Життя Віктора Семеняти котилося наїждженою колією лиш до двадцяти восьми років. А потім, коли при спробі пограбування квартири злочинці позбавили життя дружину і двох його донечок, воно чи то вистрибнуло з колії та понесло якимись чагарями та байраками, чи то затухло назавжди, немов багаття під проливними дощами, чи то просто втратило сенс, як чийсь давній невикористаний, переплюнутий віками винахід.
Згріб ото Віктор змарноване своє життя в оберемок та й поніс подалі від столиці, від гіркої пограбованої квартири, на яку більше не міг і глянути, в глушину, в провінцію, в занедбаний і запліснявілий звичайний райцентр. Купив хатину, влаштувався на роботу та й продовжив існування. Двадцять літ проіснував – ні дружиною не обзавівся знову, ні дітьми, ні багатством, нічим. Сказано ж – існував.
Поряд з Вікторовою хатиною, через тин, дитбудинок мешкав. Плекали там не зовсім повноцінних, як на людський погляд, діточок. Ото й зачастив туди Віктор. Ні, не на роботу, а так, душа кликала – то підремонтувати щось, то допомогти по господарству, то з дітьми побавитися, то заробіток, чи як Віктор говорив – зарібок, занести, аби дитяче життя не таким до кінця проклятим було, як намічалося бути.
Колись Тамара Володимирівна, завідуюча дитбудинком, у підрахунки вдарилась і руками сплеснула.
- Вікторе, - мовила, - та вам пам’ятника поставити треба. Ви одних тільки грошей за двадцять років у дитбудинок стільки пожертвували, що вистачило б і на маєток, і на автомобіль, не кажучи вже про купу золота.
- Пусте, - відповів, - цих дітей Бог і так обділив, треба ж їм хоч щось компенсувати.
- А ви що, Бог? – перепитала Тамара Володимирівна.
- Ні, - усміхнувся, - я просто теж скалічена людина.
Сьогодні в дитбудинку свято – пан Синюк, балотуючись у депутати Верховної Ради, мався ласкою своєю зігріти дитяче пристановище. Підтримуючи цей почин, вирішила не залишитись осторонь і районна влада.
У дитбудинку – свято. Тож і Віктор зодягнув свого найкращого єдиного костюма, почепив краватку, пішов на ту лінійку-свято, скромно став осторонь, прислухався, приглядався до всього, що довкола відбувалося.
Пан Синюк припер у дитбудинок телевізора, районна влада – стіл і декілька стільців.
Тамара Володимирівна, завідуюча, жайвором біля мікрофона вилася, соловейком витьохкувала, горлицею туркотіла:
- Дорогі наші гості! Дякуємо, дуже дякуємо вам за вашу ласку, турботу вашу денну й нощну, увагу невсипущу. Скільки років ми чекали цих дарів, ніхто нам ні на копієчку не допоміг, усе сльозами та плачами вибивали, а тут ви, депутат наш дорогий, маючи серце в грудях, таки звернули на нас увагу. І районна наша влада також про нас не забула – і їй доземний уклін. Дітки, ощасливлені вами дітки, все думали й гадали, як віддячити добрим дядям, і ось – наклеїли таких собі медальйончиків, аби нагородити ними своїх благодійників.
По цих словах перед заплилі салом очі пана Синюка було виставлено з хлібиною в руках декілька зодягнутих у позичену в районному будинку культури вдяганку-форму пристойних на вигляд, як для такої події, діточок, котрі якось там прочитали завчені вірші, проспівали пісеньку і тицьнули помічнику кандидата в депутати хліб. Помічник подав хлібину пану Синюку до рук, той, не нагинаючись, приклався до неї відвислими губами. Далі на авансцену знову вискочила Тамара Володимирівна й обчіпляла нехитрими дитячими медальками пана Синюка (щоправда, на його товсту шию не налізла стрічка від медальки, тож йому вчепили її на руку) і весь його почет, усю присутню районну владу з секретаркою включно, обчіпляла медалями і запросила до святкового столу, до нехитрого, як мовила, обіду.
І пішли благодійники, і розійшлися дітлахи, і залишився стояти під стіною тільки Віктор Семенята. Не згаданий, не обласканий, забутий, неначе он той його пожмаканий старенький піджачок над купою його ж інструментів під навісом. Не згаданий, мовби й не вклав у цей дитбудинок двадцять літ життя, мовби й не переносив сюди чи й не увесь свій багатолітній зарібок. Стояв у не до того свята зодягненій краватці, на яку замість дитячої медальки впали дві скупі чоловічі сльози.
Здавалося, що життя вдруге вискочило з наїждженої колії. Вікторові не хотілося ні святкових обідів, ні почестей, ні дяки, йому хотілося одного - дитячої медальки. Хай не від своїх загиблих донечок, але від цих скалічених долею дітей йому хотілося медальки - бо заслужив. Вважав, що заслужив-таки.
У двері постукали.
Повільно піднявся Віктор з ліжка, посунув до дверей. Розчинив їх навстіж, ніби образу на весь світ випустити зібрався – та й остовпів.
Дітлашня, ота дітлашня з дитбудинку, з якою він любив попанькатися, стояла у дверях.
- Дядь Віть, - просили, - пішли з нами дивитися телевізора.
Хотів відмовитися, бо що йому до того дарованого знаттю телевізора, та не встиг.
Ваня, хирлявий, скручений хворобою втроє хлопчак, простягнув благенькими своїми рученятами купу м’ятих медальок.
- Дядь Віть, - пролопотів, - це вам. Ті дядьки, котрим Тамара Володимирівна ці медалі чіпляла, повикидали їх у ящик зі сміттям біля їдальні, а я підібрав.
- Вони їх не заслужили, то й повикидали, - вставила і своє слівце кривенька Ганнуся.
- А я? – аж захлинувся Віктор.
- А ви – заслужили, - відповіли хором. – Ви ж наш дядь Віть.
- Діточки, - усміхався, - це ваші медалі, ваші.
Взяв медалі до рук, зодягав їх дітям на шиї.
- А за що нам? – дивувалися вони.
- За те, що живете, - тер кулаками очі. – Наперекір своїй долі живете. Від моїх дівчаток вам, дітки.
Роздав усі медальки, собі не залишив.
- А ви ж як, дядь Віть, - помітили цей огріх діти, - ви ж як без медалі?
- А я? – задумався. – А я – без медалі. Зате разом з вами йду дивитися телевізора.
Взяв до рук струганка, бо в сьомій кімнаті, знав, двері перекосилися, не причиняються, засунув до кишені отриманий позавчора зарібок (по дорозі треба забігти в магазин, купити цукерок, печива, цитрусових не завадить), закрокував до дитбудинку.
Рівно, гордо йшов, немов орденоносець на параді.
І дарма, що без медалі.
