Розділ І Танці з блискавкою.
Розпечене липневе небо жадібно висмоктувало з землі залишки вологи. Смугастий, як грецький прапор, автобус ліз вгору, стогнучи та підстрибуючи на вибоїнах. Колеса, наче в багнюці, застрягали в розплавленому пекельно гарячим сонцем асфальті. Салон «пазика» теж мало чим відрізнявся від пекла. Сонце безжально смалило в запилені шиби, масні рожеві фіранки понуро звисали з вікон, ніяк не рятуючи від вбивчих променів. Сюрреалістична суміш запахів - поту, квіткових парфумів та бензину відбивала бажання дихати. Із відчиненого люка віяло гарячим, мов із фена.
Юлька сиділа, намагаючись не ворушитись. Долонею вона прикривала від сонця личко сплячого Ярика. Розчервонілий малюк важко сопів, помаранчева футболка прилипла до його спітнілої спинки.
Пасажири мовчки стікали потом. За дві години їзди було обговорено вже все – якість доріг та даного засобу пересування, совість керівників автопарку, які відправили «пазик» у міжобласний маршрут всупереч всім приписам та правилам. Глобальне потепління. Вангу. Путіна. Кінець світу і знову - Вангу. Врешті теми для розмов вичерпались. Зморені спекою, люди з надією позирали на небо з вікон. Десь там, на заході росла, несучи в собі жаданий дощ, невеличка сіро-бузкова хмарка.
За кілька хвилин вітер увірвався в статичний пейзаж за вікном – схилив в низькому поклоні верхівки дерев, підняв обабіч траси пилюку закрутив невеличкою вирвою і поніс кудись разом із сміттям. Сонце остаточно вимкнулось. Сиве небо попереду розкололось навпіл, вкрилось сіточкою тріщин. Здалека долинув приглушений грім. По даху «пазика» вдарили перші краплі зливи.
Юлька торкнулась пальцем шиби, по якій звиваючись побігли стрімкі патьоки води. Вона любила грозу. Обожнювала стихію в її містичній, руйнівній красі. Пам’ятала, як зовсім маленькою тягнула до неба руки, сподіваючись торкнутись блискавки. Врешті, переконавшись, що це неможливо, вона просто втікала з дому, ледь відчувши наближення грози. Танцювала під дощем в сяючих спалахах громовиць, наповнюючись хвилюючою енергією. Ні вмовляння мами, ні виховні заходи батька не здатні були зупинити цю пристрасть. Навіть жорстока зрада подруги-блискавки не змогла відвадити Юльку від божевільних ігор зі стихією. Лише до всього спектру почуттів додала найсильніше з них – невгасимо палаючу ненависть.
Яскравий спалах громовиці розітнув серце навпіл. Автобус кілька разів пчихнув, та заглух під колоритну лайку водія.
- Якого дідька?
- Чого стали?!
- Тілько того бракувало! –стривоженим вуликом зашуміли люди.
Наче знущаючись, «пазик» гикнув і відповів їдким запахом смаленого, що швидко ширився салоном.
Маленький худючий, мов таранька, водій, лаючись собі під ніс, відкинув кришку двигуна і відчинив двері. В салон тут же увірвалась подвійна порція свіжості й озону.
- Юлько? Приїхали?
Ярик сів, протираючи заспані оченята.
- Ні. Поламались. Спи ще.
- Не хочу, - буркнув братик і відвернувся до вікна, за яким вирувала негода, сягаючи свого апогею. Сотні спалахів вибухали один за одним, безперервним ланцюгом, небо штормило перекочуючи важкі сиві хмари, мов розбурхане море хвилі. Теж саме коїлось в самій Юльці. Дика нестримна енергія буремною рікою адреналіну текла по венах, перетворюючи її на нову істоту - сильну, страшну, незнану самій собі. І боротись з тією істотою ставало дедалі важче.
Із великим зусиллям відірвавши погляд від вікна, вона побачила високого широкоплечого дядька з сивими вусами, що пробирався до виходу. Водій вкотре намагався завести автобус, який скреготав і фиркав, мов їжак, вперто відмовляючись слухатись.
- Давай подивлюсь, що там, - величезна важка долоня лягла на плече шофера. Той аж присів під її вагою.
- І що, як ти подивишся? Та курва від твого погляду ся заведе? – понуро огризнувся шофер.
- Може і заведе сє, - добродушно пробубонів вуйко, схилившись над двигуном.
Водій витягнув із засмальцьованої кишені зім’яту пачку «Прилук». Довго, нервуючи, м’яв цигарку в жовтих пальцях. Нарешті з іншої кишені дістав запальничку. Бідоласі дуже кортіло палити, та крадькома поглядаючи у дзеркало на Ярика, таки не наважився робити те в салоні. Накинувши на голову синю спортивну куртку, із загадковим написом «adidac» на спині, швидко подріботів під навіс – в кількох метрах від автобуса знаходилась зупинка на вимогу. Блискавка осяяла його худющу згорблену постать. Здоровенна, у півнеба – наче вогненний левіафан виринув із-за хмар.
Цей спалах став останньою краплею для Юльки. Рвучко підвівшись, вона швидко вистрибнула з автобуса на волю, тут же втонувши по котики в чорних потоках води. Вона зняла босоніжки і поклавши взуття на сходинку автобуса, зійшла з дороги на обочину. Холодні важкі краплі води впивалися голками в розпашілу шкіру. Закинувши голову назад, Юлька звела вгору руки. Розбурхане небо враз відреагувало цілим оберемком стрімких блискавиць, що мов гадюки з кубла, полізли по небу врізнобіч. Загуло так, наче прийшли в рух чорні Горгани, ледь помітні із-за прозорої стіни дощу.
Емоції перелились через край. Небо гуділо в унісон шаленому ритму юльчиного серця. Блискавки танцювали в чорному небі в такт її пластичним рухам. Вони роздирали Юльку навпіл. Захват навпіл з чорним болем, ненависть впереміш із божевільною, несумісною з людським розумінням любов’ю.
- Агов, вар’ятко! Їдеш, чи ні?! – обурені слова шофера долинули до свідомості немов крізь стіну. Зрозумівши, що вусатий дядько завів таки двигун, Юлька швидко, мов кішка, застрибнула в автобус, прихопивши зі сходинок босоніжки.
- Ти дівко, де таку траву брала? Аж завидки беруть! - реготнули на «бамбетлі» хлопці-туристи, що облизуючись, поглядали на мокру, як хлющ, Юльку. Тонка шифонова сукня, й без того трохи прозора, тепер стала майже невидимою, звабливо обліпивши витончену постать.
- Ти б до дохтура сходила, слаба ж на всю голову!
- Ох, Господи прости! – бідкались статечні жіночки з докором хитаючи головами.
Не зважаючи на обурених попутників, та проігнорувавши протести Ярика, Юлька сіла біля вікна. Вийняла з сумки подерті власноруч на колінах джинси та швидко натягнула їх, потім до живого задоволення туристів, які мало не попадали з «бамбетля», намагаючись побачити ще бодай щось, крім мокрих засмаглих плечей, стягнула з себе сукню. Шофер гикнув і тихо засвистів собі під ніс. Юлька блискавично натягла на плечі рожеву вітрівку. На тім виставу було закінчено. Туристи зітхнули й розслабились. Шофер увімкнув захрипле радіо.
- Хочу цукерку, - скерував Ярик, потягнувшись до сумки. Юлька дістала пакетик з цукерками.
Малий зашурхотів обгортками, перебираючи ласощі.
- Пити.
Ледь потягнув з трубочки апельсинового «садочку».
- Не буду. Кислий.
- То не пий, - Юлька терпляче взяла з його рук сік.
- Коли вже приїдем?
- Скоро. Будеш спати?
- Ні. До вікна хочу.
Юлька послухалась, неохоче міняючись з братиком місцями. Дощ майже перестав. По небу швидко бігли брудні подерті хмари. Із-за їх обшарпаної завіси проглядали розмиті хвилі синіх гір. Пейзаж за вікном змінювався щохвилини в міру наближення до перевалу.Молочно білий туман тонкими цівками піднімався вгору, клубився схилами хребтів. «Гори диміли – боги люльку палили», - згадалося щось, давнє з дитинства, з маминої чорної книжки в яку вона записувала зібрані селами легенди. Колись. Давно. Направду, в іншому житті.
Юлька заплющила очі, і швидко розплющила знову, проганяючи надокучливі спогади. Природа за вікном автобуса тужливо застогнала. Дощ хлинув з подвійною силою. Вітер забився в істериці, завив, заскавулів, пригнув до землі дерева. Вдалині знову глухо загуркотіло, наче зрушили з місця величні Горгани.
- Ну, а то що за біда? – Пробурмотів водій, вчепившись трохи побілілими пальцями в кермо. Напружено він вдивлявся вперед. Двірники ледь встигали впоратись з водою, що заливала лобове скло.
- Казна що в природі діється! - хвилювались жіночки, що сиділи позаду Юльки.
- Наче повісився хтось…
- Жах…
Їхні несміливі голоси втонули в надривному вереску гальм. Юлька інстинктивно вхопила Ярика, притиснула його до сидіння, боляче вдарившись головою об поручень. Почувся глухий звук удару. Автобус різко зупинився, наче вперся в стіну. Хтось жалісно закричав. Юльці, здалося, що якусь мить вона бачила очі. Палаючі лихим вогнем, сповнені смерті.
- А оце вже точно приїхали… - пробурмотів блідий водій. З розсіченої брови по обличчю тонкою цівкою текла кров.
- Юлько, чуєш? Приїхали! – втішився Ярик.
- Що? Що там таке? – хвилювались люди, встаючи з сидінь.
- Та ніц доброго! – похмуро процідив крізь зуби водій.
Люди, мов мухи, обліпили вікна.
Юлька і собі піднялася з місця, намагаючись розгледіти, яка ж перешкода зупинила їх.
- Аварія!
- О, Боженьку!
Зойки, вигуки, лайка. Юлька затулила долонями вуха, невідривно дивлячись на здоровенного вікового бука, що лежав впоперек дороги. З-під розлогої крони ледве помітне було розчавлене його масою «черрі» . Велетень розплющив малесеньке авто, наче необережного жука. Автобус уткнувся в сріблясте місиво бампером .
Розгублений водій стояв поряд з черрі, тремтячими руками намагаючись запалити цигарку. Кілька разів судомно затягнувся, потім пожбурив недопалок в калюжу, й схилився над розчавленою автівкою.
До нього підійшов вусатий вуйко, що полагодив був автобус. Щось спитав. Водій безнадійно махнув рукою.
- Юлько, що там таке, га? – потягнув її за рукав Ярик.
- Аварія…- мов крізь сон прошепотіла сестра.
- Вау! – малий витягував шию, як гусеня, намагаючись розгледіти бодай щось.
- Ззаду потягнулась рука з мобільним телефоном. Юлька рвучко обернулась. Зблідла.
- В тебе не всі вдома? – лагідно поцікавилася в одного з хлопців-туристів, що стояв з розтуленим ротом, знімаючи на телефон трагедію за вікном.
- А ну, припини! – обурилась огрядна пасажирка, яка наче щойно отямилась від переляку, - Одоробло! Краще б вийшов, допоміг. Там в машині, напевно, люди!
Слова тітки прокотилися по салону новою хвилею переляку.
- Це блискавка! Блискавка вдарила в дерево, он який слід!
- Та ні, жіночко! До чого тут блискавка? Вітром його повалило, - заперечив нерадивий турист.
- Блискавка, я кажу! – наполягала тітка.
Блискавка! Їх убило блискавкою! – бриніло в вухах, наче жах, занесений вітром з минулого.
І знову відчуття зимного погляду за вікном. Юлька розплющила очі. Струсила головою, відганяючи марево. За вікном могутній вуйко, викликаючи захоплені вигуки пасажирів автобуса, легко, мов нікчемну тріску підважив бук плечем та визволив черрі зі смертельного полону. Зім’яті дверцята відпали убік, з салону звісилась рука з великим срібним перснем на середньому пальці.
Водій повернувся в автобус, вхопив мобільний. Довго й істерично кричав у нього, лаючись і жваво жестикулюючи.
- Недоумки, - плюнув з вікна в калюжу, засовуючи телефон в кишеню.
- М… мертвий? Чи… - боязко поцікавилась тітка.
- Куди там! Череп на друзки! – водій тремтів, наче від холоду.
Вуйко стояв поряд з черрі, мов кам’яний страж. Нарешті зняв з себе піджак, постелив на землю. Обережно підхопив на руки тіло, поклав на піджак обабіч дороги. Юлька не могла відвести погляду від закривавленого обличчя мерця. Його широко розплющені очі дивилися просто на неї. Врешті, коли почало здаватись, що покійний своїм, ще надто живим, поглядом пропалить в душі дірку, вуйко нахилився над тілом, долонею зімкнув повіки.
- Не треба було чіпати. Доки міліція не приїде, - хвилювались туристи.
- Як то не чіпати? Не по-людськи! – огризнулась до молодиків тітка.
Водій вийняв з-під сидіння подерту рожеву фіранку, накрив тіло.
Зверху на рожевий саван впали останні краплі дощу. Вітер втихомирився, наче злякався, того що накоїв. Люди в автобусі теж принишкли. Кілька хвилин панувала повна тиша.
- І що тепер робити? - почувся нарешті тихий голос.
- Чекати, - зітхнув водій, і запалив просто в салоні.
- Ти б аварійку увімкнув, - повернувся в автобус сивий пасажир.
Складалося враження що лише він один з тридцяти подорожніх зберігав здоровий глузд і тверезу голову. Стан всіх інших – шоково-істеричний зовсім не сприяв раціональному мисленню. Водій слухняно кивнув, вмикаючи фари.
- Скільки кілометрів до Міжгір’я?
- Трохи менше десяти.
- То може пішки? – зіскочив з бамбетля один з туристів.
- Куди ж іти в таку негоду? – бідкалися жіночки.
- А якщо з міста автобус викликати? – почувся несміливий голос ззаду.
- Викликав. Але обіцяли за годину-дві. Всі автобуси в рейсах.
- Ситуація…
- Кому горить, можна йти до перехрестя, а там попутку зловити. А кому все єдно, як мені, то лишайтеся в автобусі. Рано чи пізно хтось приїхати мусить. Та й міліції треба комусь свідчення дати, - підсумував ситуацію шофер.
Останні його слова надали ентузіазму навіть найбільш песимістично налаштованим пасажирам. Почали збиратись в дорогу і старі, і малі. Особливого бажання спілкуватись з органами, як виявилось, не було ні в кого.
Юлька теж підвелася, дістала з сумки куртку та черевики для Ярика, кросівки собі. Одягнувшись вони вийшли з автобуса.
- Зимно, - пересмикнув плечима Ярик.
- Потерпи, - Юлька взяла малого за руку.
Вони обминули «черрі», та хлюпаючи по калюжах, пішли вздовж траси.
- Ну, що легіню, ноги намочив? – сивий дядько, порівнявшись з Юлькою та Яриком, підхопив малого на руки.
- Ого! – задоволено крекнув той, опинившись на могутніх плечах.
- Дякую, - посміхнулася Юлька.
- А ви в Міжгір’я до родичів, мабуть, їхали? – запитав дядько.
- Ні. До мольфара, - відповіла Юлька, - піднімаючи комір вітрівки.
- До Стафійчука? Навіщо? Він наче й не приймає людей. Давненько вже. Років із десять.
- Я знаю. Але нам він сам сказав приїхати. Розумієте, коли Ярик тільки народився, хворів дуже. А дядько Мирослав його вилікував. Ми тоді десь із тиждень у Стафійчуків жили. Він зілля малому давав. Якісь ритуали проводив. І амулет дав. Покажи, Ярику!
- Ось! – малий звісив дядькові просто на ніс зеленувато-чорний камінець з отвором посередині, через який була просилена шкіряна мотузка.
- То моя мольфа, - гордо пояснив Ярик. – вона мене від астми вилікувала.
- Від астми?
- Так, - кивнула Юлька, - в Ярика дуже складна форма була, всі лікарі від нього відмовились. Казали, що з таким довше року не живуть. Я з тих пір всіх їх ненавиджу. А мольфар його швидко на ноги поставив, хоча і дотепер напади трапляються, та з тим що було не зрівняти, звісно.
- Он воно як… - задумано мовив попутник, а навіщо ж знову до мольфара?
- То ж він сам нам сказав. Коли Ярику сім років виповниться – приїхати обов’язково. Ось ми і приїхали. Майже, - посміхнулася Юлька.
