Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (24). Частина ІІ - Вітер, що приносить дощ (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 21-10-2014
                                                                             9.

      Диво! Я ще тоді вірила в дива.. І що з тієї віри тепер? Зникла? Коли? Коли в моєму житті відбувся цей головний "вододіл" на життя "з дивами" і "без"? І як так сталося, що я це зникнення зовсім не зауважила? Спогади з дитинства з´явилися так раптово, несподівано і так живо, що відчула, як по мені пробігся мороз. Чому саме тепер, так далеко від місця мого народження? Спровокувала їх подібність місць? Чи щось інше? Раптом мені чогось захотілося пройтися до соснини, на яку дивилася, наче б то була не далека Естонія, не оcтрів посеред моря, а моя рідна, давня маленька Батьківщина.. Моя Батьківщина.. Чому саме вона? Чому я народилася саме у Львові? Що це за дивний зв´язок - ні, не той, який можна пояснити розумом на кшталт "ти тут на цій землі народилася, звідси твій рід - отже, ти повинна цю землю любити", але інший, підсвідомий чи навіть позасвідомий і котрий мене з´єднує на набагато глибшому рівні з місцями, звідки походить мій рід по маминій лінії i де я так часто проводила свої дитячі, шкільні та підліткові літа? Чому я так любила саме ці місцини з густими розточанськими лісами, що мене завше туди так тягло?

      Бабцю мою - маму моєї мами - я так і не пізнала. Вона загинула в автокатастрофі, коли їй було якихось двадцять вісім років. Моїй мамі тоді було всього три. Дідуся - батька матері - теж не встигла пізнати, бо після смерті бабці повернувся до його першої дружини. Мою маму з раннього дитинства виховували прабабця з прадідусем та у шкільні роки - інтернат. Коли мені був рік, померли і прабабця з прадідусем, тож у мами з найрідніших і найдорожчих вже не залишилося нікого. Залишилася у селі ще рідня від вуйка, бабциного старшого брата, та стара хатина у спадок, до якої ми з мамою і надалі приїздили, як тільки-но випадала нагода або коли не було куди подітися після розлучення з моїм батьком.

      Моя бабця.. Mамина мама, яку я бачила лише на світлині з маленькою моєю мамою на руках. Якою вона була? Чим жила, про що мріяла? Ніколи нам з мамою вже про те не знати.. Бабця загинула занадто молодою, аби навіть у маминій свідомості залишити якусь виразнішу згадку. І людей, котрі її ще знали, вже теж немає. А коли ще були, то не дуже хотіли про бабцю розповідати у маминій чи моїй присутності - мабуть, аби не розтривожити наш задавнений біль. З маминих слів знаю, що мамі її мами дуже в житті не вистачало. Oскільки моїй мамі було стільки разів у житті непереливки, вірю, що ласкава материнська долоня на її чолі би втричі швидше погамувала, втихомирила будь-який душевний чи фізичний біль. Але і попри дріб´язок інформацій, що мені довелося колись ще у дитинстві почути, люди у селі казали, що бабця була працьовита, добра і дуже гарна жінка. А ті, що пам´ятали її особисто, казали, що очі в неї були кольору глибокого неба. І я її такою бачила на старій, вже пожовклій чорно-білій фотографії: висока, струнка постать, відкрите чоло, просяяне вольове і заодно ласкаве обличчя з правильними рисами, світлі очі, що ледь сумно усміхаються та важка русява товста коса, перекинена через плече. Гадаю, що якби на знимку бабці поглянув якийсь знавець-антрополог, то, мабуть, сказав би: "ця жінка - наочний зразок нордичнo-слов´янськoї крові". І моя мама зовнішньо теж на бабцю трохи схожа, а я - вже не зовсім, бо в мені, мабуть, вирує більше батькових генів.

      Моя маленька Батьківщина. Звідки тягнеться моє коріння, з якого підґрунтя? Чому така прив´язаність до цього маленького клаптика найдорожчої у всім світі землі, де я народилася і виростала? Є та прив´язаність зумовлена лише власними дитячими згадками і сентиментами, пов´язаними з чарівною природою та речами, на яких спочив відбиток рук моїх рідних? Чи то треба йти за іншим дороговказом - за корінням роду? Звідкіля мій рід узявся? Відколи на цій землі тягнеться тонесенькою павутинною ниткою спадковості його історія? Чи був мій рід там, у цім розточанськім краю, вже споконвіків - бо ж розкидано-посіяно, наче макy, нашу численну ближчу і дальшу родину майже по всіх селах в широкій околиці? Чи бігали босі ноги моїх пращурів по цій землі ще на світанку людства? Чи то хтось iз засновників мого роду колись сюди просто прийшов, переселився внаслідок природньої міграції племен чи то під впливом інших причин, адже історія людства знає безліч прикладів такого міграційного "кочування" не лише окремих людей, а навіть цілих етносів, після чого крові різних племен-народів сxрещувалися-перемішувалися між собою, вносячи у ріку родового генофонду нові й нові краплинки-гени? Якщо припустити можливість, що хтось з моїх пращурів і справді колись сюди прийшов, то коли це сталося? І чому осів саме у цих місцинах і заснував тут свій рід? Чи завше тут рід жив у єдності та цілісності? А чи не сталося колись з кимось з роду так само, як і зі мною - себто, чи не від´єдналася знову якась частиночка з великої родової гілки і не подалася-полетіла одинокою насіниною за попутніми вітрами світом? І скільки їх таких, кочівних "насінин", з нашого роду від´єдналося чи приєдналося до нього? Чи залишиться ще мій рід і надалі, принаймні, одна із його гілок, на вже нашій, рідній землі?

      ..Йду по дорозі до соснини, а перед очима постає спомин. Мені десь так років чотири чи п´ять. Весна. Саме перед Великоднем. Мама з нашим вуйком, який нам завжди допомагав чим лише міг, кудись збираються. Обоє в ґумаках, беруть лопати, сапки та відра.
      - Мамо, ви куди? - запитую в боязкому передчутті, що залишуся знову без мами, як це часто ставалося в цілодобовому дитсадку.
      - На цвинтар, доню. Йдемо до твоєї бабці і прабабці з прадідусем. - мама схилилася і погладила мене по щоці.
      - Візьміть i мене зі собою! - прошу я і відчуваю, як з очей починають проступати сльози.
      - Ні, ти залишишся тут, бо це дуже-дуже далеко. Але ми невдовзі повернемося. Он, цьоця тебе зараз відведе до себе, поп´єш свіжого молока, забавишся з дітьми. - зазирала мені мама у вічі і лагідно усміхалася.
      - Як далеко? - мої очі, мабуть, розширилися. - Я теж хочу з вами! - благаю і чіпляюся за мамину курточку.
      - Це аж в Рокитному, біля церкви - це дуже далеко для твоїх малих ніжок. - не давалася впросити мама. - І не рюмсай, ти вже велика дівчинка, чи не так? До вечора я вже буду вдома. Будь чемною!
      - Мамо, мамо! Я хочу з вами! - вирвалася я з руки тітки і що найдужче, аби старенька не встигла за мною, побігла навздогін за ними. Aле мама з вуйком віддалялися надто швидко - взяли це навпростець через поле на „межу“. Я ж, відставши, спочатку казилася, плакала і тупотіла ногами від безсилля об землю, потім роззирнулася: тихо так навкруги, рання весна, природа щойно прокидається, пташки зрідка щось щебетнуть. Розгубилася. Стало страшно. Та вмить мене осяйнуло: побіжу за ними далі, як далеко би це не було! Я теж хочу на цвинтар - до бабусі! Чому я її ще ніколи не бачила? Тоді я вперше почула словa "цвинтар" i "церква" (нас, таких малих, за "брєжнєвщини" дорослі ще побоювалися водити до церкви та на кладовища) - і вони чомусь мені нагадували слово "цирк“. Aдже в цирку весело, і якщо моя бабця і прабабця з прадідусем живуть там, то чому мене мама не взяла зі собою? Я хочу до бабці! І миттєво, не вагаючися, я кинулася в поле слідом за мамою з вуйком. Бігла по розмоклому від розталого снігу, болотяному полі, падала і піднімалася, вся виталапана в багнюці, потім дряпалася на "межу", змагаючися з диким колючим чагарником, та те все було пусте. Там, за тим горбом я побачу це незнайоме і загадкове Рокитно - а там і цвинтар з бабцею! Та, ледве-ледве видряпавшися на "межу", я побачила перед собою знову поле та вдалині ще один пагорб з дібровою, а за ним - ще один - і так ці хвилі то опyскалися, то підіймалися до бескінченності і зникали десь за обрієм на Півночі.. Так де ж це Рокитно? А де мама, вуйко? Лише дві малесенькі цяточки блимнули аж на третьому пагорбі, та й то вже сховалися за хащами.. Не знаю, як я повернулася у хутір, пригадую лише, що після тієї пригоди дуже простудилася і хворіла довго. А у бабці "в гостях" я тоді так і не побувала..

                                                                              10.

      На мене свіжо дихнуло хвоєю - соснина вже майже на відстані руки. Що ж це за день такий? В голові крутиться невпинний калейдоскоп спогадів: вони з´являються раптово, на мить освітливши, ніби різанувши по очах різким прожектором, вже давно забуті життєві епізоди і так само зникають, поступаючися місцем іншим. Чим ближче до лісу, тим інтенсивніше поставали образи, постаті, події. Відчувала легкий сyм за безповоротно втраченим, але цей легкий смуток за безтурботним дитинством, проведеним на селі, міг кожної миті змінитися на почуття інші, вже не такі однозначні. Здається, я лише тепер почала усвідомлювати, що колись передчасно подорослішала. І разом з тим швидким дорослішанням приходили й перші недитячі болі. Але коли саме ця невидима зміна зі світу дитячого на дорослий настала?

      Пізнє літо. Ясний, сонячний день. Мені вже дев´ять, скоро вже i в школу у третій клас. У нашому садку на плахті, розпростертій на траві, граюся зі своїм маленьким братиком. На старих яблунях вже рум´яніють соковитими, наче різдвяними кульками, яблука. Вітчим з вуйком якраз пиляють старе гілля на деревах. Недавно він взявся за нашу хатину та сад, так сказати, по-чоловічому, по-господарськи: полатав дах, зі старої шопи зробив ще одну кімнату, зі сіней - кухню, де їжу тепер ми готуємо не на печі, а на плиті з газом, що надходить з балонів. Довкіл хати спорудив загату та понапихав туди соломи, аби взимку було тепло. Встиг уже в саду викопати і яму для вапна та понавозити цементу на фундамент нової хати. Поки я граюся зі своїм піврічним братиком, чую монотонний звук пили та тріскіт сухого гілля, як шумно падає на землю. Мама в цей час порається на кухні, готує обід. Вже кличе всіх до столу. Я підхоплюю малюка на руки і несу в хату. Але що це бачу? Мій затято упертий вітчим, схильний до показушності та вихваляння своїми здоровенними біцепсами, на моїх очaх та очах оторопілого вуйка схопив у запалі сокиру і підскочив до куща ружі! Mого наймилішого куща дикої ружі, який ніколи нікому не завaжав i з яким я щоранку, відколи себе пам´ятаю, розчинивши вікно навстіж, віталася. Як я любила милуватися першим промінням, що разом з росою вигравало на його димчасто-рожевих квітах, як я п´яніла від його ніжного аромату! А які смачні були рогалики з повидлом з його ніжних пелюстків! Я хутко занесла малого в колиску і підстрибнула до мами, шарпаючи її за запаску:
      - Ходімо негайно! Він хоче зрубати наш рожевий кущ! - і я кинулася надвір.
А хазяйнуватий вітчим і справді вже розійшовся: міцними, розмахлими і безжалісними ударами брався за кущa - він смикався, здригався, наче в судомах, і дрібно-дрібно шелестів листочками. Hемилосердна сокира, зловісно блискаючи на сонці, нaлітала нищівною гарпією ще й іще.. Кущ стрясався від кожного її удару - і осипáлося останнє його вже трохи зів´яле оквіття, і заплакалo пелюстя рожевим попелом, і затріскали болісно гілки, наче переламані людські кістки, і летіло віття навсебіч і падало безсило на землю.. Не пригадую, чи я кричала, чи намагалася відтягнути вітчима від куща, лізучи йому під гарячу руку, майже під самі удари, відчула лише, як мене щось вчіпило і відтягло за комір подалі.
      - Чи ти здуріла, дитино?! - несамовито закричала мама. - Куди лізеш під сокиру?! - її очі з переляку здавалися величезними баньками. - Що, на голу захотіла?!
      - Ти.. ти, мала шкварка! Кирпа! Гибай звідси, а то я зараз тебе як пере..! - сплюнув матюк вітчим, його очі люто зблиснули і вже було розмахнувся своїм величезним лапищем, як я відсахнулася. - Чого не пильнуєш малого?! - заревів, як бик.
      - Ма.. - лише й писнула я, бо не взмозі була через судому у горлі вичавити ні слова. В моїх очах, мабуть, настав всесвітній потоп, бо так і не видавши через комок в горлянці ні звука, рвонула геть, нічого не бачачи крізь пелену сліз - і тікала з подвір´я, куди лишень ноги несли..

      Наступного року кущ знову розрісся буйним цвітом. Та впертий вітчим, видно, поклявся воювати з ним до кінця. Спалив під корінь. A кущ знову виріс, відродився, постав як фенікс, з попелищa та був ще пишнішим i буйнішим. І тоді останнє своє слово сказала кислота. З кущем відійшла у вічність від зубів пили і старезна, струхнявіла верба з дуплом, на яку я зі сільськими дітьми часто лізли і на її широкому, розчахнутому стовбурі, що нагадував гніздо велетенського птаха чи доісторичного птеродактиля, ставили хатинку. Але то вже було за зовсім інших обставин. То була помста.

                                                                               11.

      Я вже між соснами.. Як сестрички вони для мене - так і захотілося притулитися до однієї з них, погладити, відчути їхню смолисту шерехатість.. В голові гуде і сльози навертаються на очі. Та що це таке зі мною сьогодні? Он, самовільно виринає з пам´яті ще один фрагмент - уже з юності. І знову не можу второпати чому - адже ж немає ніякого логічного зв´язку з попередніми.. А, може, то я щось ще ніяк втямити не можу? Цей епізод є теж пов´язаний зі селом.. Мені вже шістнадцять. Бачу свого колишнього хлопця, як обіймає мене, а я ридаю у нього на плечі. Хлопець - отой мій колишній "Аполлон" зі школи - ніжно пригортає мою голову до себе і щось заспокійливе шепоче мені на вухо. Ми саме приїхали провідати нашу стареньку, вже нежилу відтоді, як вітчим нас покинув та перестав доглядати за хазяйством, хату. Я плачу, бо щойно почула страшну для нас новину від родини: поле - оте широке поле за нашою хатиною разом з "межею" голова колгоспу вирішив розпродати під дачі. Як під дачі?! Під які ще такі дачі?! Чому?! Чом там на тім полі не можна було знову сіяти, збирати врожай? Чому хочуть знищити цю красу - цей мій єдиний дитячий рай? Поле, яке аж від піщаної польової дороги на обрії тягнеться попри "межу" та закінчується аж ген в долині під сосниною? Те поле, на яке моя прабабця так важко заробляла, складаючи ґрош до ґрошика? Все життя вона ходила пішки майже десять кілометрів у Брюховичі, носячи на спині важкі тлумки з молоком і яєчками, аби продати все те там і аби, врешті-решт, змогла купити це поле в однієї польської землевласниці? Те саме поле, яке потім у тридцять дев´ятому совіти cконфіскували? I не лише поле, останню козу-годівницю відібрали, а прадіда, коли той боронив наш маєток, збили так, що осліпнув?! Як таке можливе? Наше, наше поле, наша земля!

      А "прихватизація" таки відбулася - і ніхто зі села, ні з нашої родини не зміг її оскаржити. Реституції в Україні після 1991-го, на відміну від інших центрально-європейських країн, не було, бо, мовляв, архіви понищено. А те, що відібрала радянська влада у людей - те стало державною власністю. А що державна власніть - тож нічиє. А якщо нічиє, то чом би й "рученьку загребущу не пригріти"? Так, видко, міркував, і місцевий тодішній голова колгоспу. І які ж хороми потім собі виставив, на яких джипах-лендроверах він і його родина потім курсувала по вибоїстих ґрунтівках між селами.. Отож поділили, розгарбали - і пішло-поїхало: багацько охочих і маєтних львів´ян того часу понакуповлювало "ґрунтів" і почало будувати навіть не дачі, а споруджувати цілі хороми-палаци з неприступними, високими й товстими парканами. Аякже - чудова природа, чисте повітря, та й побіля самого Львова - на авто ти у місті за якихось двадцять хвилин.. І стара, вікова наша медоносна красуня-липа, з-під коріння якої пробивалося джерельце і у вітах котрої гніздилася незліченна кількість бджолиних диких роїв, пішла під електропилу.. На її місці тепер - приватний ставок для розмноження карпів.. і для задовільнення чийогось ненаситного еґо..

      Давні згадки і переживання, з якими я і досі, видно, не могла "змиритися", постали з такою живістю і болем, що відчула, що мені робиться погано. Дуже погано: голова обертом, дзвін-шум, земля ніби заколивалася - і я, здається, зісунулася, притримуючися стовбура сосни, на землю.. Не хочу! Нічого вже не хочу! Лиш би вже припинилася течія цих невпинних спогадів!

      Хтось мене потрусив за плече. Піднімаю голову з колін - не знаю, як довго отак просиділа на траві між соснами.
      - Нарешті! - впізнаю голос чоловіка. - Кудись запропастилася і я був змушений тебе шукати. Знаєш, мені вже набридло вічно за тобою дивитися, як за малою дитиною! Що це з тобою твориться? Ти плакала?! - дивився на мене зверху і його погляд був не на жарт стривожений. - Ходімо на ферму! Ти можеш піднятися і йти?
      - Угу.. - пробубoніла я і спробувала піднятися. Чоловік мене підтримував.
      - І як же так можна напитися, як свиня, і ще у перший день приїзду? - дивувався, допомагаючи мені підвестися на ноги.
      - То нічого.. - намагалася мляво опонувати. - Вони тут, може, ще й не таке бачили, ніж пару по-мирному сп´янілих туристів з Чехії..
      - Ну, все, пішли! І відразу в люлю! - м´яко, проте рішуче наказав чоловік. - З тебе на сьогодні вже досить!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-10-2014

Розумію

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 22-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Михайло Нечитайло, 22-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Катерина Омельченко, 21-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33410787582397 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …
Білл Гейтс про “Коли подих стає повітрям”: Ця книга зворушила мене до сліз
Всі життя мають рівну цінність. Але деякі випадки смерті здаються особливо жорстокими. Полу Каланіті …