Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44160
Рецензій: 86176

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.18

© Михайло Нечитайло, 24-01-2017
Гуде вітер надворі, гепає бляхою на хвіртці, свистить у чорну ніч, наче надумав просвистіти світ.
Хропе на ліжку прибулий з місячних роздумів Мирон Маркович, а вона, Ванда Михайлівна Пацюк, сидить на кухні над схололою чашкою чаю, зирить у безпросвітне вікно, за яким нічого, крім тьми, не видно, нічого, крім вітру, не чути – вечеряє чи мріє, чи сама до себе говорить, чи сповідується сама собі; чи просто сидить, наче затвердла – глянеш знадвору у вікно, нізащо не второпаєш.
Бо думка людська, це така птаха, що чи сидить на гнізді, чи пурхає над світом, чи якийсь харч довбе на гілляці – не побачиш, не почуєш, не вловиш ні в очі, ні в уші, ні руками; хіба просто відчуєш, що вона десь поряд є, а де і яка – не спізнати. Та чи й варто. Тут свої думки не завжди виловиш, що вже про чиїсь казати. Та й негоже чиїсь думки ловити. Бо якщо людина й буває зовсім вільною на цьому світі, то лишень у одному – в своїй думці.
Пряде Ванда Михайлівна свою думку, вишиває, а вітер, гучний вітер за вікном, він трутить морозом над світом, він ним віє, кидає на скло, й там, на скляній гладіні, раптом обморожує тонке павутиння думки й узором кладе на шибку. Залишається лише прочитати.
Життєві дороги – вони в думках, як перехрестя. Життєві принципи – як подорожні. Вони снують перехрестями, перевіряються на них суворим контролером – буднями, й або ж гинуть, знесилені безглуздою боротьбою, або ж кріпнуть, перемогами окрилені, та штурмують нові перехрестя чи до згину, чи до безмежжя.
Яка ж брехня є на землі. Не кимось придумана, своя власна. Звідки сила береться перти її з рота й розливати довкола. Як тільки посміли вуста чорнотою плювати: «Не вір, Гришо, що любов визначає буття».
Так брехати не можна. Це не брехня вже навіть – це самій собі прокляття, кілок осиковий у серце.
Не з буття ти випав, Гришо, у Вандин світ. Не буттям ти там селився, не буттям і вивітрюватися будеш. Скільки літ топтала баба землю, скільки літ порожню душу, як мішок, бур’янами набивала, та мішок рвався, бур’ян зітлівав, душа порожнім клунком теліпалась і теліпалась, хіба якісь стрази на зразок Олега Воскобойнікова чи Юрія Степановича її інколи обрамляли, але заполонити, сповнити, зробити повновидою душею, а не порожнім клунком, не спромоглися.
Душа чекала. Вона знала, що є на цім світі інша, якраз по ній, вона знала, бо вона – творець світу. Душі нас творять. Гришо, душі – все; а довколишнє – з них.
Душі наші сповнилися, Гришо. І…
І недорікуваті слова про відсутність любові, про гопак юнця з бабою на ліжку, як вінець світобудовних прагнень. Господи, як гидко.
Чого злякалася, Вандо? Що переповниться твоя душа Грицьковою, що збіжить, як молоко з перегрітої каструлі? Ні, напевно. То чого ж тоді злякалася, Вандо?
Іншої любові. Отієї Марининої, дітей Грицькових любові злякалася. Навіть не злякалася, просто зрозуміла, що все на світі таке відносне, таке непевне, що й не второпаєш, де справжнє, де – ні.
А якщо й усе справжнє, то не можна одночасно в двох світах жити, інакше проб’єш діру в світобудові, світ, зшиваючи діри, скрутиться у вузол, якого ніхто розв’язати не годен.
Не личить людині привласнювати світ, красти його у всіх, себе переповнюючи вщерть, інших лишаючи можливості пізнання того світу.
Інколи треба не світ упихати в душу, а з душі зроджувати світ, кидати його межи люди, заплутавши таємницями сивими – хай длубаються, хай шукають істину, хай пізнаю́ть, гартують цим власні душі; щоби потім з них, загартованих, кувати нові світи й давати, замкнувши на ключ, іншим – хай спробують відкрити.
Цим твориться вічність.
І ми, творці, спустошені творенням світу, лишаємося на своїй секунді точкою відліку, сингулярністю, спалахом миттєвим, глибин якого завжди думкою намагаються досягти підкорювачі створених нашими душами світів.
Щоби потім і самим стати такими ж спалахами.
Біда лиш у тім, що, стаючи спалахом, ми спікаємо власні душі, тож вони, згоряючи у вогниві, не здатні вже зрозуміти інший світ. Вони не бачать спалаху. Для них його немає. Для них є лише невимовний біль власного спустошення.
З того болю для них і світ увесь – вічний спалах, якого немає.
А якщо спалах, якщо немає – то за чим жалкувати? Рани лікуються бальзамом зчищення від спогадів, або ж холодом лютим заморожування болю.
Прощай, Гришо.
Йди до дітей, до жінки, йди до свого світу, бо ти – звідти.
Ну, побалакав з бабою, ну, потішив її всихаючу розкішницю – забудь. Спалахни – і згасни. І все – немає нічого.
Лише дві сльози над холонучою чашкою чаю.
Та хто їх побачить – вікна вже скував мороз.
А самій можна й заплющити очі.
І плакати далі.
Бо в цьому світі все таке відносне: ззовні – спалах; а зсередини – вічність вікова.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Де ще так виговоришся

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 28-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 27-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 26-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 25-01-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 25-01-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6619310379028 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …