Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46836
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Надто несправедливий Бог.

© Did, 28-03-2007
Я завжди мав відчуття, що вона варта чогось більшого. Чогось більшого, ніж міг дати я. А зараз іноді думаю, якби не цей комплекс, якби не  добровільне визнання власної недолугості, чи не могло би все бути інакше?..
Росли ми по сусідству, ходили в один садок, вчилися в паралельних класах. Наші батьки дружили і часто збиралися на  свята. З дитинства ми гралися натхненно, до  одуріння, так, що нас ледве могли  розліпити ввечір для того, щоб знову звести вранці.  Зачитувались однаковими книжками, любили ті ж самі фільми. Довгий час Марися була найкращим моїм товаришем і спільне майбутнє видавалося  настільки природнім, що в класі десь у третьому я спитав  батька, коли вже нам треба буде женитися.
– Взагалі,  Ваню, одружуються не тому, що треба, а коли закохуються і хочуть створити  сім'ю. Та поки  про це можеш  і не  думати, – відповідав він.
Я в принципі то і  не думав, але я знав.
На перший погляд Марися була  звичайною дівчинкою,  нічого особливого. І вроди не надто помітної, ніс горбинкою, і до наук не дуже, з репетиторів не вилазила.  В музичну не взяли, з хореографією не склалося, для спорту надто хвороблива. Правда, пару років у   художню відходила, але крім дівчат в модних одежах нічого й не малювала. Ті її модниці, що  ніби зійшли з викройок журналу „Радянська жінка”  мандрували з зошита в зошит, з класу клас. Лише змінювалися їх одежі, прикраси і пози, в яких це все  демонструвалось. Чим дорослішала Марися, тим ноги в модниць  довшали, одяг ставав нескромніший,  а  пози розкутіші.
Але  тим, що Марися  мала користалася на всі сто. І поки інші підлітки мучились з комплексами вона   по всьому поставила собі залік і все своє взяла на озброєння. Грубість перекривала темпераментом, гаркавіння  перетворила з вади в родзинку, неяскраву  зовнішність  компенсувала розкішним волоссям і ефектними нарядами, які сама ж і вигадувала.А сміх відпрацювала (я впевнений, що саме відпрацювала перед дзеркалом) такий життєрадісний і  заразний, що настрій від нього запалювався, ніби від сірника.
Там де Марися  не могло бути ні погано ні скучно, зі своєю хронічною жагою  життя вона вміла перетворювати будні в свято. Людські стосунки  були її стихією і, можна сказати, Марися мала рідкісний дар розуміння „що треба для того щоб”. Вона ніби піднімалася над будь-якою  ситуацію і з висоти відчувала що необхідно  зробити аби все сталося  не так як мається, а так як їй треба. І цього таланту Бог вилив на неї відро, і в цьому не було їй рівних.
Марися настільки вміла себе поставити, що з часом учениці менших класів стали відверто під неї  косити, а балбеси зі  старших робили нечувані речі – пропускали  вперед у двері, утримуючи спинами натиск дітлашні, що ломиться на дзвінок. Ми, малолітні жевжики, ще бігали один за одним в коридорах, коли вони, вугруваті підлітки, нюхом своїм гормонним вже учули в ній особливу Дівчину.
То ж і не дивно, що жевжики  не цікавили її ніколи.
То ж і не дивно, що жодна моя перемога, в обласній олімпіаді, наприкад, не викликала в неї і десятої долі такого захвату, як подвиги якогось там Вітька з 10-класу, що за одну ніч вмудрявся позагинати вуха усім знакам „уступи дорогу” в центрі міста.
– Ти розумієш, коли ці менти  нас спинили і забирали машину, він зразу сказав, що їм помститься  і він зробив, він зробив це! – захлинался Марися  і ділилася  по секрету, що на завтра Вітьок готує  ще одне свято торжества справедливості – підвісить  дохлого пацюка перед вікном директора, пацюк у нього вже є.
- Ну що таке директор? – тут же знаходився я, – от якби... я би краще  повісив  його на руці у Леніна біля будинку Рад! Уяви: люди вранці йдуть на роботу, а посеред площі наш Ілліч з усміхом мудро-ласкавим дохлятинку їм простягує  на вірьовочці!
– Точно! І написати табличку: „тавагіщі, ета сімвал камуністічєскай пагтії сєводня !” – загоралася вона.
– Ні, краще : „так буде з кожним, хто псує знаки в місті!”..
Авжеж, я ніколи не минав нагоди підкольнути її симпатиків. Навіть не так вони дошкуляли, як її при них поведінка. Бо тільки-но  в полі зору з'являвся цікавий об'єкт з Марисею  ніби щось робилося. Вона приміряла всілякі маски,   обвішувалась цілим арсеналом  інтонацій, кривлянь, заморочок і виступала. І  не втихомирювалась  доки об'єкт не падав до  ніг готовенький, навіть не підозрюючи, що це є початок його кінця.
– Хм. А що... Якраз і на Вітькину  реакцію помилуємось! –  резюмувала Марися і  я, обтяжений радісними клопотами по організації альтернативного пацюка, йшов додому переможцем.
Вранці вона телефонувала:
– А ти зможеш сфоткати мене на пам'ять ввечір? Бо ніхто ж не повірить, що це були ми!
І я обіцяв, що зможу. Бо якби став пояснювати, що це дурна примха бо в темноті гарного  знімка не вийде, що доведеться возитися зі штативом, що змиватися треба буде в три рази швидше і бажано на велосипеді, то тільки би зіпсував їй настрій.
Але назначеного вечора у двір залітав патлань на розцяцькованому мотоциклі і сідала вона, і обіймала його за талію, і гуркотіли вони  з курявою, лише розвівалося на вітрі її волосся і трохи спідниця.
І я дуже гостро відчував цю різницю, що гойдатися на амортизаторах –  це краще, ніж трястися на рамі  батьківської „України”, а коли у вухах свистить вітер – це краще, ніж коли хекаю я. І зрештою, що попасти на дискотеку в якості подруги того самого патлатого діджея  набагато прикольніше, ніж поприймати участь в дебільному креативі з пацюком.
Відчуття було неприємне, але я вчився з цим миритися. Тим більше, що знав напевне одну важливу річ:  варто зникнути придуркам на батькових машинах  і діджеям  на мотоциклах, як вона забувала про  всі ті маски з причандалами і  ставала собою. Тобто моєю Марисею, виключно Моєю, найріднішим другом, чи, як вона казала в дитинстві: „ Я твій подруг, а ти моя друга.”
До слова, Марисею її називали тільки найближчі – батьки і я. І це був ніби  пароль до  нашої близькості, і не було випадку, щоб вона не відгукнулася на це звернення теплом і радістю.
– Слухай, це умора! Щойно дзвонив Славік, що зранку  його підірвали менти і допитуються, чи не було вчора на дискарі когось із пацюком чи старим велосипедом „Україна”! Я не можу з цих шерлокхолмсів! Ну  як ти міг без мене!!!  – наступного ранку сміялася вона в слухавку, а я уявляв як мої улюблені бісики скачуть в її очах.
– Поки пацюк свіжий був... не тримати ж його в холодильнику... – бурчав я.
– Безсовісний! Але чим ти його пофарбував?
– Нічим не фарбував... В натуральному кольорі повісив паразита...
– Та не пацюка, а пам'ятник! Я ж кажу, міліція гребеться, шукають хто повісив пацюка і облив фарбою Леніна!
–  Леніна? Фарбою!? Облив?!!
Голос  по-зрадницьки зривався на фальцет, я мимоволі присідав на диван і відчував, як пацюк, що теліпається на руці у матьорого чєловєчища перетворюється в какую глибу, що висить на моїй шиї. А може  й  взагалі – біографії.
– О, Господи!..
– Що тепер думаєш?...
– Тепер я вже і радий, що тебе не було... Чорт! Почепив  нещасного пацюка, а навішають усіх собак... – з горя жартував я.
– Отож! – казала Марися і клала слухавку. А через п'ять хвилин телефонувала знову:
– Ну що, по хаті ходиш?
– Ходжу...
– На місці не сидиться?
– Не сидиться...
– Правильно, ще насидишся.., не дай Боже...
– До побачення!
– Але в мене є погана новина для тебе, від якої ти впадеш!
– Я вже сів... – мямлив я і в мене реально падало в матню серце.
– Це був жарт про фарбу. Хотіла подивитись як ти злякаєшся. Але май на увазі, тільки про фарбу!!! –  вибухала Марися реготом і, признаюся,  відчуття коли серце вертається на своє місце, небо робиться знову голубим, а листя зеленим варте того, аби хоч раз його пережити.
При зустрічі я дувся.
– Егоїст! Я йому записи рідкісні  виклянчую, а він на подяку сам пацюків чіпляє! – казала Марися і простягувала касети.
Я читав назви, тут же здувався і ледь стримував захват.
– Клас! Ну, спасибі... Але як ти знала? Я  ніколи не казав, що шукаю  це!
– „Ніколи, не казав, що шукаю...” – акцентуючи кожне слово, перекривляла вона, – це тільки тобі обов'язково товкмачити треба хто і що шукає!
І  Марися заглядала  в очі  й  по-материнському  куйовдила моє волосся.
А на мене накочувалась хвиля щастя висотою не нижче знака „уступи дорогу” з досі ще загнутими  вершинами, біля якого ми стояли. І ще більше прояснювалось,  що ці всі Вітьки-мітьки, Славіки-шмавіки  безкінечні, які були, є і будуть,  що це все фігня у порівнянні зі святим – нашою дружбою. І ставало соромно й легко водночас. Ми кудись  йшли, вона щебетала про вчорашню дискотеку, а я щиро радів, що ми разом, що  вона це все розповідає і що вона взагалі там була.
А ввечорі  у ліжку   дивився в темну стелю і думав, що  справді  чогось не розумію напевне, що просто я, дурень, не завжди такий як треба, і що нічого не втрачено, а дуже навіть напаки. Ще трохи щось із собою поробити , підрости трохи і ми будемо разом і щасливі. Бо я зроблю все, щоби бути вищим, кращим, розумнішим за них усіх. А вона достатньо мудра,  аби це все оцінити.  


Після випускного ми вперше поцілувалися в губи. Упиті однокласники завивали Цоя навколо вогнища на пляжу, дехто ховався в кущах тут же,  в парку, а ми сиділи на лавочці під вербами, на якій усі завжди цілувалися і, власне, цілувалися.
- Я щаслива, що ти в мене є...
- Це я щасливий... а ти п'яна...
- Так я п'яна... від щастя... а ти дурашка  після цього ...  бо нічого ти не розумієш...
І Марися довірливо тулилася, а я цнотливо обіймав за  плечі і за талію. Все  боявся образити зазіханнями на заповітне.
Потім  її відправили до бабусі готуватися до іспитів. Ми встигли обмінятися кількома палкими листами з признаннями, які так хочеться писати в юні роки і так непросто  сказати вслух.
Після вступу  вона поїхала лікуватися, а я з групою   в  колгосп збирати кабачки і помідори. Хоч поступили ми в один вуз, і навіть гуртожитки стояли поруч, побачились лише в жовтні.
Я десятки разів уявляв  зустріч, яка мала стати початком нового дорослого життя. Після  поцілунків, на благодатному грунті епістолярних признань щасливі подробиці нашого побачення встигли нагромадитись в цілу солодку піраміду, яка з грюкотом завалилась на першій же хвилині.
– Ванька! – верескнула Марися і кинулась на шию прямо в коридорі.
І так вже вона зраділа,  і так же ж пискнула, що як божий день  ставало ясно, що адресовано це не мені, а... а  ось тому хлопцю,  який курить  на вікні, має сережку в вусі і криво в наш бік либиться.
– Уяви, Нікіта, отой хлопець, що ти бачив, він з 5-го курсу, запрошує мене на презентацію відкриття представництва „Х***в” в Україні! Там буде співати цей, як його, ну неважно, карочє, як ти думаєш, мені піти? – торохтіла  вона вже в кімнаті.
– Звичайно ж піти! Я би й сам пішов... Напевне там буде цікаво...
І вона чомусь ще раз цілувала мене в щоку.
Я  приходив до Марисі,  щоразу шукаючи відповідь лише на одне питання – чи щось було і чи щось буде. Та вона не обтяжувалась подібними думами і поводилась однаково привітно і буденно. При зустрічах ми обнімалися і чоломкались  у щоки, разом їздили додому, разом гуляли по Києву, особливо вона любила Лавру. Навіть там  неодмінно дурачились,  звертаючи увагу публіки на свої епатажі , їй це надзвичайно подобалось. А на місці Успенського могла подовгу стояти з закритими очима і просто мовчати. Та з'являлась чергова симпатія, мене  протиралося  фланелькою і чемно  ставилось  у сервант. І все що лишалося, дивитися що відбувається і терпляче чекати коли будуть  їхня  ласка знову мене дістати.
Зрештою,  це таки   дістало, я плюнув і зайнявся собою. Вникав у науки,  займався спортом, я всовував носа всюди, де роздавали хоч що небудь для особистого росту, щоб ніякі хлопці ні з яких Х**вих представництв  не могли конкурувати бодай у тому, що мені доступно. І я ріс. Я ріс! Викорінював провінційність, слідкував за мовою, як пилосос  жадібно всмоктував навколо все найкраще. Врешті-решт я став користуватися неабиякою популярністю у дівчат, особливо коли випивав і ставав нестримно нахабнючим. Але не у неї.
– О, здоров! Постав чайник! І захопи, будь ласка, там нашу мисочку на кухні... – щойно я з'являвся на порозі,  муркала  Марися, бовтаючи ногами на ліжку і не особливо  відриваючись від книжки.
І  чайник слухняно брів на кухню і робив, що було сказано. Під перехресним обстрілом косяків її сусідок.
– Ой! Ти й  помив? Яка лапочка, за що я тебе так люблю! – манірничала вона.
– Ой, як мило! Але це не я, це та дівчинка з короткою стрижкою зголосилася  мені допомогти! Вона ніколи мені не відмовляє і ти би знала, як завжди  заглядається!
Марися вела бровою, захлопувала книжку і нарешті підводилась.
– А я і знаю! Безумовно, знаю! Отак вона на тебе заглядається, та поблядюшка !
Підходила впритул, впивалася в мене  з шаленою пристрастю, тут же зиркала  в дзеркало як це все виглядає і сама  ж і заходилась фірменним своїм сміхом.
– Вони ж бачать який ти є, що ж тут неясного? Я би  на їхньому місці не те що заглядалася, я би й очі видряпувала деяким!
Марися котячим рухом  проводила нігтями по моїй щоці, тут же її чмокала і, поки я намагався це все переварити,  вже вмикала старенький телевізор, ставила варення замість цукру і заварювала чай .
– А який я є, все ж неясно?
– Ну, який-який... Гарний, розумний.... Такий як треба, справжній , одним словом, не те що казли деякі...  Вчора воно букета носило, а сьогодні, виявляється, що з чужого дня народження їх попер! От вийняло, поки народ  курити вийшов, і поперло. От такого  гостя-падлєца хтось пригрів!
Губи мої розтікалися в блаженній посмішці і, щоб не спалитися, я з усієї сили  сьорбав чай. Звичайно ж, радувало не те, що хтось зганьбився з букетом і, тим більше, не те,   який я буцім-то є. До того яким я хотів стати мені ще йти і йти, дертись і дертись. Але я на правильному шляху і Марися , як видно, це розуміла. От від чого виростали крила. Крила щастя завтрішнього дня.
Всі негаразди негайно тьмяніли і здавалися недоречностями. І знову виринала з глибин дещо підтоплена впевненість, що наш зв'язок – особливий, він  є щось святе і неминуче. Мине певний час, пройдеться  ще пара сходинок, з дітей ми переростемо у дорослих і все стане на свої місця. Така доля, все в руках Божих, так буває. А поки що... А поки що вона віддає мені належне і для розваги переймається якимись казлами, нас порівнюючи. І це дуже добре.
Я настільки з цим змирився, що навіть не волів бути у неї першим. „Краще би останнім”, – вигадав  власний афоризм і сам же ним і пишався.
– То букета нещасній вернули?
– З'їсти змусила. Не віриш, що козли їдять букети? Винце будеш ? В чайок? З корицею? Без чайку?  Ілі мозет сгущьоннава малака, ш водкай? – дуже подібно копіювала вона Кролика і  викочувала домашнє вино, якого в пляшках з-під шампанського під ліжком водилися  цілі батареї.
– А тобі відомо , що казли, по суті – це майже усі чоловіки? І по великому рахунку їм усім одного треба. – Розумничав я вже розчервонілий. – Так природою влаштовано, що в першу чергу потяг до жінки має біологічний характер, а вже в другу – психологічний чи, скажімо,  соціальний. І можу поділитися з цього приводу гіпотезою. Чим ефектніше чувак залицяється  за баришнею спочатку, чим більше він ставить саме на красивість, на розкішність цього процесу, тим ймовірніше, що він бачить в ній перш за все сексуальний об'єкт,  а вже потім – Людину...
– Та що ти кажеш? Боже, як мудро! Ай-я-я... – хитала вона головою. – А коли чувак, значить, тирить квіти, клав на  подарунки , кафе  ці всі , і зразу, значить, ну, коротше! Коли він жлоб натуральний, продовжуй, то що  ж це означає?
– Не паяцнічай! Бо коли Людям йдеться про Людей, то  начхати на ці всі понти! То їм ромашка, зірвана в щирому запалі,  дорожче буде найкращого  букета, купленого в банабаків за двадцять доларів!
І я починав нудити свою „стару пісню про головне”, як вона влучно  якось її нарекла. Про те, що істинна краса має  внутрішнє походження, про те, що шукати себе треба в собі, а не в атрибутах. Також я проповідував, що люблю  (як ніхто інший) в ній ту саму Людину ,знаю (чи не єдиний у світі) їй справжню ціну, про те,   що  вміти не розгубити себе, лишитися собою – от достойна мета, а ліпити образи в обгортках, до яких неминуче потім приростаєш, – це і є найпримітивніше міщанство, яким хворіє більшість і, особливо, в Києві.
Вона іноді погоджувалась, іноді брала на глум, бувало навіть  обзивала  занудою і я не на жарт ображався. Але  при цьому регулярно кликала ночувати. Коли на вихідні сусідки роз'їжджалися, ми влаштовували маленькі свята з морозивом чи шоколадом, вином або коньяком. Влягались на зсунуті їхні  ліжка,  читали вголос щось  веселе або  дивилися телевізор, якесь по десятому разу „старе хароше кіно”, як вона казала.
Ми могли не спати по півночі, говорити  про найінтимніше, й іноді  я ловив себе на думці, що страшенно хочу поцілувати її руку,  а ще краще живіт. Так, животик, трохи нижче пупка, над заповітним мереживом трусиків, які не один раз вихоплював поглядом. Лише  торкнутися цього місця  губами і нічого більше. В знак надзвичайної своєї прихильності, як визнання  недоторканої святості наших стосунків у моїх очах.
Чомусь так, чомусь наше минуле і майбутнє все ще видавалися чимось аж надто рідним, щоб я міг  поводитися з нею як з іншими.  В нас не було  теперішнього? Але його необхідно було пройти, от і все, дуже просто і цілком природньо.
– Нам необхідно  нагулятися і повернутися одне до одного не по звичці, а по внутрішній  потребі. – Якось сказав я.
У відповідь Марися  знайшла мою руку під ковдрою і мовила:
– Ти не уявляєш, як я вдячна Богу, що ти в мене  є.
І я торкався оком подушки, щоб щаслива сльоза пошвидше ввібралася в наволочку.
