Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45671
Рецензій: 89366

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Другим небом Частина1.

© Інра Урум, 27-09-2018
       За дві години на схід сонце вихоплює планету із темряви. Тут теж світає, але повільно – сіре поки не дає жодного теплого кольору. Ранком стоїть тиша, й окремі звуки одразу тонуть, не тримаються повітря. Довкола мене озброєні постаті, ступаю асфальтом, іду серед підперезаних, опоясаних, навантажених, схожих на двоногі танки, застиглих людей, шукаю знайомі обличчя. Спиняюсь, голову відводжу трохи назад, аби броня не давила на плечі, разом з іншими закурюю.
      Лунають короткі команди і тиша ламається рухом. Збиваємось біля вантажівок й один за одним ліземо до тентованих кузовів. Черевики ковзають слизьким заяложеним металом, хапаємся руками за борти, за простягнуті руки тих, що вже заскочили досередини, вмощуємся на лави, тіснимося і знову вмощуємся, коли здається, що більше людей в машину не влізе, приймаєм іще одного, ще двох і, нарешті, готові. Світ стискається до розмірів темного прямокутника кузова, і в єдиному світлому квадраті задньої, незабраної брезентом сторони зовнішнє починає жити окремим екранним життям. Бортами вгору, разом з вібрацією підіймається свіжий вихлоп соляри. Машина під нами гарчить, скидає оберти, гарчить знову, голови всіх синхронно сіпаються й вестибулярний апарат підказує, що вивертаєм праворуч. Екраном відкинутого тенту в зворотній бік рушає стрічка зовнішнього світу: КПП, ворота з тризубом, одна за одною кручені безлюдні вулички.
       За містом переходим на крейсерську швидкість й шосе позаду витягується в одну нескінченну лінію. За бортом вже зовсім розвиднилось, хочеться спати. По кількох кілометрах зброя в руках губить рештки ергономічності й починає тупо заважати. Приклади пливуть вібруючою підлогою, автоматні дула раз у раз тикаються у м’яке, поки не губляться під плетивом затерплих ніг. Якби ж переставити, розігнути, бодай, одну свою кінцівочку! Тиснява не дає варіантів для руху - лишається заплющити очі й терпіти, або дивитися прямо перед себе й так само терпіти.
     Тиждень сиділи у казармі. Сім днів, день за днем вилежувався в ліжку, раз за разом перечитував знічев’я крихітний томик віршів, клацав повідомлення у телефоні, лежав далі, поки хтось не приносив кухоль з водою й не ставив  кип’ятильника – тоді за компанію колотив собі кави, прибирав разом з іншими сидячого положення на сходах, цмулив гаряче, палив сигарети й думав, важко сказати про що – їхати ніби як на війну й опинитися у тиші, де не треба ні про що думати, було достатньо, аби у підсумку не думати ні про що.
      Сьогодні вперше видали зброю. Наш перший виїзд. Поруч хтось жартує, за гуркотом майже нічого не чути, тому всім смішно. Один за одним закурюєм, дим швидко забиває весь кузов, некурящі тільки кривляться – зустрічне повітря знаходить купу дірок у брезенті й пробирає до кісток, але димова завіса спокійно колишеться і з машини нікуди не йде. Куці недопалки суємо в щілини між тентом і бортом, або пускаєм по руках до виходу й тоді асфальтом бризкають жмути іскор.
       Авто старе, шосе не набагато краще – лавки у кузові ходором ходять, й за певний час можна б очікувати такої собі ентропії - з рівномірним розподілом тіл у площині, проте, поволі, збита маса людей кришиться, розпадається, й ті, хто влучно жартує, чи має більше цигарок, чи просто опинилися поруч, творять окремі групки, перекидаються їм одним чутними жартами, знаходять нагальні інтереси. Тепер поміж тіл виникають просвіти, можна зручніше сісти, й саме в цей момент серед монотонного шуму спливає думка – а що я тут, власне, роблю, де логіка, як трапилось, що замість спокійно додивлятись сни вдома, куняю в машині напханій озброєними людьми? Рев двигуна не артикулює відповіді, машину далі гойдає, підкидає, й питання поволі витончується, – ось заїхали в бік ліктем, хтось простягає м’ятну цукерку, інший наступив на ногу, й невидимі нитки знову стуляють реальність докупи.
  
   Кидаєм гранати, тоді стріляєм. Поруч працюють інші загони. Під перестук пострілів стомлений офіцер викладає нам загальні положення мистецтва війни. Рвемо пакетики й скатаними шматочками вати затуляєм вуха, тоді підхоплюєм кожний по тубусу гранатомета й по черзі  ідем на вогневий рубіж. Цілимся, стріляєм. Частина снарядів заривається в землю навколо мішені, інші, поціливши, наче приводять в дію – кгох! незримі потужні механізми, коли за небом ніби оприявнюється інше небо, друга площина – саме там щось, непомітно клацнув, гупає так, що відлуння вибухом вертається до нас. Йдемо вдруге стріляти з автоматів. Вже нудимось – дві-три години на стрільбищі достатньо, аби відчути себе тертими калачами, яким, по довгому досвіду, осоружна сама думка про зброю.
      По обіді, відстрілявшись, збираємось, і ледве од’їжджаєм од полігону, як машина нагло спиняється й на мить весь світ підвисає, десь поруч, майже впритул тріщать постріли, гучність різко повзе вгору, швидкий стукіт чобіт, горохом сиплемось у денне світло й за лічені секунди губимся у високій траві по узбіччі. Нас попередили, з посмішкою, що на зворотному шляху можлива засідка – перевірять, можливо, як ми засвоїли щойно викладену теорію. Трохи підвожусь над стеблами й бачу лише темну громаду нашого авта й посадку по той бік дороги, для впевненості, патронів все рівно нема, роблю вигляд, що стріляю у дерева, на одних ліктях міняю позицію на протилежну і подумки посилаю кулі й туди. Не знаю, що відбувається, де інші. Сонце пече і прим’ятий бур’ян стає щедрим на запах, голова приємно важчає, хочеться тут же у траві витягнутись, махнути на все. На дорозі ніхто не показується. Пострілів більше не чути, хтось ще кричить «тра-та-та», нарешті гукають збиратися.
       Сміючись забиваємось назад до машини, ми молодці, рушаєм. Кузов ґрунтовкою немилосердно підкидає - байдуже, всі щасливі. Поруч Мішаня із зсунутою на потилицю каскою на мигах запрошує глянути: долонею вгору простягає стиснуту руку, трохи розтуляє пальці, в перемазанім кулаці свіжозірване жмуття поволі розпускає листочки, емануючи навкруги запахом коноплі. –Та коли ти встиг?! – А от знати треба куди падати, я свій план виконав!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 04-10-2018

П'ять нарядів поза чергою

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Sholar, 30-09-2018

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 30-09-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5301129817963 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …