Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44606
Рецензій: 87275

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Спалах ч.6

© Михайло Нечитайло, 30-10-2016
Через пару днів Ванда Михайлівна навідалася до оселі квартиранта – прибратися трохи в батьківській хаті; бо ці мужчини де не осядуть, то засмітять житло – така природа.
Григорій Неук саме димів злістю над учнівськими зошитами – невчені сільські діти прямо бісили його тонку математичну натуру нехлюйським та недотепуватим відношенням до точної науки.
- Добридень, - привіталася Ванда Михайлівна. – Не відволікайся, Гришо, длубайся в зошитах, я приберуся та й піду, як тобі ніколи слухати мої нескінченні балачки.
- Хай вони сказяться, ці зошити, - сплюнув Григорій. – Краще вже слухати ваші казки про створення світу любов’ю, ніж псувати нерви біля такої наруги над алгеброю. Ну, хто з нас перший почне забивати баки: ви – своєю любов’ю, що звела кам’яниці буття, чи я, що в темницях буття намацував і виносив на світ божий краплі любові.
Ванда Михайлівна подумала.
- Почну я. Бо жінка, тож усі права на першу оповідь за мною. Тим паче, в роздумах про любов і буття негоже говорити напівправду, негоже бути напіввідвертим, тож якщо тобі соромно розкрити рота, краще взагалі промовчи. Коли серед пустелі стрічаєш оазу, в ній хочеться залишити весь свій піт, усю втому, що морила тебе між барханів. На моїм шляху траплялись оази, але мій схарапуджений верблюд нісся, як навіжений, тож ні напитися, ні відпочити я не встигла. Та й не всі оази були з водою та зеленню, деякі зсихалися на цурку під пекучим сонцем і ставали міражами, не більше. Я не знаю, хлопче, чому вирішила залишити свою втому біля тебе, ти занадто маловодний, аби напоїти з маківки до п’ят подорожнього, але втому життя хоч біля когось, хоч біля джерельця серед спекотного безмежжя треба лишати, бо як у могилу потягнеш її, кляту, то й на тім світі не відпочинеш. Тож почну. Та не кліпай лише, не червоній, коли баба таке верзтиме, що не кожен чоловік чоловікові розкаже. Раз хочеш почути про любов, що творить буття, то слухай усе – і чарівне, й бридке. Інакше не втямиш нічого, а коли мені потім півправди про своє розкажеш, то і я не втямлю. Навіщо тоді дискусію починати, коли входити в неї бевзями й виходити ними ж. Не кліпнеш, не почервонієш, юначе?
- Ні, - мовив Гриша, - не дитя ж, розумію.
- Фактично, для мене дитя, але слухай бабу. Народилася я в цьому ж селі, але не в цій хаті, де ми покинули зошити, не почали прибирання, а думаємо-гадаємо, що ж у світі веде – любов чи буття.
Жили мої батько й мати в іншій хаті, де я зараз мешкаю, там мене народили, дім збудувавши, але мав мій батько велику тугу – зустрів у війну свою любов, ім’я якої я ношу, загубив її, а забути не зміг. Мати моя була красунею, але краса та тішила, певно, лише батькові штани, та й то недовго, а душу – ніяк. Носився він з душею по всім селі, хотів, певно, хоч кудись приткнути, аби висмоктав хтось тугу, та не знав, чим виміряти нищителів його туги, тож не знайшов кращого інструменту, як того, в штанях. Зрештою, мати не витримала, зібрала батькові штани та сорочки у вузол і викинула за хвіртку. Думала, збагне, до кого йти з тугою, аби знесилити її, звести зі світу, думала, прийде з клунком до рідного порога, до дочки та жінки, зрозуміє, що та, давня Ванда, розтала, як марево, й ніякі Пріськи та Хвеськи сільські її не замінять, бо штанам хоч і однаково, в якій куделі бабратись, а душа, вона не в штанях, вона вище – біля серця, де мала б поселитися нова Ванда, молода кровиночка рідна, а вона, жінка, теж за дочкою ввійшла б до серця, поцілувала б у губи, аби спити та виплюнути геть тугу, та й штанам уже якось дала б раду, як у губи цілувала б.
Та батько не прийшов. Побрів з клунками до старої Омелянихи, на п'ятнадцять літ старшої молодиці, й що він там уже в чому топив – Бог його знає, але біля Омелянихи й помер, як час прийшов. Але той час був ще дуже далеко й нікому не дано було знати про нього, тож мати, почекавши батька з пару років і зрозумівши, що залоєна Омеляниха приліпила батькові штани, наче клеєм, до власної спідниці – не відірвати, привела у дім вітчима, хоч і її літ чоловіка, але ще парубка. Той, скажений, дурний і п’яний, змайстрував для матері поповнення сімейства та, доки мати закрила пузом родильне місце, дуже потерпав від неможливості зцідити кудись нагромаджену за роки довгого парубоцтва юшку.
Я ж удалася красою в матір – і поставою, й лицем, і литкою. Мати якраз подалася до лікарні перевірятися на предмет якісного виношування вітчимового сімені, а той, витріщивши п’яні баньки, взрів через вікно, як я, нага та гола, в дівчат таке буває, викручувалася перед дзеркалом, роздивляючись набухаючі груденята та перше пухке волосся в лобнім місці.
Він увірвався до кімнати, як звір, я й плаття зі спинки стільця до рук ухопити не встигла. Кинув на ліжко, аж сітка з одного бильця зіскочила, не розстебнув, розірвав свої штани, скрутив мене, ще дитину, на перехнябленому ліжку, я вчепилася в його зарослу щетиною мармизу, та він заломив руки мені за шию, волохатими колінами розсунув злякано стулені мої ніженьки й товсте тверде барило заходився пхати, здавалося, аж у живіт. Біль охопив мене такий, що я аж завила. А воно, щетинисте та смердюче, гризло мої недозрілі груденята, наче лимон після чарки коньяку. З нього градом лився піт, липкий, стікав на моє обличчя, шию, груди. Біль, сморід, нудота оповивали мене, неслися в небо, й Бог, аби позбавити мене цього нелюдства, забрав у мене тяму. На мить, на час, доки та волохата тварюка товклася зі своєю юшкою на погризених грудях і розірваній плоті.
Коли Бог повернув мене з непритомності, він не зміг прибрати біль з почавлених груденят і з-поміж ніг, звідки на знівечене ліжко натекла добряча пляма крові.
Моя любов розпочиналася з мінусової частини шкали. Я несла її з проклятої кімнати в коридор, несла, ледь переставляючи ноги, гола й розпатлана, а далі…
Ванда Михайлівна зупинилась і важко глянула на Гришу.
- Не треба таких подробиць? – перепитала. – Неприємно слухати?
- Неприємно, - погодився Гриша, - але правда живе між нас завжди. Навіть якщо ми не помічаємо її, соромимося – вона однак живе. Чи ж варто не помічати?
- Правильно, не варто, - погодилася Ванда Михайлівна. – Ну що ж, продовжу. Між іншим, першою про те, що мене зґвалтував вітчим, дізналася моя мати, другим – Неук Григорій Григорович. Терпи, Гришо, камені з душі моєї, бо хоч раз на віку я ж мушу, мушу їх перед кимось поскидати. Так от, вийшла я, гола, розпатлана, в коридор, а навпроти, в кімнаті, бачу, розвалилася на дивані моя ненависть. Не спромоглося, падло, навіть штанів натягти, так, п’яне, розкидавши по постелі ноги, звісивши риже від моєї крові зіжмакане колишнє барило, хропло щербатою пелькою, наче нічого й не трапилось. І я не витримала. Любов з мінусової шкали вклала до моїх рук сокиру, якою мати розколювала в кухні перед укладанням у плиту дровачки, й тою сокирою, наскільки вистачило дитячих сил, гепнула по колишньому барилу.
Такого крику я не чула ніколи до того, не чула й опісля. І чи то з переляку, чи й сама не знаю чому, я ще раз здійняла сокиру та з розмаху застромила лезо в розкриту пельку. З вітчима на дивані лилася кров, він сіпався, смикався, страшно здригався, а я, гола й розпатлана, кричала на всю хату, наче хотіла в той крик укласти все своє коротке життя та зі звуком відправити в небеса.
Такою й застала мене мати. Вона навіть не нахилилася до вітчима, що дико й дурнувато водив вибалушеними очима, а схопила мене в оберемок, потягла до ночов, добре вимила, спалила всю постіль з мого ліжка.
- Доню, - благала, - я знаю, що ти зараз не зовсім на цьому світі, але слухай, слухай мене. Нікому не кажи, що з тобою зробив вітчим і нікому не кажи, що його вбила ти. Я його вбила, я.
Чи я що тямила тоді, чи ні, але слідчим нічого не сказала – чи з ляку мовчала, чи материні слова до мене дійшли, але в селі й по цей день за вбивцю мають мою матір. Вона думала, від тюрми врятує вагітність, але дитина не витримала нервового удару, пішла за своїм батечком, ще й не визрівши до пуття в утробі, а матір на п'ятнадцять літ запроторили за грати. Такою виявилася ціна моєї честі, яку мати, остерігаючись, певно, людських пересудів, намагалася представити перед селом, як непорушену.
Мене забрав до себе батько, але через п’ять років помер, тож у сімнадцять літ я лишилася сиротою при залоєній Омелянисі, яка й вигнати мене не посміла, але й за родичку визнати не спромоглася.
Оте моє бузувірське дитинство віднадило мене від людей, завело між книги та роздуми одвічні. Закінчивши школу, поступила я на бібліотекаря, поближче до своїх книг, і вже там, при науці, коли кисла Омеляниха не тупцяла по мені гнилими очицями своїми, трохи розправила душу й пішла поміж ровесників та педагогів. І, о, горе, виявила, що книжне все та роздумливе моє ніхто не бажає ні слухати, ні на виду мати. Балачки людські якимись мілкими мені здалися, притоптаними й підтоптаними, а люди – недозрілими.
З виду, як говорила, була я гарною, хлопці клинці пробували підбивати, але вітчимове барило й через роки стриміло між ніг, я не могла його звідти випхати слідом за вітчимом у могилу забуття, тож хлопці здавалися мені поголовно бридкими, а смерділо від них завжди липким потом. Ні одеколон, ні духи всілякі не могли знищити того запаху – все чоловіче поголів’я викликало в мене відразу. Та ще хоч би один путню розмову міг вести, так ні, кожне щось таке калякало, що з тих балачок ніц нічого до душі не йшло, одні лише барила стирчали з-поміж слів і між ноги мені націлялися. Навіть до нуля байдужості моя любов не могла добратися, як застрягла в дитинстві між ненависті, то там і замерзла.
Вже двадцять два роки мені було, вже навчання закінчувала, як хруснув трохи лід. Микола Пантелеймонович, голова сільський наш нинішній, тоді просто Миколка Бублик, він не такий був, як інші, він вирізнявся чимось. Він мав, певно, в душі не такий світ, як мій, але вмів про нього так гарно розказати, що я аж раділа. Ото примчу з навчання додому та чим пошвидше тікаю від Омелянихи на леваду чи до лісу – там завжди чомусь опинявся Миколка Бублик зі своїм світом, в який я з радістю пірнала, бо свій, стиснений буквами та самотніми думами, іноді, здавалося, аж обридав. Миколка водив мене своїми стежками, а то спинився був раз, узяв за руки, довго стояв, що я аж не витримала.
- Прихолов, хлопче? – покепкувала.
- Та ні, закохався, - відповів. – Ти, Ваню, - це він так мене називав, - як вивірка в моєму колесі. Все кудись летиш, чогось шукаєш, а моє колесо від того крутиться, крутиться. От кажуть, немає вічного двигуна. Брешуть. Хай заглянуть у любов та й не шукають більше.
Ми тоді розмовляли про вічні двигуни й любов земну й неземну. І не тільки тоді, а ще багато, багато.
- А ти мене любиш, Ваню? – допитувався Миколка.
А я не знала. Я б з ним говорила віки, але заміж, у ліжко… бр-р-р.
Він цілував мені руки, а я реготіла та обзивала його руколизом. Він колись притис мене до дерева літньої днини, припав до вуст, я відгукнулася, я вловила його язика, я дарувала йому свій, я обхопила руками його шию, я пестила йому чуба, як раптом… Раптом крізь ситцеве плаття, крізь хлопчачі штани, я відчула ногою отверділе його… господи, барило!!! І так мені засмерділо тої миті липким потом, аж недобре стало, тож відштовхнула я щосили хлопця, помчала геть. Я ж не мала була вже, я ж розуміла, що без барила заміжжю не жити, але мене так нудило, мені так ставало недобре, що я втекла від Миколчиного кохання (а якраз інститут закінчила) аж у Казахстан. У мене мати на Алтаї тюрму відбувала, з Казахстану туди було ближче, тож там я й оселилася.
Знову вернула до самої себе. Чи жалкувала за Миколкою Бубликом? Так. Навіть снився. Але коли згадувала, як у ногу вперлося барило – сікла та квасила любов, як капусту. Так, сквашена та не спожита, вона в мені й згнила.
Мати, як відсиділа термін, оселилася біля мене.
- Дочко, - вмовляла, - тобі скоро тридцять, а ти, як загублена тріска, марнуєш віка під опалим листям. Шукай пару.
- Не можу, - колись не втерпіла, зірвалася я, - вітчим таку пломбу між ноги поставив, таким джгутом аж через голову її обмотав, що не розірвати. Яке заміжжя, мамо, коли мене вивертає при одній думці, що по ночах хтось пелехатиме моє тіло.
- Але ж дітей, доню, в капусті не знайдеш, - зітхала мати. – А старість прийде, з книжок шматок хліба тобі не випаде, слово кварту води не піднесе, на могилу сльоза щира не впаде, бо чужі люди, вони не плакатимуть над тобою, ні, вони лише водичку про людське око з зіниці видавлять, але водичка душу не заспокоює, душу в інші світи виряджає лише щира сльоза.
- То всиновлю когось, - опиралася я.
- І не думай, дочко, - обурювалася мати, - здорова, тілиста, ногою на землю станеш, світ стугонить, оком на небо глянеш, Бог закохується – нащо тобі чужі байстрюки, коли в самій дітей, як ікри в рибі. Та невже немає на світі мужчини, аби звільнив тебе від осоружного ґвалтівника, вичесав з твоїх кіс оті заклепки, що стисли душу, вивільнив тебе й окропив ради продовження нашого роду.
Я навіть знову подумала про Миколку Бублика, навела довідки, але він уже був жонатий.
Про інших же я навіть не думала. Таке мені моя мінусова любов підсовувала буття, що ні відсунути, ні переступити його я не могла.
Натомість у свої неповні п’ятдесят закохалася моя мати. Прибився до неї такий собі Василь і така в них була любов, такі якісь аж дитячі вже пестощі та відносини, що мені аж смішно ставало.
- Ще братика мені подаруйте, - зле сміялася я.
Накаркала. Мати почала обростати пузом.
- Невже можливе таке в п’ятдесят? - витріщила я очі.
- Мені ще сорок вісім тільки, - сипала щастям з очей мати.
А що вже Василик сюсюкав та радів – аж слина бігла.
У тій слині, гаспид, і втопив матір. Померла при пологах і сестру мою не зроджену з собою забрала.
- Настинко, - я ще ніколи не бачила, щоб чоловік так побивався над жінчиною могилою, як побивався Василь.
- Ну, куди мені тепер? – допитувався в мене, коли зостались удвох після поминального обіду.
Я знизала плечима.
- Піду до Настинки, - мовив і почовгав кудись у іншу кімнату.
«До Настинки вже не дійти», - гірко думала я.
Через якийсь час із сусідньої кімнати донісся такий гуркіт, ніби почалася війна. Я метнулася на звук і – о, леле, - на підлозі валялася люстра, а прив’язаний до неї за шию мотузкою Василик гірко ридав і все ображався на Бога, що не хоче його забрати до Настинки й не карає людей за такі гидко спартолені люстри, що не здатні навіть його, недомірка, на собі втримати.
- Тужиш? – перепитала я.
Хлипав, хитав головою.
- А в тебе ще діти є? – поцікавилася я.
- Ні, я не був жонатий.
- То ти ж старий уже, - мовлю йому.
- Та який я старий?! – закричав. – Зморщився лише в шахтах, а мені тільки сорок. Раз на віку на дитинку спромігся – й то не слава Богу.
Та так, бачу, кривиться, кривиться. Я й не туди, а з-під згорьованого вітчима мого цівка крові сочиться.
- Боже, - кажу, - а це що?
- На банку впав, - стогне.
Піднімаю його – а він у задницю загнав чи й не півбанки.
Затягла невдаху у ванну, здерла весь одяг, витягаю скло із сідала, а він верещить, як порося. Ллю зеленку, йод, аби не так кров’ю стікав, взялася бинтувати, а він руки до соромітництва свого приклав, наче золото від монголо-татар ховає.
- І руки прибинтовувати? – питаю.
- Та ні, але відвернися, дитино, бо незручно перед дочкою, - верзе.
- Та яка я тобі в біса дочка? – обурююся я. – І як я навпомацки тебе бинтуватиму?
- А дочка, - стоїть на своєму. – Ріднішої за Настку в мене не було й не буде.
- А хоч і дочка, то що, здихати? – перепитую. – Приймай руки, перебинтую та гайда в лікарню, бо ще гигнеш.
Прийняв. Таке щось мале та незугарне серед купи волохатого пралісу явив мені на очі, що я аж зраділа – не одними барилами світ повниться, є й миршакуваті, на радість таким феміністкам, як я, мужі.
Відвезла Василя в лікарню, але там лише подовбались у його задній, витягли все зайве, що я не помітила, залатали, як ляльку, та й відправили додому.
- Нічого страшного немає, - мовили. – Хай лікується дома. Дочка кращої страви зварить, ніж тут, у лікарні, та й догляне краще.
Я не стала пояснювати, що ніяка я не дочка, забрала Василя додому, вирішила вилікувати та й хай іде на всі чотири боки.
Та він, бідолаха, так тужив за матір’ю, так чахнув на очах, що про ніяке спровадження його на чотири боки не могло бути й мови – або повіситься, або втопиться, або замерзне к бісу, бо морози саме вдарили, на цвинтарі біля материної могили. Тож гляділа його до весни, наче теля яке над прірвою, аби не стрибнуло вниз.
Геть і звикла, наче дійсно батьком був. І їсти варила, й прала, й байками-балачками своїми забавляла, хоча він не з мого тіста був, тож від розлогої байки не пухнастів, наче від дріжджів, як Миколка Бублик колись, а сохнув та черствів, ніби його на гарячу черінь клали, сухарі на дальню дорогу готуючи.
- Ти б, дочко, - завів якось раз був, наче мати покійна колись, - заміж вийшла, чи що? Онуків би завів, у діди подався.
- Не тягне мене заміж, - буркнула я. – Та і яких я тобі онуків приведу, як моя кров і твоя – дві різні річки на двох материках.
І раптом ударила мене напровесні блискавка. Не ота, вогненна, з неба, а невидима – в душу. Таке мені в голову прийшло, аж мати, напевно, в могилі перевернулася. Подумала я, що сиротою лишилась у чужім краю, ні роду, ні племені не маю, торбою дірявою майорю над світом, літа крізь дірки розкидаючи, не зерно – а що ж зійде. Як те зерно посіяти, коли кругом хоч і чорноземи, а ти в темниці кам’яній без вікон, без дверей. Кого попросити, коли сівачі всі гірше ворога злого для тебе, коли вони, сіючи зерно, розкидають мечі гострі – й усі в твою душу. Як, рвучи тіло об леза, досягти зерна і зростити жито? Та ось же він, сівач, сидить на ліжку, крекче. За батька себе має. І я його ледь не за того ж вітця вважаю – звикла, як до рідного. Може ж, рідні не смердять липким потом. Та й у погребі, звідки барила викочують, у нього щось таке, пляшечка з вином. Гляди, бризне вологи в чорнозем, а я й не помічу. А з іншого боку, один вітчим печатав долю мінусовою любов’ю, то другий хай трощить печаті люті, та хоч не до любові – як старця-шахтаря, що вуха від твоїх мрій глиною нерозуміння заліпив, любити – хай хоч до нуля байдужості любов підтягне, бо згине, згине душа в мінусах, у морозах – кригою пройду життя та снігом звіюсь у безвість.
- Ти б, дочко, заміж, - знову розпочав був названий батько.
-  Бери, - витріщилася на нього.
Заплямкав.
- Це…, ти що…, дочко.
- Бери за жінку, - мовлю, не соромлюся, - як ти можеш про онуків думати, як дітей не зродив. Матір мою, кажеш, любив, а я її кров. Любив тіло, полюби й кров.
- Дочко…, та це…, - одно белькоче, - ти ж молода, та коло тебе, як на чисту воду, треба огиром… А я дід…
- На дванадцять років старший – ще не дід, - стою на своєму. – І навіть не батько. У дванадцять не родять дітей і не роблять.
Щось довго бурмотів, м’явся, шамкотів.
- То береш? – стояла я, як кара, що не знати звідки впала, над ним.
- Я не знаю, як Настина, - почав.
- Мати дочці лихого не побажає, - втрачаю терпець. – Навіть звідти, з далеких світів.
- Якщо й так, то треба б розписатися  перш, - нарешті зродився Василечко з бурмотіння до думки.
Того ж дня й заяви на одруження занесли. Дали нам місяць на роздуми. Прожили ми й той місяць, як батько з дочкою ще. Думала, втече, що до спільної постелі не прагне. Аж ні, пішов-таки до вінця.
Прийшли додому мужем і жоною, повечеряли з моїми колегами по роботі – таке собі весілля на швидку та дешеву руку.
Потяглося до ночі. Човпе мій батько в свою кімнату.
- А дітей робити не будемо? – питаю.
- Я думав, тобі це одруження так, для чогось іншого треба. Аби квартиру дали, абощо, - теревенить мій Василь.
- От олух, - мовлю, - я заміж вийшла, батьку.
Лягли. Господи, думаю, як пережити цю ніч, як перетерпіти, як не врізати батькові Василю межи очі, щоб ще до ранку не збрив аж на сьоме небо чи під шосту землю.
Чую, суне батечко до мене руку, кладе на живіт.
- Вандо, - шепче.
Цілує в шию, потім лізе до рота.
- Дітей роблять нижче, - підказую.
- То цього ж, - бубонить, - треба б розголубитись, аби в смак.
- Нащо мені той смак, - скрегочу зубами. – Затуляй швидше дірку, бо я не втерплю, я зійду з дистанції й весілля стане коротким до непристойності.
Поліз руками нижче.
- Ти ж при трусах, - мовив.
Схопилася з ліжка.
- Я знаю! – кричу.
- Чого ти, - допитується батечко.
Зняла кляті труси, ледь примусила себе лягти назад.
- Вандо, - заходився цілувати мені ноги.
- Дітей не ротом роблять, - кричу далі.
- То розсунь ніжки, - просить.
А мені ноги наче хтось мотуззям скрутив.
- Не можу, - стогну.
- Вандо, - стогне батечко.
Вхопилася я руками за бильце, закусила щосили губу, набралася духу, розсунула залізом ковані ноги.
- Тільки швидше, - прошу.
Поліз руками чоловічок до печі моєї, щось полапав, а тоді попхався з рогачем до горна, поніс горщика. Тицяв тим рогачем туди-сюди, не знаходив, певно, де горня поставити, сунув писка до моїх губ, але я відвернулася, я гризла власні губи, як яблука, я щосили ковтала слину, аби з горла не вирвався якийсь гидкий клубок і не розхлюпнувся непотребом по подушці. Здавалося, той горщик у печі був переповнений гарячим металом, він пік мене, наче тавро на мені ставили, він товкся в мені, як товчеться випадково заковтнута з водою жаба в шлунку, він розтягував час у вічність і, здавалося, тій товкотнечі не буде кінця.
- Ти що, - не витримала, закричала до Василя, - позав’язував свої мішки? Висипай уже ті кізяки, скільки можна товктися.
- Зараз, золотце, зараз хлюпну, - сокорив.
Хлюпнув, певно, бо впав на мене липким тілом. Боже, липкий сморід, знову липкий сморід. Я згнила вмить і, не здатна далі тримати гнилизну, лопнула.
Отака була моя перша шлюбна ніч – не стільки накохалася, скільки наригалася. Далі, певно, трохи звикла, вже не лопала, але Василеве горня завжди викликало в мене огиду.
Спали порізну. Бо ще першої ночі, як поміняли вже після мого прориву подушку й простинь, снилося мені, що вітчим мій перший гризе мої груди. Аж прокинулася в поту вся. Глядь, а мій чоловічок прямо через сорочку, через бюстгальтер пробує цілувати перса. Як же я його ввірвала. Якби не рукою самою лиш, то, певно, вбила б.
- Вандо, ти що? – аж отетерів.
- Не смій лізти до грудей, - мовила йому. – Ніколи не смій.
Потім розповіла, звісно, як мене перший вітчим зґвалтував і груди як згриз.  
- За це його Настинка, певно, й убила? – перепитав Василь.
- За це, - потвердила я.
Всієї правди так і не сказала.
Спали порізну. Встановила я Василеві режим.
- Ти вже старий, - видала постанову, - вистачить з тебе й раз на місяць.
Ото приповзе, як час надходить.
- Вандо, - проситься, - пусти жабку в ставочок.
Для мене наставало п’ять хвилин жаху – бридка слизька жаба лізла в моє тіло й ніяк не могла я, як себе не силувала, мати чоловікове горня хоча б за горня, з жабою так і прожив біля мене п’ять літ.
Обдарував трьома дітьми та прізвищем Пацюк.
Занесла раз нас доля до моєї колеги по роботі на іменини. Розсілися ми за столи, схилилася я над тарілкою, щось жую й чую – жар якийсь оповиває моє тіло. Підводжу очі – а там, переді мною, два світи ллють свою істину гарячу, й усю на мене, на мене. Ті світи – то очі людські були. Непримітний лисуватий чоловічок сидів навпроти та купав мене в своїх очах. Купав, як купає мале дитинча дбайлива ненька. Бо так дивитися не можна, так можна тільки купати. Не знаю, що неслося до нього з моїх очей, бо десь під серцем застугоніли рейки й моя вмерзла в мінуси й нулі любов поповзом рушила до теплих країв. Я ще ніколи не бувала в тих краях. Навіть з Миколкою Бубликом, коли серед лісу він впивався в мої вуста, я навіть не дивилася в ті краї. Це було вперше в моєму житті. Тридцять чотири роки – і перша любов. Вона стекла на мене з його очей і сказала, що перша, бо з першого погляду.
Познайомилися. Воскобойніков Олег, автор статей у місцевій пресі, які я любила читати до нестями, бо він якось так писав, ніби з моєї душі слова брав. А ти, Гришо, кажеш, що буття визначає любов. Та я ж не знала цього Олега, ніколи не бачила й разу, ото лише, що слово його любила. І любов цю на людину знесла. З першого погляду відчула двісті першим чуттям, якщо таке є, що переді мною він, той, до якого линеш серцем, а інше все – пусте: й барила, й горнята, й постіль, ніщо не в страх, ніщо не в біль, хай би тебе до цього й мільйони разів ґвалтували вітчими, батьки, брати та півсвіту з ними.
Ми проговорили весь вечір. Інші танцювали, пили, жерли, реготіли та лапались, а ми говорили, говорили, наші ріки слів зливались у моря, в океани, в них тонув час – і ми його врешті-решт втратили.
Гості потяглися до виходу. Василь нап’ялив своє пальто, чекав у дверях. Олег же приязно прощався з господинею в сусідній кімнаті.
Я помчала туди.
- Олю, дай чоловікові слово мовити, - попросила подругу.
- Ти сьогодні забалакуєш Олега, наче відьмачка, - мовила Ольга, але відійшла.
- Олеже, - випалила я, - нікого не любила, ніколи, одного тебе лише три години в цей вечір – і вся любов моя на всі роки. Скажи – кину все, чоловіка, роботу, долю й недолю, помчу, куди покличеш. Сприйму такого, як будеш – чи п’яницею гірким, чи бідним, як церковна миша, чи талановитим, чи безталанним, всякого сприйму, за всяким піду.
- Вандо Михайлівно, - чую відповідь, - у мене є дружина, двоє дітей, я не можу кликати вас за собою.
- Значить, любов моя, як стріла, пущена з лука. І летить вона в один бік, і летить вона в небо, й не світить їй нічого, крім болота, де, як завжди, її зловить жаба. Олеже, невже я тобі не до двору, невже не до серця? Невже твої очі живуть окремо від тебе? Ти ж ними мене любив, ти ж сколихнув, чом же заперечуєш це.
- Я нічого не заперечую, - мовив Олег, - я просто йду до сім’ї.
- А мені – куди? – перепитала я.
- У своє життя, - відповів Олег.
- Без тебе?
- Без.
Він пішов туди, де був без мене й мався бути далі.
А мені куди було йти? До Василя, аби й далі мостив жабу до мого ставка?
Ні, я вже не могла бовтати душею баговиння.
- Василю, - мовила ще по дорозі додому, - я їду назад в Україну.
- Як? – здивувався. – Оце з доброго дива зірвемося з місця та попремося на край світу?
- По-перше, - роз’яснила я, - не на край світу, а до рідного порога мого, по-друге, не попремося, а попруся. Вірніше, попремося, але без тебе.
- Не зрозумів, - щиро зізнався Василь.
- Кого ти любив на віку, Василю? – перепитала я.
- Тебе ось люблю.
- Не бреши. Люблять раз. Вірніше, люблять не завжди раз, але найсильніше люблять раз. Кого ти любив найсильніше? – допитувалася я.
- А ти ніби не знаєш, - огризнувся.
- Настю, - підказала я. – Матір мою.
- Хай і так, - погодився.
- От і я тебе не люблю, й ти мене не любиш. Не можу я далі так, не хочу я так, я поїду від тебе, Василю. Набридла мені чужина, набрид ти, набридло все – хочу до чогось свого.
- А я хіба не твій? – допитувався Василь.
- Ні, Василю, ні, - різала я чоловікові межи очі. – Хіба ти не бачиш, що я тебе за п’ять років не поцілувала ні разу, що я тебе на себе пускаю, наче гидоту на голову ллю. Досить, Василю, зробив свою справу, живи далі, як знаєш.
- Яку це я зробив справу? – не зрозумів.
- Дітей, - відповіла.
- Але ж вони й мої діти, - запротестував Василь.
- Як хочеш, я їх тобі покину, - пішла я ва-банк, - але я тебе кидаю та їду додому.
- А що ж я з ними сам? Я сам з ними не впораюся, - не погодився Василь. – Якщо здуріла, то бери й дітей.
І цим полегшив мені долю, бо дітей, звісно, я б йому не покинула.
- Але розлучення я не дам, - мовив наостанку Василь, наче надію останню зліпив, як ляльку, та собі й залишив.
- А мені воно й не треба, - з тим і поїхала туди, де зараз мешкаю.
Тут на мене чекала материна хата, а по приїзді я піклувалася, так вийшло, про колишню батькову Омеляниху, бо її діти вигибли, то й та мені хату лишила, отже, маю змогу прислужитися таким ось, як ти, Гришо, квартирантам.
- А Василь як, не з’являвся? – перепитав Гриша.
- Ні, не обізвався ні разу. Я й писала йому, й телеграми слала, не відгукнувся. Чи образився сильно, чи іншу знайшов, чи, може, зі світу зійшов – не знаю. Рік тому син мій їздив туди, шукав батька – не знайшов і сліду. Відвідав лишень бабину могилку – захаращена, казав, занедбана. Жаль, бідно ми живемо, не настільки заможно, аби могла я матір перепоховати. Все життя гріх невмолимий гризе, що покинула материн прах на чужині далекій і не можу навіть квітку на поминки їй на надгробок покласти. Отак моя любов не лише моє, а й мамине буття перемолола й по світу розвіяла.
- А Мирона Марковича тут, у селі вже знайшли? – перепитав Гриша.
- Ой, до Мирона Марковича ще було далеко. Довгих вісім років я з трьома дітьми, опираючись на куцу до непристойності бібліотекарську платню, коров’ячі дійки, свинячі п’ятаки та клапоть землі за хатою, здіймалася на ноги. Підйом був до того нестерпний, до того важкий, що я аж жалкувала іноді, що не зманила з собою Василя – хай би квакав зрідка колись серед ночі над моїм ставком, аби лишень днями хоч якусь роботу допомагав робити.
Якось унадився був до мене Семен Гунтя, він ще й зараз на тракторі поля мне, так припадав, так припадав, якось навіть видихнув був, наче димом зі свого трактора пахнув:
- Ох і люблю тебе, Вандочко. Аж світ міліє без тебе.
- Хочеш поглибити?- запитала я.
- Хочу.
- То ставай моїм дітям за батька, занурюйся між мої свині та й ґаздуй, щоб куфайка й на морозі парувала.
- Дітей, слава Богу, й своїх маю, - чую, белькоче. – І свині свої є.
- І Варка, - добавляю, - теж є.
- І Варка є, - погоджується.
- То чого ж ти хочеш? – допитуюся. – Світ без мене тобі міліє? А ти в нього заходив, у світ свій, глибину міряв? Може, він зроду-віку в тебе по кісточки був, калюжею стелився, а ти морем його обізвав, чобота за корабля пустив, аби хоч п’явка  за капітана порахувала. Що ж це ти, Семене, любиш мене якось по запчастинах, наче свого трактора. Оптом люби. З коровою, свиньми, з городом. А то мрієш, певно, про одне дупло лиш, а дерева, що його носить, не помічаєш. Еге ж?
- Ой, Вандочко, - продовжує сокорити. – Та ти мені аж пахнеш. Медом. Я б оце тебе геть і облизав.
А я саме корову пасла, вона ляпнула млинця, тож я, не довго думаючи, руку в той млинець та Семену під ніс.
- Починай, - кажу.
- Що? – витріщив очі.
- Облизувати мед.
- Дурна ти, Вандо, - бовкнув, - я ж хотів по-доброму, запустив би джмелика в твій заоскомлений одинокістю вулик, збив би тобі оскому та й сам погудів на славу.
- Так злизуєш мед? – стояла я на своєму та руку під ніс тицяла.
- Ні, - видихнув.
- То куди ж ти, харцизяко, мостишся? - та тою рукою, лайном коров’ячим залицяльника невдатного по пиці, по пиці.
- Дурна, дурна! – ревів та тікав полем.
А я корову в хлів та до Варки.
- Чула, - кажу, - подруго, як твій благовірний у розлучниці меду просив?
- Ні, - здивувалася, - якого меду?
- Що спереду, - роз’яснила я.
- У кого? – спалахнула Варка.
- У мене, - зізналася я. – Скажи, хай більше не просить, бо сьогодні відбувся кізяками на пиці, а завтра я йому ті кізяки в пельку напхаю. Дивися, подруго, бо просмердиться чоловік, що й тобі буде гидко поцілувати.
Став Семен Гунтя в селі ходячим анекдотом, а залицяльників після того в мене зменшилося до абсолютного нуля.
Чесно кажучи, я їх і не потребувала. Далекий Василь так перебовтав своєю жабою мій ставок, що й рибину яку путню, аби трапилася, мабуть, не пустила б. Хіба Олега Воскобойнікова. Єдиного. Але де він? Одні очі мені лише подарував, ніби малюнок, на згадку, та й то попросив, аби ніхто про те не знав.
Ростила я дітей, плекала свою бібліотеку, у фольклор вдарилася, пісні, приказки всілякі по людях старих збирала, за вірші взялась, у книгах тонула – жила любов’ю земною тією, що є любов’ю, але не коханням.
Раз скупалася була в річці, вийшла на берег у купальнику – ставна, гарна, я й зараз ще, ти, Гришо, не бачив, але ж я себе бачу й дарма не хвалюся, я й зараз ще ого-го, а це ж було тринадцять років до цього, стала, обтріпую, сушу коси.
Бачу, верне до мене зі стежки в лузі Віталик Щупаченко – майже ровесник мій, на два роки менший, з дитинства хворий, нещасний чоловік. Била його весь вік чорна хвороба, била, де бачила, кидала в такі припадки, що іноді, кажуть, ледве відволодували.
Став біля мене Віталик.
- Здрастуйте, - каже.
- Здоров, - кажу.
А він на коліна – бух.
- Убийте мене, - просить.
Я аж отетеріла.
- За що? – ледве вимовила.
- Я й так зажився на світі, - плаче Віталик. – Я чую вже, що до краю доходжу. Вбийте мене.
- Та Господь з тобою, - відмахуюсь я. – Живи, скільки Господь послав. Прийде час, він і сам тебе забере. Без мене.
А Віталик на своєму стоїть.
- Убийте мене, як завважите за сором чи гріх великий те, що скажу. Вандо Михайлівно, я сорок років відмучився, ніхто, крім неньки, до мене ні руки не притулив, ні слова лагідного не мовив. Я сорок років… я… я жінки не торкнувся за вік свій, не знаю, яка вона отам, під купальником. Вандо Михайлівно, ви сама, ви нікому нічого не винні, нікому нічим не зобов’язані. Я нікому нічого не скажу, я ж не скажений, не заразний, я на колінах вас прошу – дайте мені себе перед смертю моєю. Раз єдиний. Або вбийте.
Я вперше в житті втратила дар мови.
Хотіла обуритися, накричати. Але раптом так жаль мені стало Віталика, ну ніби саму себе. Та ради Бога, думаю, п’ять років жаба в ставку бовталася, хай уже й Щупак туди скочить – всього ставка не вихлюпає, а те, що згиджене вже є, згидити ще раз навряд чи можна.
Стою, вагаюся все-таки, відповіді не даю. Стоїть і Віталик. На колінах.
Хвилин десять стояли.
- Добре,- нарешті ледве видавила я з себе. – Віддамся тобі, нещасному.
Бачу, повзе по траві до мене.
- Та не тут! – вжахнулася я. – Додому завтра вночі прийдеш. Діти якраз на курорти від школи поїдуть, у хаті буде порожньо, то хоч дух якийсь у хату внесеш, а то там одним бабством смердить, аж за версту чути.
Наступного дня гайнула на райцентр, купила таблеток, аби не завагітніти, наковталася їх, аж очі дибом стали, нагріла на вечір води, сиджу, чекаю, дурняю себе й узагалі, ну, сама не своя.
Ледь стемніло, чую, шкребеться в шибку. Глянула – Віталик. Відчинила двері, впустила в хату.
Стоїть, руки розставив – ні він не знає, що робити, ні я.
- Відверніться, - нарешті вимовив Віталик.
- Нащо? – витріщила я очі.
- Ну, може, вам соромно, то відверніться, а я зніму, що зайве, та буду вас брати.
- О, ні, - запротестувала я, - чого-чого, а по-кінськи не буде. Знаєш що, чоловіче добрий, он ванна, там тепла вода, біжи добре помийся…
- Я мився, - чую.
- Біжи помийся ще, - наполягла я. – А тоді прийдеш до ліжка, зробиш швиденько, що хочеш, і тікай, щоб аж шаруділо.
Пішов, почав хлюпатись, а я зняла труси, а поверх халата навіщось натягла ще плаття, думала, мабуть, що чим товще вдягнуся, тим далі Віталик буде, лягла, чекаю.
Чую, суне, моститься поряд.
- То що, можна починати? – питає.
- Давай, - махнула я рукою. – Тільки цього, цілувати не смій, дотулятися не подумай.  А хочеш, - наразі сяйнула мені думка, - я тебе зараз погладжу, де треба, ти юшечку пустиш і всім буде добре.
- Ну, я не знаю, - чую, сумнівається.
- Буде добре, не журися, - наполягаю я.
Попхалася руками до його кошари, а там – і сміх, і гріх – лежить біля мене чоловік у костюмі, так, як у хату ввійшов, і при піджаку, й при штанях, туфлі – й ті не зняв, звісив ноги з ліжка, та так і лежить.
Я як розсміюся.
- А як же ти мився? – регочу.
- Я роздягнувся, - пояснює.
- А нащо ж зодягався?
- Не знаю. Думав, вам буде соромно.
Сміх же мій перейшов у сльози. Якась така туга взяла за бідного Віталика, якому доля до сорока літ не дала навіть штани спустити перед молодицею, за саму себе, якій вітчим барилом любов з душі загнав між ноги й вона там, як собача, зачаїлася, та хто б не стукав до будки, скалить зуби, гарчить, думає, що чергове барило суне, біль, розпуку, гидь несе, тож засадила доля стежку до будки кущами колючими, терном диким, полином гірким, аби не просунулася лагідь яка, не кинула собачаті кісточку, не приголубила, не випустила назад душу, де повно любові до світу, до слова, до життя, де любові повно, а кохання одна бадилина зросла й ту очима злупали, а зацвісти, плід солодкий по тілу пронести не дали, не дали.
Реву лежу, наче втопитись у сльозах надумала.
- Не плачте, - чую Віталиків голос. – Я розумію, що вам гидко зі мною, що з жалю до мене бовкнули там, у березі, дурню, а тепер маєтесь. Я піду. Як у душі не було листя, то все інше – гілля кострубате; його куди не сунь, скрізь подряпаєш світ – і собі, й людям. Я, видно, взимку родився, мені не вистачило листя…
- Ти думаєш, я не безлиста? – вирвалося з мене. – Ти думаєш, я з квітів зіткана? Та по мені ще в дванадцять літ барило як пройшлося, все зім’яло, все, лише земля чорна, доки й очей, світ услала. Воно, те барило, десятиліттями в мені стирчить, не згнило, не випало, не розсмокталося. Його ні розсвердлити, ні витягти, ні випалити. Я не знаю, що з ним зробити, яким возом його звідти вивезти, аби на віку я хоч дрібку цукру жіночого лизнути спромоглася. Чого ти схопився, тягни сюди свого воза, хай я вже зчорніла та білила розгубила навіки, то хоч твого воза виведу з подвір’я, щоб він колесами дорогу відчув, а не іржавим спопелився разом з твоїми роками. Знімай ці кляті штани, розпрягай коней, пускай їх на волю, де тут твоя голобля, та ось же вона, йди, йди сюди, коти воза до мене. Дай руку, хлопче, ти ж іще не мацав воріт, бачиш, вони відкриті, трави, трави зусібіч, та не задирай зайве голоблю, трохи пригни, швидше, швидше давай, бо пружини аж бринять, аж нудоту між горами в грудях тчуть, як прорве греблю, як клацнуть пружини, стуляться ворота й буде твоя голобля хилитатися дарма, доки й не переломить болта та не впаде додолу, так і не витягши воза з подвір’я.
Хто б міг подумати, я, закоркована барилом, своїми руками затягла дику, але невмілу Віталикову голоблю у власні ворота, і як тільки колеса його воза зупинились обіч моєї трави, щосили схопила хлопця за лице, за груди, аби не впав на мене тілом, не витис болота з грудей, що аж хлюпало огидою та рвалося через шлюзи на волю.
А він, Віталик, увійшовши між брами, не застогнав, завив і зчинив такий герць, наче не голоблю з воза ввіпхав у западину, а сотні табунів гнав гоном диким. Іржали жеребці, тупотіли тисячами ніг, гул стояв і курява слалася, засипала моє болото, сушила його, затоптувала й рівняла. Тож коли табуни ринули в прірву та потягли за собою знеможеного володаря воза, він не зміг утриматися в піднебессі сам, та й мої руки виявилися не опорами, а мотузками, що опадали долі, й осунувся володар воза на мої груди, де ось-ось тільки-що клекотіло болото, але впав не в хлюпавицю, а на затоптану твердь, звідки й скотився опісля на постіль білу та м’яку спочивати в своїм піджаку.
Лежали мовчки. Мені наче кілка хто забив у тіло, а я не могла второпати, що зі мною діється – дослухалася до себе, мацала себе думкою; але пітьма така стояла кругом, аж очі виїдала й на душі вигризала все до останнього корінчика – пустка слалася над світом.
Серед тієї пустки до трав моїх підворітних пробрався мацоїд. Він розчісував газони, а потім пішов крізь ворота в глибини саду.
«Закрити, певно, треба ворота», - подумала я.
- А можна ще раз заїхати? – це Віталик.
- Невже виросла верба на нову голоблю? – здивувалася я й пішла-таки перевірити вправність теслі по обробітку верби.
Нова голобля, ще свіжа, з вогкого дерева, рвалась у похід, як гарячий кіннотник до бою.
«Закрити, певно, треба ворота», - подумала я.
Не встигла. Віталик знову подався в піднебесся, а віз – у путь.
«Та це що, знову здіймати руки?» - байдужістю війнуло в думці та лінню прикувало руки до ліжка. Віталик упав. Ще табуни тільки набирали герцю, ще до прірви їм було бігти та й бігти, а Віталик упав. Він сухими губами якогось біса влип у мого носа, аж дихання перекрив, тож, аби звільнити носа, я розкрила рота й припала до його губ, лиш би не шлявся ними, де бачить і не бачить. А табуни шаленіли, їм було мало воріт, тож Віталик знайшов роботу для рук, він викопував стовпи, що тримають брами та здіймав їх до неба. А потім, коли стовпи тримала з прицілом на небеса я, пішов руками на пагорби поза воротами, обхопив їх у дві долоні, немов то були не пишні пагорби, а дві пелюсточки, підкинув угору, під копита табунів, і десь там, чи з-під пагорбів, чи з-під копит, здійнялася гаряча хвиля, вона покотилася по тілу, вона линула вгору, вгору, вона ось-ось малася прорвати дамбу… та спотикнулися табуни, поникли, й хвиля осілась, і не перелилася через дамбу, й немов замерзло щось серед дороги – а кому потрібне груддя серед літа.
Віталик скочувався на постіль.
- Куди? – звіром кинулася я на нього. – Стій, не путай табунів, згонь, згонь їх ще.
Я зірвала з нього піджак, сорочку, я зірвала все з себе, я притягла чоловіка до моїх грудей, я, наче дитині, пхала їх йому до рота, аж доки він не розкушав смакоти й присмоктався врешті до дитячого харчу, злизуючи гризню мого давно покійного вітчима.
Мені ж поперек душі, поперек тіла, поперек долі стояла клята дамба, там, за скусаними колись грудьми вона вимурувана була барилом, я це відчувала, я хотіла хвилі, я хотіла руйнацій дамби, зараз, негайно – я знала, якщо цього не зробить нині цей битий чорною хворобою Віталик, білий день для моєї душі може більше не наступити ніколи. Тож я падала на цього нещасного чоловіка, я згризала йому груди та живіт, я руками відкручувала й ставила на місце його колеса, аж доки не приніс він свіжої верби, не змайстрував нової голоблі, і я, не чекаючи його милості, вже не воза вкочувала у ворота, а ворота тягла на задерту догори голоблю, я танцювала на ній несамовиту ламбаду, я кричала, аж вікна дрижали, а перса свої пхала Віталикові до рук, до губ, вимагала, наказувала:
- Видоюй, видоюй, сучий ти сину, як захотів жінки.
Дамба кришилася, барило тріскало й іржаві точені обручі лопали, як нитки. Хвиля росла, цунамі зринало над душею – і я вже й не пам’ятаю, чи хвиля змила дамбу, чи дамба сама впала у хвилю, бо якась піна заполонила мій мозок, очі, почуття, тіло – і я прокинулась аж над ранок біля зодягнутого в костюм Віталика.
- А нащо ж ти зодягнувся? – визвірилася я.
- Думав, може, вам буде соромно.
Я порвала на чоловікові піджак, роздерла штани, я, як ненаситна тигриця, дряпала його й уже не голоблю, вже його всього запихала в себе, що він, бідний, відбувши ще й ранкову чергу, ледве вирвався з моїх лап і втік, доки не розвиднилося зовсім, у подертій одежині, сам подертий, як мара, від мене, як від чуми.
Отак у сорок два роки я вперше відчула, що таке оргазм і на що його мастять. Як дурепа, сама бігала до Віталика, аби з’явився ще на ніч, але він, припадочний, тікав від мене.
Я бігала знов і знов, разів з чотири, аж доки його мати не стала в хвіртці, стиснувши губи, й не процідила крізь них:
- Май сором, молодице. Ти ж ледь дитини не скалічила. Зробимо вигляд, що я нічого не знаю, а ти – не пам’ятаєш.
А через тиждень Віталик помер. Відчував, певно, дійсно, бідолаха, свій кінець, як просився до мене у ворота на лузі.
Мене ж заполонила дика жага. Як ото бранець виривається на волю та прагне жити, так моє тіло, позбувшись барильних кайданів, прагло голобель.
Але я мала дітей, я мала повагу в селі, я повинна була шануватися. Я мала жагу, я хотіла знайти й кохання, поєднати вогонь і літепло, але кого я могла покохати в цьому селі мовчазних тіней, думка котрих не лине далі погоди, врожаю та ще голобель з ворітьми, хоч про останні говорять пошепки та кожен сам собі.
Моя любов зайшла в плюси, але шкала так зістарилася, що з неї вивітрилося кохання. Ти уявляєш, Гришо, як це жити в любові без кохання? Ти знаєш, яка це мука для тіла? Я навіть вагаюся сказати тепер, що ліпше – барило-дамба в душі, чи вогонь пекельний без кохання. Моя нова плюсова любов штовхала мене до нових вагонів буття. Аби не впасти в розпусту, аби з сільського поета та фольклориста не перетворитися на звичайнісіньку безплатну повію, збирача патиків для затуляння дірки на місці знесених воріт, я повинна була вийти заміж.
Дві ідеї штовхали мене до заміжжя – одну, сексуальну, я тобі роз’яснила; але була й інша – я втомилася сама фізично. Робота, діти, господарство, все на одні руки – це просто висмоктувало соки. Я відчувала, що в’яну від буднів, мені потрібна була якась живильна волога, поміч,, аби не зморщитися геть – тож і вирішила я вийти заміж.
Могла б за Миколку Бублика, юнацький натяк на кохання. Колись прийшов до бібліотеки, а я йому в лоб:
- Миколо Пантелеймоновичу, - кажу, - кидали б свою Марію, йшли б до мене, невже не стримлю в душі, невже не відчуваєш і досі мого язика в своїм роті?
Як він, бідний, почервонів, як закашлявся.
- Хе-ге, - белькотів, - треба було б тоді, як язиками чесалися, до вінця кликати. А то вивіркою шаснула, літала десь по верховіттях, а це опустилася та – кидай Марію. Це наче йшов чоловік по стежці, а ти йому – плигай зі скелі, там як на камінець не потрапиш, то на іншу стежку впадеш. Впасти то впадеш, а ноги поламаєш. Я, Вандо Михайлівно, хочу по стежці йти, а не повзти.
- Та ми обоє повземо, - я йому на те. – Ми думаємо, що йдемо, а ми ж повземо. Бо нас камінь на душі так гне додолу, що ми не здатні звестися на ноги.
- Краще вже з каменем на душі, ніж з вітром у голові, - мовив Микола Пантелеймонович і втік з бібліотеки, навіть забувся, бідолаха, розказати, як завжди це робить, де й що мені треба попідмітати.
На той час і явився в моє життя Мирон Маркович. Шабашили в нас на будівництві якісь заробітчани з Одещини. Мирон Маркович дарма, що на десять літ старший, але хазяйновитий, не п’яниця, дорідний такий богатирчик. У бібліотеці ремонт мені вони робили, бачу, спокійний такий чолов’яга, аж надто. Я йому тарабаню та тарабаню, а він два слова на день вимовить і то другим удавиться. Одно сопе та шкребе стіни.
Я його про дружину, дітей, дім випитую – мовчить.
- Може, немає в тебе сім’ї, – запитала якось напрямки, - що нічим не хвалишся?
Глянув так важко.
-  Немає, - видихнув.
- А була?
- Була, - мовить.
- Де ж ділася?
- Згинула.
- Як? – аж незручно мені стало, що тривожу чоловіка. – Вибачай, можеш не відповідати.
- Немає чого відповідати, - покинув працю Мирон Маркович, - потопла в морі сімейка.
-  Оце тобі на, - вирвалося в мене. – Сам мешкаєш?
- Сам, як перст. З дитбудинку я, ні родичів, ні близьких. А це… Ех, - махнув рукою.
Бачу, тре очі.
- Та нічого, - втішаю. – якось воно буде. Житло маєш, якась жіночка приб’ється.
- Ви, Вандо Михайлівно, - раптом почав Мирон Маркович, - бачу, теж самотні. То хоч з хатою. А я – бомж.
- Як? – удруге вирвалося в мене.
- Облапошили мене крутії. Лишився без квартири, без нічого. Оце відшабашу, вернуся на Одещину, та чи його в море йти, чи під море, чи в петлю, чи в дим – дідько його знає. Хоч би п’яницею якимсь  чи ледащем був – то Бог би його любив. А то ж – от не щастить, буває, людині; от не щастить – і крапка.
- То йди до мене, - випалила я.
Навіть не подумала – отак випалила,  й усе. Чи то пожаліла, чи поспівчувала, чи лихий поплутав, чи Бог мені Мирона послав – запросила за чоловіка бути.
А він відразу й погодився.
- Давай спробуємо, - мовив.
Тринадцять літ уже пробуємо. Бурчить тільки, що втомився від моєї балаканини, а так нічого – чоловік, як чоловік, одним словом, негоже чоловіка обговорювати.
- А як це в нього вся родина разом потопла? – перепитав Гриша.
- Не знаю. Він не любить про це розповідати, то я й не допитуюсь.
- А як же це ви живете? – здивувався Гриша. – Він вам саме сокровенне не розповідає, а ви йому про себе – все.
- Хто це тобі сказав, що я йому щось розповідала, - засміялася Ванда Михайлівна. – Я йому про що хочеш теревеню, а про себе – ні. Щоб мою розповідь чесну слухати, треба вміти її зрозуміти. Мирон – ні, він не з тих. Він – віл. Сопе, робить. Негоже, казала, чоловіка обговорювати, тож об однім ще скажу й підемо далі. Мирон – він років три після того, як побралися, хоч ми й не писані, ще ходив зрідка біля мене, як півень біля курки, якесь тісто коли-не-коли в мої ворота закочував, а тоді заквоктав та й вийшов з півнів. На перших порах мою жагу, Віталиковими табунами сколочену, заліплював тістом трохи, не дав по руках пуститися, славу дурну в селі виростити – й то слава Богу. Бо кохання не зродив. Та й не міг зродити. Що я в ньому побачила, Миронові своєму? Вола, якщо чесно. Ну, ще півня, може. Привела мене до нього любов моя на плюсовій шкалі, як до палиці інваліда – треба на щось зіпертися, то й мусиш мати, а якби окріпли ноги, то викинув би й не згадав би.
Прожили ми з Мироном чотири роки з наших тринадцяти нинішніх, як послали мене на курси підвищення кваліфікації. Курси так, дурня дурнею, але найняла я на два тижні квартиру в місті, думаю, відпочину трохи.
Опа, а надворі не те що смеркло, стемніло зовсім. Пора, пора мені, Гришо, до Мирона Марковича. Про те, як вела любов моє буття від курсів і донині, як мовиться, в наступній серії.
- Ну, теза про любов, що визначала ваше буття, - мовив Гриша, - потребує деяких уточнень. Радше буття ваше визначило ваше ж відношення до любові.
- Як? – обурилася Ванда Михайлівна. – Ти, юначе, слухав мої аж надвідверті оповідки й абсолютно нічого, певно, крім сексуальних оповідей, не зміг утямити. О, молодість! О, незрілість! Одне на умі – голобля в западині. А що за тим, що причиною та наслідком того є – не доходить до незрілих мізків. Дарма, певно, душу стелила, думала – за килим зійде для медитацій про життя-буття й любов-злобу, а її, видно, за ганчірку порахували й уже чоботи мостяться витирати. Юначе, я ж до тебе, як на сповідь, а ти ж не батюшка, ти – капловухий слухач, що для розваги біля радіо присів. Їй-богу, мене пече сором.
- Я – не батюшка, - погодився Гриша, - але й не слухач, тим паче, капловухий. Я вислухав вас душею, але ж я маю право в своїй душі вашу платівку крутити на свій штиб і мелодію по-своєму читати. Тому й смію, дивлячись у долю вашу, бачити те ж, що й у своїй – буття формує душу людську, й любов у ній, і кохання. Буття, а не навпаки.
- Ти можеш, звісно, читати мою музику по-своєму, - погодилася Ванда Михайлівна, - але ж не може симфонія Баха звучати для тебе ревищем хеві-метал.
- Чом ні? - здивувався Гриша. – Другою властивістю вашої світобудови що є?
-  Відносність, - мовила Ванда Михайлівна.
- Вірно. То чому ви тоді дивуєтеся? Відносно мене наші душі та шлях їх спільний, відносно вас – ми різні. Все відносно.
- Взагалі-то я ні шляху твого, ні душі не знаю. Судити не можу. Тому наступного разу балачку нашу розпочнемо з твого життя-буття. З того, де буття визначає любов. Спробуєш доказати мені те, чого в принципі бути не може. Я послухаю. Де стрічаємось?
- У відносному вимірі, - усміхнувся Гриша. – Я – біля телескопа; ви – під зоряним небом; а в принципі – в одній точці, біля цієї хати.
-  Значить, біля телескопа? – уточнила Ванда Михайлівна.
-  Так, під небом, - погодився Григорій Неук.

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 10-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 07-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Семен Санніков, 05-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Вікторія Т., 02-11-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 31-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 30-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 30-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43450498580933 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …
С. Дж. Кінкейд «Діаболік». Підліткова книга про дорослі проблеми
Рік тому студія Sony Pictures разом із режисером Метью Толмаком (серед його фільмів «Нова Людина-павук» …