Щойно по Різдвяних святах світ наче сповільнився. Кудись поділася звикла щоденна метушня і нервова напруга, пощезли велелюдні скупчення, які до свят вроджувалися умлівіч на щойно порожньому місці й рискали скрізь, куди не подасися. Кудлаті хмари сонно виснули над містом, лінуючись ворухнути своїми вгодованими ватяними тілами. Навіть сніг зарікся сипати, як годиться, а лише спроквола політав дрібними білястими пірцями.
Порядні люди сиділи по хатах, доїдаючи холодці-вареники, напівпритомно чували, втупившись в екрани телевізорів та ґаджетів. Отож супермаркетом покупців тинялося небагато. Декілька відвідувачів флегматично вибирали товар у відділі питної та мінеральної води, кілька в молочному. Двійко посоловілих молодиків стовбичили у міжрядді алкогольних напоїв.
У відділі овочів та фруктів не було жодної живої душі. Під софітом блимала несправна світлодіодна лампа, то засвічуючи то затемнюючи лискучі опуклості помаранч і зелені хребти напівзогнилих бананів, що так і не встигли «дійти» до кондиції стиглості.
Працівник залу вигулькнув невідь звідки, пробігся рядами, щось нашвидкуруч нашкрябав у зошит і зник за дверима комірчини, де такі самі, як і він, «поправляли» український «рамадан».
Добрячих півгодини у відділі панувала цілковиті тиша і непорушність. На зміну стану першими зреагували поліетиленові кульки що плутаною вервечкою звисали зі стояка при вході у зал. Від коливання повітря вони сполохано зашелестіли І лише після того камери спостереження серед строкатого розмаїття овочів-фруктів вихопили непримітну постать дівчати в куценькій потертій дублянці і сірій, майже на самі очі натягнутій шапочці.
З’ява, мов пташина, пурхнула до напівпорожніх ящиків з мандаринками, добряче перебраними перед святами. Розкрила кульок, примостила на мандарини суміжної скриньки, а з ящика перед собою почала вибирати підхожі плоди. Тонкими пальчиками брала, стискала, перевіряючи на пружність, принюхувалась і прискіпливо оглядала з усіх боків кожнісіньку мандаринку. Лише ретельно відкалібрувавши, обережно клала до пакета. В той час у відділ енергійно зайшов сивуватий чоловік у дутій розхристаній куртці, з-за піл якої розвіювався картатий шалик. Його теж зацікавили мандаринки. Він підійшов до суміжної розкладки, відсунув кульок дівчини і також почав набирати фрукти.
– Та йой, важайте, пане, не давіть мені мандарини! – дівчина різко повернула голову і знизу вгору сердито блимнула на чоловіка. В камері, що пильнувала над сектором, щось злегка клацнуло. Мабуть техніка, як і чоловік збоку, теж не очікувала почути від хупавого дівчати, звучний голос дорослої жінки і побачити далеко не юне обличчя. Обвітрене, з синіми колами під очима, тонким гострим носом і двома вертикальними борознами над переніссям.
–- Прошу пані, не примнєцкаю я ваші мандаринки, не шарпайтеся так, – у голосі чоловіка прозвучала легка іронія.
Жінка красномовно міряла чоловіка поглядом, і підібгавши нижню губу, відвернулася. Але за мить не втрималася:
– А чого ви мені грубіяните? Хто вам дав таке право? Дивіться, який.
– Я грубіяню? – чоловік здивовано витріщився, скануючи у голові сказане на предмет хамства. Потерши долонею чоло додав: – Не бачу нічого такого, чим міг паню образити. Але якщо мої слова здалися вам хамськими, то тяжко перепрошую, прошу пані.
Слова чоловіка прозвучали хоч і з підкресленим докором, але примирливо, Видно було, що чоловік не має наміру продовжувати перепалку. Не особливо перебираючи, він похапцем, почав кидати до свого кулька мандаринку за мандаринкою, відбраковуючи лише явно підгнилі.