Але з'їжджався народ і свято закінчувалось. Мною  знову перекидалося, я знову не бажав  цього терпіти і зникав, обіцяючи  собі ніколи не являтися  поки в мені не відчують потребу. Потребу періодично відчували, ми зустрічалися, гуляли, випендрювались, влаштовували свята  і так далі по кругу.
А потім настали часи, коли Марися  на вихідні стала їздити ночувати до тітоньки . Згодом  і серед тижня. А одного прекрасного ранку тітонька  виявилась бородатим дядечком  на іномарці. Він привозив Марисю  вранці під корпус, дещо пом'яту і невиспану і, бувало, забирав після занять.
Те чого  боялося сталося. Я завжди був готовий до цього розумом, але розум,  як виявилось,  нами керує не завжди. Ввечір  я давав собі надзвичайно тверду обіцянку, що поки  вона перша не...
–  Марися! Чекай!
А  як  побачив  вже скакав, що останній йолоп.
– Ну як ти?..  Де пропадаєш?.. – хекав  я,  починаючи себе ненавидіти.  – Що це в тебе за таксист такий? – тут же проривало мене ще далі, за що  ненавидів себе ще більше.
– Таксист? Таксист! Я не можу, як ти точно вгадав! – дзвінко заливалася вона,–  точно, так-сист, хто ж іще, вирячивши очі, ганяється за баблом зранку до ночі? Все! Нема вже ніякого таксиста! На дорогому бензині далеко не заїдеш, Ваню, а на грачах – не залетиш.
– Правда?
Зворушений таким щасливим закінченням я вже роздував ніздрі, хвацько бив копитом і пряв вухами: чи то машина чудна так багатоголосо  сигналить, чи то вже ангели радісну вість сурмлять.
– О, я такий радий!
– Так, я теж! Бог є, Ваня, і він почув мої молитви.  – Урочисто заявляла вона.
І поки я лупав очима і ментилям  хвостом до ганку підкочувався  модний лімузин і ще  раз цілим акордом сигналив.
– Па-па! – лукаво махала Марися і мало не танцювала  до лімузину.
Пещеного вигляду чоловік перехилявся і відчиняв  двері . На сидінні лежав букет. Величезний , розкішний, з витребеньками. Банабаки такі не продавали.
– Прікі-і-інь! З якої вона групи? Скільки коштує тачка? Це її батя? – тут же накидалися хлопці.
– Угу. Дядя. – Буркав я і підкурював  від недопалка нову сигарету.
Це був тільки початок.
Марина  не з'являлася в  гуртожитку, зникла з занять , а через пару тижнів повернулася принцесою.  Прекрасний принц з того модного  коня виявився цілком пристойним  бізнесменом. Марина  вдяглася, обвішалась аксесуарами, обрізала волосся, наробила манікюрів з педікюрами,  стала на шалені по  своїй  елегантності та  нестійкості   босоніжки і  засяяла. Вона  засвітилася так, що раптом засліпила усіх. На неї озиралися дівчата, хлопці пропускали  вперед не так  з чемності, як пороздивлятися з заду, в  кафе її кликали за кожним столиком. Від моєї Марисі не лишилося і сліду, навіть вираз обличчя, здавалося, в неї змінився. Словом, вона втілила Образ. І судячи з вічнощасливого  вигляду шукала  його давно.
– Це не кохання, кохання не це, не це кохання. Я не такий як їй треба, такий як я їй не треба, їй  треба не такий як я... Вона не моя, моя  не вона, не вина моя, вина-водки давай – твоя моя не понімай...
За пару тижнів подібних мантрів я вернувся до нормального стану і вже не смикався в її бік як залежний. Зате інші полізли до неї як мухи на мед. Раптом усім розвиднилось, що  Марина успішна,  ефектна і завжди на вершині. Її кликали в студентський театр, делегували від універу на якісь заходи, вона вела КВК і   коментарі її часом веселили більше, ніж сама гра.
Марина  почала курити й іноді підходила подиміти.
– Можна аганьку? –  Привітно зверталась   вона, кутаючи нас в хмару  парфумів.
І не встигала дістати довгу цигарку, як кілька рук вже шипіло  запальничками .
Марися  підморгувала мені і з серйозною міною підкурювала демонстративно у всіх по черзі. Я мовчки посміхався, вона теж хитро  мружилась, випускаючи дим. Ми обоє любили кіноцитати і все ще могли приколюватись про своє...
– Ти відєл? Штук десять, навєрноє!
– Так може воно не справжнє?
– Не справжнє  такому  хахалю западло!
Коли я вертався хлопці жваво обговорювали кількість бриликів на персні, якого я по неуважності й не помітив.
- То хто-хто тобі ця Марина?
- Та так, добра знайома, – недбало кидав я. Щоб тільки не видно було, як щоразу  маленькими рваними шматочками з мого серця вищипується щось дуже йому потрібне.
Потім , гарного її бізнесмена кинули і він пропав. Зате з'явилися представники його кредитора, широкошиї хлопці з поломаними носами й вухами. Одного ранку вони дочекалися Марину  під корпусом і повезли в невідомому напрямку. Через тиждень її відсутності чутки дійшли й до мене. Я колотився як проклятий, найбільше терзало абсолютне безсилля у цій ситуації. Ну, пообіцяв винагороду за інформацію вахтерам гуртожитку, ну, перезнайомився з її одногрупницями, що ще я міг зробити? Що ще можна було  вдіяти аби  позбавитися холодних думок, які  душили по ночам і елементарно не боятися подзвонити додому?
Марисю   привезли світлого раночку безпосередньо  під гуртожиток, саме коли я дибав на пари. І не зграя мордоворотів, яких я встиг науявляти,  а надзвичайно приємного вигляду громадянин. І машина в нього була надзвичайно приємно вигляду, маленька і дуже спортивна. Марися , не менш  прекрасно  виглядаючи, з неї випорхнула і  привітно помахала руцею. Я відчув гупання у висках і щоб нічого там випадково не  рознесло тут же вернувся і всмоктав стакан самогону. Коли прийшла за мздою  вахтерша я вже був розслаблений  і веселий. І глибоко впевнений, що відтепер мені по-справжньому все-од-но.
Марися змінилася. Власне, вона  перестала бути Марисею і навіть Мариною, дівчиною, від якої ставало  сонячно, яка дарувала усмішки і тепло. Вона стала Ріна,  очі її потускніли,  образ  перетік у  статус. З принцеси-ромашки Ріна  трансформувалась   в королеву-троянду, з усіма  відповідними  метаморфозами. Люди її цікавили лише як виконавці своїх функцій, крутість стала  суспільним мірилом, позиція власної зверхності  – стилем поведінки.
Ріна могла, виходячи з машини, нахамити таксисту , який став надто далеко чи надто близько від бордюра. Могла  різко поставити на місце однокурсника, що необережно  зачепив її сумочку. Про Ріну стали говорити в пів-голоса, а навколо її персони розвелися таємниці і домисли. В студентське кафе  вона не потикала і носа,  а на каву  ходила виключно в сусідній  бар з деякими універівськими фіфами. Краєм вуха я почув як їх називали Лєбляддю, Раком і Сукою. Справді, в однаково нескромних  прикидах вони дещо нагадували  проституток.
Після  знайомства її Ігора з деканом  навчання для Ріни перетворилося в милу формальність. В універі якщо і  з'являлася, то швидше від нудьги ніж з необхідності. Авторитета Ігора вистачало не тільки на декана. В загальнодержавному безладі  за допомогою згуртованої команди тих самих каліковухоносих „представників” йому вдавалися найзухваліші комбінації, масштаб яких збільшувався  з фантастичною швидкістю. Цілими днями Ігор  гасав по „стрілках”, де   „мурчав”, „тер” і „вирішував питання”, вечорами вони тренувалися або їздили на „розборки”,  а вночі неодмінно десь „висіли”, марнуючи життя. Гроші капали, потім дзюрчали, а згодом  їх потік перетворився у бурну ріку,  і лише достатньо  було лишатися  гарним керманичем, аби в ній не втопитись. Схоже, Ігор ним був.  
Скоро купити нову машину Ріні стало легше, ніж мені кросівки, а злітати в Маямі  на вікенд  простіше, ніж мені вибратись додому. До засмаги її звикли, а назви курортів і брендів, якими вона любила сипати, не могли протриматися в пам'яті і хвилини. Але по суті Ріна ніколи не була пустою і з часом дебютувала на телебаченні. Зі знімальною групою приходила до когось із віп-персон і вони, щось готуючи, тренділи собі на світські теми. Це було не зовсім кулінарне шоу. Відчувалося, що і Ріна не господиня, і гості  її не на кухні вечори згаюють, але в цьому і була  фішка. Глядачів руки самої С**ї по лікті в муці  чи кухонні меблі в  дружини „Л**ка в купі з їхніми  приземленими, а часто абсолютно недалекими  теревенями цікавили куди  більше, ніж рецепти. Ріна була гарним провокатором і те, що дами вивалювали в ефір часом  облітало всі газети.
Закономірно, що вдома Ріна стала справжньою зіркою. Ледве пронюхували про дамське авто    у дворі, як телефон у них розривався. Ріна  вибивала гроші для пологового  будинку, дарувала телевізор інтернату і тренажери спортшколі, навіть, казали, знайшла спонсора  на реставрацію куполів у церкві. З  тих часів і почався її конфлікт з батьком.
– Як не  де  ти взяла цю машину, то яка зарплата на телебаченні, і чим ти заробляєш і як збираєшся життя прожити, ну геть же задовбав старий пень! – якось нажалілася вона, присівши  біля мене на лавочці.
– А щоби ти сказала  в аналогічній  ситуації власній дочці? – спитав я.
Ріна  скорчила гримасу, сказала „та карочє!” і пішла геть, роздратовано пожбуривши цигарку...

Часи змінювались. Неминуче настав той етап, коли  люди з авторитетом, грошима і силою  стали дратувати людей без авторитета, без грошей, але з  законом і владою. Спочатку Ігора  потіснили, потім стали заганяти в кут і він виїхав за кордон.Ріна стала нервова і агресивна, замість усмішки щось схоже на  хижий оскал з'явилось на її обличчі. Лише від того з яким виглядом вона сідала в машину і хлопала дверима усьому світу було зрозуміло , хто тут господар життя і що буде з тим, хто опиниться на її шляху. Я уникав зустрічей навіть в коридорі, і був дуже здивований, коли на  зупинці пригальмував джип і відкрилося вікно.
– Алльоу! Харе мерзнути! – крикнула вона, жуючи гумку і демонструючи бездоганно білі усі  свої 32.
Ми з форсажем зірвалися, тут же когось підрізали, за що йому ж був відданий фак і демостративно не зупинилися даішнику.
– Що ж ти мовчиш, Вань, що  в тебе з  Пастуховим такі проблеми серйозні?
– Проблеми у всіх, хто  працює і на лекції не ходив. Але ж усіх не відрахують.
– Ну, брат, це ти не прав. Кого вже точно не відрахують, а кого  – ще як сказати... Якщо ти не проти, Вань, ми погуляєм. Так хочеться  розвіятись, подихати повітрям, а тут тебе побачила... якщо ти тільки не проти.
– З завдоволенням. – Сказав я, хоч перебував у такій напрузі, що з задоволенням, насправді, випав би на  першому ж світлофорі. – Додому не збираєшся?
– А-а,– махнула вона, – я туди вже не їжджу, старий дістав мене своїми моралями. Я вирішила, що досить. Людям твориш добро направо і наліво, все рішаєш людям, вони вже тебе на руках носять і рушничком стеляться від вдячності,  а йому, бачте,  всеодно не так, бо неправильно! Бо йому неодмінно треба знати звідки діти беруться...  З мамою іноді говорю по телефону. Ігор, до речі, дав лаве на куполи, ти не бачив, вже зробили?
– Ще ні... не бачив...
– Ну, уроди, от як можна людям допомагати після цього?
Я відчував дискомфорт від розмови і  накрутив радіо, вдаючи що слухаю. Раптом на світлофорі Ріна   його  вимкнула, виплюнула жуйку  і, дивлячись впритул, сказала:
– Я сьогодні зробила аборт вранці...
Вже загорівся зелений, вже ззаду гуділи машини, а ми все ще мовчки дивилися один в одного. Я помітив, що в неї страшні синці, а самі очі  усі в червоній сітці судин. Марина рушила, а  я крадькома косився на неї. На ніс горбинкою, на тендітні пальці на кермі, чомусь без жодного персня,  на по-дитячому милого брелка-песика на ключах. І раптом до мене дійшло, що це –  Марися, та сама, просто в декораціях трохи заблудилася...
Ми гуляли біля Володимира. Їй необхідно було виговоритись.
– Така вже мерзотна ситуація... ті мене шантажують, „співучасника” ш'ють, бо на мене багато пооформляли і юридично я при ділах. А з другого боку свої  ж шакали воду мутять. Не встиг він відійти,  як почалося... Вчора  їх з лайна витягував, а сьогодні вони вже дерибан затіяли, ще й погрожують... Хоч би самій дав Бог сил вигребти, а тут ще й це... Та мене швидка забрала прямо з контори, про що можна далі  говорити, скажи мені? Слідак, поки зі стільця не сповзла, думав, що я спектаклі йому ліплю! Що би це була за дитина? Лікарі кажуть однак би я не доносила...
– А що ж Ігор?
– Поки був я і  заїкнутись боялася,  при його-то проблемах. Бо  й не була впевнена до кінця з болячками моїми вічними. А зараз вже і зв'язку не маю. Катастрофічно  по-дурному все розклалось, дуже невчасно... Якби я Ігора з пузом зустріла, ти розумієш? Бог свідок, я довго вагалася, але це було би занадто несправедливо для цієї дитини... Я правильно поступила, повір.
Марина  все виправдовувалась, хоч я і ні в чому її не звинувачував.
– Давай нап'ємось, а? Тобі полегшає, от побачиш, я  порозказую як  тебе люблю, як я в тебе вірю, а? Ну, давай!
– Та я не проти,  я би кожен день з тобою напивалася, але... розумієш... його територія – це святе і  я не можу зараз... сьогодні точно не можу...
Несподівано для самого себе я взяв її долоні й по черзі їх поцілував.Вона дивилася такими круглими очима, ніби я вклав туди не поцілунки, а шматки власного серця дістав із внутрішньої кишені. Очі її наводнилися слізьми,  обличчя покрилося плямами. Марися  була відверто негарна в цю мить. А я в цю мить думав,  що була б вона така негарна завжди і все  могло би „розкластися”  по іншому...
Домовились зустрітися завтра. Я не дочекався.
Ігоря привезли в цинку. Ріна перебувала на грані і все рвалася його побачити. І лише коли впізнала через віконечко вже нормальної, з різьбленнями і срібними хрестами   труни , рухнула без пам'яті і з кровотечами пролежала в лікарні кілька днів. Це було дуже доречно. Ті хто сумнівався в її  правах   поприкушували язики.
Свята територія пустувала недовго.  Новий покровитель був при таких погонах і посаді, що всі проблеми і з законом, і з общаковим майном відсохли самі собою. „Колеги” Ігоря притихли, а якщо і звертався хтось, то виключно з поклонами і шкурними проханнями. Щоб навіки поховати усі спори все що можна Ріна продала і поділилася з його родичами.
З новим чоловіком  прийшло і нове життя. Стабільне  і мирне . Правда, проблеми зі здоров'ям лишилися. Ріна знову стала Мариною, а вдома –  Муріком. Аркадій був на  піку, після якого або політичне небо, або вислужений відпочинок. Він взяв курс на останнє, але, поки в силах, хапав від життя все,  зразу і по максимуму. Марина не відставала. Вони плавали на яхтах і літали на карнавал в Бразилію,  перекисли в усіх морях і перелікувалися в усіх актуальних  курортах. Він побудував  розкішний будинок під Києвом, але всім розказував, що це  дача брата-бізнесмена, на яку його пустили на період ремонту в квартирі.
Телебачення для Марини закрилося і вона  ударилась в облаштування вілли. Без кінця  зустрічалася з дизайнерами, ходила по салонам. На задньому сидінні завжди валялися в неї імпортні журнали і папки з ескізами як не ультрамодернової кухні, то двориків у японському стилі, як не оранжерей зі скульптурами, то водоспадів під вигадливими альтанками.
Аркадій  не скупився  і ладен був виконувати усі  примхи молодої дружини, аби тільки вона не їздила (не шлялася) по місту, не зустрічалася (не компрометувала його) з сумнівними особистостями, не затримувалася (не напивалася як свиня) в клубах  і т.д. і т.п. На кожному кроці йому ввижалися провокатори і шпигуни, які риють компру, щоб перебрати до рук його таємні ниточки, а то і перекреслити кар'єру на фініші. Він лаконічно розмовляв по телефону і регулярно перевіряв будинок  на предмет підслуховуючих пристроїв. Періодично Аркадій  кликав дружину  в  кабінет і годинами вичитував  чому саме зараз  їй у повній мірі не дозволено  того,  що іншим, і тут же  пропонував їй купу такого, про що інші тільки мріяли. Він наводив реальні приклади, коли з-за необережних дурниць люди летіли з посад, вішались на гачок і просто втрачали гроші. З іншого боку неслухняний  Мурік його неймовірно збуджував і проповіді в робочому порядку неодмінно закінчувалися згвалтуваннями. З сентиментальними соплями під завісу.
Вона через те все переступала  і продовжувала жити в своє задоволення. Крадькома дозволяла собі те, що не дозволено, і купалася в тому , про що інші навіть  не мріяли, бо не знали про його існування.
Та настав час коли  Марина  усвідомила, що  це вже  не радує. Що в  житті її не відбувається нічого вартісного і ця „казка”, в якій вона живе, більше схожа на „прекрасно  ілюстрований і вже не смішний анекдот про Брежнєва”, як вона сама ж і визначила.
Марина почала жадібно шукати „справжнього наповнення життя” . Їй хотілося кохання,  тепла, сильних емоцій, тобто того, що не продається в магазинах. Її тягнуло в творчу атмосферу, вона заводила  дружби з неординарними особистостями, режисерами, художниками, акторами, хтось крутив нею, кимось крутила вона, але загалом це скочувалось не зовсім туди  куди хотілось – як не в гроші, то в блуд.  Чим далі  тим більше вона зневірювалась, в'язла в банальних інтригах, плітках і бруді. І тим частіше Аркадій  проводив профілактичні бесіди.
Ми зустрілися  випадково на Петрівці, вже далеко після закінчення універу. Вона, як завжди недосяжно розкішна,  гортала  глянцевий каталог з меблями. Щиро мені зраділа, навіть підставила губи для поцілунку.
– Ха! То таки ж у мене є смак! Хто б ще сумнівався! – радісно тикнула  в  фото так, ніби останній раз ми бачилися вчора і нам більше немає  що обговорити.
Я з ввічливості заглянув на той інтер'єр.
– Класно! Але дві з половиною  тисячі марок за диван!
– Це там він дві з половиною,  а тут, на хвилиночку, усі чотирі! Я сама іноді  дурію з цих цін, таке враження що буржуї їх  просто вигадують, а наші тупо множать на два. А як тобі цей возик для вина?
Я вже відкрив рота повідомити що  думаю про возики для вина вартістю в річну пенсію моїх батьків, але вчасно схаменувся і лише видихнув:
– Супер!
– Херня це! Він не практичний, їздить тільки по паркету, нафіга таке робить?
Через годину ми вже весело обнімалися в ресторані. Марина  пила горілку, швидко сп'яніла, крізь макіяж її проступив алкоголічний рум'янець. Вона курила одну за одною і казала,  що давно хотіла мене побачити, показати свій дім, що їй начхати на зануду Аркадія, а хочеться чогось милого серцю і справжнього. А ще через графинчик   призналася, що  й досі сумує за  тими часами, коли ми лежали як „два брата акробата” на рипучих ліжках, дивилися  добрі фільми і говорили про „старі пісні про головне” та інші хароші речі. І все нила  як усі зажерлися, як  крім бабла нікому нічого  не треба, як за нього навіть самі пристойні чоловіки перестають такими бути і взагалі, що покидьки і збоченці правлять світом. І що вона заздрить тим, хто про це не здогадується, бо їм  легше жити.
Я дуже хотів похвалитися своєю справою,  навіть, було, почав про це, але Марина мене перебила:
– Ось тобі живий приклад, – тицяла вона в  офіціанта, – порівняй,  як воно в'ється біля нас і біля тих он жлобків! Тут він душка і жопою крутить, а там  корчить адміністратора з себе! Бо  нюхом чує, собака, де йому Гамільтон  відломиться, а де і калькулятор попросять. І це модель! Повір мені, ця гниль в усих і всюди!
Я вдивлявся в душку-офіціанта, в тих чоловіків і намагався втямити по чому ж, чорт забирай, видно, що там  жлобки, а тут  відломлять Гамільтона? А ще їла думка, чим би крутив офіціант будь я без Марини. Розрахувався я. Поклав таки ті  фантастичні  чайові, кожним рухом демонструючи звичність до такого шику. Думав,  хоч цим змушу подивитися на мене іншими очима. Та підозрюю, що Марина сприйняла це як належне.
– Ну  що ти зробиш, коли людина тащиться від  монахинь в паранджі! І художнє татуювання в нього викликає, пардон, протилежну реакцію! Та я  молода, Аркаша! Я ще  встигну  находитися  в спідницях до п'ят!  – дихаючи на мене перегаром продовжувала  Марина вже на вулиці.  
- Ну не знаю... – морозився я.
- Все! Все  зрозуміло! Я напилася, а ти мене не поважаєш! Слухай , а що, в натурі,  ти  мене не поважаєш? Хтось когось розлюбив? А чому ж так?
І  Марина реготала,  закидаючи голову. Раптом зупинялася, хрестилася на церкву, діставала десять доларів  і шанобливо клала їх жебрачці з дитиною. Та її розмашисто покривала знаменням і з подвійною швидкістю била поклони до землі, кутаючи в платок свою синюшну фізіономію.
Мені нестерпно захотілося Марину  вщипнути.
– Подаєш на вечірню дозу  п'яницям?
– Я даю гроші всім, хто просить! Бог не фраєр, він все бачить, Ваня. І я в нього вірую, на відміну від тебе, – хитаючись на підборах, серйозно сказала вона.

А ще через рік мама обмовилась, що Марися  зараз у батьків, буде народжувати і питала чи не збираюся я додому.
Я був надзвичайно зайнятий, працював зранку до ночі без обіду і вихідних, то ж вирвався тільки на Паску. Ми зустрілися в парку.Вона розставила руки, ніби для обіймів  і я з задоволенням її чмокнув. Марина була свіжа і радісна. Я подумав, що без макіяжу і того кандебобера на голові вона набагато привабливіша.
– Гарно виглядаєш! Краще, ніж  останній раз! – сказав я і фамільярно погладив її пузце.
– А-а, забудь! Забудь, я тебе прошу. Це все в минулому, не важливо і не цікаво.
– В минулому? А що в теперішньому? Ти розвелася?
– Розвели! Розвели на пальцях. – Посміхнулась  вона.
– Хто ж посмів?
Марися  подумала, потім показала пальцем в небо і сказала:
– Отам. Отам, Вань, творять що хотять, куди нам смертним братися до їх пас'янсів. Я хвора, Вань. І лишилося мені дуже мало.
Я зупинився.
– Ти жартуєш?!
– Ні. Це вони там жартують. Та не лякайся ти так, слухай! Бачу більше напудився ніж я. Це ж не страшно. Страшно – коли невідомо, що буде. А тут все відомо до подробиць, чого труситись? Я достатньо  набоялася у свій час, щоби знову втаскатись у цей стан. Це не розумно.
– А... а що лікарі... – почав я, але все, що крутилося на язиці  здавалося фальшивим і недоречним. – Але дитина? Батько? Де ж батько?
– Батько був хароша людина. Добрий, порядний і глибоко духовний був. Все.
– Був?
Але насправді я не спитав цього.
Ми гуляли вздовж берега і Марина  розповідала, що свідомо повернулася додому, що кожного дня ходить на прогулянку, бо хлопчику,  як нікому, потрібні приємні враження. Що робить спеціальну гімнастику, слухає спокійну музику, багато читає і майже не дивиться телевізор.
– Взагалі, це велика таємниця, тут ніхто не в курсі. Бо знаєш, що найбільше добивало, коли була в лікарні? Це коли кожна санітарка вважає обов'язком зайти в палату з виглядом ніби я вже лежу без копит і мене обмивати пора.  Хоч ні, якраз тоді би вона зайшла з підскоком, жувала шоколадну канхвету  і не зважала би, бо вже ніхто не побачить, а значить і не заплатить ніхто. А так, кожна, блін, падлюка  лізе зі співчуттям. З вираженієм скорбі в очах. Та люди добрі, та ви що, думаєте, що я збираюся провести залишок життя з вашими скорб'ями в голові?  Я що, ідіотка?
Та навпаки, навпаки, я ціную кожну мить!  Я як ніколи хочу наповнити кожен  останній день  радістю, і я її бачу всюди,  в усіх дрібницях   я відчуваю її так, що вам і не снилося! Тільки мені це вже відкрилось, а вам – ні. А ви думаєте, що радість – це коли чоловік зарплату приносить і коли дешево купили щось.Ти розумієш, Вань, я ніби окуляри зняла! Я не знаю як це працює, але  мені зараз лізе в очі те, що іншим не дано! От ти не віриш?
І поки я мукав вона зупинилась і озирнулася навколо.
– Скажи, що ти бачиш? От дивися навколо і віщай.
Дерева стояли ще голі й ледь-ледь розпускалися. Я помітив стару шпаківню, минулорічні пляшки, пачки з-під цигарок, торішнє листя... Парк був ще  сірий  і непривітний.
Вона взяла мій палець і стала ним тикати в ще пусті гнізда і дупла, яких виявилось навіть дивно,  як багато, в мурашник, такий гігантський, що його слід би  огородити і показувати дітям, в гриби-паразити на деревах, що в певних ракурсах додавали стовбурам рис людських профілів, на  омелу, яка напрочуд яскравими  плямами веселила пейзаж, і навіть вислухала  для мене якусь „одиноко дурну”  осу.
– А ти сумнівався? То це ще фігня, а найприкольніше людей бачити наскрізь і передбачати їх реакцію! Я, буває, приходжу  з книжкою і чого тільки тут не відбувається !  Ох, якби ти знав, як мені бракує таланту. Я би малювала   дітей,  іноді дивлюся на них і мені аж свербить, так  розумію ці всі ньюанси, колір, світло, міміку, я на відстані вгадую про що вони говорять, але... Але крім пейзажів нічого не виходить. І то , не пейзажі, а поки що більше мазня. Уяви, я відвідую художку! І мені там раді, це тобі не Київ! На руках носять! А мені подобається! Бо я знаю, що йому це треба, а мені все інше вже по-ба-ра-ба-ну!
І вона боляче різонула мою далеку  пам'ять тим щасливим дзвінким сміхом. Я змушував себе теж посміхатися.
За парком, на пляжу, якась гамірна компанія готувала шашлики. Ми сіли на лавочці під вербами. Тій самій  старій чавунній лавочці, де, можливо, й досі цілується молодь. На весну річка  піднялася і хлюпала за кілька метрів від асфальтованої доріжки. За роки верби вже встигли і вирости, і похилитися.
Вона розповідала, що це місце з  вербовими  листками у воді давно нагадує їй  Амстердам, в якому   безліч маленьких суденець живописно кучкуються вздовж каналів. І вона вже зробила ескіз, де цей  бетонований берег – причал, листки – вітрильники, а мурашки – матроси  вдягнені в форму  різних країн. Казала, що учні в художці в захваті, що вони приходили сюди з мольбертами, що ледве знайшли малюнок тієї форми, здається англійського матроса, де шляпа з бумбончиком, що діти тут же, на ходу, вигадують під цей епізод казку, і що як усе буде добре, то вони ...
Я слухав і не слухав. Лише відчував, як знизу моє тіло наповнюється чимось таким, що підступає до горла і  від чого важко дихати. Я був переконаний, що вона марила, що це таке нездорове збудження і  відвертався, щоб тільки не бачити її щиро натхненне обличчя в цей момент.  
До нас підлетів  м'яч,  Марина  нахилилася, але прибіг хлопчик, привітався і його забрав .
– Тато! Ти бачив?  Там  тьотя з телевізора, що ти казав  наша землячка! – почули ми за спиною.
Марина просяяла.
– Ясно? Для когось я ще  трохи звізда, тьотя з телевізора...
І не було в тому ні жалю ні гордощів,  а просто вона так сказала.
– Що означає „для когось”? І чому трохи? Для мене ти завжди нею була! Можу навіть  очі за це видряпати тим, хто сумнівається!
Я пробував її розвеселити, але вона подивилася зі співчуттям.
– Краще видряпай на моїй могилі  хароші слова.
Краєм ока я побачив, як чоловік з компанії попрямував  до нас, а жінки заприбиралися на столі-поляні.
– Я канєшно ізвіняюсь, але якось воно не по-людськи...  в нас такі шашлики прекрасні вже доходять, а ви тут їх тільки нюхаєте... А я тебе прекрасно пам'ятаю ще малою! – виблискуючи золотими зубами, чувак розплився в посмішці, – і ми своїй Оксані тебе у приклад ставимо! От бачиш, кажу, тьотя гарно вчилася і тепер в телевізорі, і ви знаєте, це діє! Не погидуйте до нашого столу...
– Дякуємо, але ми...
Та вона  перебила:
– Оксана – це дочка?
– Так. Вона там, соромиться...
– Ну, діти – це святе, – скомандувала Марися і ми пішли.
Зіславшись на дієту від шашликів відмовилась. І взагалі нічого не їла, а зразу завелася з дітворою. Мені ж, як  не пручався  таки напарили і шашлика, і повну тарілку і повний стакан дешевої горілки.
– Ну хоч ти  нас не ображай! – насідали не по рокам обабілі хазяйки, теж неприємно тикаючи.
– Якось наче не по-людськи... – наливали чоловіки,  розпитували про Марисю і все бідкалися, що вона як маленька бзиться  з дітворою, бо  гидує і їхніми котлетами і товариством, не кажучи вже про шашлики. Я намагався переводити на жарти, та всеодно  не сумніваюсь, що  вони образилися.
Потім  вже їх і не слухав. Лише намагався докопатися, чи Марися вдає, чи й справді отримує стільки радості від тих примітивних дитячих ігор. І  все гнав гиденьку думку, що крутилася в голові, бо й справді цікаво, як би себе повели ці поборники  людяності, якби дізналися, що в неї самий безнадійний СНІД?..

Не відомо хто приніс хворобу в сім'ю, але це сталося. Маринина вічна болячка загострилася, вона тоді саме захоплювалась  езотерикою і шукала лікування нетрадиційними методами. Словом, коли додумалась перевіритись було вже пізно. Готувалась до розмови з чоловіком , аж він її почав перший . В Аркадія  саме були великі проблеми на роботі, під нього таки накопали, він  тижнями не бував на „дачі”  і взагалі  готувався „правильно” піти.
Марина чекала профілактики, але чоловік  посадив її у крісло, чого раніше не бувало, сам став за спиною і повідомив, що в нього нехороший діагноз і їй теж обов'язково треба здати тест. Вона підхопилася, зайшлася праведним гнівом, він мямлив, що не винуватий, але це виглядало так непевно, що в кінці всеодно він молив прощення, а вона хлопнула дверима.
Та Аркадій, видно, отримував звання не тільки за момон і досить  швидко вирахував, що про свою інфікованість вона знала задовго до  цієї розмови, і його версії походження інфекції  перетворилися у великий знак питання.
Подробиці невідомі, але це був їх фініш. Все майно  було на його родичах. Марина приїхала додому на машині напханій ганчірками.

– Ти молишся? – спитав  коли  йшли додому. Я вже був достатньо п'яний аби починати розмови про вічне.
Але Марися спалахнула.
– Ти вже точно, як  мама, ви змовились! Ну вона пожила жінка, а ти, ти  сам подумай, моляться по суті коли щось просять, а що мені вже просити? Відсутність мук? Нереально! Щастя моїй дитині? А я тут до чого? На те  була моя воля?
Я прямо таки отетерів.
– Мені здається.., що в молитві, в каяттю спрацьовує внутрішня енергія.., навіть якщо ти не віриш...
– В каяттю? В чому, Ваня? В чому я повинна каятись?! Якщо  і були гріхи, я їх давно спокутувала! Я стільки разів прощення на колінах молила, стільки добрих справ зробила, що тобі на п'ять життів вистачить! Я не відмовляла нікому і ні в чому коли  в мене були гроші. Ти церкву нашу бачив? Та й не в церкві справа... Мені давалось і забиралось, давалось і забиралось, гроші, розкіш, славу і я це витримала! І не скотилася в  скотство, як деякі! Тоді ставки зросли і мені  дали найцінніше  – Кохання! Але дали ціною теж не дешевою, ціною життя, Ванечка. І крутіше вже – нікуди. Але я і тут не зламалася, як бачиш, бо і  цього не боюся! В гробу я бачила! Так як  бачуть і мене! Тільки пожити  мені не дозволили, дали потриматися і  забрали, вирвали з м'ясом! От що душу крає, і душить, дихати не дає... Бог є, Ваня, але і він буває несправедливий!
Марисині щоки  палали, очі  горіли  пристрастю. Я її пригорнув і  вона затремтіла. Вперше і востаннє в житті при мені  плакала. Як беззахисна дитина схлипувала і тихенько скиглила. Її коси були біля моїх губ, я відчував їх запах. Я їх гладив і цілував, мене наповнювало п'янке почуття щастя, здавалося, що обіймав я свою мрію, найдорожчу найбажаннішу в світі жінку,  що цього я чекав все життя, і вона просто зробила круг, як планета, і повернулася  до мене.
– А ти чого плачеш, дурашка? – посміхнулася вона крізь сльози.
– Бо щасливий...
– Та п'янючий ти, а не щасливий...

Якийсь час ми обмінювались дзвінками, після яких справи валились як доміно і  я подовгу відходив. В один з таких днів вгатив машину і місяць чекав поки її зроблять. А коли вона народжувала, в Києві, я саме запускав філіал у Харкові – безвилазно сидів з місяць. Планував вирватись у кінці вересня, як раз би і вона після пологів  оклигала і я би трохи  розвантажився, але не встиг.
  Поховали Марисю восени. Батьки справили сорок днів, продали квартиру і виїхали з дитиною у невідомому напрямку. Хто і за які гроші ставив їй пам'ятник я не знаю, але в місті такі  і тоді не робили і зараз не роблять. Я його бачив, ковка і чорний граніт, витвір мистецтва, надзвичайно художній і гарний...
А недавно  мама зателефонувала прямо в офіс і повідомила, що вандали зрізали на ньому обидві троянди.
– Якось би до проводів зробити нові! Може хоч цього року вони приїдуть? Все ж хлопчик підріс...
– Я займуся, ма! – заспокоїв її  і тут же  записав у щоденник.
Потім погортав тиждень і викликав замісника. І, поки він ішов, я  подумав, що Бог і справді якось надто вже несправедливий до неї.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Backup & Recovery программа для рез. коп.

© retakorew, 30-03-2011

Программа для ПК

© retopwens, 13-03-2011

Програмное обеспецение для ПК

© reopewalk, 11-03-2011

Апологетика.

© Олександр, 23-04-2007

Бог - СПРАВЕДЛИВИЙ!!!!!!!!!!!!!!!!!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олег Сірий, 01-04-2007

Ви повісили-таки мишаню ; це добре

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Кока Черкаський, 31-03-2007

Побачити суть

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nebajduzha, 30-03-2007

Бог не фраєр.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Silverwolf, 30-03-2007

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© М. Р., 29-03-2007

Апологетика.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Добродій, 29-03-2007

Наші люди не картавлять, а гаркавлять

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лисий Микита, 29-03-2007

Надто самокритичний автор

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 29-03-2007

Ленін з пацюком

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 28-03-2007

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© snovyda, 28-03-2007

коментувати потрібно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тетяна Мельник, 28-03-2007

Мабуть, це вже всі помітили

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олександра Пилипенко, 28-03-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78148508071899 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …