосили стиснути руку з ножем. Пірнути під грабку, що летить згори. Ліктем попід груди. У шию… йопта, промазав… убік і униз… ах ти ж!..
Пізно. Проґавив…
У тім’я наче врізається колода. Хоч і поковзом, проте добряче. Десь усередині черепа щось гаряче, судомно струшується… земля раптом прокручується і летить просто в обличчя… тре’ хоч встигнути скулитися…
Від важкого удару об асфальт у тілі наче відриваються від основи усі нутрощі. Закрити обличчя правим ліктем… Та який там блок проти паротяга!.. Після важчезного бухану згори власна рука врізається у власного ж писка, мов дубець.
Проте страху нема. Взагалі ніяких емоцій. Мізки працюють навдивовижу спокійно і зосереджено, наче існують окремо від тіла.
Треба швиденько кмітувати, що робити. От зараз воно трохи втомиться буцкати…
Ліва рука досі щосили стискає дебелого зап’ястка з ножем, утримуючи лезо трохи збоку. Товсті сухожилки скорочуються і випинаються під пальцями, і ручисько щосили поривається вгору. Та дзуськи тобі. Не видерешся…
Проте важка грабка, що лупцює згори, раптом змінює напрямок. І щосили рубає по згину ліктя лівої руки, що відтискає ножа.
А-а-а, с-суко!.. Лікоть б’ється об асфальт, у ньому щось прострілює, і пучки мимоволі сіпаються  від судоми. Грабка з ножем видирається і злітає догори…
Переляк скорочує м’язи нестямною напругою. Думати нема коли. Тулуб сам собою щосили шарпається убік і догори. Ліва рука смикається униз уздовж живота, а правиця механічно стискається «лапою дракона». Ковзає понад дебелими грудьми. Тицяється у підборіддя, відпихає ошкірену щелепу догори – і розпачливим посмиком б’є руба під борлак. Так, що під кісточками пальців аж хрускає.
Є!!!
Здається, щось таки встигло різонути ліву руку нижче ліктя. Аж спекотно сіпнуло попід грудьми. Та то вже по тулумбасах. Головне, що почвара вже смикається у судомі, нестямно харчить і хапається за горлянку.
Отак, тварюко!!!
Новий ривок убік – чимдуж, аж до корчів у м’язах. Скинути з себе цю гидотну тушу, доки та очманіло хрипить і бухикає. Відштовхнутися від твердого колючого асфальту. Так-сяк опертися на калічену ногу, що тремтить і підгинається. І щосили вгатити другою копняка. Просто по тім’ю. По писку. Куди вже влучить. Ще… ще…
Певно, вже годі. Готове. Непритомне. Вже не втече. Нікому не спричинить шкоди…

Сіре полотно асфальту перед очима важко хитається. Чомусь усе стає тьмяне. Вже аж так посутеніло? Чи ні? Наче знову розвиднюється…
Хтось за спиною знову розпачливо лементує. Що, та маршрутка ще досі не поїхала? А здалося, що минуло півгодини.
Та байдуже. То не вороги. Ворог – ото. Важка туша, що простяглася долілиць на узбіччі.
Аби лише не гепнутися. Бо щось із головою зле. Тре’ сісти. Терміново. Отут, на приступку…
Фу-ух! Отак трохи ліпше!
Утім, не дивно, що зле. Таки порізав, тварюка! Ліва рука попід ліктем розчахнута так, що краще й не дивитися. Самотужки вже не рухається – лише щось болісно сіпає усередині, коли намагаєшся напружити. Гаряча юшка спливає по усій долоні і скрапує додолу по пучках.  На м’якій сірій пилюці узбіччя вже наляпало добрячу калюжку.
Ач, хай тобі грець!
Проте гріх гнівити Бога. Якби не встиг відбити лезо рукою, ніж був встромився попід ребра. Було б як з отим дівчам. Тож хай уже так.
Та тепер треба якусь тугу пов’язку. Чи джгута. Терміново. Бо розпанахано глибоко. І тече добряче.
Джгута… Та де того джгута?.. Тре’ стягти футболку. Однією рукою незручно, та треба. Хутчіш. Підчепити знизу, так-сяк перетягти через голову. Тепер накинути на порізану руку, не витягаючи її цілком з рукава. Потроху зігнути лікоть, аби стулити краї рани. Змотати з м’якої тканини скрутня, оповити просто понад розрізом - і затягнути. Що є сили. Далі притиснути кулака аж до плеча, перехопити ще одним закрутком під пахвою і понад зап’ястком… затягти міцніше… зафіксувати… отак…
Фу-ух!..
Отепер вже все розпочинає боліти по-справжньому. І спина, і вилиця з бровою, і руки. Але порізаний лікоть - то найгірше. Від нього аж пробиває гарячим потом, і стає млосно. Аж до ригачки. Добре, що не встиг повечеряти. А то б наразі все видав назовні.
Отак завжди. Доки ти при справі – майже нічого не відчуваєш. Принаймні, не звертаєш уваги. А от згодом!..
Хто там ото тупцяє? Хтось із маршрутки? Чи ще звідкілясь принесло? Та йдіть ви до чортів! Чого повитріщалися? Поліцію вже викликали? То телефонуйте! А то, бач, відео вони знімають!.. Ще й з усіх боків! Ще й охкають, ти ба! Кінооператори, хай би вас качка копнула…
До речі, треба забрати свої ключі. Онде валяються... можна дотягтися, не встаючи. Отак…
Таки гарна штукенція – тризуб. Справді допомагає проти нечисті.

Що ото там галайкає? Якась сирена, чи що? Поліція?
Та ні. Це телефон. У кишені.
Катруся. Чути за дзвінком.
Хай тобі грець, тільки не це! От ще її бракувало!..
Проте краще відповісти. А то виходить недобре. Богдан запізнився додому, він теж раптом кудись зник, а дружина там сіпається. А він дуже не любить її лякати. Їй і так із ним вистачає ляку. Він навіть через це часом почувається трохи винним.
Добре, що телефон у правій кишені. Зручніше діставати.
- Так…
- Ростику, де ти подівся? Я думала, ти надворі! І де Богдан? Вже пізно! Я йому телефоную, а він не відповідає!
- Та все гаразд. Я тут пішов з деким поспілкуватися. А Богдан був зі мною. З ним теж усе добре. Незабаром прийде додому.
Власний голос знесилено в’язне у горлі і лунає наче з віддаля. Доводиться добряче напружуватися, аби чітко вимовляти слова.
- А чому він не відповідає? – напосідає Катруся.
- Е-е… може, вимкнувся звук на телефоні? Богдан прийде. Не переймайся. А от я трохи затримаюся.
Еге ж. Затриматися таки доведеться. Вирушати до травматології знадобиться у будь-якому разі.
- Ростику, чому ти засапаний? Що трапилося?
- Я? Та ні. Просто швидко йшов.
- Ти де? Я чую, машини гудять. Ти що, десь на дорозі? А це що, поліція?
Трясця! Отепер і правда галайкає сирена. Змовкає. Двокольоровий «Пріус» вивертає з траси і гальмує на «кишені» зупинки.
Овва! Нарешті! Прокинулися!
- То просто копи їдуть повз. Нічого такого.
- Повз? А дверцята чиї ляскають? Еге ж. Я чую. РОСТИКУ! У що ти знову вляпався?
Трясця! У Катрусі це справжня манія - начебто він у щось вляпався. Майже фобія.
На жаль, вона має на це підстави. Бо справді, бува, вляпувався. Але наразі так не хочеться зізнаватися і її лякати!
- Та ні у що...
- Не бреши мені! Кажи! Ти де? Що ти знову накоїв? Мені до тебе під’їхати? Куди?
- Та ні. Нащо? До речі, а як там мала? Вже лягла спати?
- Ти мене не забалакуй! Знову когось побив?
От же ж!.. Киця його завжди вираховувала на раз. Та й брехати він не любить. Аж надто їй.
Фу-ух!
- Та таке. Трішки побився. Я розберуся.
