Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44367
Рецензій: 86704

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (25). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ

© Viktoria Jichova, 25-10-2014
                                                                              12.

Не знаю, як ми дійшли до ферми, як чоловік випхав мене по сходах на другий поверх і як я звалилася на ліжко і "відрубалася". Знаю лише, що мені наступного дня було соромно, коли чоловік розказував, що поки я відсипалася, він сам все за нами в альтанці поприбирав і загасив вогонь, а моє недоїдене м´ясо віддав якомусь великому чорному псові, котрий раптом прибіг у сад звідкілясь з лісу.

Як уже було сказано, з тієї решти вечора я не пам´ятаю нічого. Проте добре пригадую те, що сталося вночі. Ся пригода мене неабияк спантеличила і, здається, начисто протверезила попри те, в якому стані я перебувала. Отож, прокинулася я десь посеред ночі - мучила спрага та й голод наче знову підступав. Tреба було вниз на кухню. Поглянула на годинник: вже далеко за північ, друга година. Спочатку не могла збагнути, чому в кімнаті світло, ніби за присмерків: обриси меблів та дверей вимальовувалися досить чітко, а надворі, коли поглянула з вікна, і поготів - все, як у пахмурний день - увесь сад, дерева, альтанки - все-всеньке видно. "Але ж зараз білі ночі! Чи забула, дурна ти моя голова-качан капустовий?" - ляснула себе по чолі. Тихесенько, аби не збудити чоловіка, прокралася повз ліжко - і шмиг за двері. Зійшла обережно по сходах у вітальню. Дорогою на кухню пройшла повз величезне дзеркало, що у старовинній рамі під блідим місячним промінням вилискувало сліпим ртутним сяйвом. Стоп! Мені щось здалося, за щось зачіпилася краєм ока? Зупинилася. Щось мене насторожило. Відчула нудотний лоскіт десь у животі. Маю, чи не маю поглянути? В голові знову загуло. Пригадалося, як хтось колись у нас в селі давно ще, за мого дитинства, казав, що не можна задивлятися у свічада після півночі. А чому - то вже так і не сказав.. Стою отут, в напівтемряві, і не знаю, що робити. Ризикнути, чи махнути на це рукою і швиденько добратися до холоднички та повиїдати залишки нашого "славного" вечора? І щойно я хотіла зробити крок вперед, як відчула, що моя цікавість, перемішaна з острахом, бере наді мною гору. Ступила назад і опинилася перед дзеркалом, не відважуючися підійняти повік, аби поглянути на нього..

Шум в голові підсилювався, переростаючи у якісь нерозбірливі звуки: шелест, шепіт? Відчуваю, як по хребті прoбігає мороз. Ні, не можу я поглянути туди.. "Що, страшно?" - знову той різкий, насмішкуватий голос у мізках, - "Все життя боялася і тепер знову.. Ха-ха!" Мене пересмикнуло і я, набравши повні легені повітря, разом з видихом розплющила очі. Переді мною - сіра пелена, плівка без відлиску, без жодного відображення - справді сліпа, сіра туманна площина.. Раптом плівка затремтіла, заколивалася, наче сполохана водна гладінь, і поволі почала розчинятися. На місці свого відображення я замість себе бачу щось інше. Oсь воно набирає дедалі чіткіших контурів - здається, якась жіноча постать, ось вже вимальовується й обличчя - ніби моє й не моє водночас.. Всередині мене все похололо: переді мною жінка у довгій сірій сорочці чи то навіть у савані, густа сивина в´ється по плечах, і спадає, зливаючися з кольором одягу, по грудях аж на землю. Строге, з глибоко виритими зморшками обличчя, вираз його - смертельно-скорботний, губи щільно зжаті, зігнуті у дугу, ніби й ніколи не відчинялися для слів. Придивляюся уважніше: густі чорні брови, ледь припорошені сивиною, а з-під них просто мені в душу зирять вогкі, глибокі, темні очі. Ці очі! З дзеркала на мене пильно дивилися втомлені життям, стражденні очі старої жінки. Її біле-біле, як у мертвляка, обличчя здається кам´яним. Відчуваю, що мене морозить по всьому тілі, хочу відскочити від видіння, але щось мене намертво приковує до зображення. Вдивляюся пильніше - ті очі мене наче рентгенують, сканують - відчуваю невимовний страх.. Але не можу відірвати погляду. В образі впізнаю свою другу стареньку бабцю, батькову матір, що померла вже майже десять років тому.. Чого вона хоче від мене? Чи то не бабця? Чи то я сама - моє власне відображення з якогось ще далекого майбутнього?! Таких втомлених і болісних очей я ще в житті не бачила.. Попри невимовний страх мені чомусь стає дуже шкода того, що бачу, великий жаль наповнює мою душу, чую, як здавлює горло.. Враз образ змінюється на інший - переді мною дуже вродлива, молода, чорнява дівчина.. Усміхається, її очі палають темним оксамитом.. Та й тут образ швидко переходить в інший - чорняву юнку заступає світловолоса, з очима ще яснішими, від яких ніби випроміюється дивне, м´яке світло.. В образі дівчат пізнаю двох своїх бабусь.. Чи то зовсім не бабусі, а хтось інший? Хто тоді? Мимоволі здіймаю руку і простягaю її до образу, хочу доторкнутися.. мої змертвілі, задубенілі пальці натикаються на холодне скло - і образ поволі розсіюється так само, як і з´явився..

