Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (25). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 25-10-2014
                                                                               12.

      Не знаю, як ми дійшли до ферми, як чоловік випхав мене по сходах на другий поверх і як я звалилася на ліжко і "відрубалася". Знаю лише, що мені було соромно, коли чоловік пізніше розказував, що недоїдене м´ясо він віддав якомусь великому чорному псові, котрий раптом прибіг у сад звідкілясь з лісу, що сам все гарно за нами поприбирав в альтанці і загасив вогонь, поки я відсипалася в апартаментах. Загалом, з тієї решти вечора я вже не пам´ятала нічого. Але пригадую одне, що мене досить спантеличило і, здається, начисто протверезило попри те, в якому стані я перебувала. Прокинулася я десь посеред ночі - мучила спрага та й голод наче знову підступив.Tреба було вниз на кухню. Поглянула на годинник: друга година. Спочатку не могла збагнути, чому в кімнаті світло, ніби за присмерків: обриси меблів та дверей вимальовувалися досить чітко, а надворі, коли поглянула з вікна, і поготів - все, як у пахмурний день - увесь сад, дерева, альтанки - все-всеньке видно. "Але ж то білі ночі! Чи забула, дурна ти моя голова-качан капустовий?" - ляснула себе по чолі. Тихесенько, аби не збудити чоловіка, прокралася повз ліжко - і шмиг за двері. А там зійшла обережно по сходах у вітальню. Дорогою на кухню пройшла повз величезне дзеркало, що у старовинній рамі під блідим місячним промінням вилискувало сліпим ртутним сяйвом. Мені щось здалося, за щось зачіпилася краєм ока? Зупинилася. Щось мене насторожило. Відчула нудотний лоскіт десь у животі. Маю, чи не маю поглянути? В голові знову загуло. Пригадалося, як хтось колись у нас в селі давно ще, за мого дитинства, казав, що не можна задивлятися у свічада після півночі. А чому - то вже не сказав.. І я не знаю, що робити. Ризикнути, чи махнути на це рукою і швиденько добратися до холоднички та повиїдати звідтам всі залишки нашого "славного" вечора? І щойно я хотіла зробити крок вперед, як відчула, що моя цікавість, перемішaна зі страхом, бере наді мною гору. Ступила назад і опинилася перед дзеркалом, не відважуючися підійняти повік, аби поглянути у нього в напівтемряві..

      Шум в голові підсилювався, переростаючи у якісь нерозбірливі звуки: шелест, шепіт? Відчуваю, як по хребті прoбігає мороз. Ні, не можу я поглянути туди.. "Що, страшно?" - знову той різкий, насмішкуватий голос у мізках, - "Все життя боялася і тепер знову.. Ха-ха!" Мене пересмикнуло і я, набравши повні легені повітря, разом з видихом розплющила очі. Переді мною - сіра пелена, плівка без відлиску, без жодного відображення - справді сліпа, сіра туманна площина.. Раптом плівка затремтіла, заколивалася, наче сполохана водна гладінь, і поволі почала розчинятися. На місці свого відображення я замість себе бачу щось інше. Oсь воно набирає дедалі чіткіших контурів - здається, якась жіноча постать, ось вже вимальовується й обличчя - ніби моє й не моє водночас.. Всередині мене все похололо: переді мною жінка у довгій сірій сорочці чи то навіть у савані, густа сивина в´ється по плечах, і спадає, зливаючися з кольором одягу, по грудях аж на землю. Строгі, аж скорботні риси обличчя, губи щільно зжаті, зігнуті у дугу, ніби й ніколи не відчинялися для слів, густі чорні брови, ледь припорошені сивиною, з-під яких просто мені в душу зирять вогкі, глибокі, темні очі. Ці очі! З дзеркала на мене пильно дивилися втомлені життям, стражденні очі старої жінки. Її ледь зморшкувате, біле-біле, як у мертвляка, обличчя здається кам´яним. Відчуваю, що мене морозить по всьому тілі, хочу відскочити від видіння, але щось мене намертво приковує до зображення. Вдивляюся пильніше - ті очі мене наче рентгенують, сканують - відчуваю невимовний страх.. Але не можу відірвати погляду. В образі впізнаю свою другу стареньку бабцю, батькову матір, що померла вже майже десять років тому.. Чого вона хоче від мене? Чи то не бабця? Чи то я сама - моє власне відображення з якогось ще далекого майбутнього?! Таких втомлених і болісних очей я ще в житті не бачила.. Попри невимовний страх мені чомусь стає дуже шкода того, що бачу, великий жаль наповнює мою душу, чую, як здавлює горло.. Враз образ змінюється на інший - переді мною дуже вродлива, молода, чорнява дівчина.. Усміхається, її очі палають темним оксамитом.. Та й тут образ швидко переходить в інший - чорняву юнку заступає світловолоса, з очима ще яснішими, від яких ніби випроміюється дивне, м´яке світло.. В образі дівчат пізнаю двох своїх бабусь.. Чи то зовсім не бабусі, а хтось інший? Хто тоді? Мимоволі здіймаю руку і простягaю її до образу, хочу доторкнутися.. мої змертвілі, задубенілі пальці натикаються на холодне скло - і образ поволі розсіюється так само, як і з´явився..

      Що за мара? Скільки тривало це видіння? Декілька секунд, хвилин? Бачу тепер лише темні контури самої себе та кімнати за моїми плечима.. Але і надалі чую щось, наче дзюркотіння струмочка чи то шепіт. Звуки явно не в моїй голові, вони, такі живі і чіткі, долинають звідкілясь з приміщення. Звідки би тут взявся струмочок? Чи то протікає вода з крану на кухні? Я відскочила від того дивного дзеркала та кинулася в кухню, помацала кран.. Ні, жодна вода не протікає, навіть не скрапує.. Вже й забула, для чого сюди прийшла. Жах мене ще не відпустив. "Мерщій нагору!" - зблисло в думках і я, дріботячи босими ногами по зимній дерев´яній підлозі, поспішила покинути кухню. Коли ж минала це трикляте дзеркало, знову почула дивний звук. Цього разу вже не дзюркіт, але якесь шипіння-сичання, що голоснішало і ставало проникливішим. Цей ледь потріскуючий звук ніби підіймавcя з долівки, виростав за моєю спиною і звивася довкруж мене, огортав моє тіло паралізуючими павутинками. Ось уже в´ється довкіл моєї шиї і, легенько потріскуючи, сичить над самим моїм вухом, як справжня гремуча змія.. Мене оросив холодний піт. Хвиля жаху накрила з ніг до голови – і, наче від електричного струму, я, шокована, підскочила, нічого не бачачи, проскочила повз дзеркало, вилетіла на сходи, влетіла в нашу кімнату та - в ліжко! І там, під ковдрою, трусилася від холоду і страху, зуби цокотіли, а в думках - суцільний дикий рій. Що за чортівня? Що це твориться?! Бабця? Бабці? Чи то була я?

                                                                               13.

      Про другу бабцю, батькову маму, мені вже чомусь давно не згадувалося. Пам´ятаю, люди, які знали її, подейкували, що з нею важко було ладнати. Вольова, уперта, цілеспрямована жінка. До моїх вух колись ненароком донеслося, що її називають "відьмою". "Чому відьмою?" - дивувалася я. Пригадую, моя бабця завше збирала лікувальні трави і ягоди, все це потім старанно сушила, варила з того якісь узвари, чаї, робила мазі, знала стільки різних природніх рецептів, що спокійно могла відчинити свою власну аптеку. І така її діяльність мене ніяк не дивувала, адже бабця все життя працювала в медицині. Хоч і не стала лікарем, як мріяла, бо завадила війна, проте була однією з найкращих медсестер. Моя бабця відразу після війни була направлена до Львова. Народилася і виростала у Кролевці, що на Сумщині. У Львові вона познайомилася з моїм дідусем, що походить з Перемищини, яка тепер належить до Польщі. Після заміжжя відразу влаштувалася на роботу у психлікарні. Відтоді працювала там аж до пенсії. За війни бабця служила в Радянській армії - взяли їх, молодесеньких дівчат, прямо з медучилища ще як сімнадцятирічних та відразу - на фронт. Пройшла з фронтом всю Білорусь, весь час рятувала поранених солдатів, тягнучи їх, напівмертвих, на плечах прямо з поля бою. Її фронтовий шлях закінчився аж десь під рікою Нєман, де й сама отримала поранення. I мало що люди говорять - про всіх знайдеться, що сказати. То чому ж відразу „Конотопська відьма“? За те, що була не надто приступною та поступливою, деколи вередливою та примхливою жінкою, яку люди недолюблювали, проте респектували та поважали? Пригадую, бувало, що вистачило лише одного її гострого погляду, аби язикатий зловмисник, який хотів щось бабці довести своє, вмить замовкав і опускав очі. A коли бабця з´являлася на вулиці у День Перемоги і на її грудях виблискували медалі з війни, я напишатися нею не могла. Тому образливо було за бабусю, що її отак люди називали. Ну і що, що любила поворожити на картах? А хто не любив? Чому стільки жінок приходило до неї з проханням, аби виклала карти на стіл i розповіла щось про отого "червового короля" чи то "пікову даму"? Чому, коли комусь потрібна порада чи поміч - то завше милі усмішки та улесливі вітання, а поза очі - безбожниця, "відьма"? Того я не розуміла. Знаю, що бабця мене дуже любила і я її теж. Аж до моменту, коли мама моя раз повіла мені, що не все так просто було з бабцею. Розказала мені про це, коли мені вже було якихось "-надцять". Проте я й досі не можу повірити, що то могло бути правдою. Aле, все ж таки, щось у мені після маминих слів надломилося і наші стосунки з бабцею погіршилися. Мовляв, коли мама завагітніла, бабця була дуже проти шлюбу з моїм батьком - аякже, він щойно закінчив художню академію і повернувся з армії, треба життя налаштовувати, ставати на ноги, а не зв´язуватися з якимись сиротами з інтернату. Отож і дитина, мабуть, не від нього. Проблему з небажаною вагітністю (але не дай Боже, щоби про це дозвідався дідусь - батьків батько - бо в нього серце хворе) би могла чудово вирішити одна "хороша ін´єкція" - і все - батько вільний, мама вільна, можуть іти порізну шукати свої щастя-долю.. Та моя мама була упертою i не згодилася. А коли я таки з´явилася на світ, бабця, побачивши, що я дуже схожа на батька, мене полюбила так, що й віддавати мене матері не хотіла. Ще досі не знаю, наскільки все розказане правда. Проте не можу не вірити своїй мамі - для чого би мені таке розказувала? Як засторогу перед бабцeю, перед її впливом на мене? Чи як гіркий спомин та докір, що я могла не існувати? Звісно, свекруха і невістка уживалися дуже важко, але якось же мирилися, бо мусили почергово виховувати мене допоки мама з батьком не розлучилися.

      Чи завинила переді мною моя бабця? Hе знаю. Чи завинила я перед нею, що так і не змогла доглядати за нею, старенькою і немічною, психічно зломленою жінкою після смерті мого батька, бо я вже тоді довгий час жила в Чехії? Чи що не змогла побувати на її похороні, бо не встигла так швидко отримати візу в Україну? Теж не знаю.. Але для чого вона з´являється мені тепер?! Вже давно-давно навіть не снилася. Завше, коли приїду до Львова, помолюся в церкві за неї і за всю нашу родину, провідаю цвинтар.. Чи то була не бабця? І ні ота друга бабуся? Тоді хто чи що?! Що за маячня? Нічого не розумію! Чи то була галюцинація? Вперше мені така жива галюцінація з´явилася торік з хлопцем. І тепер знову! Від цих думок в мені усе всередині аж зниділо, скрутилося, зів´яло - лише від згадки про нього, про родину, про життя.. Для чого це все?!

      Навіть не знаю, як мені вдалося заснути після такого шаленого дня з тими всіма нескінченними спогадами, які мій, здається, збожеволілий розум ніяк не в силax зв´язати докупи і допетратися чогось бодай розумнішого..

                                                                               14.

      Прокидaння було важким. Окрім гудіння, ще й страшенний, здавлюючий головний біль та камінь на душі. Очманіло поглянула на постіль збоку - чоловіка вже там не було. Котра ж то вже година? Скільки я спала? Нічого собі - вже майже південь! Вставати також було важко - моє тіло не надто слухалося, мої порухи були важкі, грузькі - не тіло, а ганчірка якась. Насилу виповзла з ліжка, пішла вмиватися. Зараз як ніколи потрібно холодної води, аби освіжити як тіло, так і думки.

