У восьмому класі сьогодні важкий день. Неоніла Павлівна оголосила, що після уроків до них на виховну годину завітає сільська героїня Марфа Митрофанівна.
Тож, набравши по кишенях про запас жуйки, зібралися учні перенудитися ту годину під балачки старої баби.
- Діти, - розпочала Неоніла Павлівна, посадивши бабцю за стіл, - усі ви були в шкільному музеї, бачили там бувалий у бувальцях військовий стяг. Історія збереження того прапора – це і є геройський вчинок Марфи Митрофанівни. Даю їй слово.
Бабуся відкашлялася, витерла хустинкою сплюндроване давньою пожежею лице й узялася до розповіді:
- Ото як почалася війна з німцями, то через пару місяців вони вже дійшли й до нашого села. Наші солдатики відступали, а німчура насідала на них, як круки. На леваді, що за Бумиловою горою, пасла я того дня корову. За лісом, чую, стрілянина стоїть страшенна. Лячно мені, а корову додому боюся гнати, бо батьки дуже лаялися, як передчасно пригонила худобину в хлів. Ну, стріляють там собі за лісом, а я пасу, пасу. Аж раптом виходить з лісу з десяток солдатиків – мокрі від поту, чорні від бруду й засохлої крові, шкутильгають, спотикаються. Я, а мені тоді тільки-но шістнадцять стукнуло, злякалася, стою, як укопана. Тоді старший із солдатів, офіцер, видно, підійшов до мене.
- А чи будеш, дівчино, комсомолкою? – перепитав.
Я ж була комсомолкою, дуже цим пишалася, тож не втаїла, сказала, як було.
- Тоді, - каже мені офіцер, - візьми ось цього прапора, заховай, бо нам з ним з оточення вже не вирватися. Бережи його, це тобі буде як віра, що ми повернемося. А як повернемося, віддаси. Оце як збережеш його – ми переможемо; а як утратиш – бути нам у німця за рабів.
Дав мені шмат червоного полотнища та й пошкутильгав далі.
Стріляти ж почали ближче й ближче, тож я не стала чекати, що буде далі, а чимдуж помчала з коровою додому.
- Нащо тобі ця ганчірка? - вирвав у мене на подвір’ї з рук прапора батько. – Хочеш, аби німці подумали, що ми з комісарів, та перестріляли, як горобців?
Обдивився матерію та сказав, що на онучі буде, тільки треба, аби мати виварила та пофарбувала в бузині, щоби колір збити.
Та я ослухалася батька, надвечір метнулася до клуні, куди батько запроторив доручений мені солдатами скарб, знайшла його між мішків, загорнула в ряднину, полізла на хату на горище й гарненько його там заникала між кулі солом’яної покрівлі.
Так не хотілося мені йти до німців у рабство, так хотілося, аби повернулися ті нещасні скалічені солдатики, що я навіть не задумувалася, чим може вилізти нашій сім’ї той прапор, не дай Боже знайшли б його німці чи поліцаї.
Та слава Богу, минулося. Всю війну пролежав він у соломі, ніхто про нього не згадував і не шукав, ото лишень батько запитав раз, чи не брала я деінде принесеного прапора, а вчувши заперечну відповідь, трохи пожалкував за втраченим, бо були б гарні онучі, та кляті собаки, видно, кудись затягли.
Прапор був збережений – і наші повернулися. Тільки на той момент, про який мова, ще не зовсім. Німці засіли в селі й так, гаспиди, опиралися, що ми ледь не тиждень сиділи по погребах, аби не вцілила нікого куля. Бій був такий страшний, аж земля ходором ходила від вибухів та стрілянини, та ще хати загорялися як не там, то там.
Виглянула я на той час з погреба – а й наша хата горить.
- Хата горить! – кричу.
- Сиди, - гримнув батько. – Вже не потушиш, а добро, яке могли, ми завчасно знесли в погріб – не згорить.
А мені в голову: «А прапор!»
Вдруге не послухала я батька. Шугонула в сіни, крізь дим і пролітаючі жарини видерлася на горище. Не знаю, що мене вело, що тягло, що несло, але, обпікаючи руки та втрачаючи тяму від диму й чаду, я намацала прапора, до якого з причілка вже добиралося по соломі полум’я, вхопила його до рук і стрибнула, бо драбини в ядучому диму вже не бачила, в сіни, де мені й забило памороки. Я вже не чула, батько потім розповідали, що я зламала ногу, в мене від спеки спалахнуло плаття, а від нього коси на голові. Батько мене й витягли з сіней разом з прапором, якого я, безтямна, так притисла до грудей, немов рідну дитину.
Важко й довго я мучилась, обсмалена та обпечена. Але, казали мати, тільки-но прийшла до пам’яті, перше, що прошепотіла пересохлими губами:
- Де прапор?
Мати з батьком про всяк випадок мені на смерть уже й одяг наготували, а я за прапор пеклася.
Але вижила. Вже як загоїлися трохи мої рани, пішла я з прапором у військкомат.
- Ось, - сказала, - як відступали наші в сорок першому, дали мені на збереження. Просили, як повернуться, щоб віддала назад.
Військовий комісар довго м’яв у руках прапора, вертів і сяк, і так.
- Дякую за відданість Батьківщині, дочко, - мовив нарешті. – Молодець, що не побоялася окупантів, берегла. Але прапора забери назад, як зроблять колись при школі чи сільраді музей, то віддаси туди. Бачиш, він чистий, на ньому ні назви частини, ні полку, нічого немає. Тож куди його повертати – невідомо. Хай буде при музеї.
Отак цей прапор, діти, й опинився в шкільному музеї.
- Дякую, Марфо Митрофанівно, - піднялася Неоніла Павлівна. – Ну, діти, які в кого будуть запитання?
Запала мовчанка.
Наразі:
- А чого той прапор весь у дірках? – зринуло із задньої парти.
- Миші, - зітхнула старенька. – Миші, вони ж у соломі та на горищі кублилися щодня, от і знайшли, погризли.
Класом покотився сміх.
- Годі! – прикрикнула Неоніла Павлівна. – Ну, діти, - продовжила далі, - ким, по-вашому, після всього розказаного є Марфа Митрофанівна?
Махнула рукою Катрусі, відмінниці, якій перед цим доручила вимовити заповітне слово: «Героїнею».
Та Льоня, товстий бовдур із задньої парти, випередив, бовкнув, наче дзвоном у голову:
- Ідіоткою.
Неоніла Павлівна аж очі заплющила від несподіванки та сорому.
- Геть! – вереснула. – Геть! Щоб без батька я тебе в школі не бачила.
Знову махнула рукою Катрусі, але та чи вже не бачила, чи розгубилася, змовчала, не сказала нічого, тож Неоніла Павлівна сама заходилася встановлювати істину:
- Героїнею є наша Марфа Митрофанівна.
Та героїня вже не чула. Вона, залившись сльозами образи, прямувала до дверей.
- Можна вже йти й нам? – верещав хтось з учнів.
Неоніла Павлівна махнула рукою.
Ніби стадо бізонів рвонуло до дверей, ледь не звалило долі героїню, погуркотіло, помчало коридором, мимо музею та поїденого мишами прапора.
- Марфо Митрофанівно, - вибачалася Неоніла Павлівна. – Ви вже пробачте, молодь нині, знаєте, пришелепувата, не дивуйте.
Марфа Митрофанівна не відповіла нічого, пішла геть.
- Ну, Льонька, ну… - не в собі була Неоніла Павлівна. – Та щоб отак привселюдно на стару жінку, яка життя свого не жаліла за…
Запнулася Неоніла Павлівна.
«А з-за чого, дійсно, вона ледь не згоріла?... - пошепки подумала, ще й оглянулася, чи ніхто думки не вчув. – З-за шматка погризеної мишами, нікому не потрібної ганчірки? Таки ж ідіотка. Господи, та хіба ж це вчительські думки?...»
- Ну, Льонька, - вголос мовила, - ну, я тобі ось завтра задам…