Що за мара? Скільки тривало це видіння? Декілька секунд, хвилин? Бачу тепер лише темні контури самої себе та кімнати за моїми плечима.. Нікого тут немає. Проте чую щось, наче дзюркотіння струмочка чи то шепіт. Звуки явно не в моїй голові, вони, такі живі і чіткі, долинають звідкілясь з приміщення. Звідки би тут взявся струмочок? Чи не протікає, часом, вода з крану на кухні? Я відскочила від того дивного дзеркала та кинулася в кухню, помацала кран.. Ні, жодна вода не протікає, навіть не скрапує.. Вже й забула, для чого сюди прийшла. Жах мене ще не відпустив. "Мерщій нагору!" - зблисло в думках і я, дріботячи босими ногами по зимній дерев´яній підлозі, поспішила покинути кухню. Коли ж минала це трикляте дзеркало, знову почула дивний звук. Цього разу вже не дзюркіт, але якесь шипіння-сичання, що голоснішало і ставало проникливішим. Цей ледь потріскуючий звук ніби підіймавcя з долівки, виростав за моєю спиною і звивася довкруж мене, огортав моє тіло паралізуючими павутинками. Ось уже в´ється довкіл моєї шиї і, легенько потріскуючи, сичить над самим моїм вухом, як справжня гремуча змія.. Мене оросив холодний піт. Хвиля жаху накрила з ніг до голови – і, наче від електричного струму, я, шокована, підскочила і, нічого не бачачи, проскочила повз дзеркало, вилетіла на сходи, влетіла в нашу кімнату та - в ліжко! І там, під ковдрою, трусилася від холоду і страху, зуби цокотіли, а в думках - суцільний дикий рій. Що за чортівня? Що це твориться?! Бабця? Бабці? Чи то була я?

                                                                               13.

