Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47233
Рецензій: 91936

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Зимівка

© Настя Мельниченко, 12-03-2007
Ну і холод!.. Листя позгрібала, яблуні утеплила, погріб накрила, дах полагодила, сіно на горище скинула. О, небо сіріє. Скоро сніг йтиме. Перший. Той год теж так ото йшов, десь о цій порі. Люблю золоті та білі барви докупи – гарно, наче весілля. Осінь виходить заміж за зиму, вбирається у білі шати, та й після ночі 31 листопада лягає спати на дев’ять місяців, аж поки не народиться на світ айстрами та яблуками.
Бабця обережно прочинила двері сіней, вийшла на веранду, відчувши легкий дотик Мурчика до ноги (ластився, хотів снідати, атож!), звідтіль – на вулицю. Подвір’я геть занесло листям (згрібай чи не згрібай – однаково!), спориш блимав жовтуватим і готувався до зими, тин геть зовсім розвалило – не було його вважай. На призьбі тулилася майже гола нявка, куталася у стару ряднину, блимала очицями.
- Та вже, та вже, йди собі. Зима! – бабця вдавано зло махнула на нявку рукою. Дурна дівка, що їй втокмачиш? Ручки схрестить на грудях, мішковиною кишки прикриє, закохано так дивиться, казок просить. А замерзне ж, дурна! Як її ото спати вкладеш?
- Йди, йди!.. Не казатиму нічого. Холодно, гля! І ластівки порозліталися. А самим горобцям розказувати не буду – ті такий галас здіймають, що й себе не чую!
Нявка бреде до лісу, якусь мить майорить біле тіло поміж брунату дерев, потім розчиняється ранковим туманом.
Бабця ще не вбралася до роботи. Старий кожух (метелики казали, що то дідів, хоча діда ніхто й не пам’ятав), старі чоботі, рясна спідниця та ряднина замість фартуха, підперезана на поясі линвою.
Бабця відкриває хвіртку і довго дивиться у ліс. Тину нема – є лише хвіртка. Нагадує, певно, про дні, коли можна було чекати і сподіватися, що хтось прийде.
Потім, перевалюючись, бреде до курника, випускає курей – ціпу-ціпу-ціпу-ціпу! – кидає їм пшениці та якусь мить посміхається галасунам. Йде в хату – час працювати.
Дуже-дуже давно так повелося (бабця сказала б: «Як ще дерева говорили…»), що вбиратися до щоденної роботи – наче священнодійство. Бабця розплітає коси, ретельно розчісує їх зубастим гребенем, збирає на потилиці у хвоста, потім – у охайну дульку, прищипуючи волосинку до волосинки довгими шпильками. Вбирається у червону спідницю, зверху прикладає плахту, підперезується крайкою. Великий светр із м’яким ворсом лагідно обіймає їй шию і цілує щоки, ніби добрий онук. А пухнасті домашні капці ховають маленькі ніжки у своєму затишному нутрі.
Бабунине волосся – біле, мов квіт жасмину. На столі лежать окуляри у сріблястій оправі, поруч зі столом – плетене крісло та старий плед. Бабця крехче і сідає до столу, чіпляє на носа окуляри та бере ручку із золотим пером. Дивиться у вікно. Надворі падав сніг.
«Надворі падав сніг…», - лягли на папір слова. Так починалася перша у цьому році зимова казка. «Тихо хрустіли дерева, розглядаючи білі сни. Тихо хрустіла вода, пережовуючи крихітні крижинки свого тіла. Тихо хрустіли чиїсь кроки у самотньому та сонному лісі…»
Стук-стук. Ні, не почулося. Знову нявка! Чи якась кицька приблукала. Треба відчинити, хай погріються.
Бабця знову йде до кухні, потім у сіни, потім через веранду – зирк за двері! А там стоїть дівчинка. Маненька, років із 8. І холодно їй так, на плечах – якась непомірно велика одежина, і капці великі, неначе з маминої шафи. Так її і трусить.
Бабця сплеснула у долоні – «Ой, леле!»
І вже за мить затягнула дівчинку у хату, причинила двері, повела її у кімнату, поближче до грубки.
- Хто ти така? Звідки ти тут? Що робиш у лісі?
- Ой, бабуню, пустіть перезимувати!..
Бабця забідкалася біля мисок та горняток, наклала ще теплої картоплі із зажаркою та налила молока.
Дівчинка утерла носа рукавом:
- Я йшла до вас і йшла, заморилася.. Вас же шукала, бабуню, саме вас.
Бабця припрошувала до їжі, посміхалася.
- А нащо тобі я? – нарешті всілася і поклала руки на коліна, розправила спідницю, схилила голову на бік.
Дівчинка, здавалося, повністю захопилася пережовуванням окрайця хліба з домашнім маслом, відсьорбувала молоко та смакувала картоплю. Бабця дивилася на неї якийсь час, всміхалася про себе. Зрештою сказала.
- Ти, я бачу, пройшла довгий шлях. Не лише вперед, але й назад.
Дівчинка відірвалася від їжі, глянула на свою руку, що охайно тримала ложку.
- Це тому, що я не сьорбаю?
- І ложку не тримаєш у кулачку, - аж притупнула здогадлива бабця.
Дівчинка відсунула миску, потовкла пальчиком крихти хліба на дощатому засаленому столі, пойорзала на стільці і звела до бабці очі.