      Щойно перші краплі льодяної води пристали на моєму ще заспаному обличчі, як у голові заворушилося: "Ні, нізащо про цю нічну пригоду чоловікові не розкажу! Просто привиділося щось! Адже ще не таке може привидітися після перепою. Таки так, не скажу ні про видіння, ні про переляк, ні про що! Он, який день гарний за вікном - навіщо тратити даремно час на якісь психоаналізування та псувати собі і чоловікові відпустку? І баста! Вже не буду так напиватися!" Прийнявши холодний душ, я вискочила з нього і рішуче, майже войовничо налаштована, збігла вниз по сходах у вітальню. На столі вже був накритий сніданок. Свого чоловіка я побачила на ґанку. Повернений до мене спиною, обпирався плечем об стовп, димів циґаркою та, мабуть, дивився кудись за браму на дорогу. Хутенько поснідавши та прибравши зі столу, я вийшла до нього.
      - Ну, і як тобі? - запитав він, не повертаючи в мій бік голови.
      - Погано. - промовила я. - Ти ж знаєш, чому запитуєш? - торкнулася його плеча.
      - Що робитимемо? Вже півдня майже пройшло, а ти все спиш.. - знову ледь чутний докір.
      - Вибач. - прошепотіла я. - Придумай щось сам. В мене сьогодні після вчорашнього ні розуму, ні фантазії. І взагалі, мені все одно.
      - Тоді поїдемо в магазин, закупитися треба. А далі видно буде.
Нашу увагу привернуло авто, яке саме під´їжджало до брами. Зупинилося.
      - Ти диви, така ж сама марка машини, як і нашa, тільки нашa зеленa, а їхня - сірa. - промовив чоловік і примружився. З авто вийшло двоє: мужчина і жінка.
      - А! Наші очікувані фінни нарешті прибули! - почулося з-заду - то зненацька випірнув з дверей господар ферми. Привітався з нами і пішов назустріч до нових гостей.
      - Так, бачу, що саме час "змотувати вудки"! - вирішила я. У мене не було жодного бажання влаштовувати оглядини нових прибульців та знайомитися з ними, особливо після того, як зауважила чоловікову зацікавленість до цих людей. - Їдемо в магазин! - промовила я і побігла нагору за речами. Коли збігáла знову вниз, то гадала, що вже нікого там, внизу у світлиці, не побачу. Ан ні! Помилилася: нові гості сидять за столом, п´ють каву, біля них господар і мій чоловік і щось собі між собою теревенять. Чоловікова ініціатива мені була не до смаку і дещо мене роздратувала - ми ж сюди не для знайомств та налагодження нових контактів приїхали! Не хочу з ніким знайомитися, взагалі не хочу спілкуватися з ніким!
      - А ось і моя дружина! - голосно промовив чоловік, побачивши мене, як стою на сходах і не відважуюся зробити крок униз. - Ходімо, познайомишся!
Мене чоловікова отака незвична безцеремонність дещо знепокоїла. Та, все ж опанувавши свої почуття, я зійшла вниз та підійшла до столу. Відбулося подання рук та формально-ввічливо-холодне представлення. Фінська пара видалася мені приязною, але не надто щирою. Ще доволі молодий, проте вже поближче до середнього віку чоловік та ще молодесенька, схожа на учительку, сором´язлива жіночка. Вона явно нервувала - її сірі, не надто виразні, ніби риб´ячі очка неспокійно перескакували по обличчях присутніх. "Цікаво!" - подумалося мені, - "Від кого ж це вони так ховаються аж тут? Явно не чоловік і жінка, хоч і представилися такими. Надто оце все мені знайоме." Та від моїх гіркуватих думок мене відволік чоловік, забрязкавши ключами від авто. І я з вдячністю, що змогла звільнитися зі ситуації, у якій очевидно незручно почувалася молоденька фінка, почимчикувала за чоловіком надвір. "Ну це ж треба!" - думалося з досадою по дорозі до авто, – „Хотілося, аби чоловік що найшвидше забув за мою пригоду, втікаємо що найдалі з дому, а отут ці двоє, безсумнівно, потаємні коханці, що своєю присутністю та поведінкою нагадуватимуть нам все те, про що нам обидвом вже майже рік не вдається забути.."







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 30-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Катерина Омельченко, 26-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.28745698928833 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …
Білл Гейтс про “Коли подих стає повітрям”: Ця книга зворушила мене до сліз
Всі життя мають рівну цінність. Але деякі випадки смерті здаються особливо жорстокими. Полу Каланіті …