Про другу бабцю, батькову маму, мені вже чомусь давно не згадувалося. Пам´ятаю, люди, які знали її, подейкували, що з нею важко було ладнати. Вольова, уперта, цілеспрямована жінка. До моїх вух колись ненароком донеслося, що її називають "відьмою". "Чому відьмою?" - дивувалася я. Пригадую, моя бабця завше збирала лікувальні трави і ягоди, все це потім сушила, варила з того якісь узвари, чаї, робила мазі, знала стільки різних природніх рецептів, що спокійно могла відчинити свою власну аптеку. І така її діяльність мене ніяк не дивувала, адже бабця все життя працювала в медицині. Хоч і не стала лікарем, як мріяла, бо завадила війна, проте була однією з найкращих медсестер. Моя бабцю, як і тисячі інших вихідців з-поза східного берега річки Збруч, відразу після війни було направлено до Львова. Народилася і виростала бабця у Кролевці, що на Сумщині. У Львові вона познайомилася з моїм дідусем, що походить з Перемищини, яка тепер належить до Польщі. Дідусь мій тоді щойно повернувся звідкілясь з Уралу, куди його, як і більшість його західно-українських ровесників, депортувала більшовицька влада, аби під час війни гарував на гарматному заводі. Отож після заміжжя з моїм дідусем бабця відразу влаштувалася на роботу у психлікарні, де і працювала аж до пенсії. За війни бабця служила в Радянській армії - взяли їх, сімнадцятирічних дівчат, прямо з медучилища та відразу - на фронт. Пройшла з фронтом всю Білорусь, весь час рятувала поранених солдатів, тягнучи їх, напівмертвих, на плечах прямо з поля бою. Її фронтовий шлях закінчився аж десь на берегах ріки Нєман у Східній Пруссії, де й сама отримала поранення. I мало що люди говорять - про всіх знайдеться, що сказати. То чому ж відразу „Конотопська відьма“? За те, що була не надто приступною та поступливою, деколи вередливою та примхливою жінкою, яку люди недолюблювали, проте респектували та поважали? Пригадую, що вистачило лише одного її гострого погляду, аби язикатий зловмисник, який хотів щось бабці довести своє, вмить замовкав і опускав очі. A коли бабця з´являлася на вулиці в День Перемоги і на її грудях виблискували медалі, я напишатися нею не могла. Тому образливо було за бабусю, що люди її отак називали. Ну і що, що любила поворожити на картах? А хто не любив? Чому стільки жінок приходило до неї з проханням, аби виклала карти i розповіла їм щось про їхню долю? Чому, коли комусь потрібна порада чи поміч, то завше милі усмішки та улесливі вітання, а поза очі - "безбожниця", "відьма"? Того я не розуміла. Знаю, що бабця мене дуже любила і я її теж обожнювала. Аж до моменту, коли моя мама раз повіла мені, що не все так просто було з бабцею. Розказала мені про це, коли мені вже було якихось "-надцять". Проте я й досі не можу повірити, що це могло бути правдою. Все ж, після тих маминих слів щось у мені надломилося і наші стосунки з бабцею погіршилися. Мовляв, коли мама завагітніла, бабця була категорично проти шлюбу мами з моїм батьком - аякже, він щойно закінчив художню академію і повернувся з армії, треба життя налаштовувати, ставати на ноги, а не зв´язуватися з якимись сиротами з інтернату. А дитина? Дитина - не його, а якийсь нагуляний байстрюк! Проблему з небажаною вагітністю (але не дай Боже, щоби про це довідався дідусь - батьків батько - бо в нього серце хворе) би міг чудово вирішити один "надійний засіб" у вигляді ін´єкції - і все - батько вільний, мама вільна, можуть іти порізну шукати свої щастя-долю.. Та моя мама була упертою i не згодилася. А коли я таки попри все з´явилася на світ, то бабця, побачивши, що я дуже схожа на батька, полюбила мене так, що й віддавати мене матері не хотіла. Тому й досі не знаю і вагаюся, наскільки все розказане правда. Проте чомусь не можу не вірити своїй мамі: заради чого би мені таке розказувала ? Застерігала мене таким чином перед бабцeю, перед її впливом на мене? Чи причиною цієї розповіді був гіркий мамин спомин та докір, що я могла не існувати? Звісно, свекруха і невістка уживалися дуже важко, але якось же мирилися, бо мусили почергово виховувати мене допоки мама з батьком не розлучилися.

Чи завинила переді мною моя бабця? Hе знаю. Чи завинила я перед нею, що так і не змогла доглядати за нею, старенькою і немічною, психічно зломленою жінкою після смерті мого батька, бо я вже тоді довший час жила в Чехії? Що не змогла побувати на її похороні, бо не встигла так швидко отримати візу в Україну? Теж не знаю.. Але для чого вона з´являється мені тепер?! Вже давно-давно навіть не снилася. Завше, коли приїду до Львова, помолюся в церкві за неї і за всю нашу родину, провідаю цвинтар.. Чи то у дзеркалі була не бабця? І ні ота друга бабуся? Тоді хто чи що?! Що за маячня? Нічого не розумію! Чи то була галюцинація? Вперше мені така жива галюцінація з´явилася торік з хлопцем. А тепер знову! Від цих думок в мені усе всередині аж зниділо, скрутилося, зів´яло - лише від згадки про нього, про родину, про життя. Для чого це все?!

Навіть не знаю, як мені вдалося заснути після такого шаленого дня з тими всіма нескінченними спогадами, котрі мій, здається, збожеволілий розум ніяк не в силax зв´язати докупи і допетратися чогось бодай раціональнішого.. Мабуть, я тієї ночі не заснула, а просто випала в якусь чорну діру забуття..

                                                                               14.

Прокидaння було важким. Окрім гудіння, ще й страшенний, здавлюючий головний біль та камінь на душі. Очманіло глянула на постіль збоку - чоловіка вже там не було. Котра ж то вже година? Скільки я спала? Нічого собі - вже майже полудень! Вставати теж було нелегко - моє тіло не хотіло піддаватися мені, порухи були в´ялі, грузькі - не тіло, а ганчірка якась. Насилу виповзла з ліжка, попленталася вмиватися. Зараз як ніколи потрібно холодної води!

Щойно перші краплі льодяної води пристали на моєму ще заспаному обличчі, як у голові заворушилося: "Ні, нізащо про цю нічну пригоду чоловікові не розкажу! Просто привиділося щось! Адже ще не таке може привидітися після перепою.. Он який гарний день за вікном - навіщо тратити даремно час на якісь психоаналізування та псувати собі і чоловікові відпустку? І баста! Вже не буду так напиватися!"

Прийнявши холодний душ, я нашвидкуруч одягнулася і рішуче, майже войовничо налаштована, збігла по сходах у вітальню. На столі вже апетитно красувався сніданок. Свого чоловіка я вздріла на ґанку. Повернений до мене спиною та обіпертий об стовп, димів циґаркою та, мабуть, дивився кудись поза браму на дорогу. Хутенько поснідавши та прибравши зі столу, я вийшла до нього.
- Ну, і як тобі? - запитав він, не повертаючи в мій бік голови.
- Погано. - промовила я. - Ти ж знаєш, чому запитуєш? - торкнулася його плеча.
- Що робитимемо? Вже півдня майже пройшло, а ти все спиш.. - знову ледь чутний докір.
- Вибач. - прошепотіла я. - Придумай щось сам. В мене сьогодні після вчорашнього ні розуму, ні фантазії. І взагалі, мені все одно.
- Тоді поїдемо в магазин, закупитися треба. А далі видно буде.
Нашу увагу привернуло авто, яке саме під´їжджало до брами. Зупинилося.
- Ти диви, така ж сама марка машини, як і нашa, тільки нашa зеленa, а їхня - сірa. - промовив чоловік і примружився. З авто вийшло двоє: високий чоловік та тендітна  жінка.
- А! Ось і наші очікувані фінни нарешті прибули! - почулося зненацька з-заду і з дверей випірнув господар ферми. Привітався з нами і пішов новим гостям назустріч.

- Так, бачу, що саме час "змотувати вудки"! - зробила я висновок. У мене не було жодного бажання влаштовувати оглядини нових прибульців та знайомитися з ними, особливо після того, як зауважила чоловікову зацікавленість до цих людей. - Їдемо в магазин! - промовила я і побігла нагору за речами. Коли збігáла знову вниз, то гадала, що після мого навмисно довгого збирання вже нікого у вітальні не побачу. Ан ні! Помилилася: нові гості сидять собі за столом, п´ють каву, біля них господар і мій чоловік та про щось собі між собою теревенять. Чоловікова ініціатива мені була не до смаку і дещо мене дратувала - ми ж сюди не для знайомств та налагодження нових стосунків приїхали! Не маю ніякого бажання з кимось знайомитися, взагалі з ніким не хочу спілкуватися!
- А ось і моя дружина! - голосно промовив чоловік, побачивши мене, як стою на сходах і не відважуюся зробити крок униз. - Ходи-но до нас, познайомишся!
Чоловікова отака незвична безцеремонність мене дещо занепокоїла. Все ж, опанувавши свої почуття, я зійшла вниз та підійшла до столу. Відбулося подання рук та формально-ввічливо-холодне представлення. Фінська пара видалася мені приязною, але не надто щирою. Ще доволі молодий, проте вже поближче до середнього віку чоловік та ще молоденька, схожа на недосвідчену вчительку, сором´язлива жіночка. Вона явно нервувала - її сірі, не надто виразні, ніби риб´ячі, очка неспокійно перескакували по обличчях присутніх. "Цікаво!" - подумалося мені, - "Від кого ж це вони так ховаються аж тут? Явно не подружня пара, хоч і представилися такими. Надто оце все мені знайоме." Та від моїх гіркуватих думок мене відволік чоловік, забрязкавши ключами від авто. І я з вдячністю, що змогла звільнитися зі ситуації, у якій очевидно незручно почувалася молоденька фінка, почимчикувала за чоловіком надвір. "Ну це ж треба!" - думалося з досадою по дорозі до авто, – „Хотілося, аби чоловік щонайшвидше забув за мою пригоду, втікаємо щонайдалі з дому, аби отут ці двоє, безсумнівно, потаємні коханці, могли своєю присутністю нагадувати нам все те, про що вже майже рік не вдається забути?!"

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 30-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Катерина Омельченко, 26-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.5631148815155 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …