Диво! Я ще тоді вірила в диво.. І що з тієї віри тепер? Зникла? Коли? Коли в моєму житті відбувся цей головний "вододіл" на життя "з дивами" і "без"? І як так сталося, що я це зникнення зовсім не зауважила? Спогади з дитинства з´явилися так раптово, несподівано і так живо, що відчула, як по мені пробігся мороз. Чому саме тепер, так далеко від місця мого народження? Спровокувала їх подібність місць? Чи щось інше?
Раптом мені чогось захотілося пройтися до соснини, на яку дивилася, начебто це була не далека Естонія, не оcтрів посеред моря, а моя давня маленька батьківщина. Моя Батьківщина. Чому саме вона? Чому я народилася саме у Львові? Що це за дивний зв´язок - ні, не той, який можна пояснити розумом на кшталт "ти тут на цій землі народилася, звідси твій рід - отже, ти повинна (!) цю землю любити", але інший, підсвідомий чи навіть позасвідомий і котрий мене з´єднує на набагато глибшому рівні з місцями, звідки походить мій рід по маминій лінії i де я так часто проводила свої дитячі та підліткові літа? Чому я так любила саме ці місцини, що мене завше туди так тягло? Завше мене переслідував здогад, що ці місцини дуже схожі на щось таке, що важко визначити словами, але що відчувається як сокровенна, прадавня первісність, близька й дуже далека водночас..
Бабцю мою - маму моєї мами - я так і не пізнала. Вона не дожила до моєї появи на світ: загинула в автокатастрофі, коли їй було якихось двадцять вісім. Моїй мамі тоді було всього три. Дідуся - батька матері - теж не встигла пізнати, бо після смерті бабці він повернувся до його першої дружини. Мою маму з раннього дитинства виховували прабабця з прадідусем (мамині бабця та дісусь) та у шкільні роки - інтернат. Коли мені був рік, прабабця з прадідусем померли, тож у мами з найрідніших і найдорожчих вже не зостало нікого, окрім рідні у селі від маминого вуйка, бабциного старшого брата. Ще залишилася у селі стара хатина у спадок, до якої ми з мамою приїздили, як тільки-но випадала нагода або коли не було куди подітися після розлучення з моїм батьком.
Моя бабця.. Її я бачила лише на світлині, як стоїть під розквітлою черешнею з маленькою моєю мамою на руках. Якою вона була? Як жила, про що мріяла? Ніколи нам з мамою вже про те не дізнатися.. Бабця загинула занадто молодою, аби навіть у маминій свідомості залишити якусь виразну згадку. І людей, котрі її знали, вже теж немає між живими. А коли ще жили, то не дуже хотіли про бабцю розповідати у маминій чи моїй присутності - мабуть, аби не розтривожити наш задавнений біль. З маминих слів знаю, що їй дуже не вистачало її мами. В неї ніколи не було того, що дарує дитині материнська любов. Моїй мамі було багато разів в житті непереливки і тому ласкава, найрідніша на всім світі долоня на її чолі би втричі швидше погамувала і втихомирила будь-який душевний чи фізичний біль. Але і попри дріб´язок інформацій, що мені довелося колись ще у дитинстві почути, люди в селі казали, що бабця була працьовита, добра і дуже гарна жінка. Мовляв, очі в неї були кольору глибокого неба. І я її такою бачила на старій, вже пожовклій чорно-білій фотографії: висока, струнка постать, відкрите чоло, просяяне вольове і заодно ласкаве обличчя з правильними рисами, ясні очі, що ледь сумно усміхаються, та важка, товста коса, здається, русява, перекинена через плече. Гадаю, що якби на знимку бабці поглянув якийсь знавець-антрополог, то, мабуть, сказав би: "ця жінка - наочний зразок нордичнo-слов´янськoї крові". І моя мама теж з бабциних рис дещо успадкувала, а я - то вже зовсім інша історія, бо в мені, здається, вирує більше генів з батьківської лінії роду, ніж з маминої.
..Моя маленька батьківщина. Чому така прив´язаність до цього маленького клаптика найдорожчої у всім світі землі? Є та прив´язаність зумовлена лише власними дитячими згадками і сентиментами, пов´язаними з чарівною природою та речами, на яких спочив відбиток рук моєї рідні? Чи то треба йти за іншим дороговказом - за корінням мого роду? Звідки воно тягнеться, з якого підґрунтя? Звідкіля мій рід узявся? Відколи на цій землі сочиться, як тонесенька павутинка, і плететься, розгалужується, мов павутина, його життєспроможність та його історія? Чи був мій рід там, у цім розточанськім краю, вже споконвіків - бо ж розкидано-посіяно, наче макy, нашу численну ближчу і дальшу родину не лише по всіх селах в широкій околиці, а й по світі? Чи ступала нога когось із моїх пращурів по цій землі ще на світанку людства? Чи то хтось iз них колись сюди звідкілясь прийшов, переселився внаслідок природньої міграції племен чи то під впливом інших причин і заснував тут наш рід? Адже історія людства знає безліч прикладів такого міграційного кочування, після чого крові різних племен сxрещувалися-перемішувалися між собою, вносячи в ріку родового генофонду нові й нові краплинки-гени? Якщо припустити можливість, що хтось із моїх пращурів і справді колись сюди прийшов, то коли це сталося? І чому осів саме в цих місцинах? Чи завше рід жив тут у єдності та цілісності? А чи не сталося колись з кимось з роду так само, як і зі мною - себто, чи не від´єдналася знову якась частиночка з великої родової гілки, осілої на цій землі, і не полетіла одинокою насіниною за попутніми вітрами світом? І скільки їх, таких кочівних насінин? Чи залишиться ще мій рід, принаймні, одна з його гілок, існувати і надалі на нашій рідній землі? Моє коріння..
..Йду по дорозі до соснини, а перед очима постає спомин.
Мені десь так років чотири. Весна. Саме перед Великоднем. Мама з нашим вуйком, який нам завжди допомагав, кудись збираються. Обоє в ґумаках, беруть лопати, сапки та відра.
- Мамо, ви куди? - запитую в боязкому передчутті, що залишуся знову без мами, як це часто ставалося в цілодобовому дитсадку.
- На цвинтар, доню. Йдемо до твоєї бабці і прабабці з прадідусем. - мама схилилася і погладила мене по щоці.
- І я з вами хочу! - прошу я і відчуваю, як з очей починають проступати сльози.
- Ні, ти залишишся тут, бо це дуже далеко. Але ми невдовзі повернемося. Он, цьоця тебе зараз відведе до себе, поп´єш свіжого молока, забавишся з дітьми. - мама зазирає мені у вічі і лагідно усміхається.
- Як далеко? - мої очі, мабуть, розширилися. - Я хочу з вами! - благаю і чіпляюся за мамину куртку.