Катруся нервово зітхає – аж трохи не схлипує.
- Горечко!.. Ти там як?.. Цілий?..
- Звісно. Мене ж важко прибити. Ти ж знаєш.
- Хоч нікого не покалічив?
- Та ні. Я ж обережно.
У полі бічного зору маячать хлопчаки у чорному з бляхами на грудях. Он, підійшли. Наче щось питають, та через оглухле ліве вухо погано чути. Слово через слово. Один начебто щось гучно гримає про «руки!» і витягає кайданки. Ретельний працівник, хай тобі грець!.. Які тобі до дідька руки? Може, ще й ноги? Чи кілка у дупу?
- Та не чіпай!.. Нікуди я не втечу! Перевір отого. Виклич йому «Швидку», чи що…
- РОСТИКУ! – волає у вухо телефон. – Яка «Швидка»? Шо ти там накоїв?
- Та нічо’. Кицюню, от що. Мушу тут з деким поговорити. Я тебе пізніше наберу. Сам. Добре? Я ж нікуди не подінуся. Не переймайся. Усе.
Фу-ух!
Хай Богдан розповідає матусі, що до чого, коли повернеться додому. А йому наразі не до того.

Еге ж. Копи.
Що там питають? «Що сталося»?
- Отже, так. Отой-он шмат лайна зґвалтував і порізав дівчинку. Десь хвилин двадцять тому. На Опанасівському провулку біля гаражів. Поліція мала звідти виклик. Перевірте у свого диспетчера. Оце саме воно. Я його знайшов. Забирайте. Усе.
Поліціянти розгублено зиркають на нього – схоже, ніяк не збагнуть, що до чого, і що робити з таким «клієнтом». Чи таки начепити кайданки, чи ні? Чи тягти до машини? Або спершу викликати йому лікарів?
Один хлоп кудись поквапом телефонує. Другий подається мацати дебелу непорушну тушу. За півхвилини звідти долинає:
- Пульсу нема…
- Точно?
- Та! Пошукай сам…
- Мо’, його покачати?
- Спробуй…
Спочатку він не надто усвідомлює, що саме почув. Та за мить у грудях гидко холоне.
Трясця! Отакої!
От тобі й «обережно»...
Певно, таки вгатив копняком у скроню. Хоча ж не цілив навмисне! Чесно! Хотів лише вгамувати!
Утім, нікого ті парубки не відкачають. Отепер стало видно, коли тушу перевернули – усі штани спереду мокрі від сечі. Смердить аж сюди. І вже, певно, минуло понад п’ять хвилин. Воно вже давно «двохсоте». Стовідсотково.
Ото ти, хлопче, тепер вляпався!..
Проте ця думка мляво ковзає по периферії свідомості і зникає. Наразі йому байдуже, у що там він вляпався. Цілком щиро. Це десь там, далеко. Наразі він потребує лише дієвого знеболюючого. А все інше згодом. Будь-які наявні задачі треба вирішувати послідовно.
Мабуть, треба буде зателефонувати партнерові по агенції, Мишку. Попросити, аби знайшов якогось путящого адвоката. Мо’, просто зараз і подзвонити?..
Та ні, перегодом. Наразі нема сили щось пояснювати.
Утім, якось воно буде.
Зрештою, ніж не його. І дівча різав не він. І нападник у півтори рази більший. І взагалі це нещасний випадок. Он купа свідків. Може, вдасться виплутатися на умовний термін. Треба буде щосили зобразити чистосердне каяття, і все таке…
Та від цієї думки на його вустах мимоволі з’являється глузлива усмішка.
Каяття…
Еге ж. Аякже. Аж три рази.
Звісно ж, він не шкодуватиме. Анітрохи.
Ще бракувало виправдовуватися за те, що наразі отут на асфальті біля зупинки лежить не він!
Зате тепер ця почвара вже нікому не зможе спричинити шкоди. Гарантовано.
І це, зрештою, найголовніше.  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 28-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 19-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 19-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-07-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Avtor, 17-07-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77907800674438 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …