Образа її, Варку Процюк, ще тоді, рік тому, здушила. Петлею взяла за горло, стиснула зашморгом, тож весь гнів накипілий у Варці й лишився, душу переповнив, ненавистю дірку почав продовбувати, щоби вихлюпнутися, вилитися назовні і затопити кривдника свого, як повінь недолуге село над річкою, аби згинув, нелюд проклятий.
А з-за чого каша?
А з-за клунка дерті, з ферми поцупленого. Всі ж брали, всі тягли – колгосп же для того й був. І хіба раз брали, хіба раз цупили.
А то, видно, Пилипкові, голові тодішньому, в районі хтось добре нам’яв вуха, бо сердитий вперся в село, аж очі паленіли, і відразу ж на ферму.
Коханку свою колишню, Гальцю, між іншим, пропустив, зробив вигляд, що не побачив, що зашпортався в «бобику», а на інших доярок круком налетів, ледь очі не повидовбував.
Таке матюччя пер, так узивав всіляко, що й молоко в холодильнику, напевно, скисло. Врешті схолов, наказав усім повернутися назад і повисипати дерть у жолоби худобі.
А Варка вперлася.
- Не понесу, - заявила, - зарплати на даєте, то оце моя зарплата. Плюс компенсація моральних збитків за керівне матюччя.
- Ти диви… - витріщився Пилипко. - Це що за заяви?! Ану марш до жолобів!
- Не піду, - вперлася Варка, бо скільки тої дерті переносили - і нічого, а це бачиш, комар голову вкусив, а всі що, страждати мають.
І рушила додому.
Та Пилипко оскаженів. Видер клунка, висипав дерть на асфальт, розкидав ногами.
- Що, сука лагерна, взяла? - верещав своє звичне.
І попер, і попер матюками. А потім ще й штраф упаяв - п’ять гривень.
Та не за п’ять гривень Варку образа здушила, а що Пилипко за свої десять літ головування ледь золотих яєць у власне подвір’я не натягав, а її за якесь відро дерті зрівняв словами з болотом, обробив злодюгою, злочинцем.
- Я докажу, хто злодюга і злочинець, - затялася Варка.
А тут і реформи, як на замовлення.
Васильчук Іван, Катерини, сусідки, син, з тих, з бізнесменів, примчав у село, заходився агітувати під своє крило людей.
- Заживемо, - обіцяв. - Гроші є, а інше буде. Гуртуйтеся довкола мене, йдіть в оренду - піднімемо село.
- Не спішіть, - пускав гомін по селу Пилипко. - Бізнес - діло кручене, дивіться, щоб і вас він не скрутив. До мене йдіть, до мене ви звикли, знаєте добре - якось вижили досі, виживемо й надалі.
Народ завагався, як той вершник на роздоріжжі. І хто його знає, куди хитнувся б світ, якби не Варка.
- Людоньки! - голосила, благала, просила, кричала, агітувала по селу. - Не вірмо злодюзі Пилипкові. Він же...
І перелічувала всі гріхи, про які не те щоб знала, а лиш здогадувалася. Та завзято, переконливо говорила, що народ, який і так Пилипка на руках не носив, з радістю в те повірив і валом повалив до Васильчука.
Об Пилипка гарно витерли ноги, тож йому залишилося тільки подякувати Богу, що немає в законі права, аби збори колгоспників призначали розстріл - бо там би під клубом і розстріляли.
А так угнув голову та й побрів із залу. Хто свиснув навздогін, хто матюка загнув, одна лиш Варка знайшлася на краще.
- Гей, ти, - гукнула, - бевзь лагерний, зачекай.
Вихопила звідкись з-під стільців завчасно заготовлений клунок дерті, всучила в руки розгубленого Пилипка.
- На, Петровичу, на розвід, - реготнула, - дарую.
Пилипко сердито жбурнув клунком об підлогу, буркнув казна-що і пішов геть, а зал реготів та втішався, що скінчилась епоха Пилипкових матюків і злиднів, а попереду сходить сонце Васильчукової ери пореформеного села, де, як казала Варка, нас ніхто за клунок дерті не осудить, бо для людей Ваня буде старатися.
Знайшлося, щоправда, і десять відступників на чолі з колишнім інженером Загоруйком, котрі захотіли власного хліба, котрі не повірили Варці.
- Хай меле, - гомонів поміж людей Загоруйко, - що з тупої Процючки візьмеш. Я знаю, що моє є моє, а Пилипкове чи Васильчукове воно, то однак не моє, а їхнє, бо то вже не колгосп, а власна калоша.
- Яка калоша, - ледь очі Загоруйкові не повидряпувала Варка, стрівши серед вулиці, - ми колгоспом, та для села, та для людей, а ви нахапалися, паразити, бо Пилипкові лизали, то чого б і не гребти далі одноосібно, адже знаєте, що при Вані вже ввірветься. Бо це ж не Пилипко-злодюга, це господар і для села батько. Покайтеся, відступники, - просила по-доброму, наче в церкві, - та давайте до гурту, та разом.
Не покаялись, іроди.
- На Сторчаки їх, - ревла Варка на зборах, - хай з пеньків починають, а не з доброї ріллі, хай знають, що хліб не з Пилипкової задниці вилизується, а з мозолів росте.
Варку послухали, Загоруйка з компанією відправили на Сторчаки - оті дальні сто літ не орані яри, що вже й кущами встигли врости.
А село гунуло до Васильчука на десять літ в оренду. Аж курява здійнялася в конторі від сотень підписаних договорів, аж рипіло кругом від ручок, що ставили підписи, ось-ось, здавалося, встане втомлений Васильчук із-за столу і гукне кудись комусь:
- А підвезіть-но ще чорнила, бо скінчилося, так народ ручками шкребе.
І послабшав на Варці зашморг, вихлюпнувся гнів, а ще як побачила якось вранці, йдучи на роботу, зарослого щетиною Пилипка, що длушпався власноруч, зодягнутий у подерту ватянку, на гноярці у своєму подвір’ї - аж очі засяяли.
«А що, - втішалася, - знатимеш, враже, по чім фунт лиха для рядового селянина».
Васильчук тим часом натягував віжки. Дояркам добавив по двадцять корів на групу, врізавши при цьому ледь не на третину зарплату.
- Хто не згоден, брама відкрита, - вказував невдоволеним на вихід з ферми. - Знайду й інших бажаючих.
- Це ти нам, стерво погане, такого дбайливця нав’язала, - напосілися доярки на Варку.
- Люди, - стримувала Варка гнів, - село запущене, з нічого не підніметься, мусимо потерпіти рік-два, а як же ви думали.
Та народ чомусь не дуже вірив уже Варці. Навіть додому з ферми мусила йти порізну, бо допікали дівчата своїм бурчанням.
- Бурчіть, бурчіть, - подумки відповідала, - але Ваня наведе лад у селі. Недарма я за нього горло дерла, ох, недарма.
А раз горло дерла, отже й старалася Варка нині, не те що при злодюзі-Пилипкові. Дбала про лад у Васильчуковому господарстві, як на власному подвір’ї, адже ж завдяки їй добрався Ваня до керма, зігнавши ненависного Пилипка, значить, вона не повинна його підвести, бо на кого ж йому й обіпертися, як не на відданих, совісних людей.
Ось і сьогодні попідмітала скрізь біля худоби, навіть підбілила в кутку, аби ясніло кругом, завдала на плечі, як завжди і всі, звичне відерце з дертю, стала на поріг.
Та не переступила - Васильчук затулив прохід.
- Куди? - пробасував.
- Додому, - відповіла, - тут же, на фермі, вже порядок.
- Куди дерть преш? - визвірився Васильчук.
- Та скільки там тої дерті...
Не договорила. Вихопив клунка, пожбурив у жолоб.
- Живоїди! – ревів. - Я до вас на город не йду, аби гарбуза вкрасти, сам вирощую.
- То я ж до вас, Іване Дмитровичу, - насмілилася, - теж на город не йду. Я ж у колгосп...
- Який колгосп? - аж захлинувся. - Моє це тепер, можете собі втямити, стерво ви тупориле, моє!
- То ми ж в оренді, - жебоніла Варка. - Ми ж думали... колгосп буде... та в оренду... а ви, як господар...
- Значить, так, - припинив Васильчук дебати, - за крадіжку з вас дві тисячі гривень і щоб на фермі більше не бачив. Секунди щоб не бачив. Геть звідсіля! Геть! - грізно супив брови, волав, кричав, наче його вбивали, ще й живцем шкуру дерли.
- Іване Дмитровичу, я ж до вас, як до господаря, село вела, - захищалася.
- Це нічого не значить, - відрізав господар.
- А як я заберу свою землю, - спробувала пригрозити.
- Через десять літ, - не заперечив Іван Дмитрович, - як строк дії договору мине. А зараз - осьо, - дав дулю, ніби сільський дядько з-за тину, - влізли, то нюхайте, бо панькатися не буду, на те й господар. Шукайте дві тисячі.
Якби оце Пилипкові, то Варка б відрізала, Варка б дала, геть і дерть потягла б додому. А тут поникла, зів’яла, мов не Варкою зовсім стала, бо таке якесь вийшло, наче йшла до храму, геть і всередину зайшла, глип - а то звичайна повітка, ще й така закаляна, що де не ступи, то скрізь у гній.
Сидить Варка дома, майже рік уже сидить. Живе з городу, та дві корови, що в обійсті має, виручають. Тих дві тисячі сплатила - і майновий пай пішов, і ті крихти зарплати, що були на рахунку, ще й частку землі грозився Васильчук як проценти за невчасну сплату відтяти.
Мовчить Варка, нікому ні гу-гу, бо й сама собі не знає що сказати.
А це здибалася з Пилипком.
- То що, Варко? - усміхнувся той. - Мене за п’ять гривень та десяток матюків утопила, а зараз і мовчиш. Заціпило, либонь, чи що?
Мовчки пройшла мимо, не привіталася навіть.
- Так вам, сукам лагерним, і треба, - почула навздогін. - Батогом вас треба, батогом, падлюк, і ні дрібки цукру до чаю. Жаль, пізно я докумекав.
І стара образа навернулася на Варку. Ось він, винуватець бід усіх, Пилипко задрипаний. Нажився, занапастив село, а тепер що, ще й знущається? Бо якби не видер те відро дерті та не зродив образи у Варки, то й досі хазяйнував би. А то пропустив Васильчука-бізнесмена, а той, буржуй буржуєм, відразу рота роззявив та – «моє!» І що ти кому скажеш?
Образа, як петля на шиї, от-от удавить. І ні розрізати її, ні зняти, ні втекти від неї, ні сховатися. Бо буржуй коло свого товчеться, Пилипко ніби збоку, а ти, Варко, стоїш на чотирьох вітрах перед вселенським вихором незрозумілим якимсь, котрий чи то відірвав і затяг у свій вир твою голову, чи то ти сама по нерозумності туди її закинула - і ніхто тобі слова доброго не скаже, адже й сама не в силах його собі ж сказати. Бо за чиє не воюй, а своїм платиш.
І врешті-решт лиш образа, як петля, перед очима, і більш нічого. Тільки петля погана, на ній хоч би й хотіла, то не повісишся, бо звідки та петля, на кого образа - роки минуть, второпати несила.
Одна лиш образа в душі неспалима.
На життя врешті-решт своє.
Бо за чиє не воюй, а своїм платиш.
