Щиро вдячний Ant.on за авторизований переклад з російської мого твору. Вважаю, що можливо по-новому відкрити мою творчість. Вся книга буде викладена на цьому сайті глава за главою, саме в цьому перекладі. Приємного читання.
Передок. "Шлях вперед, до початку ...". Книга 1.
Глава 1. "Шлях вперед, до початку ..."
Вдаль продеренчала «таблетка(1)» «скоряка(2)». Повітря наповнилося мокрою, липкою від туману, тишею, в якій навіть хрипке, від недолікованого бронхіту, дихання здавалося громовим гурканням. До прибуття «шишарика» залишалося, напевне, хвилин двадцять, тому, закинувши на плече автомати, Андрій і Тарас, озирнувшись, присіли на бордюр збоку дороги, під прикриттям зупинки, поряд з якою їх висадила «таблетка». Годинник показував десять хвилин на восьму вечора, але було темно як у печері. Небо заволокло низькими хмарами, груднева сльота при кожному кроці хляпала під підошвами берців.
Про себе різко нагадав сечовий міхур, причому одразу в обох. Територія була нашою, але зійти з дороги, щоби «відлити» хлопці не зважилися, побоюючись різних «неприємностей» у вигляді «розтяжок», поставлених ДРГ «сепарів», або, що гірше, залишених в поспіху нашими. Тому хлопці помочилися прямо біля зупинки і, заправившись, знову присіли навпочіпки вдивляючись у далекі вогні труб Щастинської ТЕС.
Андрій витягнув з кишені пачку сигарет і простягнув її Тарасу. Закурили, за звичкою прикриваючи вогник рукою, підсвідомо розвернувшись спиною в бік Донця, за яким була вже не наша територія. Зі спини їх прикривала бетонна стіна зупинки і мала, з великою долею вірогідності, прикрити їх від всевидячого ока тепловізора «орків», якщо ті нишпорили поблизу.
Повернення на «передок» хлопців не те, щоби не радувавало - все ж краще так, ніж божеволіти від рутини тилу, коли важкими думками, як казав Андрій, дірявило мозок , особливо зважаючи, що «братва» чи не щоденно телефонувала з «передка» і доводила «до відому», що сепари знову почали «кошмарити» наші позиції.
Андрій з Тарасом вже другий рік поспіль проходили «тяготы и лишения службы» в Луганській області, хоча пару раз їх закидало і до Донецька. Але, за будь-яких обставин, хлопці намагалися триматися разом, і повертатися назад в рідну Луганську область.
Обидва вони були луганчанами, і найстрашнішим для обох було пропустити звільнення свого будинку, на яке вони так сподівалися ... другий рік поспіль, незважаючи ні на що ...
Сьогодні друзі проїхали м. Щастя, а далі мали рухатись в бік Теплого ... Парадоксальні назви населених пунктів, в яких вже кілька років немає ні тепла ні щастя і тільки порівняно недавно з'явився нестабільний, крихкий, як кришталевий келих, мир ... Навіть, скорше, не мир, а перемир'я, в якому військові і «мирняки» насторожено вслухались в його напружену тишу і, пересуваючись з пункту «А» в пункт «Б» мимоволі намагались прискорюватися на відкритих ділянках, а часто і огинати їх хитромудрими кривими натоптаними стежками-доріжками, вдивляючись пильно під ноги, щоб бува не підірвалися на розтяжках сусідів-знайомих-товаришів по службі.
А ще зовсім недавно (а може й - безжально давно) хлопці окремо один від одного (тоді вони ще не зналися), часто-густо відпочивали на базах відпочинку в районі Щастя. Чого тільки вартує «Лісова казка»? Там, де Ковсуг впадає в Сіверський Донець, в оточені сосон, розташувались непоказні будиночки, які були улюбленим місцем «паломництва» луганчан у вихідні та святкові дні, коли димок мангалів піднімався вгору, пестячи своїм диханням верховіття дерев, відбувалося їхнє «єднання з природою». Вранці, зі злого похмілля, коли наставав час звільняти будиночок, з важенними головами, коли здавалося і у машини вона болить (чи що там у неї замісто голови), відпочилі міські жителі, через Щастя поверталися до Луганська. Обов'язковою була зупинка біля павільйонів Щастинської «пожарки», які приманювали запахами різноманітних смаколиків і де торговці наперебій, як морські чайки, всяк на свій лад, пропонували скуштувати саме їх «метровий» бутерброд. «Метровим» це блюдо називалося без усякого жарту. Уявіть собі свіжий багет, розрізаний уздовж навпіл, наповнений різноманітними копченостями, зеленню і рясно приправлений майонезом-кетчупом-гірчицею? А, якщо до нього додати ще грамів 100 оковитої ? Здоров'я, однозначно - «плюс 100»!
Павільйони траплялися і нині, були й бутерброди, крім кафе «Дорожнього», де сепари прямим попаданням поховали чотирьох дівчаток-працівниць закладу, та й сам заклад ... Ніби все як і раніше, але й продавчині давно уже не кричать зазивно і люду - в рази менше, більше військові (яких раніше й не було тут зовсім, тільки даїшники завалювали з сусіднього поста - ось і всі відвідувачі у формі). Та й до них, після «Дорожнього», продавщиці більше не горнуться і не намагалися підгодовувати. Загалом все те, та - не те!
Здалеку справа долинув звук працюючого двигуна і завивання «коробки». Хоча Тарас з Андрієм ні з чим не могли сплутати звук ГАЗонівского невибагливого движка «шишарика(3)», але насторожилися і, на всяк випадок, зняли АК з запобіжника. З-за повороту вигулькнули тьмяні, наче втомлені фари «шістдесят шостого». Водій піддав газу і машина відчайдушно завила, намагаючись «прискорити прибуття». Тентований ГАЗон заверещав гальмами і зупинився навпроти зупинки. Пошарпаний «жовто-блакитний» переможно майорів на кузові, примотаний до саморобного, з куска сталевої рейки, флагштоку. Вусатий шофер з відкритих дверей глянув на друзів, неприродньо сіпнув головою і зі словами «Падайте, ще в Петровське заїдемо!», вказав рукою на кузов і додав, для чогось, багатозначно «У справі!». І знову сіпнувся головою. Перекинувши свій нехитрий скарб через борт, хлопці почали задиратися всередину. З темряви, назустріч їм, винирнули дві руки, ухопившись за які Андрій і Тарас заскочили до кузова.
- Льоха! - загорлав, перекрикуючи ревіння двигуна, один з бійців і не відпускаючи руки Андрія, додав:
- А, це - Дімон, він же «Косий».
Дімон реально виявився кривим на праве око, а «Косий», треба було думати, був його позивним.
- Андрій, Тарас! - перекрикуючи ревіння машини, відповів Андрій.
Косий і Льоха дивилися на хлопців очікуючи продовження.
- «Енрі» і «Шева»! – прокричав їхні позивні, Тарас.
- А, так ми про вас чули в Станиці, ви там ДРГ орків порубали на кладовищі у вересні п`ятнадцятого. А, «водила» у нас - Паша, «Дьорганий» - Косий на підтвердження тих слів засмикав головою, чим викликав загальний сміх, бо було те видовище вельми комічним – так ніби косоокий неголений орангутанг б'ється, з якогось дива, в конвульсіях.
Вереснули гальма і машина зупинилася біля якогось кіоску. Двері машини відчинилися і «Дьорганий» спокволу почвякав до ларька. Різким тенорком Паша задиктовував зі списку довгий перелік товарів, який складався, в основному, з горілки, пива і сигарет. У відповідь жіночий голос грайливо відповів: «Та ж воєнним таке не положено! Указ губернатора! ». «Ну, не викобенюйся, кицю!», як умів загравав з продавчинею «Дьорганий». Слідом пролунав дівочий сміх, товар, зрештою, був виданий на руки і Паша постав поряд з машиною з двома пузатими клунками в руках. Пересмикнувши головою він закинув пакети до кузова і проспівав - «Приймайте рідну!».
- Пацани! Не думайте, ви не в зоопарк аватарів їдете! У нас не завжди таке свято - усміхнувся Олексій - Сьогодні у одного бійця «днюха», ось і заправилися, а з куревом завжди проблема, самі в курсі!
- Ми що, нелюди? Все понятно! - Андрій розуміюче закивав головою.
За розмовою, під рокіт автомобіля, подорожні не стямилися як опинилися в розташуванні підрозділу. Вискочивши з кузова, рушили до штабу для проходження неодмінної паперової процедури.
1-Скоряк – машина швидкої допомоги
2-Таблетка – УАЗ-452 / УАЗ-3741
3-Шишарик – ГАЗ - 66