- Це аж в Рокитному, біля церкви - це дуже далеко для твоїх малих ніжок. - не дається впросити мама. - І не рюмсай, ти вже велика дівчинка, чи не так? До вечора я вже буду вдома. Будь чемною! - і мама з вуйком пішли. Вже були доволі далеко, та я не витримала:
- Мамо, мамо! Я хочу з вами! - вирвалася я з руки тітки і що найдужче, аби старенька не встигла за мною, побігла навздогін за ними. Aле мама з вуйком віддалялися надто швидко - попрямували навпростець через поле на „межу“. Я ж, значно відставши і вибившися зі сил, спочатку казилася, плакала і тупотіла ногами від безсилля. Потому дещо заспокоївшися, роззирнулася: я серед поля. І тихо так навкруги, рання весна, природа щойно прокидається, пташки зрідка щось щебетнуть. Розгубилася. Стало страшно. Та вмить мене осяйнуло: побіжу за ними далі, як далеко би це не було! Я теж хочу на цвинтар - до бабусі! Чому я її ще ніколи не бачила? Тоді я вперше почула словa "цвинтар" i "церква" - і вони мені чомусь нагадували слово "цирк“. Aдже в цирку я вже була декілька разів з мамою і дідусем, знаю, там весело, і якщо моя бабця і прабабця з прадідусем живуть там, то чому мене мама не взяла зі собою? Я хочу до бабці! І миттєво, не вагаючися, я кинулася по полі слідом за мамою з вуйком. Бігла по розмоклому від розталого снігу, болотяному полі, падала і піднімалася, вся виталапана в багнюці, потім дряпалася на "межу", змагаючися з диким колючим чагарником, та все було марно. Там, за тим горбом я побачу це незнайоме і загадкове Рокитне, а там і цвинтар з бабцею! Та, ледве-ледве видряпавшися на "межу", я побачила перед собою ще одне поле та вдалині ще один пагорб з дібровою, а за ним - ще один - і так ці хвилі то опyскалися, то підіймалися до бескінченності і зникали десь за обрієм.. Тож де це Рокитне?! А де мама, вуйко? Лише дві малесенькі цяточки блимнули аж на третьому пагорбі, та й то вже сховалися за хащами..
Не знаю, як я тоді повернулася в хутір, пригадую лише, що після тієї пригоди дуже простудилася і довго хворіла. А у бабці "в гостях" я тоді так і не побувала..
10.
На мене дихнуло хвоєю - соснина вже майже на відстані руки. Що ж це за день такий? В голові крутиться невпинний калейдоскоп спогадів: вони з´являються раптово, на мить освітливши, ніби різанувши по очах різким прожектором, вже давно забуті життєві епізоди і так само зникають, поступаючися місцем іншим. Чим ближче до лісу, тим інтенсивніше поставали образи, постаті, події. Відчувала легкий сyм за безповоротно втраченим, але цей легкий смуток за безтурботним дитинством, проведеним у селі, міг кожної миті змінитися на почуття інші, вже не такі однозначні. Здається, я лише тепер почала усвідомлювати, що колись передчасно подорослішала. І разом з тим швидким дорослішанням приходили й перші недитячі болі. Але коли саме ця невидима зміна зі світу дитячого на дорослий настала?
..Літо. Ясний, сонячний день. Мені вже дев´ять, скоро вже i в школу, у третій клас. У нашому садку на плахті, розпростертій на траві, граюся зі своїм маленьким братиком. На старих яблунях вже рум´яніють соковитими, наче різдвяними кульками, перші яблука. Вітчим з вуйком якраз пиляють старе гілля на деревах. Недавно він взявся за нашу хатину та сад, так сказати, по-чоловічому, по-господарськи: полатав дах, зі старої шопи зробив ще одну кімнату, зі сіней - кухню, де їжу тепер ми готуємо не на печі, а на плиті з газом, що надходить з балонів. Довкіл хати вітчим спорудив загату та понапихав туди соломи, аби взимку було тепло. Встиг уже в саду викопати і яму для вапна та понавозити цементу на фундамент нової хати. Поки я граюся зі своїм піврічним братиком, чую монотонний звук пили та тріскіт сухого гілля, як шумно падає на землю. Мама в цей час порається на кухні, готує обід. Вже кличе всіх до столу. Я підхоплюю малюка на руки і несу в хату. Але що це бачу? Мій затято упертий вітчим, схильний до показушності та вихваляння своїми здоровенними біцепсами, на моїх очaх та очах оторопілого вуйка схопив у запалі сокиру і підскочив до куща ружі! Mого наймилішого куща дикої ружі, який ніколи нікому не завaжав i з яким я щоранку, відколи себе пам´ятаю, розчинивши вікно навстіж, віталася. Як я любила милуватися першим промінням, що разом з росою вигравало на його попеляво-рожевих квітах, як я п´яніла від його ніжного аромату! А які смачні були рогалики з повидлом з його ніжних пелюстків! Я хутко занесла малого в колиску і підстрибнула до мами, шарпаючи її за запаску:
- Ходімо негайно! Він хоче зрубати наш рожевий кущ! - і я кинулася надвір.
А хазяйнуватий вітчим і справді вже розійшовся: міцними, розмахлими і безжалісними ударами брався за кущa - а той смикався, здригався, наче в судомах, і дрібно-дрібно шелестів листочками. Hемилосердна сокира, зловісно блискаючи на сонці, нaлітала нищівною гарпією ще й іще.. Кущ стрясався від кожного її удару - і осипáлося останнє його вже трохи зів´яле оквіття, і заплакалo пелюстя рожевим попелом, і затріскали болісно гілки, наче переламані людські кістки, і летіло віття навсебіч і падало безсило на землю.. Не пригадую, чи я кричала, чи намагалася відтягнути вітчима від куща, лізучи йому під гарячу руку, майже під самі удари, відчула лише, як мене щось вчіпило і відтягло за комір подалі.
- Чи ти здуріла, дитино?! - несамовито закричала мама. - Куди лізеш під сокиру?! - її очі з переляку здавалися величезними баньками. - Що, на голу захотіла?!
- Ти.. ти, мала зашмаркана шкварка! Кирпа! Гибай звідси, а то я зараз тебе як пере..! - сплюнув матюк вітчим, його очі люто зблиснули і вже було розмахнувся своїм величезним лапищем, як я відсахнулася. - Чого не пильнуєш малого?! - заревів, як бик.
- Ма.. - лише й писнула я, бо не взмозі була через судому в горлі вичавити ні слова. В моїх очах, мабуть, настав всесвітній потоп, бо, так і не видавши через комок в горлянці ні звука, рвонула геть і, нічого не бачачи крізь пелену сліз, тікала з подвір´я, куди лишень ноги несли..
Наступного року кущ знову розрісся буйним цвітом. Та впертий вітчим, видно, поклявся воювати з ним до кінця. Спалив під корінь. A кущ знову виріс, відродився, постав, як фенікс з попелищa, та був ще пишнішим i буйнішим. І тоді останнє своє слово сказала кислота. З кущем відійшла у вічність від зубів пили і старезна, струхнявіла верба з дуплом, на яку я разом зі сільськими дітьми часто вилізали і на її широкому, розчахнутому стовбурі, що нагадував гніздо велетенського птаха чи доісторичного птеродактиля, ставили хатинку. Але це вже було за зовсім інших обставин. То була помста.
11.
..Я вже між соснами.. Як сестрички вони для мене - так і захотілося притулитися до однієї з них, погладити, відчути їхню смолисту шерехатість.. В голові гуде і сльози навертаються на очі. Та що це таке зі мною сьогодні? Он, самовільно виринає з пам´яті ще один фрагмент - уже з юності. І знову не можу второпати чому - адже ж немає ніякого логічного зв´язку з попередніми.. А, може, то я щось ще ніяк втямити не можу? Цей епізод є теж пов´язаний зі селом.
Мені вже п´ятнадцять. Бачу свого колишнього хлопця, як обіймає мене, а я скиглю у нього на плечі. Хлопець - отой мій колишній "Аполлон" зі школи - ніжно пригортає мене до себе, гладить по голові і щось заспокійливе шепоче. Ми якраз приїхали провідати нашу стареньку хату, вже нежилу відтоді, як вітчим нас покинув та перестав доглядати за хазяйством. Я плачу, бо щойно почула страшну для нас новину: поле, оте широке поле за нашою хатиною разом з "межею" голова сільради вирішив розпродати під дачі. Як під дачі?! Під які ще такі дачі?! Чому?! Чом на тім полі не можна було знову сіяти, збирати врожай? Чому хочуть знищити цю красу - цей мій єдиний дитячий рай? Поле, яке аж від піщаної польової дороги на західному обрії тягнеться попри "межу" на півночі та закінчується аж ген в долині на сході під сосниною? Те поле, на яке моя прабабця дуже важко заробляла, складаючи ґрош до ґрошика, злотий до злотого? Все життя вона ходила пішки майже десять кілометрів у Брюховичі, носячи на спині важкі тлумки з молоком і яєчками, аби те все там продати і аби, врешті-решт, змогла купити це поле в однієї польської землевласниці? Те саме поле, яке потім у тридцять дев´ятому совітські комуняки cконфіскували та приєднали до колгоспу? I не лише поле, останню козу-годівницю ці нелюди відібрали, а прадіда, коли той боронив наш маєток, збили так, що осліпнув?! Як таке можливе? Наше, наше поле, наша земля!!!
А "прихватизація" згодом таки відбулася - і ніхто з великого села Бірки, ні ніхто з нашої родини на хуторі Буковина не зміг її оскаржити. Реституції в Україні після дев´яносто першого року, на відміну від інших центрально-європейських країн, не було, бо, мовляв, архіви понищено. А те, що відібрала радянська влада у людей - те стало державною власністю. А що державна власніть - тож нічиє. А якщо нічиє, то чом би й "рученьку загребущу не пригріти"? Так, видко, міркував, і місцевий тодішній голова сільради. І які ж хороми потім собі виставив, на яких джипах-лендроверах він і його родина потім курсували по вибоїстих ґрунтівках між селами.. Отож поділили, розгарбали - і пішло-поїхало: багацько охочих і маєтних львів´ян того часу (маєтним класом після розпаду СРСР знову ж таки в більшості випадків були партійні кадри та наближені до них особи - себто, все одна суцільна "мафія") поскуповувало собі "ґрунтів" і почало будувати навіть не дачі, а споруджувати цілі хороми-палаци з неприступними, високими й товстими парканами. Аякже - чудова природа, чисте повітря, та й побіля самого Львова - на авто ти у місті за якихось двадцять хвилин.. І стара, вікова наша медоносна красуня-липа, з-під коріння якої пробивалося джерельце і у вітах котрої гніздилися дикі бджолині рої, пішла під електропилу.. На її місці тепер - загороджений, приватний ставок для розмноження карпів і для задовільнення чийогось ненаситного еґо..
Давні згадки і переживання, з якими я і досі, видно, не могла змиритися, постали з такою живістю і болем, що відчула, що мені робиться погано. Дуже погано: голова обертом, дзвін-шум, земля ніби заколивалася - і я, здається, зісунулася, притримуючися стовбура сосни, на землю.. Не хочу! Нічого вже не хочу! Лиш би вже припинилася течія цих невпинних спогадів!
Хтось мене потрусив за плече. Піднімаю голову з колін - не знаю, скільки отак просиділа на траві між соснами.
- Нарешті! - впізнаю голос чоловіка. - Кудись запропастилася і я був змушений тебе шукати. Знаєш, мені вже набридло вічно за тобою дивитися, як за малою дитиною! Що це з тобою твориться? Ти плакала?! - дивився на мене зверху і його погляд був не на жарт стривожений. - Ходімо на ферму! Ти можеш піднятися і йти?
- Угу.. - пробубoніла я і спробувала піднятися. Чоловік мене підтримував.
- І як же так можна напитися, та ще й у перший день приїзду? - дивувався, допомагаючи мені підвестися на ноги.
- То нічого.. - мляво намагалася запротестувати. - Вони тут, може, ще й не таке бачили, ніж двох трохи сп´янілих туристів з Чехії..
- Трохи?! Скільки ти випила вина, ти хоч порахувала пляшки? Ну, все, пішли! І відразу в ліжко! - м´яко, проте рішуче наказав чоловік. - На сьогодні з тебе вже досить!