– Ви шо, знущаєтеся? – несподівано драматично писнуло збоку. – Дивіться, він ще й тяжко перепрошує!
Останні два слова пані вимовила з притиском, підкреслюючи ще й мімікою, що прекрасно розуміє прихований глузливий сенс їхнього вживання. Це виглядало кумедно. Чоловік не втримався і пирхнув.
– О! А я шо казала?!! Він мене на смішки піднімає! Чоловіче,, вас культури в дитинстві не вчили?! Чи може зміняли її на горівку?!
Уїдлива фраза досягла мети. Чоловік перестав підсміхатися і теж став у позу:
– Панусю, а яким правом ви мене ображаєте? Сьвічку над моїм кілішком трималисьте? Якщо нє то не пашталакайте! Теж мені, паня з Пацикова.
– Пашталакаю?!З Пацикова?! Агі, щезни бідо! Бурмиляка варґатий! Хрунь пащекуватий!
– Шо-шо? Хто я? Хрунь? Я –хрунь?! Ну добра, якщо я хрунь, то ви - ви…пІла,
єндза і гістеричка!
Жінку заціпило. Її очі горіли, бліді вуста побіліли ще ібльше, стягнулися в нитку, пальці скрутилися в дрібні худі кулачки.
– Лю-юдоньки! Та нендза фоанцувата мене гістеричкою обізвала! Свинюка! Хамисько хамлувате! Ось ви хто!
Луна від сварки докотилася до інших залів, у порожній досі відділ овочів та фруктів почали зазирати цікаві. Невідомо, чи не цей момент це були всі відвідувачі супермаркету, чи ні, але за кількаро хвилин навколо розкладки, з мандаринкам, біля якої сварилися чоловік і жінка, утворилося невелике кільце. Слухаючи виставу цих двох, лиця глядачів розгладжувалися, а роти мимоволі розповзалися, видаючи хехкання, пхекання і хихикання. Під шумок з’явився працівник залу. Покрутився, послухав і зник. Але зник не надовго. Незабаром з’явився, з візком, щедро навантаженим свіжою партією мандаринок.
– Агов, обережно! Дайте дорогу!
Люди розімкнули коло, пропускаючи працівника супермаркету. Гаряча парочка теж відступила від скриньок з мандаринками. Але все ще продовжувала перегиркуватися.
Коли яскраві пружнобокі «клементинки» було досипано до старих перебраних, і працівник залу пішов геть, увага зівак знайшла собі інший інтерес. Люди одне за одним почали покидати глядацьке коло і купчилися біля скриньок з новоприбулим товаром. А, потоптавшись там трохи і набравши повні кульки, розходилися.
Запал сварливців теж помалу пригас. чи запас добірної галицької лайки вичерпався, чи потомилися язиками молотити. Жінка здалася першою. Після чергової репліки, переможно задерши носа і хвицнувши плечем, поцокотіла геть. Чоловік буркнув щось невиразне навздогін, сердито причесав долонею розкуйовджений чуб і теж подався із залу. Але за кілька кроків несподівано повернувся. Пригадавши щось, підійшов до скриньок з мандаринками. Навала спритних покупців розсмокталася і люду там майже не було. Два покинутих напівпорожніх кульки і досі стояли на розкладці. Чоловік хапнув один з них, той, який на око визначив «своїм», і добрав його до верху. Зав’язав, кинув на вагу, приліпив цінник. Тоді знову глипнув на розкладку. Постояв, подивися, пошкрябав підборіддя. Махнувши рукою, підійшов і взяв другий кульок. Стараючись не вхопити гнилих, вибрав кілька плодів і сипонув всередину пакета.
– Прошу пані! Прошу пані міґеро!
Почувши знайомий голос, Жінку мовби гадюка вжалила. Вона різко обернулася і відкрила рот, щоби відповісти. Та одразу й закрила, побачивши простягнену торбинку з мандаринами.
– Забулисьте свої вибиранці, тримайте. Та не фукайтеся, тримайте.
– Пан мене втруїти хоче? – буркнула жінка, беручи пакет.
– Ая, Таку, як ви, втруїш. На пані язИчку отрута звурдиться.
– Хто б казав, – кинула пані.
В черзі на касі стояли одне за одним. Вже не сварилися. Мовчали. Вона розплатилася першою, відійшла до столика, щоб спакуватися. За хвилю підійшов він. Зиркнула з-під лоба. Вже не вороже, радше присоромлено.
– Дякую за мандаринки. Добре, щосьте згадали. Але то ви, прошу пана винні. Згодьтеся.
– Та добра вже, добра. Нехай буде так. Давайте вашу торбу, поможу спакувати. О, бачу, пані вже і мукою ся закупила.. Акурат до Великодня. Нє? Та так, всьо правильно, треба користати, поки знижки, ціни ростуть, як гриби по дощі. Пані далеко тягнути ті торбища? На маршрутку йдете? А, сто трийцять третя, знаю, знаю. В Солонці мешкаєте?
– В Ков’ярах.
Людей на вулиці, як і в супермаркеті, майже не було. Чоловік і жінка почовгали посипаною піском доріжкою до зупинки.
– А пані такий вогень, що ввуух. Моя Сташка, царство їй небесне, така сама була. Ох і чубитися ми. Але й любилисьмося. Добре серце мала. Коли не гнівалася, то хоч до рани прикладай. Гай-гай, коли то було. Двайцять літ, як її нема.. А пані чоловік як паню витримує?
– Ніяк. Поїхав на заробітки в Норвегію, на бурові.
– А-а, ясно, не витримав, втік, бідака.
– Може пан вже перестане мене допікати? Жилисьмо на віру. Хтів мене пошлюбити. Заробляв непогано, працював майстром в бригаді, пральні машинки ремонтував. Але я, дурна, маєтків захотіла. Поїхав на власну хату заробити, на свою справу, щоб ми по львівських квартирах не поневірялися. Совісний був чоловік, але любив собі ґльоґнути. Того там, в Норвегії і роботИ міняв, хто такого тримати схоче. А скоро вже й ніякої не міг знайти. Але ше ся надіяв. Хоч на інших платили мало, то там, то сям наймався. Потім наші, хлопці, з якими туди поїхав, пару тижнів його не бачили. Писали, що пропав. Я спочатку думала, що кинув мене, знайшов там собі молоду. А по якімсь часі поліція тамтешня їх допитувала. Для протоколу, чи як там воно у них ся називає. Знайшли його неживого на складі. Ніхто там. на чужині, не докопувався. Перепив, сказали.
– Діти маєте?
– Доньку. Вже й онучків двійко. Хлопчику сім, дівчинціі три.
– То файно. В мене також донька, але не тутка, в Італії. За італійця ся віддала. Загранична пані теперка. Внуків ше не маю. Йно на підході.
Під’Їхала маршрутка. Чоловік подав жінці її торби.
– Вже вибачте мені, тойво.. мій характер, – обернулася на східцях, – День такий, сварливий.
– Пусте, я ж також ся не стримав, – махнув рукою чоловік.
Галасливий гурт циганів із клунками перервав балачку двох, безпардонно заштовхавши жінку до салону. Чоловік зітхнув, провів поглядом силует, що промайнув за обліпленими рекламою шибками. Маршрутка загуркотіла і поволі рушила, на ходу підбираючи пасажирів, які добігали.
– Зараз передам, – кинула водію і попрямувала до задніх дверей. Сіла під вікном, вмостила під ногами торби з продуктами. Витягнула гаманець, щоб оплатити проїзд. Двері вже зачинялися, коли хтось силоміць їх затримав і протиснувся у салон. Жінка, підвела голову на шум і здивовано скинула брови, побачивши широко усміхнене обличчя недавнього знайомого. Чоловік підморгнув їй і, простягаючи гроші водію, голосно видихнув:
– Два до Ков’ярів.
