На Юрія розійшлася страшна буря. Пітьма поглинула день. Чорне небо пінилося хмарами, кипіло, вирувало. Шалений шквал гнув дерева до землі. Надворі свистіло, тріщало й гуло. Здавалося, світ котиться в пекло, небо впало на землю і все летить сторч головою. Люди по хатах палили свічки, молилися й били поклони перед образами. Тільки в крайній від лісу хижі не світилось у вікнах. Там на вузькому ліжку лежав дідуган, худий, наче щось його висушило зсередини, риси обличчя загострилися, щоки запали. Безіменний – бо самотній, не було кому покликати на ймення, ні запалити свічку, ні подати води. Враз кімнату освітила блискавка, потужно загриміло – його очі розширились, він хапнув ротом повітря, тіло вигнулось дугою, зсудомлені пальці вчепились у ліжко. Його било в корчах з кожним розрядом грому. А потім все стихло, і через якусь мить зашумів дощ. Час від часу гриміло й блискало, й від тих спалахів всі предмети ніби виростали, оживали, як страховиська в казці, й простягали до нього руки. Тепер він лежав непорушно, уперши розширені від жаху очі в стелю, наче бачив щось у мигтінні блискавки, боявся, але не мав куди подітися.
Як тісно, як душно, ковдра важка, як гранітна плита, придавила груди… Стареча рука відкинула легке укривало. Не допомогло. Він знову вкотре переживав цей кошмар. Ніде не мав спокою від нього. Стеля насувається на нього, ось-ось розчавить, як жука в сірниковій коробці, він скидається з ліжка, вибігає з хати надвір. Серце калатає, нутро горить вогнем, лице пашить, градом котиться холодний піт. Швидко − в сад, падає на коліна, топить руки в спориші. Зараз він умиється росою, ляже горілиць, рахуватиме зорі, заспокоїться… Але що це? Чому трава така липка й слизька. Звідки цей солоний нудотний запах, що в’язне в горлі? Кров? Не може бути! Як?! Та ні, це йому здається. От зараз він підніме руки до місяця і переконається, що все гаразд. Він бачить, як на нього падає місячне проміння, освічуючи криваві руки, ноги. Він умитий кров'ю. Захлинувся жахом, крик застряв у горлі. Намагається бігти, проте ковзається, заточується, плутається в гіллі. І в тиші травневої ночі листя шепоче: «Убив… убив… убив…». Затуляє вуха, з останніх сил біжить не розбираючи дороги, і раптом – провалля і він падає, падає, падає…
*.*.*
На Юрія стояла чудесна погода. Щедра на тепло весна видалась того року. Ніжний травень тішився буйноквіттям садів. І що йому до того, що в Україні війна. Весна – життя, війна – смерть. Сюрреалістична картина. Пробиті голови, відірвані ноги-руки, присипані білими пелюстками.
У той день її мали стратити. До цього допитували, били, намагались переманити на свою сторону, радились, як вчинити з нею. Жінка-снайпер – рідкість, а така вміла – тим паче. Шкода, що не вдалось її купити. Доведеться знищити, бо завдала добрячих збитків… Ні про що не жаліла, хіба за тим, що її зрадив близький друг. Безіменний – продався весь, хай зветься зрадником. Як могла так помилятися, втратити пильність. Але менше з тим. Треба триматись, нічим не видати своїх.
Далеко не вели. Поставили за батьківською хатою. Була босою, спориш прохолодним оксамитом пестив ноги; з русої коси вибилися пасма, коли один із мучителів кілька разів ударив її по обличчю, але це, як і розбита губа, розідрана щока, понищений одяг, робило її вроду якоюсь непримиренно-відчайдушною, одухотвореною. Вона роззирнулась востаннє. Які яскраві кольори! Це жовткоподібне сонце, це небо-незабудка. Трава така зелена, як празнична бабина хустка! Їй би жити! У неї ж двійко діток… Вони з її мамою десь переховуються. А от з коханим вони зовсім скоро зустрінуться… на небі. Кольнуло в грудях. Оце й усе? Глянула у вічі тому, хто стріляв, тому, хто видав її, подивовано звела брову, а потім усміхнулась і зітхнула з полегшенням. Навколо все завмерло, затихло. Їй було чутно, як куля, прорвавшись крізь груди, уп’ялась у серце, як воно спіткнулось, як уперто не хотіло зупинятись, ніби хотіло проштовхнути крізь себе цю гостру штуку. Ще поштовх − різонуло болем… Стук − вдих… Захлинулось кров’ю… Ще один… схлип… видих… Вона впала у траву під старезною, проте квітучою яблунею. Цьогоріч їй не доведеться скуштувати щедрих плодів сорту Слава переможцям. Яка жорстока іронія…
Чоловік зі зброєю підійшов до неї, присів. На її вустах застиг легкий усміх, й очі назавжди увібрали в себе голубінь травневого неба.
*.*.*
Чи не ті гострі зіниці зараз пронизували його очі, чи не її силует бачив він у білих спалахах? Війна давно скінчилась Україна вільна й щаслива… Але йому не було місця не лише тут, але й ніде більше у світі. У нього, запроданця, перевертня і духовного покруча, не було дому, не було сім’ї. Натомість – клеймо Каїна, совість Юди, вічна мука. А на завершення – ось ця горобина ніч.
Стихія бушувала з новою силою. Крізь вітер йому вчувалися чиїсь стогони. Може, це він стогнав? Блимнула блискавка, за мить загриміло так, що аж шибки задрижали. Що це? Невже її голос?
«Я – Олександра, що означає “захисниця”.
Я захищала рідну землю від підступних братів. За неї поклала душу.
Нехай же нині буде ніч посеред дня, хай розірветься небо й ллє дощ. Щоб моя мати викричала своє несамовите горе в ту довгу ніч, у ту грозу.
А потім дай, Боже, день і сонце моїй землі. Хай не буде більше сліз і болю.
Устань же, мамо, із колін. І не кляни того, хто зрадив, – він сам себе прокляв ім’ям манкурта. Прости хоча б за те, що кулею одною вцілив прямо в серце, не мучив довго. Прости, бо я прощаю.
Я – українка, а значить, переможниця.
Мій народ – благословенний, ніким не скорений, щасливий. За це я славлю Господа…»
Він чув у зливі її голос, чув ці слова, і ще щось… наче хтось розхитав церковний дзвін, кликав…
…Під ранок дощ ущух. Над Україною сходило сонце. Люди по хатах молились Богові за новий день. У самотній хижі біля лісу на ліжку нерухомо лежав старий чоловік, і його широко розплющені очі вже не бачили нічого. Його простили. Його покликали. Він пішов.
