Короткі команди, і тиша ламається рухом. Обступаєм вантажні машини, лізем по одному вгору, у кузови, під ядучо зелений брезент. Черевики ковзають голим металом, хапаюсь за борт, за простягнені руки тих, що заскочили; усередині мостимся, сідаєм тісніше, мостимось ще.
Коли, здається, більше в машину не влізе, приймаємо ще одного, підбігають, ще двох. Простір стискає до розмірів темного кузова, і в єдиному світлі, в прямокутнику ззаду, де немає брезенту, зовнішній світ заживає окремим екранним життям.
Вібрація – разом із нею бортами підноситься вихлоп соляри. Машина під нами гарчить, скидує оберти, знову гарчить; голови всіх синхронно хитнулись, вестибулярка підказує, що вивертаєм праворуч. Екраном одкритого тенту, під рев двигуна розмотує стрічку зовнішній світ: КПП, ворота із тризубом, одна за одною безлюдні кручені вулички.
За містом виходим на крейсерську швидкість і дорога тече в нескінченну пряму. У небі майже розвиднілось; саме тепер гостро хочеться спать. Машину хитає. Ще з пів години і зброя в руках тратить ергономічність, тупо стає заважати: приклади пливуть вібруючим сподом, дула вилазять, чіпляються, штрикають, знову губляться в плетиві ніг. Ногами десь унизу в щось весь час упираюсь – аби ж переставить, розігнути нормально одну! Тіснота не дає варіантів для руху – очі заплющ і терпи; або дивись перед себе й терпи – без варіантів.
Тиждень сиділи в казармі. Тиждень вилежував в ліжку; перечитував, знову і знов, крихітний томик англійських поетів; товариші з розумінням кивали, –Біблія? клацав меседжі у телефоні; знову читав, поки хтось не виставить воду на кип'яток. Тоді й собі робив каву, сідав поруч інших на сходах, сьорбав гаряче, палив сигарети і думав, важко сказати про що – їхати ніби як на війну й опинитись у тиші, де думать ні за що не треба, достатньо аби в результаті не думав таки ні про що.
Сьогодні уперше видали зброю. Перший наш виїзд. Хтось поруч жартує, сама інтонація, за гуркотом слів майже не чути – всі дружно сміються. Один за одним закурюєм, дим забиває весь кузов, хто не палить, скривились – зустрічне повітря знаходить купу дірок у брезенті, і вітер бере до кісток, але завіса із диму колишеться, і з машини нікуди не йде. Недопалки душим, суєм у зазори під тентом. Або по руках пускаєм до виходу. Тоді на дорозі розлітаються жмутами іскри.
Авто старе, шосе не те щоби краще – лави у кузові ходором ходять, і можна чекати б такої собі ентропії – з рівномірним розподілом тіл в площині, але, поволі, збита маса людей структурується, й ті кому цікавіше, хто разом димлять, чи просто усілися поруч, творять крихітні групки, знаходять свої інтереси, перекидають їм одним чутні жарти. Поміж тіл виникають просвіти, нарешті – розправити ноги, сідаю вільніше. Очі склепив. Під штовхання дороги з монотонного шуму ніби саме спливає питання: а що я тут в біса роблю, чому замість бути удома, трясуся в машині з купою зброї й ледь знайомих людей? Рев двигуна не окреслює відповідь, машину далі хитає, підкидує, й питання витончується – ось заїхали ліктем, хтось тиця цукерку; стає майже прозорим, невидні нитки знов стуляють реальність докупи.
На полігоні стріляєм, метнули гранати, стріляєм іще. Стаєм до звалених купою гранатометів. Поруч завдання виконують інші загони. Під тарахкання пострілів офіцер нам доводить нюанси війни: осьо – натискать, сюди руками не лізти. Рвемо пакетики й шматочками вати затикаємо вуха, підхоплюєм кожний по тубусу й по черзі ідем на рубіж. Наводиш, тиснеш на кнопку. Частина снарядів біля мішені просто втикаються в землю, інші, поціливши, наче приводять у дію – кгох! якийсь механізм, коли десь за небом на мить відкривається ще одне небо, друга площина – саме там щось, ледь клацнувши, гупає так, що відлуння вертає до нас.
Знову берем калаші: стрілять тепер можна сидячи, ноги схрестивши, або із коліна. Нудимось – дві-три години на полігоні, і вже відчуття такого бувальця, такий огром досвіду, що стає осоружною думка про зброю.
По обіді, програму закрито, зібрались. Од’їжджаємо ледь з кілометр, як машина спинилась, і на крихітну павзу весь світ підвис: за брезентом впритул розлітаються постріли, з нуля гучність швидко суне угору. Стукіт чобіт по залізній підлозі, сиплемось в світло за бортом. За мить усі розчинились в високій траві. Попереджали: на зворотнім шляху може буть засідка – перевірять, можливо, як ми засвоїли матеріал.
Ледь підводжусь над стеблами, бачу темну громаду авта, посадку по той бік дороги; для певності, патронів все рівно нема, роблю вигляд, що стріляю в дерева; на одних ліктях міняю позицію на протилежну і посилаю мисленно кулі й туди. Не знаю, що відбувається, що далі робити, де зараз хто. Минає кілька хвилин, сонце пече і прим’ятий бур’ян стає щедрим на запах, голова солодко важчає – так би її прихилити, очі склепив – махнути на все. На дорозі ніхто не з’являється. Пострілів більше не чути. Хтось ще кричить «тра-та-та»; нарешті гукають збираться.
Сміючись, набиваємось знов до машини, ми молодці, рушаємо. Кузов ґрунтовкою немилосердно трясе, курява щедро ложиться на руки, обличчя, на одяг – байдуже, всі розслаблені, майже щасливі. Поруч Мішаня, зсунув на потилицю каску, на мигах запрошує глянути: долонею вгору витяг кулак, пальці ледь розчіпляє – з-під пальців жмут прим’ятого зілля розносить запах конопель.
–Ти.. коли встиг?!
Шкіриться. Перекрикує гуркіт машини –треба знать, куди падать! Я свій план виконав!
