Микола Митрофанович знав, що порушує правила вуличного руху, коли проїжджає своїм трактором через двір цього будинку. Офіційної законної дороги через цей двір не було, далі – тупик, точніше – грунтова стежка через полігон, транзитному транспорту через цей двір за всіма правилами їздити не дозволено. Проте він оправдовував перед власною совістю свої дії тим, що при в”їзді на цю дворову територію не стояло жодних заборонних дорожніх знаків : ні 3.1, ні 3.21, ні навіть 5.31. Звісно, аби ці знаки тут стояли, Микола Митрофанович все одно би собі їздив через цей двір, бо так набагато ближче, аніж об”їжджати через вокзал ; а якби й навіть раз у рік довелося сплатити штраф – то це все одно би не завадило їздити навпростець, бо штраф був би сімнадцять гривень, не більше, а він ці сімнадцять гривень економить кожні три-чотири дні.
Микола Митрофанович офіційно заробляв на життя тим, що вивозив своїм тракторцем сміття на звалище. Справжнє звалище знаходилося ой як далеко, аж за містом, тому Микола Митрофанович призвичаївся вивозити сміття не на звалище, а на оцей покинутий танково-артилерійський полігон, розташований майже у центрі міста. Гроші з клієнтів брав по повній програмі, як за вивезення на справжній смітник, а потім, дочекавшись темряви, їхав собі на той полігон, та й тихенько скидав сміття там, на полігоні. Звісно, якісь докори сумління у Миколи Митрофановича були, бо на тому полігоні багато громадян тримали собі „фазенди”, порпалися у землі на імпровізованих городах з ранньої весни до пізньої осені, копали картоплю, а , траплялося, викопували і гільзу від снаряда, чи навіть і щось посерйозніше ; і сміття Митрофановичу вже доводилося скидати біля чиїхось городів , а то й на самі городи ; та й тут Микола Митрофанович виправдовувався тим, що ці „фазенди” були незаконні, а , отже, він перебував з власниками цих городів у рівних умовах : вони незаконно захопили землю під ділянки, а він так само незаконно скидає на цю ж землю сміття. То які в них до нього можуть бути претензії ? Крім того, містом поповзли чутки, що землю колишнього полігону повністю викупила під забудову одна „крута” місцева фірма, отже Микола Митрофанович втішав себе також і тим, що він робить шкоду не природі, не місту і не простим людям, а отим крутим „фірмачам”, котрі поприбирали до своїх волохатих рук у місті все, що можна. Хай потім ці кляті буржуї помучаться , вивозячи те сміття, котре він сюди за останні роки понаввозив. Микола Митрофанович посміхався собі у густі вуса і почувався ледь чи не Робін Гудом, котрий бореться з місцевими олігархами.
Дорога на полігон якраз і пролягала уже згадуваним двором. Щодня, як стемніє, через двір проїжджав собі на полігон і назад тракторець з причепом, за кермом котрого знаходився в принципі не такий уже й поганий чолов”яга і громадянин Микола Митрофанович, котрий заробляв собі на прожиття вивезенням сміття, а заодно підкладав свиню місцевим крутеликам. Микола Митрофанович знав, що у житловій зоні швидкість його транспортного засобу не повинна перевищувати двадцяти кілометрів за годину, але насправді Микола Митрофанович розганяв свого тракторця набагато швидше, тому що хотів якомога хутчіше прослизнути через двір, щоб не потрапляти на очі жителям цього будинку. Жителі цього будинку не любили Миколу Митрофановича, він це добре розумів, він це відчував, коли ловив на собі їхні розлючені погляди ; від цих поглядів у нього часто горіла спина. Та він себе заспокоював тим, що жителі цього будинку самі винні , бо , по-перше, ніхто їх не змушував поселятися на краю цього полігона, а що ж вони хотіли ? живуть собі, наче на курорті , в центрі міста дихають свіжим польовим повітрям, і хочуть, щоби тут ніхто не їздив ? А дзуськи !! От нехай візьмуть та напишуть листа в ДАІ, нехай встановлять відповідний знак, „кирпич” або 3.21, нехай, врешті-решт, перегородять свій двір парканом чи викопають рів. Микола Митрофанович розумів, що навіть аби ці придурки перегородили дорогу парканом, то він би знайшов спосіб об”їхати цю перешкоду – он які у його трактора величезні колеса ; з іншого боку, перегородивши парканом дорогу чи викопавши рів, яким би чином ці придурки самі під”їжджали до свого будинку на власних тарадайках , га ? Микола Митрофанович самовдоволено посміхався і розумів, що нічого йому ніхто не зробить і не заборонить їздити, куди він звик , бо руки в них короткі, а він має собі свого тракторця, і заробляє непогану копійку, і почуває себе господарем ситуації і взагалі – хазяїном життя. Хазяїном жизні.
Трохи не подобалося Миколі Митрофановичу таке діло, що їздити через цей двір на полігон припало до душі не лише йому, а й іншим водіям вантажівок. Микола Митрофанович не любив цих нахабних створінь – водіїв вантажівок, вони завжди кудись поспішали, сигналили йому у спину, а якого хєра, питається ? Хіба вони не в курсі, що у міській зоні звукові сигнали подавати заборонено ? І взагалі, це він придумав цей спосіб проїзду на полігон, а що буде, коли всі стануть їздити на полігон його маршрутом ? Рано чи пізно якась сволота донесе на нього в екологічну інспекцію, що він вивозить сміття на полігон, а не на звалище, і тоді він заплатить штрафи і позбудеться значної частини свого заробітку. Це нехарашо. Ці нахаби дійшли до того, що навіть обганяють його у дворі, це ж треба ! Він собі їде тихенько сорок кеме , а ці придурки обганяють його на швидкості шістдесять-сімдесять кеме, ще й сигналять, неначе ідіоти ! Немає на них якого-небудь сержанта Петренка !
Микола Митрофанович вигулькнув з-за повороту і в”їхав у двір, та раптом нога підсвідомо натисла на гальма. Тракторець зупинився. Проїхати можливості не було, весь двір заполонили люди, очевидно – жителі цього будинку, у дворі снував шум і гамір. До тракторця підбіг якийсь миршавенький з виду чоловічок і став кричати :
- Ану, розвертайся і п**дуй назад ! Якого *** ти сюди їздиш ?
Микола Митрофанович подумав, що ось він зараз заведеться , і поїде прямо, і буде голосно сигналити, і що ? І невже ці люди ляжуть під колеса його тракторця і не розступляться ?? Навряд. Навряд чи хтось захоче пожертвувати своїм життям, епоха олександрів матросових давно минула. Нікуди вони не дінуться – буде він сюдою їздити, хоч би вони всі на головах стали танцювати....
Миршавенький чоловічок застрибнув на підніжку тракторця і став гукати Миколі Митрофановичу на вухо :
- Ану, урод, розвертайся отсюда ! Здавай задом і пи***дуй на х** ! І шоб більше тебе тут не бачили , а то хуже буде !
З іншого боку до трактора підбігли дві жіночки , якимось чином відкрили двері і стали витягати за руки і за ноги Миколу Митрофановича з кабіни, примовляючи при цьому :
- Іди, подивися, що ви наробили ! Ой, лишенько, що ж ви , сволочі , накоїли !!!
Микола Митрофанович вистрибнув з кабіни і підійшов до юрби , котра розступалася, пропускаючи його всередину кола. Спершу він нічого не помічав , але за мить він зрозумів, що на асфальті лежали рештки дітей, скількох – він не усвідомив. Його потягнуло блювати....
Він блював , та краєм вуха чув окремі уривки з розмов людей :
- Грали собі... бадмінтон.... а той „Урал” мчався, як на пожар....навіть не посигналив... проїхав і скрився... „скору” визвали....міліція... номер хтось записав ? ніхто... ой, боже мій боже.... та що ж це таке робиться, людоньки ?.. що ж це діється ?
Микола Митрофанович подумав, що зараз йому аж ніяк не з руки, коли його тут застукає міліція, котра ось-ось прибуде за викликом. Він завів свого тракторця і почав розвертатися. До нього знову підбіг отой миршавенький кучерявий чоловічок у тапочках на босу ногу і став кричати :
- Щоб тебе тут більше не було ! Гірше буде ! Оборзіли, сволочі !!
Микола Митрофанович в душі аж засміявся – ну що вони йому зроблять ? А діти...самі винні – не слід було грати в бадмінтона на проїжджій частині, та тим більше при світлі ліхтарів – це ж тільки очі псувати. Чого їм вдома не сиділося ? Сиділи б собі вдома та дивилися б собі телевізор, - залишилися б живі, так ні – бадмінтона їм захотілося... Маєте тепер бадмінтон.... Ну добре, сьогодні він об”їде цей придуркуватий двір, втратить десять-двадцять гривень, а далі буде видно....
***
За кілька днів Микола Митрофанович знову проїжджав повз отой будинок. Йому так і кортіло проїхати через двір. За останні дні, що він вивозив сміття через вокзал, у нього вийшов страшенний перерозхід солярки, перевитратив щось більше , ніж сто гривень. А сто гривень сьогодні на дорозі не валяються. А якщо і валяються, то не у нього. Він, Микола Митрофанович, справжній господар, він звик хазяйновито вести свої справи. І якщо десь можна зекономити, то він економить і не зважає , хто що про нього думає.
Микола Митрофанович заглушив двигуна перед будинком, вистрибнув з кабіни і пішки пішов у розвідку. Визирнув з-поза рогу будинку, оглянув двір – нікого нема. Тихо. Слава Богу, ніякі придурки не грають у бадмінтон. Ніяких парканів не побудовано, ніяких ровів не викопано, тільки на в”їзді з”явився стовбчик із фанеркою, а на фанерці надпис дитячими каракулями : „В”їзд чужим машинам заборонено !”
Ге, подумав Микола Митрофанович, ці придурки навіть знака нормального поставити не можуть. Приліпили якусь бумажку до фанерки – і гадають, що цей папірець зупинить його ? Та цей сраний папірець не має жодної юридичної сили, ба, навіть якби тут з”явився знак 3.1 „Рух заборонено” чи 3.21 „В”їзд заборонено”, то Микола Митрофанович все одно би їхав собі , куди йому потрібно, не зважаючи ніяким чином на ті знаки, бо він їде вивантажувати сміття. Ну, нехай незаконно вивантажувати сміття, але він би це зумів пояснити будь-якому „мусору”, бо вивантажування сміття не є в компетенції „мусорів”,- гигикнув собі у вуса від вдало придуманого каламбуру Микола Митрофанович.
Він заліз у кабіну, завів двигуна і рушив з місця. Увімкнув приймача , налаштував на улюблену хвилю – „Радіо шансон”. Крутнув кермом праворуч, потім через п”ятдесять метрів – ліворуч, в”їхав у двір. Придавив педаль газу, щоб пошвидше минути те неприємне місце, де „Урал” збив двох хлопчиків. Того „Урала” таки знайшли, водій „Урала” лика не в”язав, був п”яний в дупель, скотина, тепер через таких придурків Микола Митрофанович мусить, наче злодій, прокрадатися цим двором, а це ж він, Микола Митрофанович вигадав цей маршрут, і їздив собі сам-один цим маршрутом, аж поки минулого року не випав сніг, і отоді інші водії за слідами на снігу зрозуміли, що через цей полігон є дорога, і стали їздити сюдою, козли, і складати Миколі Митрофановичу конкуренцію.
Микола Митрофанович при виїзді з асфальту трішки пригальмував, бо по грунтовій дорозі треба їхати не так швидко ; на очі йому знову потрапила саморобна табличка з дитячими каракулями : „В”їзд чужим машинам заборонено !”, розташована з протилежного від першої таблички кінця двору ; лише на цій табличці знизу був примальований череп з кістками.
- Череп намалювали, засранці, - усміхнувся у вуса Микола Митрофанович, - от же засранці, козли, сволочі ! Лохи останні, шо ж ви, гадаєте, я вашого черепа злякався ? Їздив і буду їздити, і срати я хотів на вас і на ваші черепи !
Микола Митрофанович проїхав ще кілька метрів, і раптом земля під ним стала дибки, він побачив , як здійнялася хмара пилу, щось зблиснуло, ось повз нього пролетіло колесо від його трактора, кермо вислизнуло з рук , світ навколо нього закрутився вихором, ось він бачить, як повільно пролітає повз нього чиясь відірвана нога , обута у такий же італійський коричневий черевик , що й у нього, у Миколи Митрофановича, чомусь стало дуже холодно, потемніло, перестало грати радіо , і нарешті пролунав оглушливий вибух...