- Розумію, - кивнув дядько, - А чого ж самі? Де мама з татом?
Юлька стрепенулася, мов пташка підбита в польоті. Наче знову в душу зазирнули ненависні зимні очі.
- Вони загинули. В автокатастрофі, - завжди після цих слів серце Юльки зупинялося.
Перед очима в прискореному темпі змінювались кадри: телефонний дзвінок, розпачливий зойк тітки Дарини, натовп в квартирі, незнайомі обличчя, свічки, сльози. Дві наглухо закриті домовини, квіти, вінки. І яскравий спалах, від якого вигоріла на попіл свідомість:
- Блискавка! Їх убило блискавкою.
Юлька все ще не могла прийняти це. Називала загибель батьків автокатастрофою. Воно й справді було так. Блискавка вдарила в бензобак. Іноді таке трапляється. Юлька читала статистику, яка стверджувала, що таке бувало кілька разів за всю історію існування блискавок і бензобаків. Та не давала жодних відповідей на болючі запитання. Чому? Чому так? Чому саме з ними?
Дощ зовсім припинився. Лише з кудлатих соснових гілок злітали на землю важкі краплі. Вітер став холодним і пронизливим. Перехрестя вже давно залишилось позаду, та з транспортом було не густо. Переповнена маршрутка, трактор та «наворочена» автівка з тонованими вікнами. Зрозуміло, що ніхто не зупинився.
І все ж бідолашним жертвам негоди посміхнулася доля. Туристам вдалось зупинити критий ЗІЛ. Щасливі люди поспіхом вантажились в кузов. Вусань підійшов до дверцят кабіни, перегородивши плечима шлях іншим охочим, закинув в кабіну Ярика і допоміг сісти Юльці.
- Щасти вам, - махнув рукою, і, замість того, щоб сісти в машину, повернув назад, у напрямку автобуса.
Машина рушила. Юлька здивовано дивилась на свого помічника, доки той не зник за деревами.
Швидко в’їхали в Міжгір’я. ЗІЛ зупинився біля кафе, в якому вирішив пообідати водій. Барвистий дерев’яний будиночок в гуцульському стилі, оточений викладеними плиткою доріжками, синіми ялинками, стриженими клумбами та вазонами на стінах, якось вибивався із похмурого пейзажу довкола.
- Ко-ли-ба, - прочитав по складах Ярик.
- Юлько, що таке Колиба?
- Хата. Для пастухів.
- Там живуть пастухи?
- Там ніхто не живе. Кафе так називається.
- Кафе? Я їсти хочу.
Із прочинених дверей Колиби, справді, пахло смачно й затишно. Юлька попрямувала з братиком до входу, біля якого стояло кілька автівок.
- Юлько, дивись, - малий показував пальцем на великого дерев’яного ведмедя з прапором України в лапах.
- Хочу з ним фото!
Юлька знизала плечима, зробила кілька кадрів. Дивина та й годі, бо зазвичай Ярика неможливо було заставити сфотографуватись. Хоча ведмідь і справді був нічогенький. Юлька зібралася ще раз клацнути камерою, коли під пронизливий виск гальм в кроці від них розвернулася чорна «акура», на льоту паркуючись в найближчій калюжі. З-під її шляхетних коліс на Юльку хлинув брудний водоспад.
Бідолашна застигла від несподіванки.
- Козел! - втамувавши бажання висловитись більш колоритно, - прошепотіла вона.
- Хочеш - у вухо йому дам? – стиснув кулачки братик.
- Не треба, дякую, - посміхнулась, трохи отямившись, Юлька, - ходім їсти.
Вони увійшли в Колибу.Юлька посадила Ярика на встеленій овчиною лаві за великим дерев’яним столом, так що видно було тільки його кирпатого носа, і пішла дати лад одягу. Виходячи з туалетної кімнати наткнулася на свого кривдника. П’яно хитнувшись, він дихнув їй в обличчя міцним перегаром. На подив Юльки хам не скидався на типового мажора, принаймні зовні. Проста чорна сорочка, трохи замала в широких плечах, срібний хрестик на грудях, звичайні джинси. Великі темні окуляри закривали пів засмаглого обличчя. Можливо через них Юльці не вдалося визначити його вік. Та в будь-якому разі йому не було більше тридцяти.
За горе-водієм ішла жінка. Витончена та елегантна, вона викликала німий захват у Юльки. Висока блондинка, стрижена дуже коротко – під їжачок, що тільки підкреслювало красу правильних рис. Виразні великі очі. Чорна сукня аж надто вдало сиділа на стрункій фігурі. Юлька зітхнула, і опустила очі. Ніколи їй не вдасться виглядати ось так бездоганно, як ця жінка.
Юлька не любила себе. Видавалась собі надто «пацанською» та простою. Неслухняне русяве волосся з мідним відливом, надто худі і довгі руки, маленькі груди із смішними настовбурченими сосками, - все це видавалося дуже далеким від ідеалу.
Пропустивши парочку, Юлька повернулася до Ярика, який жваво спілкувався з офіціантом.
- Юлько, хочу банош, кремзлики і морозиво, - повідомив сестрі поважно.
- Банош? Там шкварки, ти їстимеш? – перепитала Юлька, знаючи вибагливі смаки брата.
- Буду, там гриби.
- Гаразд. Тоді, принесіть два баноші, одні кремзлики…
- Морозиво, - натхненно продовжив Ярик.
- Морозиво, - зітхнула Юлька, - і чай.
- Трав’яний, чи чорний?
- Трав’яний.
Офіціант підморгнув Ярику і подався виконувати замовлення. Малий посидів може яку хвилину, і заходився досліджувати територію, заглядаючи в кожен закуток. Юлька краєм ока стежила за ним, стомлено опершись спиною на дерев’яну стіну Колиби. Навпроти водій «акури» пив уже другу чашку кави, так і не знявши темних окулярів. Блондинка щось тихо говорила йому. Він понуро кивав. Юлька невільно прислухалась до розмови.
- Ти не зробиш того, обіцяй, - знервовано говорила жінка, - поклавши долоню на його тремтячу руку.
- Не зроблю… чому? – він зняв окуляри. Мутні, сірі очі із великими темними колами під ними, дивились на співрозмовницю з ледь помітним болем та нерозумінням.
- Тому, що я прошу тебе.
Він скривився, наче від болю. Взяв зі столу пляшку мінералки, відкоркував і довго пив з горла, закинувши назад голову. Нарешті звів на неї почервонілі, сповнені відчаю очі.
- Мені страшно, Олю.
- Заспокойся, - вона ніжно торкнулася його плеча.
Нарешті принесли замовлення і Юлька ледве докликалася Ярика, який геть забув, що тільки-но сильно хотів їсти.Всю увагу малого захопив величний крук у кованій клітці. Чорний птах на ймення Яків,за словами офіціанта, вмів розмовляти, щоправда, робив це неохоче, у рідкісних випадках. Ярик вирішив дочекатись рідкісного випадку, і всіляко намагався витягнути з крука бодай слово.
- Ну, скажи: «Яша- хороший», ну, давай! - вмовляв впертого птаха.
І, навіть, сидячи за столом із ложкою в руках, постійно обертався, позираючи на клітку. Юлька поволі їла гарячий банош. Трохи схожий на мамин, із легким запахом диму та білих грибів. Мама часто готувала закарпатські страви, бо була звідси родом.
Задумавшись, Юлька ненадовго втратила з поля зору братика, який швидко повибирав зі страви всі гриби і тепер понуро копирсав виделкою в тарілці. Повернув її до реальності гучний вигук власника «акури». Юлька здивовано поглянула на нього і оторопіла – бідолаха витирав жовту кашу, що дивним чином нагадувала банош, з рукава сорочки. Мить – і нова порція жовтої субстанції поцілила йому поміж очей. Жертва баноша «згадала родичів». Юлька пополотніла. Вхопила Ярика за руку, в якій той тримав знаряддя злочину – виделку. Поклавши на неї трохи каші він якраз готувався вистрілити втретє.
- Негайно припини! Що витворяєш?
- Це кривава вендета! - обурився малий.
Жертва вендети витерла з обличчя мамалигу, для чогось наділа окуляри і підвелася. Юлька відчула мороз на шкірі.
- Слухай сюди, малий, - він схилився над Яриком, - зараз я візьму он ту сокиру, - показав рукою на стіну, де висіла стилізована бартка, - розрубаю твій череп, дістану звідти такий маленький, жалюгідний мозок. Підсмажу його. І з’їм. Ти зрозумів?
- Зрозумів, - серйозно кивнув Ярик, дивлячись ворогові просто в рот.
- А ну, відчепіться від дитини! – закричала Юлька.
- Оресте, ходімо, нам час! – підвелася із-за столика його супутниця.
Орест поволі рушив до виходу. Чергова порція баношу догнала парочку вже біля дверей.
- Дивитись за дитиною треба! – обурилася Ольга, виплутуючи з волосся липкий шкварок.
- Ярику, не смій так робити ніколи! – червоніючи, закричала Юлька.
- Кара! Не втечеш! Карраа! – каркнув раптом Яша, якраз в момент, коли парочка порівнялася з кліткою.
Від несподіванки всі заніміли. Тиша просто тиснула на вуха, мов стала матеріальною. Орест застиг на порозі Колиби. Юлька сиділа, невідривно дивлячись в чорні намистинки очей крука. Не залишало відчуття, що її теж стосується епічна промова птаха.
- Супер Яків! А офіціант казав, що він лише «Яша - хороший», вміє! – втішився Ярик.
Блондинка, отямившись, підштовхнула остовпілого Ореста до виходу. Юлька кинулась до стійки за рахунком. Швидко розплатившись, вони вийшли на вулицю. Вітер плюнув в обличчя дрібненькою мжичкою. Ярик зіщулився від холоду. Юлька натягнула на нього каптур, і міцно тримаючи за руку пішла тротуаром.
- Пусти, не тягни мене! Я – дорослий, - голосно протестував малий.
- І не мрій. Ні на секунду без нагляду не залишу. Аби потім від сорому не згоріти! – виказувала йому Юлька.
Діставшись до автобусної зупинки, Юлька довго читала табличку з маршрутами автобусів. Не знайшовши нічого, підійшла до старенької бабусі під величезною рожевою парасолькою.
- Не підкажете, як до Мерешора доїхати?
- До Мерешора кажеш? То-то зараз нічого не їде. Аж ввечері. Тобі дитино, або попутку треба ловити, або таксі, - поважно киваючи головою, наче погоджуючись сама з собою, відповіла бабуся.
- Дякую, - пробурмотіла Юлька.
Поглянувши на посинілого Ярика, вона рушила до кількох авто з жовтими шашечками.
- За скільки до Мерешора довезете? – спитала у вусатого водія, що понуро палив, сидячи на капоті синьої «копійки» з пожованим крилом.
- Шість гривень кілометр. В нездалу погоду – сім. Погода - нездала, - пускаючи в небо кільця, відповів водій.
Юлька відійшла. Двічі порахувала гроші.
- Гаразд, їдьмо.
В шедеврі радянської автопромисловості було зимно, брудно і пахло бензином. Копійка пчихнула й завелася, рокочучи, мов підбитий літак.
За вікном пливли, вкриті синьою імлою гори, втішаючи та заколисуючи. В кількох метрах від траси вилась, збурена дощем, Теребля, зблискуючи то справа, то зліва, то пробігаючи під мостом. Дерева вздовж дороги кивали обважнілими від вологи кронами. Минули кілька похилених хатин, дерев’яну капличку, аж зчорнілу від часу. Десь за півгодини в’їхали в село. Різнокаліберні хати невесело позирали на копійку заплаканими шибами. На перехресті довелось пригальмувати – по дорозі поважно ішла ряба корова з обламаним лівим рогом. Дзвіночок на шиї мелодійно побрязкував в такт її поважної ходи. За коровою дріботіло чорне телятко із білою відмітиною на чолі.
- Зірка, - посміхнулася Юлька.
- Де Зірка? – не зрозумів Ярик.
- Он. Телятко так звати.
- Ти звідки знаєш?
- Знаю.
- Ну все, приїхали, буркнув таксист.
Копійка зупинилася . Юлька дала водію триста гривень. Той довго шукав здачі в засмальцьованому портмоне та кишенях. Врешті віддав Юльці сотню.
- Най буде нині акція.
- Дякую, - посміхнулась Юлька.
Гуркочучи, мов німецький винищувач, копійка зникла з поля зору.
Юлька та Ярик мовчки брели безлюдною вулицею. Довкола було аж надто тихо. Юлька щосили намагалася пригадати, де знаходиться обійстя мольфара. Їй би спитати в кого-небудь, та всіх людей наче в Тереблю змило.
Нарешті хвилин за п’ятнадцять з’явилися ознаки життя. Повз Юльку, про щось стурбовано розмовляючи, швидко пройшли дві жінки, загорнуті в чорні хустини.
- А, добрий день! - закричала Юлька їм вслід. Ті здивовано обернулися.
- Ви не підкажете, де тут живе Стафійчук?
Жінки здивовано перезирнулись. Одна з них, мовчки вказала рукою на протилежний бік вулиці, де за розчахнутими кованими воротами багатого особняка зібралося певно все село.
- Юлько, Юлько, там хтось помер! – скрикнув Ярик.
Юлька мовчки перейшла вулицю. Із завмираючим серцем увійшла в натовп. Це не він. Не мольфар. Так не може бути. Переконувала сама себе, вглядаючись в обличчя людей. Запитання, яке необхідно було задати, кісткою стояло в горлі. Юлька не наважувалась ось так просто дізнатись страшну правду. Що ж тепер буде з Яриком? Що?
Намагаючись заспокоїтись, окинула поглядом подвір’я. Великий двоповерховий будинок з кам’яними сутеринами та дерев’яним верхом під новенькою коричневою метало-черепицею, свідчив про не аби-які статки мольфара. Як і великий гараж на два авто з відчиненими воротами. Юлька одразу помітила в ньому чорну «акуру». Без сумніву, ту саму «акуру». Вона не встигла навіть здивуватись, як з хати вийшов п’яниця Орест. За ним вибігла молода ще, та вбрана, мов стара баба, жінка.
На її смаглявому обличчі, майже не було зморшок. Лише сіточка промінчиків біля згаслих очей, в яких зрідка спалахував живий іскристий вогник. Довга чорна спідниця з широким подолком до самих п’ят, в’язаний светр, що обтягнув високі повні груди, овечий киптар. З-під чорної мережної хустини вибилося пасмо смолянисто-чорного волосся.
- Василина… - прошепотів хтось в натовпі.
Юлька пригадувала, що Василиною звали дружину, а тепер уже видно, вдову мольфара. Вони жили удвох, тож померти в цьому домі крім мольфара більше нікому. Юлька лише важко зітхнула, похапцем зазирнувши в обличчя Василини. Аж обпекло її холодом від цього відсутнього, наче мертвого виразу. Ні скорбота, ні сум, ні відчай, ні одне з відомих Юльці звичайних почуттів не відображалося в її обсидіанових очах. Лише надлюдський страх. Не той, панічний, що заставляє серце швидко битися, розганяючи адреналін по венах. Геть інший – колючо-зимний, здатний зупинити серце, перетворюючи людину на камінь. Лише неймовірна сила волі здатна змусити діяти в такому стані. У Василини вочевидь сила волі була саме такою.
- Зачекай, Оресте, прошу, вислухай… - безбарвним голосом просила вона, зазираючи у вічі п’яному Оресту.Той стояв, ледь похитуючись, і намагався запалити цигарку, та запальничка все не піддавалась йому.
- Чого вам треба?! – врешті кинувши запальничку просто під ноги, вищирився він.
- Подумай ще раз, дитино. Може все ж не відступишся? – благала, з примарною надією в голосі.
Натовп захвилювався, мов збурене море, й різко стих, дослухаючись.
- Я не можу… зрозумійте, не можу, – раптом побліднувши, мовив Орест.
- А що ж то буде, Орестику? - з плачем в голосі запитала Василина.
Той стояв мовчки, мов приріс до порога, перетворившись на кам’яну статую. Лише видно було як ходять желваки на його обличчі. Врешті Василину покликали. Наче отямившись від сну, вона повернулась в будинок. Орест, махнувши рукою, рушив до машини. Сів за кермо, ляснув дверцятами так, що люди аж здригнулися. Всупереч очікуванням Юльки машина не завелася. Видно Орест просто вирішив сховатись в авто від надокучливої вдови.
На людей це маленьке шоу справило не аби яке враження. І без того перестрашені, вони просто поринули у ступор.
- Відступився…
- Що ж то тепер буде? – шепотіла худенька бабця в синьому дощовому плащі, яка стояла поруч з Юлькою.
І справді. Юлька гадки не мала, що буде. І що тепер їй робити теж не знала. Повертатися в Міжгір’я? Та чи встигне вона сісти на останній автобус до Львова... Від невтішних думок відірвала та сама бабця, що бідкалася поруч.
- А ти доню, наче й не місцева?
- Ні, я до мольфара брата привезла. От тільки пізно, нажаль.
- До Мирослава? Та ж він уже хто знає, скілько років не мольфарит. Може то ти до Василини?
- Василини?
- А так. Вона потроху зіллям лікує, та й ворожить, то до неї люди їздять, не до покійника. А що малому є? Слабує? – бабця лагідно поглянула на Ярика.
- Ну, так, - не бажаючи вдаватись в подробиці, кивнула Юлька. У неї з’явилась примарна надія. Може Василина зуміє якось Ярику зарадити. Поволі продираючись крізь натовп, Юлька рушила до дому мольфара.
Найважче було ступити на поріг. Знову відчути важкий запах тліючого воску, вдихнути солодкуватий дух смерті.
Минувши вузенький передпокій, опинилась у великій вітальні, холодній та білій, мов операційна. Вся кімната була обставлена високими дерев’яними підсвічниками. Свічі кадили, здіймаючи до ідеально-білої стелі цівки їдкого диму. Юльку здивував аж надто аскетичний інтер’єр мольфарової вітальні. Диван в кутку, вкритий овчиною. Килим із зображенням Ісуса Христа в образі доброго пастора з ягнятком. Ото й вся обстановка. У великому каміні тріскотіли дрова, та здавалося, вогонь не грів, мов намальований. Його полум’я віддзеркалювалось у величезній плазмі, що, направду, займала пів протилежної стіни. Світло-бежевий килим на підлозі вкрили целофаном, аби не забруднили відвідувачі. Їх зрештою в кімнаті було зовсім небагато. Елегантна супутниця Ореста та кілька старших жінок, що мовчки сиділи, дивлячись на вогонь в каміні.
Посеред кімнати на великому, вкритому вишиваним чорним муліне крижмом, столі лежав мольфар в багатому гуцульському вбранні . Жовтий маленький та зморщений, він нагадував мумію. Поряд із його головою лежала кресаня з пером, з іншого боку на подушці – дримба та дивної форми ніж із потемнілою дерев’яною ручкою. Вогонь з каміна відблискував на сталевому лезі. Річ явно була старовинною. Ніж притягав до себе погляд, наче в Юльки замість очей в очицях були вставлені магніти. Стало зовсім моторошно.
Пригадавши, як годиться вести себе на похороні, вона впала на коліна перед домовиною. Ярик присів поряд із нею. Ватяною рукою перехрестилась.
- Отче Наш… - прошепотіла і затнулась, відчувши, що не може пригадати молитву. По шкірі пробігли електричні розряди.
- Ти, що єси… єси… - відчуваючи, що летить у провалля бурмотіла вона.
Врешті, безплідно поворушивши губами, підвелася.
- Слава Ісусу Христу! – привіталась тихо, і всі три бабусі, що сиділи на дерев’яних табуретах поруч із домовиною, повернули в її бік голови, мов грифи, що відчули здобич.
- Слава навіки!
- Юлько, це ж він, мольфар! – скрикнув Ярик.
- Юленько! – на порозі кімнати стояла Василина.
- Тьотю Василино, ми приїхали, як пан Мирослав казав… - опустила очі Юлька, вмить опинившись в обіймах вдови.
- Юленько… Пізно, доню, приїхали, - вона лагідно подивилась на Ярика, поклавши йому на голову руку.
- А ви? Ви ж вмієте зіллям лікувати, - прошепотіла, бліднучи, Юлька.
- Не в зіллі сила, в його слові, в його волі, - Василина вказувала поглядом на домовину.
- Добре, то ми підем, вибачте, - Юлька не впізнала власного голосу.
- Куди ж підете? Залишайтесь. Я вам нагорі постелю.
- Дякую… - пропозиція вдови викликала двоякі відчуття. З одного боку втомлена Юлька тішилась, що не доведеться шукати ночівлі, чи повертатись в Міжгір’я. А з іншого… Юлька скоса поглянула на домовину.
- Та ви голодні з дороги? Я скажу, най вас нагодують…
- Нічого не треба, ми поїли, тьотю Василино.
Раптом з вулиці долинув звук. Глибокий та тужливий голос Карпат. Саме так називала його в дитинстві Юлька, відмовляючись повірити, що так звучить музичний інструмент. Тому, що то був саме голос – живий, тремтливий, пронизливий до болю.
- Трембітають, - тихо мовила Василина, визирнувши у вікно.
Юлька теж підійшла до вікна зазирнула за грубу полотняну гардину.
В дворі двоє старших чоловіків дули в трембіти, до яких були прив’язані невеликі згортки – калачі – своєрідна плата за музичні послуги.
Плач трембіт підіймався вгору, краючи серце смерекового лісу, і довго бринів відлунням, граючи на невидимих струнах десь глибоко в серці.
Люди на подвір’ї почали розступатись, пропускаючи священика. Чоловіки несли хоругви. Молодий, світловолосий отець та сухенький чорнявий дяк з хористами зайшли до хати. За ними в дім рушили й інші люди.
«Благословен Бог наш! Завжди, присно і навіки вічні…» - почав священик.
Приємний голос - подумала Юлька, - у священників рідко бувають приємні голоси.
Раптом від протягу голосно гримнули двері. Вітер за вікном протяжно завив. Люди злякано перезирнулись.
Священик судомно ковтнув слину, продовжуючи читати псалом:
«На гаспида і василіска наступиш, і потопчеш льва і змія. . Бо на мене він уповав, і вирятую його; покрию його, бо пізнав ім’я моє…»
Із чорно-фіолетової хмари повалив град, величиною із добру сливку. За вікном майже стемніло. Люди, що залишались у дворі, кинулись в дім, в паніці й штовханині валячи сперті на стіну хоругви просто в калюжу.
«Слава Отцю, і Сину, І Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.» – бліднучи, співав отець.
Вікно розчахнулося. З тужливим виттям вітер увірвався в кімнату, загасив свічки, жбурнув фіранку в камін. Тканина тут же зайнялась, вогонь хутко злетів догори, добираючись до карнизу.
Заверещали жінки.
- «Алилуя, алилуя, алилуя, слава Тобі Боже!» - пронизливим альтом заспівали бабусі хористки. Люди, які щойно ломились в дім, кинулись у зворотному напрямку, хрестячись находу.
Вдова зірвала з вікна палаючу гардину, кинула її на підлогу й заходилась топтати ногами, та раптом застигла на місці. Беззвучно хапаючи ротом повітря, вона вказувала рукою у двір.
- Що то… Боже мій… - голосно гримнувши, Василина ледь встигла зачинити вікно.
Юлька визирнула у двір і остовпіла. Завиваючи на різні голоси, вітер сплітав хмари у чорно-сивий джгут. Дихання перехопило від здвоєного відчуття жаху й захоплення. Смерч швидко насувався на дім мольфара, поглинаючи все на своєму шляху. Вирвав і тут же пожер молоду берізку, що росла на подвір’ї, зелені кущики самшиту, стіл, приготований для прощання з померлим, розкидані по двору хоругви. Діставшись даху, закрутив сувоєм покрівлю. У повітрі літали обламані гілки, вінки, насуплений лик Святого Миколая, відірваний від хоругви. Вирва стогнала й росла, загрожуючи справжнім лихом. Мов зачарована, Юлька дивилась на кришку домовини, що летіла у повітрі. Люди застигли, приречено дивлячись у вічі смерті.
Раптом, Василина, мов ошаліла, кинулась з хати назустріч вирві.
- Трембітайте!!! – страшно прокричала вона до музик, що ледь живі з переляку, сховались під навісом біля клуні.
- Трембітайте, хлопці, трембітайте!
Оговтавшись, вони жваво задули у трембіти.
Вирва зупинилась, крутячись на місці. Потім по-вовчому завила, витягнулась. Із страшенною силою й люттю закинула кришку гробу у вікно, й розповзлась по подвір’ю сивим туманом. Вікно із печальним дзенькотом розлетілось гострими скалками. Юлька ледве встигла відскочити, прикривши руками голову оторопілого Ярика. В зап’ястя впився великий гострий шматок. Вона витягла його й притислась до рани губами, злизуючи кров. Поруч, впавши на коліна, давився власною кров’ю священик. Величезний шматок скла стирчав з його горла. Люди тремтіли й хрестились, повторюючи Отче Наш та Богородице.
Першою отямилась, супутниця Ореста – Ольга.
- Василино, викликайте швидку! – крикнула вона господині, лише та з’явилась на порозі. Сама схилилась над священиком, сильним рухом висмикнула скло з горла бідолахи. Той захрипів і впав на спину задихаючись.
- Мені потрібна трубка! – закричала Ольга, - може кулькова ручка є в когось?!
Юлька швидко метнулась до сумки, яку залишила у передпокої. Взяла пачку Ярикових фломастерів, подала Ользі. Та швидко випотрошила один із них й вставила у горло священика. Отець сіпнувся, судомно вдихнув й затих, витягнувшись на підлозі.
- Матінко Божа! Помер! – скрикнула якась нервова жіночка і зайшлася плачем.
- Та най би тебе лиха година не втрафила! – обурилась сухенька бабця в збитій на бік хустині, - живий, лиш без свідомості.
Ольга сиділа поруч із отцем на підлозі, перевіряючи пульс.
Люди поволі оговтувались. Чулися вигуки, схлипування, уривки молитов. Жінки намагались дати раду безладу в кімнаті – витирали кров з підлоги, збирали скло, підіймали підсвічники, розкидані по хаті вінки та квіти.
- Ти як? Дуже злякався? – запитала Юлька в братика, який мовчки дивився на все великими здивованими очима.
- Нє, не дуже, - тремтячим голосом відповів відважний Ярик, - а отець виживе?
- Виживе…
Погляд Юльки впав на покійного. Мольфар лежав незворушно, випромінюючи спокій. На міцно стиснутих чорних вустах грала якась диявольська подоба посмішки. Юлька ніяк не могла пригадати, чи посміхався дядько Мирослав до розгулу стихії.
Нарешті почулась сирена швидкої допомоги. У вітальню увійшов високий лисий фельдшер та огрядна молоденька медсестра. Вони схилились над отцем. Оглянувши потерпілого, про щось пошепотіли з Ольгою. Нарешті водій швидкої приніс ноші, на які поклали священика.
А най тя фрас пуб’є! Куди ж вперед ногами іроди! – плеснула себе по колінах бабуся, коли священика понесли з кімнати.
Не вмикаючи сирени, швидка поволі рушила з подвір’я.
- Говорити вже не зможе! Я чула, як дохтур Ользі шептав, - із поважним виглядом повідомляла всім повненька жіночка років п’ятдесяти у сірій сукні з подертим рукавом.
- От лихо! Такий же голос мав ангельський!
- От нещастя… - бідкались люди.