- Ви ж-бо про все здогадаєтеся!.. Але очі у мене…
- Дитячі, та не зовсім, - лукаво підморгнула бабця і присунула до дівчинка варені яйця у розписаному полумиску.
Дівчинка зітхнула і відкинулася на спинку стільця. Роззирнулася. Крісло, стіл, розмальована квітами та оленями грубка. На стінах – рушники, на підпірках сушиться зіллячко. Фотографій не було.
- Знаєте… У мене чоловік. І нема діток. Не те що, знаєте, не хочу їх мати.. Святе діло!.. Просто не хочу від нього діток мати. Живу з ним який рік і розумію, що не моя це людина. Ранесенько встану, думаю: Господи! Он вже листячко пожовтіло, он вже сонячні зайчики закуйовдилися разом із вітром та листям! Вибігаю на двір, часом бува, розкидаю руки, і давай танцювати! Коли бачу – а він із вікна дивиться. Тоді стану посеред двору: чого це доросла тітка посеред листя скаче? – дівчинка випростала руки перед собою – на великому пальчику блиснула золота обручка. Занадто велика для пальчика, ось-ось спаде. – Всяко бувало. Колись і з зірками балакала, і блискавки вирощувала. Та якось присоромилася геть зовсім. Стіки років казали мені, що веду себе по-дурному, що соромно мене і у гості взяти, і на гулянку… А от недавно їхала у метро з роботи, вся стиснена з усіх боків, ноги повіддавлювали, руки повикручували. Сиджу, а на гадку думка спала – раніше, коли була малою, то любила такі товкучки – з них виходили чудові ігри. Наприклад – наче нас везуть у заслання! Або наче довгими тунелями біжать зчеплені докупи карети запряжені диковинними звірами, аби вперше вивезти нас, покараних, до сонця – а для нас то був страх та й годі! Ото їду, і думаю собі: матінко! Що я тут роблю? Хто я така? Їду, зла, як чорт, ненавиджу цю тітку, що своїми пишними персами мені дихання перекрила, і цього дядька, що своєю валізою віддавив мені бока, щиро ненавиджу, та вони ж невинні! Аж розплакалася. Вийшла, сіла навпочіпки, коли бачу – папірець лежить. Я у дитинстві ой як любила папірцями бавитися. Беру його до рук, зараз, думаю, летить папірець у небезпечну мандрівку, повз дерева та паркани, і різні дива з ним стаються. А у голові: «Він же брудний, там різні болячки!». А ще: «Ото, певно, людям на потіху – тітка із папірцем по вулиці гарсає!». І тоді зрозуміла я, що вороття мені нема…
Дівчинка встала, пройшлася кімнатою, провела рукою по вибіленій стіні, лишивши на пальцях її легкий білий поцілунок.
- А що ж було далі? – лагідно запитала бабця.
Дівчинка повернулася до столу, плутаючись у занадто великій сукні та гупаючи своїми черевиками. Сіла на стільчика, скинула туфлі, підтягнула коліна до підборіддя і сумно глянула на бабцю.
- Засумувала я. Вже майже до свого дому підійшла, коли бачу – сидить дідок. Маленький-маленький, і білий-білий…
- …як лунь, - засміялася бабця.
- Не знаю, що це, - відмахнулася дівчинка, - Але бородища у нього аж по землі волочиться, а патли такі, що усього накрили! Стоїть, наче біла копичка, тільки ніс і стирчить. І очиці блимають. І каже він мені: «А-а-а-а, знаю твоє горе-біду. Поможу тобі, бо на тебе зачекалися вже. Усі ліжечка зайняті, а твоє – порожнє». Я нічого не зрозуміла, питаю: «Яке ліжечко?» А він мені: «Те, у якому сняться кольорові сни». Я хотіла щось сказати, і тут раптом згадую: ой, матінко, це ж і справді мені кольорові сни вже давно не сняться! Та і взагалі нічого не сниться, зазвичай прокидаюся вранці, а у голові якісь неясні уривки…То я й питаю (а самій трохи лячно на таку чудасію дивитися): «Скажіть, а нащо мені бачити кольорові сни?». А він так лукаво всміхається, хитає головою і бурчить. Потім простягає мені кленовий листочок, а у листочку – дірочка. На, каже, дивися крізь цю дірочку. Це мій подарунок тобі! Я поки листочок брала, коли дивлюся – а дідуся вже нема.
- Зайшла я в під’їзд, піднялася на свій третій поверх… Заходжу в квартиру – і все кручу у руках той листочок. Зрештою не витримала – і подивилася у дірочку!..
- І що ж ти побачила?! – зацікавлено вигукнула бабця, почухуючи Мурчика за вушком (він давно вже слухав історію).
- А нічого! Уявляєте? Нічогісінько! Стою із тим листочком, роздивляюся на всі боки. Аж раптом бачу – наше з чоловіком ліжко. Тільки я не ліжко бачу, а бачу підліжку.
- А, знаю-знаю!.. – сміється бабця, - Це таке місце, де можна знайти все-все, навіть те, що зникло ще того-року-на-Різдво. З усіма загубленими шкарпетками та ручками і зошитами.
- Точно! – дівчинка сплеснула у долоні, - Я туди хутчіш полізла, думаю, яка гарна схованка, тут же у жмурки гратися просто чудово! Навіть покривало землі торкає. З підліжки глянула на шафу – велику, роздвижну. І так мені стало сумно, я ж бо зовсім забула про…
- Про Грицька? – стривожено запитала бабця.
- Та ні, Грицько зі мною туди не перебрався. Він все-таки був татів, і лишився з татом. Він же з татом навіть у село їздив!
- А про кого ж ти забула?
- Та я навіть не знала, як нашого домового  звати. Певно він або пішов від нас ще давно, або став геть злим. То я хутчіш побігла на кухню, відкрила коробку цукерок (чоловік тримав для гостей), та полізла у шафу. Розклала ті цукерки, кажу: «Не ображайся, пробач, що ми забули про тебе. Будуть тобі тепер цукерки і увага. Тільки не ображайся…». Задзвонив телефон, я побігла відповідати, а коли повернулася – цукерки таки понадкушував! Видно, злий-презлий, але ми скоро помиримося…
Бабця встала, налила Мурчику молочка, підійшла до груби, відкрила заслінку. Вправно перевернула вугілля кочергою, лопатою досипала ще.
- А шафа – то взагалі просто рай був! Витягла я чоловікові речі, і увібралася у гангстера. Потім вимкнула світло, сіла у крісло, і стала його ждати. Але знудилася скоро, думаю – ні, він не злякається. Тоді взяла ще одне крісло, повернула його спинкою до входу, напхала у піджак лахміття та всадила у крісло. У піджак вставила плечики, а на гачечок приробила голову у капелюсі (насправді то була не голова, а вузол з рушника та стара шляпа). Зі входу – наче ще один дядько у кріслі сидить і у вікно дивиться. Якщо темно, звісно. Отак ми вдвох його і ждали. А потім я глянула на дорогу – аж усе сіре, тільки якийсь дивний шлях сріблом переливається. Ну, думаю, це не просто так. Хутенько стала та пішла цією дорогою..
- День йшла, два, три… І навіть не втомлювалася. І чим далі йшла – тим меншою робилася. І пити не хотілося наче, і їсти. Дивилася крізь листочок – бачу – вода цілюща. Дивлюся знову – яблуня із райськими срібними яблучками. І звірі зі мною говорили, і птахи. І таких пригод зазнала!... А потім заморилася і лягла спати. Вранці прокидаюся – біля мене олень із смарагдовими копитами. Каже: Ти до бабці йдеш зимових казок перед кольоровим сном слухати? Не знаю, кажу, напевне. А олень мені – ну то сядеш на мене верхи, я тебе трохи підвезу. Однак треба провину згладити. Я питаю: яку провину? А він каже: а я такий голодний був, що твій чарівний листочок з’їв! Я аж підскочила! А потім думаю: стривай, а чого ж я з ним говорю, коли він мій листочок з’їв?  Чудасія, та і тільки! Сіла оленю на спину, а він мене сюди привіз. Йди, каже, просися у бабці зимувати... Отак я до вас і прийшла.
Бабця скинула Мурчика з колін, підійшла до столу, одягнула окуляри і уважно глянула поверх них на дівчинку:
- Ну гаразд, ти тут, у моїй хатинці. Але навіщо ти прийшла? – запитала бабця.
- Перезимувати… - спантеличено сказала дівчинка, витягнувши пальця з носа.
- А нащо тобі тут зимувати?
Дівчинка ну зовсім здивувалася, потім засоромилась:
- Не знаю…
- А чого ти сюди вирушила?
- Не знаю…  Знала тільки, що треба йти!
- Ти ж мала своє життя, могла б там розібратися, дати собі раду, знайти собі пару…
Дівчинка раптом почервоніла і грайливо відвернула голівку.
- Щоб потім дражнилися?
- Дражнилися? – перепитав Мурчик, - От божевільня, піду горобців ганяти, ніц у них не второпаєш.
- Не будуть дражнитися, - засміялася бабця. – А зимувати можеш. Звісно, можеш. Підеш спатки?
- А казочку? – очиці дівчинки блиснули, вона аж підскочила на стільці. – у бабусі-казкарки мають бути най-най-най-найкращі казки!
- Гаразд, гаразд…
Бабця поманила дівчинку рукою, провела у дальню кімнату, відгороджену від основної великим килимом, повішеним, наче перегородка. Там кручені східці бігли на горище. Бабця узяла керосинову лампу, повільно, смакуючи скрип сходинок, піднялася нагору, а за нею поспішала дівчинка. А на горищі, у приємному світлі ламп, стояли ліжечка, і у них солодко спали маленькі дітки. І лише одне ліжечко стояло вільне. Туди лягла дівчинка, скинувши вбрання і одягнувши довгу сорочку із мереживною оторочкою.
Бабця підтикала її картатим пледом, поправила подушку. Сяйво лампи гралося у рум’янці, дівчинка посміхалася, від чого на щічках з’явилися ямочки.
Бабуся сіла на краєчок ліжка, взяла зі столика важку книжку у грубому шкіряному переплеті, розкрила по середині і почала читати:
- Надворі падав сніг… Тихо хрустіли дерева, розглядаючи білі сни. Тихо хрустіла вода, пережовуючи крихітні крижинки свого тіла. Тихо хрустіли чиїсь кроки у самотньому та сонному лісі… Це була маленька дівчинка, яка так хотіла навчитися знову бачити кольорові сни…



Мурчик стрибнув на призьбу і відсмикнув лапку від холодного снігу.
- Ти давай по справі, - пробурчав старий Сова, відірвавшись від маленької записної книжки.
- Гаразд, гаразд, - прошипів Мурчик, - Вписуй ще дванадцять банок варення: шість кизилового і шість малинового.
- А полуничного?
- І полуничного. Три банки.
- Три банки. Записав! – сова перечитав ще раз записане і глянув на Мурчика.
- Пиши: пиріжків із капустою – три корзинки. Меду – п’ять банок…І привези хутчіш, аби діткам зима стала справжньою!
- А що, - Сова примружився, - Бабуся доукомплектувалася? План по поверненню в дитинство на цю зиму виконано?
- Так, муррр, доукомплектувалася! Снять сни дітки, любо глянути. Сама б бабця ліпше б поспала, а то весь вік когось рятує, допомагає, пише свої казки, плете свої шкарпетки діткам на подарунки, - Мурчик настовбурчив шерсть. – Аж не віриться, що це ті дітки, що тітками та дядьками бігали, метушилися, заробляли гроші, кляли одне одного, видирали з горла останній шматок, зневажали слабких!.. А подивишся – сплять, мов янголятка, такі милі сонечка..
Сова склав книжку під  крило, а писачок – за вушко. Приготувався летіти, обернувся до Мурчика:
- Вони і там, у Великому Світі були хорошими, дітками-янголятками. Просто уяви собі, як це, напевно, важко – не вірити в казки. І не бачити довгих, зимових, кольорових снів!..


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Срібло зимової казки

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Наталія Дев’ятко, 15-04-2007

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Freeda, 05-04-2007

Шо за дурня

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Васильок, 14-03-2007

Шляпа - це капелюх, а керосин - це гас, а зимівка - зимівля

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© М.Гоголь, 12-03-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80666995048523 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …