У Катерини Ларивонихи обурення не вміщалося в душі.
Позавчора прийшла до неї стара Щучиха, принесла звістку і прохання:
- Свахо, а не могли б ви день чи два доглянути онуків, - жебоніла, - бо тут така справа, така справа. Валя наша ледь приповзла вчора ввечері до нас…
- Ну, це й не дивно, вона завжди повзає, а не ходить, - невдоволено буркнула Катерина. - Хай п’є менше, - порекомендувала.
- Допилася вже, - зітхала сваха, - згребло нашу Вальку. Просить до батечка, тату й мамо, мовляв, везіть мене кудись, рятуйте, лікуйте від горілки, бо пити вже не подужаю, серце хапає, печінка вилазить назовні, а покинути пити не можу. Не відвезете, не вилікуєте від алкоголізму, загнуся, їй-бо, за якихось півроку загнуся. А в мене ж діти…
- Згадала про дітей, ти бач, - не вгавала Катерина. – а раніше де була?
- Пила, - витирала хустинкою очі Щучиха, - що ж зробиш, як пила. Мусимо тепер рятувати, бо яка не є, а наша дитина, та й мати, хоч яка не є, а мати дітям. Може, візьметься врешті-решт за розум, стане людиною…
- Богові б ваші слова у вуха, - поспівчувала Катерина.
Сваха пішла, отримавши запевнення, що онуків догляне інша баба, а Катерина мерщій на Соснівку.
- Вікторе, - сіла на лаві побіля сина, - давай серйозно поговоримо. Знаєш же, Валька твоя вже допилася, потребує лікування, аби стати людиною. Завтра її везуть Щуки кудись на профілактику…
- Алкоголіків треба лікувати, це закон, - розуміюче хитнув головою Віктор.
- Ось бачиш, і ти згоден, - повеселіла Катерина, - то може й цього… і ти б разом з Валентиною… Нащо сто разів бензин палити на дорогу, як можна одним махом усе владнати…
- Я?! – підскочив Віктор. - Та за кого ти мене, мати моя рідна, маєш?!
- Ну, п’єш же, сину, п’єш же безбожно, алкоголік, як алкоголік, що ж тут такого, коли правда…
Віктор озвірів.
- Кого алкоголіком називаєш, жінко, бо ти не мати, мати на сина так не скаже, ні, мати в душу його спершу загляне, ситуацію вивчить, аж потім словесами кидати буде негожими, - верещав. – Тобі не видно з Вівдюків, певно, ким є Віктор Трюхань для Соснівки?! Та якби не я, досі стогнало б село під Поштаренком, досі б він його глиздив, тягнучи останні соки. Я, я дав селу волю! Бо я один у нім велич нести годен.
- Побійся Бога, синку, яка в тобі велич, коли ти синій, наче баклажан, і трусишся, як паралітик, чарку до рота несучи, - заперечила мати.
- Не сміти! - ціпив Віктор руки. – Не сміти лякати мене Богом, бо я у Божій милості є! За мною люди пішли, чуєте, за мною люди пішли минулої зими! Невже думаєте, що все село пропаще, аби за алкоголіком пхатися в безвість. Ні, люди в нас при розумі, з відчуттям небесного знаку…
- Синку, не гніви Господа, який на тобі може бути знак, окрім печаті сатанинського зілля, - не вгавала Катерина. – Ти ж уже й світу не бачиш за горілкою, зчорнів геть і очима, й душею, погас ти для світу, а світ для тебе…
- Я не хочу таких дурниць слухати, - гнав Віктор матір геть, - та щоб ти знала, нікчемна моя мати, то я заполонив, затопив собою цей світ. Божою милістю, а як інакше…
- Якщо вже ти затопив світ, - образилася Катерина на оте «нікчемна мати», - то наступає, певно, кінець світу, гряде потоп, погибель, кончина. Це диявол штовхає тебе, сину, на потоп, не Бог, бо потоп твій уявний – бульбашка у Божих очах. Не може людина затопити собою світу, вона може тільки сплюндрувати його довкола себе, скривити, зігнути так, як кривить, гне свою душу, бо з рівною душею важко протискатися крізь закручене віхолами життя, значно легше звиватися покручем, значно легше зіжмакати папірець, аніж розгладити зіжмаканий. Потоп, сину, не щастя, потоп – біда. Чи тебе топлять, чи ти – біда. Рятуйся, Вікторе, може, ще є шанс вилізти з алкоголіків…
- Ні, це не мати! - кричав серед шляху син. - Це якась потороча вівдюківська, що видула мене з себе, а в душу не глянула, до дитини не схилилась, дитиною ніколи не жила, бо вона ж не мати, не порадниця, не співчуття клубок, вона, оця погань товста – мачуха моїй душі, мачуха єства мого! Мачуха! Мачуха! Курва вівдюківська, паскуда, скотиняка, та ти ще про потоп смієш варнякати, алкоголізм рідному синові тулити, соромити його перед Богом і людьми?! Та яке ти маєш право на все це, як ти мачуха, ти – не рідня, ти – дебіляка безмозкла, покруч із зігнутою душею, не здатний ні до дітей, ні до світу цього, мною затопленого! Знайди серце, мачухо, душу свою відкопай із смердючих лахів, тільки потім приходь, не раніше! Гидота, потерть, ти бачиш, до чого доумілася, мені, хазяїну життя, алкоголізм шити?! Не діждеш, аби пішов на поводу! Дякуй, що не побив пики і тікай чимдуж, бо ти незугарна зватися матір’ю Віктора Трюханя! З сьогоднішнього дня ти для мене, як і для всіх – Катерина Ларивонова, але не мати! Знайди собі алкоголіка та й записуйся в матері, а до хазяїна життя не смикайся з безлюдних своїх островів серед затопленого ним світу!
Катерина вже й не плакала, повертаючись на Вівдюки, вона просто несла своє обурення, що росло, як дріжджоване тісто, вилазило з душі, наче з діжі, опадало рваними шматками на дорогу і підбирати його, складати назад у діжу не було ні сил, ні бажання, ні смислу. Мачуха, то й мачуха. І слава Богу, бо бути матір’ю такому горю, яке надумалось потопом власного я, котрого не знайти із стонадцятьма свічками серед найяснішого дня, залити весь світ, і соромно, і гидко, і жодного сенсу немає. Ні матері, ні жінці, ні тим паче мачусі – жодного сенсу.
На ранок Щуки привели Катерині онуків.
Полишили дітлахів та й подалися у світи лікувати свою Валентину.
- Я ж мачуха, - скоса позирала Катерина на бешкетуючих онуків, - нащо мені цей клопіт. Є ж батько, дуже грамотний, весь такий величний, що потопом насуває на світ. Хай глядить. Вистачає розуму відцуратися матері, вистачає дурощів не вихмелятися роками і не вважати себе алкоголіком, то хай вистачить талану хоч день-два доглянути власних дітей, прихилитися до них душею, пожити ними. Оце буде йому потоп, куди тому всесвітньому, про який торочить, несповна розуму з-за пиятики будучи.
- Збирайтеся, діти, - закомандувала до онуків.
- Куди? – поцікавились ті.
- У батька пару днів поживете, бо занедужала баба, - збрехала.
- Бабо, не треба, - захникала Віра. – я буду слухняною і хорошою, тільки не ведіть до батька. Я вас догляну, лікувати буду.
- Не потрібно мене лікувати, сама собі лікар, - невдоволено буркнула Катерина, - збирайтесь, кажу, а не гризетеся з бабою, повдавалися, бачу, в батечка свого, такі ж неоглашенні і противні.
- Ми не противні, - надула губи Віра. – Це ви якісь безсердечні й понуруваті.
- Хто це тебе вчив так до старших?! – вибухнула Катерина.
- Це баба Щука нам казала, що ви понуруваті, бо з онуками в одному селі живете, а раз у рік бачите, і то ні копійки ніколи не дасте, ні доброго слова не скажете, - розтлумачив онук.
- Мене копійками ніхто не балував і я не збираюся балувати, - остаточно втратила Катерина інтерес до виховання онуків.
Вчорашня завдана рідним сином кривда якось враз виросла, наче гриб після дощу, після дитячих слів і закрила все на світі. Онуки, догляд, дана Щукам обіцянка – все потонуло в тій кривді, все зникло. Лишилася тільки самотня баба Катерина, одна-однісінька на землі, та й то, яка вона баба, хіба бувають із мачух справжні баби.
- Хутенько збирайтесь, хутенько, - підганяла онуків, витираючи тихцем сльози жалості до себе.
Разом зі сльозами стерлася і любов до рідних кровинок.
«Сопливе Семенове поріддя, - гнулося в думці на адресу сина, на адресу онуків, - сопливе й непоштиве. Ох, батьку, діду Ларивоне, нащо ви мені Семенових зморщок у мій вік накидали, аби я все життя намагалася їх бодай у душі своїй розправити, щоби хоч на хвильку, хоч на мить побачити щось краще за них. Не розправила, не побачила, сходжу з літ не люблена ніким, не пригріта, сходжу, душею так нікого й не пригорнувши, наче мені душа не для любові та щастя дана, а для кари безлюб’я. Я ж ніколи не цвіла на віку. Бодай на день, бодай на мить – не цвіла. Де ж узятися плодам сердечним, коли цвіту не було на гіллі. Як полюбити щиросердо сина свого, онучат цих надутих, коли всі вони із Семенових зморщок, з мого безталання, зі сплюндрованого віку?! Ніхто не зі щастя, всі з кари і всі – кара. Боже, як полюбити свою кару?!»
Не знайшла відповіді, так і повела, в невіданні будучи, кару свою на Соснівку до іншої кари. Може, одна кара знайде більше любові для іншої, ніж стара одинока баба, котру вже ні за бабу, ні за матір не рахують, а лиш за понурувату мачуху.
Дожилася, Катерино, гейби найлютіший ворог до того не доживав.
- Чого ти надула ті губи? – сердито озивається Катерина до онуки. – Скоро явиться твоя не понурувата баба, забере вас – не журися. Не до чужого ж дядька йдете – до батька рідного. Терпіть, чорт вас не візьме, хто зродив, хай і виховує, дає вам копійку і добре слово каже. Бо понурувата баба хоч раз у рік бачить, а батько рідний вас, мабуть, навіть не впізнає.
На синовому подвір’ї стоїть запряжена кіньми підвода.
- Слава Богу, що хоч дома, - полегшено зітхає Катерина і ступає до хати.
За столом сидить Віктор – веселий, розпашілий. Біля нього Валерій Чурба – набурмосений, сердитий.
- Здрастуйте, - вітається Катерина, - а ми до вас у гості.
- О, мачуха! – вигукує Віктор. – А якого це хрена і яким вітром до мене? По що? О, діти! – вигукує здивовано, побачивши за бабиною спиною Віру з Сашком.
- Чого невеселий, Валерію? – перепитує, примітивши Чурбову журбу, Катерина, аби лишень не мовчати і в той же час не гризтися знову з Віктором.
- Нема чого випити, - відповідає за Валерія син.
- А тобі, бачу, вже вистачило сьогодні? – не стримується, таки зачіпає Катерина сина. – Уже лизнув меду, не алкоголік, Господи прости з такими непитущими?!…
- Я заробив свій мед, - відповідає Віктор. – І взагалі, не мачухам судити чужих синів.
Катерина коротко пояснює Віктору мету свого візиту – негоже, мовляв, мачусі доглядати чужих онучат, привела до батька ось, хай опікується рідною кров’ю, хай не тільки потопом світ криє, а й своїм дітям толк дасть…
- Хай ночують, - не впав у паніку Віктор. – Хіба в батька для рідних дітей хати не вистачить?!
Катерина все-таки не витримала, серце ж не камінь, довго й нудно заходилася напучувати сина, як поводитися з дітьми, нагодувати як, зодягнути, аби не бігали голяка на холоді, не простудилися; так довго повчала, що Валерій не витримав і поволікся вздовж вулиці у бік Вівдюків; благала Катерина, щоби не пив більше сьогодні Віктор, не напивався й завтра; напучувала б і далі, але її погляд раптом зупинився на Сашкові, що вовтузився на печі з якоюсь чорною пузатою пляшкою.
- Що то він тягає по печі? – запитала Катерина сина.
Віктор поволі оглянувся, наразі швидко схопився, перебіг кімнату і відібрав у сина пляшечку.
- Ти нащо її взяв?! – роззявив до Сашка рота.
Сашко, наляканий батьковими стрибками, зайшовся плачем.
- Ну-ну, не плач, - проявив Віктор батьківські почуття, - цього не можна чіпати, це…, - довго думав, що б його синові сказати і нарешті знайшовся на слові, - це така гаряча смола, що як попаде на пальчики, то дуже пектиме й болітиме. Це ніззя, пойняв?
Сашко киває головою, видно, «пойняв», але Віктор не дуже йме йому віри, тож іде до шафи, відставляє вбік давним-давно зірвані із завіс дверцята і ховає пляшечку на верхню полицю між Валині хустки, куди чомусь затесалися два задрипаних дертю кропив’яних мішки.
- Що то? – допитується Катерина, вказуючи на пляшечку.
- Кислота, - байдуже відповідає Віктор. – У школі вкрав. Колись пригодиться, - і, приставивши до шафи дверцята, підпер їх величезним камінцем, який, бозна-звідки з’явившись, уже з рік валявся під столом.
- Ти б ще підводу в хату впер, - єхидно зауважує Катерина, глузуючи з каменюки в синовій хаті.
- Уже почав, - не вчувши глузувань у материному голосі, цілком серйозно показує Віктор на дишля, котрий, будучи одним кінцем застромлений у лежаче на підлозі автомобільне колесо, другим підпирав прогнутого сволока.
- Я бачу, - зітхнула Катерина. – Я все бачу. Але відвертаю очі – нащо мачусі клопоти чужих людей.
Збирається, йде геть.
- Дивись мені тут, - востаннє мовить сину.
- Розберемося без сторонніх, не сьогоднішні, - відмахується Віктор.
На тому й розходяться: мачуха – у свій світ, чужий син і чужі онуки – у свій.
Бо рідниться все з одного світу, а коли світів – тьма, то яка може бути рідня з-поміж різних світів.
Сашкові воля – пішла баба, батько, щось муркнувши до Віри, зник разом з кіньми і підводою за рогом вулиці, Віра, витягши з торби книжки, іде надвір читати – воля хлопцю. Тільки воля якась нудна, без заняття, без будь-чого цікавого.
З тої нудьги Сашко береться за дослідження досить-таки незнайомого обійстя. Спершу, звісно, хочеться дослідити оту загадкову гарячу смолу, але камінець не піддається. Тож Сашко полишає дану затію і береться за велику купу ганчір’я на ліжку.
Але в купі немає нічого цікавого і Сашко йде далі. На лежанці якийсь зіжмаканий піджачок у кутку і рядно з діркою посередині – батько пропердів, бо як у діда колись були порвалися ззаду штани, баба казала – пропердів, то й це, мабуть, так само. На печі взагалі пусто (пляшку з гарячою смолою батько забрав) – один павук тільки самотньо теліпається під стелею. Сашко павука придавив, щоб не їв, як казала баба, малих дітей, і зліз із печі. Заглянув у піч – там лише глечик перекинутий і щось смердюче біля нього розлите (і чого баба Сашка лає, як він молоко з чашки проллє, тут он цілий глечик…). Можна було б заглянути і в підпіччя, але дверцята до нього прикидані купою картопляного лушпиння, увінчаного зверху пророслою капустиною. Сашко взяв з кутка за дверима вила, притяг їх до купи, з натугою колупнув ними купу. Капустина скотилася на підлогу, в хаті засмерділо, а між гнилим лушпинням заблищали білі цятки. Сашко придивився – черв’яки. Ні, черв’яків Сашко не любив, тож облишив купу з підпіччям і пішов надвір. Ще тільки подумав, що його лають, як папірці з цукерок по хаті розкидає, а в батька стільки всього накидано – і папірців, і сміття, і болота – і ніхто його за це не лає. І чого воно так?
Надворі теж було нудно. Бо крім куп хмизу, що валялися по всьому подвір’ю, та суцільних зарослів-джунглів із бузини, дерези, бузку та сухого бур’яну поза хатою нічого там більше не було. Ще валялася, щоправда, велика залізяка в кущах, але була вона важка і нецікава, тож Сашко довго біля неї не затримався. Рипнувся в повітку, а там лише купа гною в одному кутку, купа сіна в другому, та ще три курки витріщили очі з сідала – видно, несуться. Сашко шаснув рукою під одну з курок, вона з криком подалася геть, а Сашко переможно вийняв з гнізда два яйця, одне з яких відразу ж випив (сирі яйця любив), а з другим носився-носився, доки й не роздавив у кишені куртки і мусив чимдуж мчати на берег ставка, вимивати злощасну кишеню, щоб Віра не бачила і не репетувала. Сяк-так змочивши водою слизьку від яйця кишеню, зацікавився Сашко густим верболозом, що довгим язиком тягнувся в город. Рипнувшись у той верболіз, надибав там товстелезний вербовий стовбур, довкола якого і з якого ріс верболіз, з якусь годину, доки не надокучило, погрався біля того стовбура у паровоза, який буцімто пробирався крізь дрімучі бандитські ліси, та й побрів забур’яненим городом назад на подвір’я.
- Віро, - причепився до сестри, - давай у щось пограємо.
- Не хочу, - Віра, вона з тими книжками, як казала баба, ще «чокнеться», не відірвеш від книжки.
Отак мучився-нудьгував Сашко на батьковому обійсті, поки й не наступив вечір. Ждали-чекали вони з Вірою батька, не дочекалися, повечеряли бабиними коржиками з торби, повилазили на лежанку з «проперділим» рядном, поскручувалися калачиками довкола дірки та так, не роздягаючись, і поснули.
Віктор поспішав. Звісно, яблуко від яблуні далеко не котиться, у хазяїна життя і діти хазяйські, посидять і самі, тим більше Вірі, як старшій, було строго наказано: «Дивися тут за собою й за Сашком», на що Віра відповіла; «Їдьте, подивлюся»; але ж діти є діти, як-не-як, а потребують догляду, і він, Віктор, на сьогодні батьком приставлений. В поспішності Віктор швидко й абияк роздав їсти худобі та й гайнув до Кашукової Ганни – діти дітьми, а угода угодою. Доки ж пив у Ганни звичних триста грам, доки Ганна сором’язливо виглядала у вікна, доки справляв «нужду й тоску при отсутствії жінки», потягло на вечір.
Віктор закрокував додому. Нетвердо (бо не так щоб і мало перепало «допінгу» за день), але впевнено. Вже й думками був з дітьми, як раптом біля Гарасьчиного подвір’я його гукнули:
- Гей, їздовий, похмелитися не хочеш?
Віктор оглянувся – Вать! Думалось, він уже давним-давно у Вівдюках, а він, бач, за Гарасьчин поріг перечепився.
Віктор, добре подумавши і вирішивши, що зайва чарочка ніколи не завадить, бо не може бути зайвою в принципі, ступив на Гарасьчине подвір’я.
- Е-е, ні, - махав руками Вать, - ти мене сьогодні зобидив, дай і я тебе зобиджу.
- Це ж як? – не второпав Віктор.
- А не дам випити.
- А коли це я тобі не давав випити? – здивувався Віктор.
- Сьогодні, - нагадав Вать.
- То в мене ж не було, - здивуванню Віктора не було меж.
- Не бреши, - не вірив Вать, - як я до тебе завітав, ти уже хлиснув до того часу.
- Ну то й що, коли хлиснув?!
- Треба було мені лишити, а не в себе все пхати, - дав Вать запізнілу пропозицію.
- Звідки ж я знав, що ти з’явишся? – дивувався й дивувався Віктор.
- Для друга завжди треба тримати заначку, - порадив Вать. – А як немає в тебе для друга, то й у друга для тебе теж немає.
- То на дідька ти мене гукав? – сплюнув Віктор.
- Щоб провчити, - мовив Вать. – Щоб не дати тобі чарку навіть тоді, коли в мене сулія на столі. Щоби знав ти, сучий сину, що то є за гріх пестити власну пельку, начисто забувши про можливі проблеми найближчого товариша свого.
- Тю, - зневажливо кинув Віктор, - та хто ти такий, аби в чужій хаті командувати?! Дам Гарасьці монету, наллє, хлисну та й піду далі, в жопі я тебе, ображеного, бачив.
- Ні, не вийде, - заперечно хитав головою Вать, - у жопі ти мене бачив, чи ще десь далі, а випити сьогодні тобі я не дам. Людей треба вчити, інакше вони перестають бути людьми.
Віктор аж закляк – що за нахабство?! Смикнувся до хати – Вать, як стовп, при порозі. Віктор думав – жарти, залоскотав Ватя, а той наче влип у дверях і ні на крок не пускав. Це Віктора розсердило – що за шаноба до хазяїна життя?! Тож втер пару кулаків у Ватеву мармизу та й зайшов до хати.
- Сука, козел драний! – кричав знадвору покладений на пожухлий осінній спориш Вать.
Віктор не звертав уваги на крики, відсунув з-перед порога п’яну, заслинену, звично заголену Гараську, і пішов до столу. Але дзуськи – на столі лише порожня пляшка з п’яною мухою на денці та пожований кусень хліба (Гараська, видно, беззубим ротом своїм м’яла). Віктор під ліжко, в підпіччя – а ніде нічого.
- Вать! – заревів звіром, бо такого «розводу» хазяїн життя ще не знав.
Вать тут як тут, у дверях.
- Ти ж мене зобидив, - белькоче.
- Дебіляка! – визвірився Віктор. – Ти якого це дідька збив мене з путі, від дітей відірвав, коли тут не те що похмелитися, нюхнути немає чого?!
- Ти ж мене зобидив, - своєї варнякав Вать, - я мав помститися.
Віктор стис Ватеве підборіддя рукою, щосили стукнув товаришевою потилицею об одвірок.
Вать пустив під лоб очі, посунувся додолу.
- Спокійної ночі, придурок, - зло мовив Віктор.
Вать, падаючи, зачепив відро з помиями, перевернув його і гепнувся в розлиті помиї. З перевернутого відра викотилася загиджена пляшка.
- Матері твоїй… - вилаявся Віктор. – Ти глянь тільки, куди це сучище додумалось заховати пляшку.
- Моя, не дам, - побитий і вимочений у помиях Вать ловив руками скарб, пригортав до грудей.
- А ні хрена ти не вгадав, - мовив Віктор, видер у товариша пляшку, підійшов до столу, відкоркував і налив повен стакан горілки.
- Будьмо! – підніс посудину до рота і «по-гвардійськи» (після перемоги над Поштаренком навчився, як істинний хазяїн життя, пити так, що кадик не ворухнеться, а пійло самопливом одномоментно вливається до шлунка – люди аж роти роззявляють і заздрять умінню) вихилив гранчак.
Вать лежав і плакав:
- Це нечесно, ти мене зобидив, а я тебе – ні.
- Бо ти в помиях, а я – на коні. Учись хазяйнувати в житті, друзяко, - порадив Віктор.
- Та ти не друг, ти – глитай, - бовкнув Вать. – Друг крихту хліба надвоє ламає, а ти втопити ладен усіх у своїй горлянці. Ти гірший за ці помиї, в які мене вклав. Подай пляшку, зап’ю гіркоту, бо надихався пилюги з репнутої дружби, аж горло всохло.
- Репнула, кажеш, дружба? – перепитав Віктор.
- Як гнилий гарбуз, - підтвердив Вать.
- То чого це я тобі маю подавати пляшку, коли ти для мене вже ніхто? - здивувався Віктор.
- Не будь останньою падлюкою, подай, - попросив Вать.
- Ніколи не прислуговую стороннім людям, - відбрикнувся Віктор.
- Ну й чорт з тобою, - плюнув Вать, - сам до столу доберуся.
Заходився вставати.
- Ще раз питаю, востаннє, друг я товаришу Валерію Чурбі, чи остаточно вже ні? - перепитав Віктор, нахмуривши брови.
- Ні! - видихнув Вать.
- Ну, раз такі справи, то і в мене горло всохло від репнутої дружби, - мовив Віктор і приклався до пляшки.
Лишив на дні зо дві краплі.
- Добре, - пожалів усе-таки Ватя, - на ось, і ти лизни. З тебе досить, ти й так як порося вже, аж підхрюкуєш і верзеш казна-що.
Сам вернувся до столу, глипнув туди-сюди очима – закусити б хоч чимось. Але ні на столі, ні будь-деінде в хаті нічого, окрім пожованої слинявою Гараською шкуринки, їстівного не було. Взяв Віктор ту шкуринку, обтер об закислену силосом фуфайку та й спожив.
Вать ображено й довго дивився на дві краплі горілки на дні пляшки і не витримав, розплакався.
- Кожне бидло норовить каліку зобидити, - хлипав, - а чого ж, каліка здачі не дасть.
- І чого це, по-твоєму, я бидло? – зупинився Віктор у дверях.
- Бо хазяїн життя, яким ти себе називаєш, у каліки останньої краплі видирати не стане, а своєї горілки завжди вдосталь матиме, - совався Вать. – А ти не хазяїн; жебрак, видирач, одним словом – бидло, злидень, нікчема. Іди до своїх діток, бо ще повкакуються зі страху в порожній хаті, в татка ж, певно, вдалися, такі ж незугарні з виду, ото тільки й гордості, що на язиці, але язик – помело, а гордість із нього – сміття. Скільки хазяїном себе не називай, але як опріч словесної полови нічого того хазяїна не підпирає, то хіба ж то хазяїн, ні, опудало опудалом, гіркота одна і порожнє місце.
Вчувши таку негожу мову, Віктор облишив ідею йти геть і повернувся до хати.
- Очі ти собі, Вікторе, заліпив думкою, що ти хазяїн, - продовжував Вать, - але ліплення те зі сміття, колупни його, опаде, глянеш – ні хазяїна, ні гордості, ні ума, посміховисько одне та й тільки. Зазомбував ти себе, чоловіче, зомбі ти єсть!
Віктор на слові «зомбі» аж підскочив.
- Не смій так казати! – верескнув і звіз Ватеві долонею по губах.
- Не вб’єш правди, Вітьок, хоч і всі зуби мені вибий, хоч вирви язик, хоч відрубай і повісь на воротях голову, - пасталакав Вать, - правда вище всього. Тож я повторю – зомбі ти є!
- Від заздрощів говориш, - знайшов Віктор управу на свій гнів у підозрах щодо Ватя, - сам сміття і всіх такими хочеш бачити, бо заздрощі відносно справжнього люду тебе з’їдають.
- Може, і я сміття, - чомусь погодився Вать, - але й ти не хазяїн, а сміття теж, і, аби не зсікати себе заздрощами, ліпиш із гною якогось хазяїна якогось життя, якого ти й не бачив насправді.
- Брехня, я хазяїн, - розсміявся Віктор. - Якби був сміттям, гноєм чи купою заздрощів лиш, Поштаренка з голови колгоспу не зняв би. А я зняв.
- Не ти зняв, люди.
- Бо за мною йшли.
- Не за тобою, за своїми жаданнями.
- Без мене не зняли б.
- Ну, що є, те є, - не зміг заперечити Вать, - де розумна людина сто разів зупиниться, аби поміркувати, вперед посилають зомбі – вони однак без царя в голові, їм немає чого ні втрачати, ні знаходити. Скільки сміття не перевертай, нічим іншим, окрім сміття, воно не стане. Дурниками завжди дорогу мостять, аби розумні без втрат до мети дійшли.
- І чого це ти мене у дурники й зомбі якісь записав? – ледь стримуючи себе, спромігся-таки Віктор запитати Ватя.
- Я не знаю, чи зможу тобі розтовкмачити, - почав Вать, - але спробую. Ось глянь: я зламався із-за клятої аварії, із-за Людчиної зради, а ти? Ти й не ламався, ти просто себе втопив у горілці, бо так тобі легше, безтурботніше жити. У мене горілка похідна від зламаного життя, а в тебе життя – похідна від пляшки. Ось де різниця і витоки наших трагедій. Я вже не схаменуся, бо мені немає нащо вилазити з прірви – я втратив нормальне життя; а ти не схаменешся, бо потонув навіки, викривив для себе світ і життя поза викривленим світом для тебе просто не існує. У тебе трагедія ще більша, ніж у мене, бо я свідомий свого падіння, а ти падіння маєш за злет і вже цим навіки умертвив себе, як людина. Та який ти хазяїн життя, ти зомбі своєї хиби. Бо насправді в тобі немає ні хазяїна, ні життя, є тільки зомбі, в мізках якого колотиться набридлива пустопорожня думка, котра, немов потоп, затопила все його єство на кожну мить до останнього дня.
Віктор почав Ватя бити. Неквапом, але щоби боліло.
- Я хазяїн, - примовляв, - ти затямиш це, ти разом зі своїми зубами ковтатимеш цю думку, аж доки срати нею не будеш.
- Якщо ти хазяїн, - витирав Вать кривавицю під носом, - то зроби елементарне – знайди зараз серед ночі пляшку. Не можеш? А сміття ніколи нічого не може. Бо кулаками махати кожен вуркаган здатен, а хазяїну нащо махати, коли він будь-яку справу ладен облаштувати в мент і без зайвого галасу про якесь там хазяйнування.
- Колись, пам’ятаєш, я з нічого купив найдорожчих цукерок? - Вікторові набридло патрати нескоримого Ватя, тож він взявся його всовіщати. – Купив і перед очі твої виклав. Хазяїн-таки, значить.
Та Вать не вірив. Це було видно в його очах – не вірив, негідник.
Розбиваючи в друзки ту зневіру, Віктор кинув:
- Зараз знайду й пляшку, зачекай якусь мить, хіба це для мене проблема?!
Та й подався з хати.
«Що ж це таке, - думав, - весь світ своїм хазяйнуванням, наче океаном, затопив, а якийсь острівець Вать стримить з того світу і каже, що він не острівець, бо ніякого океану довкола немає. Дурня якась. Треба втовкти в дурну голову істину пляшкою, як кулаком не виходить».
- Вартувало б до дітей навідатись, - кольнуло в голову.
Довга буркотлива відрижка перебила думку.
- Чорт, - вилаявся Віктор, - ну й нажлуктився гидоти. Ця Гарасьчина горілка якось так віддає, наче не самогону, а юшки з лайна напився. Треба чимось сполоснутися, бо засмерджу і себе, і світ Гарасьчиними сциклинами.
Діти мали зачекати, бо батько топився у проблемах: Вать запідозрив його у лжехазяйнуванні, а Гарасьчина горілка тхнула з рота диким зісраним полем і не було рятунку від того духу, окрім як залити поле нечистот якісним продуктом.
Куди було ткнутися Віктору, як не до Кашукової Ганни.
- Ганю, дай пляшку, - гупав у вікна, колошкав сонну молодицю, - бо як не знайду зараз пляшки, то все, чим жив, усе завалиться. А так не може бути, не повинно так бути, що все життя мурував щось, мурував, а тут знайшовся дурний Вать, ткнув пальцем зневіри у твою споруду – і все розповзлося. Стіна повинна бути міцною. Дай, Ганю, пляшку, бо нащось же я прожив частину життя, щось же в ньому створив, у щось же вірую і те щось повинне жити. Тож дай, Ганю, пляшку, аби я не вмер ні в чиїх очах. Бо помру в чиїхось, одними своїми себе не врятую.
Ганя нічого не второпала у п’яному Вікторовому шарудінні окрім того, що просив налити пляшку, тож пляшку й налила.
- Від гріха подалі, - бубоніла.
А хто знає свою дорогу, хто зирить кожен свій крок і хто бачить гріх, хто відстані між ними міряє на тій дорозі – подалі від гріха чи до нього йдемо.
Ех, Ганю, темна ти людина.
