Ішла містом, ніби крізь сивий туман продиралася.
А ось і кафе. Те саме, де місяць тому випадково його стріла. Тоді втекла – недоречною, непотрібною, пустою малася бути зустріч, якби така трапилася. Зараз же…
Відкрила двері, ступила до зали.
Повела очима по відвідувачах. Спиною сидів до неї – а впізнала. Сам сидів, цмолив пиво з пляшки.
– Здоров, Романе, – не чекаючи запрошення, присіла поруч.
– А-а, Рая, – мовив байдуже. – Здоров, здоров.
– Як поживаєш? – продовжувала.
– А ти ніби не знаєш, ніби не чула? – вишкірився зло. – Наче глухою прожила двадцять літ у місті, а воно, німе, так тобі нічого й не донесло.
– Та ні, я знаю, що сидів ти…
– Хіба раз? – поправив.
– Так то минуле… – знайшлася на слові.
– Минуле й майбутнє іноді так переплетені, що не розірвеш, – тягнув пивце, – все в одне спаюється, й те одне – моє життя. Воно тобі потрібне, що ти до нього потикаєшся?
– Я не потикаюся, – заперечила, – мені просто цікаво, як-не-як, кохали колись…
– Це хто кохав? – аж підскочив. – Ти?
– І я теж.
– Ха-ха-ха-ха! – реготів, аж відвідувачі озиралися. – Чого витріщилися, виродки? – гукнув до зали королем колишнім. – Та ти смерділа, а не кохала, Райко. В тобі ж не було того вічного двигуна, що палахкотів у мені. Я тебе, суку погану, досі не можу виполоти з серця. Де не ходжу, що вже не п’ю на віку – а двигун горить. А ти… Та ти ж потухла, ще й не загорівшись. Ти думаєш, я не оженився тому, що весь вік по тюрмах? Якби ж то… Та що з тобою, шмарою, говорити. Йди геть.
– Не піду, – не зрушила з місця. – Ти не був у моїй душі, ти не бачив, що там горить, а що тухне, ти мене кохав, але в душі не був. Не дивися звіром, не май за шмару – бо не був, то й судити не годен.
– А що, невже кохала? – якось аж не повірив.
– А що ти думав?! – крикнула. – Та я зітліла тобою! Але… Ось ці кляті папірці… – жбурнула перед його очі жменю грошей. – Кожному двигуну потрібне пальне. Чи я була дурна, чи ти не наполегливий – одним словом, світ такий косий, що як не йди, а рівно не йтимеш. Прощай.
– Раю, – схопив за руку.
– Геть! – тікала.
– Раю! – мчав слідом.
Щосили грюкнула дверима, помчала вулицею.
Та наздогнав. У якомусь закапелку, куди звернула, наздогнав-таки.
- Раю…
Глянула в очі.
– Раю, – припав до вуст, не цілував, їв їх поїдом і насититися не міг.
– Я не піду назад до Дмитра, – мовила вже в кімнаті, в ліжку, віддавшись Роману сповна.
– Але ж у мене ні кола, ні двора, – рвав на собі чуба. – Кімната ця – й та винайнята. Тюрмак я, Раю. Весь вік грабував – і голий.
– Грабував – не знаю, добре це чи погано. Але чи ти вбивав? – наразі запитала.
– А це тебе страшить?
– Не знаю.
– Ти можеш устати зараз і піти, але брехати не буду – вбивав. І не раз. Але не всі мої вбивства спливали по судах. Частіше судили за розбій.
– За що тебе судили – мені по барабану, – мовила. – А ще раз убити зможеш?
– Для тебе? – поцікавився.
– Для нас, – поправила.
– Кого?
– Мужа мого, Дмитра Івуля. Він же багатій, обставимо, як пограбування. Тебе я відмажу, щоб не запідозрили, з часом поберемося. Ромо, рідний мій, не можна ж вік топити в болоті, коли є шанс зійти на суху стежку.
– Мокру, – поправив.
– Що?
– Стежка буде мокрою, – уточнив.
– На біса тобі ті стежки? – схопилася. – Я більше за все хочу бути з тобою. А ти… Що хочеш ти?
– Я двадцять років чекав цієї миті, а ти ще й питаєш? – майже образився.
– Тоді слухай, – керувала. – Сьогодні що, п’ятниця? Отже, в неділю ввечері й порішиш. День вихідний, Божий день, Дмитру буде легко помирати, та й нам Бог у свій день допоможе.
– У чому, у вбивстві? – оскалився Роман.
– В любові, – поправила. – Бог, знаєш, полюбляє вічні двигуни, він їх по всім космосі понатикував, невже не спроможеться на творення ще одного – в наших душах?
Роман знизав плечима.
– Тільки ж я тебе прошу, – благала вбивцю, – стріляй моєму чоловікові в голову. Щоби помер відразу. Щоб не мучився. Щоб тільки ж не мучився.
У неділю по обіді Раїса об’явила Дмитру:
– Знаєш, Митю, я два дні думала, обмірковувала все, й погоджуюся врешті-решт, що твої дочки такі ж твої діти, як і наш Стасик.
– Це добре, – мовив Дмитро, – бо я однак завтра мався йти до нотаріуса. Але коли така твоя воля, то й похід мій буде полегшений. І ще одне – давай зателефонуємо Стасику та здивуємо його, що в нього є сестри.
– Завтра вже, – махнула рукою. – Давай краще сьогодні відкоркуємо пляшку вина та гарно вип’ємо, аби, що б не було, а ми були щасливі.
– Згода, – погодився Дмитро. – Моя ти кохана, – потягнувся рукою до кіс.
– Не смій! – скочила. – Не смій, Митю, не рви замків на душі, хай постоїть замкненою.
Пили вино та вечеряли мовчки.
В тім мовчанні й звечорілося.
У хвіртці пролунав дзвінок.
– Якого це бенеря принесла в таку пору? – вилаявся чоловік.
– Я гляну, – схопилася, кинулася в передпокій до монітора.
– Це бухгалтер твій, – гукнула.
– То відкрий хвіртку й двері, хай заходить.
– А псів хто з цепу спустив?
– От матері його ковінька, – вилаявся чоловік і почовп надвір. – Що там за терміновість така, невже не можна було просто зателефонувати? – буркотів по дорозі.
Закрив собак, пішов до хвіртки.
А вона, Раїса, припала до вікна. Вона заломила руки, вона кусала до крові губи й одно просила не знати й кого:
– Тільки в голову, щоб не мучився. Щоб тільки ж не мучився.
Чоловік тим часом відкрив хвіртку.
– Прошу до господи, Тамаро Олексіївно, – мовив у темряву та, розвернувшись, пішов до хати.
Роман з’явився у хвіртці, як тать. Він блискавично витягнув з-за пояса пістоля з глушником, пролунало – «пук» – і Дмитро з діркою в потилиці звалився долі.
– Ма-мо, – осідала Раїса по стіні.
Та треба було вставати, треба було здійматися й над собою, і над світом.
– Що тут грабувати? – Роман на порозі.
– Он там у серванті покопирсайся трохи. Потім ще в кабінеті… – рекомендувала.
Роман припав до серванта, заходився викидати звідти різний дріб’язок.
– Господи, допоможи, – взяла до рук шаблюку, ще ту, з громадянської колишньої війни, що в Дмитровому роду йшла по поколіннях, як реліквія.
Підійшла тихенько до Романа ззаду, замахнулася.
– Раю, – обернувся невчасно.
Голова від тіла розбишаки відлетіла, як гарбуз, з розмаху вдарилася в скло на дверцятах серванта, розбила його й застигла між кришталю на полиці.
Обезголовлене ж тіло валилося на підлогу разом із шаблюкою з Раїсиних рук.
– От і все, хлопці, – мовила втомлено жінка. – От і все.
– Ти пробач, Романе, але вічних двигунів у душі не вміщається багато, він там завжди лишень один, – продовжувала. – І не для тебе він був суджений.
– А ти, Митю, теж пробач. Бо я тебе пробачити не можу. Я ж весь вік була для тебе, а ти притяг у нього ще когось. І майбутнє нашого Стасика хотів уділити й ще комусь. Не дам, Митре, не дам. У моєму серці палає вічний двигун, і навіть якщо ти вигорів для нього до цурки, він не зупиниться, ні, він горітиме сином, навіть коли для цього доведеться спопелити весь світ. Пробач, Митре, ти сам підписав собі вирок довбанутим своїм заповітом зради нашого сина, сиріч, любові нашої. Пробач за вбивцю зі сторони, пробач, що не сама встромила тобі ножа в зрадливе твоє серце – не змогла б, люблю ж. І ще пробач за раз на віку не з тобою розділене ложе – вічний двигун любові іноді потребує такого пального, що аж дурман стоїть над світом.
Тим часом світ не дуже й дослухався до жіночого шепоту, він потребував дії – треба було бігти голосити над Дмитром, телефонувати в міліцію, повідомляти про вбивство, грабунок, захист від грабіжника, треба було телефонувати сину, готуватися до похорону.
Треба було жити далі.
Вічний двигун, він же ж вічний, доки живеш.
І чи вічний він узагалі, якщо його зупиняє смерть.
І чи зупиняє його смерть?
Чиясь – точно ні.
А своя?
Про те не знати.
Життя ж бо – простір, сколочений вітром.
А що є вітром?
Ти сам.
А поза вітром тоді що?
І чи є щось узагалі?
Окрім вічних двигунів, які наука заперечує, а людина одно шукає й шукає.
