На мить зависаючи в повітрі, один з моїх вказівних пальців лягає на пласку сіру кнопку. Літери на екрані оживають, починають кружляти в схожому на вальс танку, ховаються одна за одну, зникають. Шкода витраченого часу. Але той абзац був жалюгідним. Професіонали так не працюють. Невже я стаю схожим на Романа?
Я не хочу отримати попередження першого рівня, але за останню добу робота над моїй звітом зовсім не просунулась. І моя компетентність тут ні до чого. Я просто не уявляю, що писати…
Змушую себе повернутися до попереднього запису, який вже давно має бути завершеним. Вивівши магнітний самописець на чистий аркуш, промовляю вголос слова, які одразу з’являються на екрані:
«Об’єкт працює», – зупиняюся, невдоволено кривлячись. Маю чітке визначення того, що люди називають працею, закарбоване в моєму посібнику з «Людинології». Тільки воно не зовсім підходить до того, чим займається мій піддослідний.
«Деякий час чоловік водить рукою по порожньому аркушу, згодом пише коротенький абзац, запиваючи чи не кожне слово великим ковтком темної каламутної рідини зі стійким специфічним запахом. Тут її називають кавою.
Відходить до вікна, відхиляє фіранку, бурмоче собі під ніс щось нерозбірливе. Пише ручкою щось в себе на долоні. Чухає потилицю. В унісон з дрібною волохатою істотою, яка нахабно розляглася на його канапі.
Повертається до написаних рядків. Перечитує їх, вносить правки і рве аркуш на дрібні клапті. Засіває ними вилинялий килим зі слідами засохлої їжі. Обзиває себе нездарою і копає ногою стільця.
Зайнявши на канапі горизонтальне положення, вимикає телефон і до ранку займається тим, що називає «ловити хвилю». Тільки я не розумію значення цього вислову. Моря в місті немає. Лише нерівно зацементовані, подекуди пориті вибоїнами дороги».
******
«Об’єкт прокидається о п’ятій ранку. Одягнувшись, біжить до перемотаного в кількох місцях клейкою стрічкою ноутбуку. Підключається до Інтернету, заходить на літературний сайт, розміщує там третій розділ свого «Безвідсоткового зобов’язання». Відмічає щось у пошарпаному блокноті, задоволено потирає долоні.
Снідає вчорашніми грінками. Коли дзвонить мобільний, кривиться. Двадцять хвилин розмовляє із колишньою дружиною. Нахабно бреше, активно запевняючи, що в нього все супер. І на роботі, і так. Що він нарешті взявся за голову.
Перевіряє літературний сайт. Через відсутність рецензій повторно звинувачує себе у бездарності.
Лишаючи на столі немитий посуд, виходить на вулицю. А за мить повертається за мобільним. Такий розгублений. Постійно щось втрачає, забуває. Одного разу він загубить свою голову, і навіть цього не помітить. Здається, тут так кажуть. Зустрічається в офісі з шефом-редактором столичного літературного журналу – високою білявою жінкою в бузковому одязі: задовгій майці або закороткій сукні. Не можу визначити. Критерії надто розмиті.
Вона кладе на простягнутий Романом рукопис руку із довжелезними нігтями дивної квадратної форми. На нігтях намальовані деформовані сонечка. Красно йому дякує. Гортаючи сторінки, розхвалює роботу. Щедро сипле компліментами, пророкуючи неймовірний успіх. Обіцяючи публікацію, не вважає за потрібне дякувати матеріально. Якщо маєш талант, повинен ним ділитися.
Залишивши редакцію, Роман перевіряє по мобільному той літературний сайт. Жодного відгуку. Підозріла тиша починає непокоїти автора. Що він зробив не так?
Дорогою додому зупиняється, ручкається зі знайомим. Помітивши на протилежному кінці вулиці свою колишню дружину, Любу, ховається за будівлю банку. Не хоче потрапляти їй на очі у своїх облізлих шатах. Соромиться старої потертої куртки. Збирає на нову, але зекономити не вдається. Вдома постійно щось ламається.
Решту дня піддослідний займається тим, про що краще не писати. Але мушу. Старші вимагають, щоб звіт був повним.
Роман п’є «Столичну» і скаржиться на життя своєму коту:
– Вони два слова не можуть зв’язати, а їх друкують. Обвішані нагородами, як циганки брязкальцями. Постійно хизуються тими дипломами, виставляють в мережах фото: «Я там», «Я з тим». Якась вакханалія. Краще б почитали класиків, підучити граматику.»
Не розумію цього захоплення ходячими хутряними виробами. Окрім неприємного запаху вони мають ще й кепський характер.
Ми, інопланетні створіння, невидимі для людського ока. Прозора однотонна субстанція. Але можу присягтися, що кіт Романа мене відчуває. Коли я наближаюся, істота нашорошується, займає оборонну позицію, шипить. Це не загрожує моїй безпеці або ходу дослідження. Але страшенно дратує…
*******
«Роман пише у товстому записнику:
«В калюжах відбивалося життя.
Вже пройдене. Обвітрені надії.
Летке і затхле, як уривок мрії…»
Той стан, який він називає «польотом фантазії», перериває стукіт у двері. До кімнати заходить огрядна панна невизначеного віку. Супиться, критично оглядає створений в кімнаті безлад. Надуває щоки, її погляд робиться суворим та їдким.
Вітаючись, нагадує про заборгованість по квартплаті. Роман чемно їй кланяється, обіцяє розрахуватися до кінця тижня. Занотовує необхідну суму в записник, вздовж і впоперек списаний ідеями для нових творів. Не здивуюся, якщо за кілька годин або навіть хвилин він не знайде того запису.
Кинувши оком на якийсь зі своїх нотатків, замріяно мружиться і лише через силу пригадує, що хтось від нього щось хотів. Коли жінка, помахавши перед його носом договором оренди, виходить, мій піддослідний перевіряє рецензії на сайті. Порожньо. Люди, які хвалили перші частини «Безвідсоткового зобов’язання», підступно мовчали про наступні.
Роман розвертається, пише до іншого, синього записника: «Воно знову зіграло зі мною злий жарт. Те оманливе і небезпечне відчуття своєї важливості». Сідає біля вікна. І на якийсь час просто «зависає»».
Ми не повинні перейматися проблемами своїх піддослідних. Але шкода його. Написали б вже хоч щось. Хіба забули, що й на людей поширюється те правило, вигадане кимось з їхніх літераторів? Вони відповідальні за того, кого приручили.
*******
«Об’єкт дістає з полиці товстелезну книжку, пробує читати. Але засинає вже на четвертій сторінці. Прокинувшись, сідає за черговий розділ свого оповідання. Та його вистачає лише на п’ять слів. Після чого малює ручкою жирну крапку, пробиваючи в папері дірку. Занотовує в синьому блокноті: «Писанина стала важкою працею. Муза змушує мене перетягувати каміння».
Знову нервується, шукаючи неіснуючі рецензії. І навіщо вони обіцяли читати? Письменники чимось схожі на маленьких дітей. Дав їм обіцянку – виконуй.
Помітивши, що вчора на сайт заглядав його старий знайомий, навіть наставник, вибухає гнівом. Той лишив рецензії під багатьма творами, а «Безвідсоткове зобов’язання» оминув. Він завжди засипав приятеля відгуками, а у відповідь отримував нуль цілих, нуль десятих уваги.
«Ну чому, чому вони всі мовчать? – запитує він кота, додаючи в свій чай серцеві краплі. – Я ж не прошу мене хвалити. Якщо я написав лайно, я хочу про це знати. Мені це необхідно!»
Обзиває товариша словами, які ніяк не може перекласти мій електронний тлумач. Повертається на сайт і під іншим ніком пише не надто схвальну відозву на один з його творів. А вже за годину спокійно спілкується з тим приятелем у соцмережі. Робить те, що раніше зневажав і називав «жебракуванням». Просить в нього рецензію.
Обережно заходить здалеку, натякає. А потім, психанувши, кидає товаришу посилання на свій твір і просить його висловити думку».
*******
«Роман довго блукає дорогою біля парку, вибираючи, під яку з машин краще кинутись. Вони пролітають повз на шаленій швидкості. Я панікую. На моїх очах ще не вмирала жодна людська істота. А я не маю дозволу у щось втручатися.
Несподівано одна із машин, біла легкова, схожа на велетенську комаху, сигналить, пригальмовує на узбіччі. З неї визирає чоловік в діловому костюмі. Він окликає Романа на ім'я.
Незнайомця звуть Максимом. Він один із приятелів мого піддослідного. Чоловіки йдуть до закуреного бару. Випивають. Розмовляють переважно про літературу.
Від пива Роман стає надто емоційним:
– Розумієш, мені хочеться щось сказати в літературі. Або хоча б прошепотіти, – нервово жестикулює він. – Не хочу бути повз. Просто не можу.
– То які проблеми? – щиро дивується Максим. – Пиши щось, подавайся на конкурси.
– Та подаюся…»
Пригадую, як кілька днів тому Роман готував для літературного конкурсу рукопис свого роману. Постійно щось переписував, переробляв. Майже не їв, спав по кілька хвилин в день. Споряджав твір на конкурс, наче доньку до шлюбу.
«– І що?
– Чекаю.
– Так можна прочекати вічність, – дзвенить кухлем його приятель. – Краще шукай знайомих серед видавців. Або заводь знайомих. Розумієш, яка тут система. Все дуже просто. Написав одну, другу книгу. Домовився. Видав. І бігай, піар. Ти зірка! Сів у потяг і їдеш.»
Розминаю пальці правої руки. Їх сім. І всі болять. Зі мною немає електронного самописця. Доводиться працювати ручкою. І як це роблять люди?
«– Це не для мене, – ображено відмахується Роман. – Я не хочу стати попсовиком. Набриднути читачам, зійти на одній з найближчих станцій. Прагну дійти того рівня майстерності, щоб лишатися одвічним пасажиром».
Повернувшись додому, об’єкт розсилає друзям меседжі про те, що покинув писати, взявся за голову і шукає роботу. Уважно вивчає оголошення в газетах, розносить фірмами резюме, яке трішки розмокло від вранішнього дощу.
Не пише.»
*******
«Романа запрошують на співбесіду. На посаду інженера. Він довго збирається, а ще довше блукає навколо високої сірої будівлі, розганяючи горобців і наражаючись на підозрілі погляди бабусь. Але так і не наважується зайти до середини.
Додому їде автобусом. Йому щастить отримати вільне місце. Сівши, Роман одразу заснув, схиливши голову на свою сусідку – огрядну жіночку поважного віку. Сприйнявши це за невдале залицяння, вона легенько штовхнула чоловіка ліктем.
Зійшовши не на своїй зупинці, Роман натрапляє на вуличний книжковий ярмарок. Витрачає на нові книги все, що було в гаманці, й навіть повертається за грошима додому.
Вгамувавши книжкову лихоманку, вночі вкотре замальовує фарбою для взуття потертості на своїй шкіряній куртці.»
*******
«Роман обіцяє собі не писати. Але в оголошеннях оминає увагою посади за спеціальністю. Вирішує, що має шукати творчу роботу. Інша йому просто «не смакуватиме».
За тиждень знаходить місце охоронця у книжковій крамниці. Дуже радіє цій посаді. І першого ж дня отримує догану за читання в робочі години.
Роман не пише свої оповідання. Але постійно бурмоче щось собі під ніс. А під час ленчу записав кілька слів на серветці. Згорнув її, заховав до верхньої кишені піджака. Ближче до серця.»
*******
«Останній день спостереження. Сьома ранку. Об’єкт сидить за столом з п’ятої. Зосереджено пише щось у нотатнику. Навколо тиша. Здається, навіть сонце, «навшпиньки» зазирнувши до його кімнати, одразу заховалося. Щоб не відлякати того невидимого звіра, якого тут кличуть Музою.»
Роман – мій сімнадцятий піддослідний. Я вже вивчав лікаря, бібліотекаря, водія, інженера, вченого, співака, гімнаста, актора, вантажника, механіка, поліцейського, сторожа, вчителя, лаборанта, геолога, хіміка. Але вперше мені так важко зі звітністю. Старші гніваються. У нашій інопланетній ієрархії цінується дисципліна та пунктуальність.
Та що я можу вдіяти? Я не уявляю, що писати. Які робити обрахунки, виводити формули і схеми. Жодної послідовності, жодного алгоритму дій. В голові цього письменника хаос. Його думки не піддаються жодній систематизації…
