

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	719
Творів:	10782
Рецензій:	16391

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Містика

Цвіт папороті

© Ігор Скрипник, 23-02-2007
Старий мікроавтобус робив свій останній на сьогодні рейс. Кінцевою зупинкою було село, позначення і назву якого побачиш не на кожній карті. У нього впиралася дорога, яка вела з райцентру. За совітів воно було визнано безперспективним і почало занепадати. Здобули незалежність – нічого не змінилося. Свідченням цього були зарослі бур’янами незасіяні поля, розбита дорога і вимираюче село, в якому майже не було молоді. Петро Семенович Копитко докурив цигарку і викинув недопалок. Час від часу водій поглядав у дзеркало на майже пустий салон і трьох пасажирів, які стомлено поглядали у вікна. Так було щоразу, коли він долав останній відтинок шляху. Двічі на день, зранку і ввечері, впродовж останніх чотирьох років він їздив цим маршрутом, буквально видертим з лап районного керівництва і місцевих братків. Скільки ж вони в нього крові попили… Він не був у захваті від цих щоденних поїздок, з яких йому не так вже і багато перепадало. Давно вже хотів покинути цю справу, забрати дружину і перебратися до дітей у місто. Але чомусь завжди не вистачало часу, було навіть трохи ліньки, але головне – лячно було міняти усталений ритм життя, до якого він привикав із самого дитинства. Не хотілося покидати батькову хату. Це була його Батьківщина. Яка-не-яка, але рідна. Близька до серця. Петро Семенович знову поглянув у дзеркальце. По салону гуляв протяг, збиваючи нестерпну передвечірню спеку. Стовпи пилюки витанцьовували у променях сонця. На пустих обтертих, подекуди подертих, кріслах сиділи троє пасажирів. Інші раніше посходили у своїх рідних селах. Лише одиниці доїжджали до кінця. Водій добре знав двох. Його односельчани працювали в райцентрі, були постійною клієнтурою і робили з ним ці два вічних рейси. А ось третього Петро Семенович не знав. Той сидів на останньому кріслі і, глипаючи у вікно, думав про щось своє. Незнайомець був невисокий, вже в літах, мабуть одного з водієм віку, одягнутий у сірі спортивні штани і дешеву китайську футболку з якимось незрозумілим надписом. На носі звично сиділи окуляри. Темне волосся було акуратно причесане. На колінах він тримав звичний чорний пакет із надписом “BOSS“, який можна придбати будь-де. Попереду появилися перші будівлі села. Петро Семенович задоволено посміхнувся. Йому вже ввижалася смачна вечеря, приготована дружиною. Подумалося, що знову вона буде з ним сваритися і наполягатиме на переїзді до міста. Він посмутнів. Але одразу згадав, що завтра вихідний – свято Івана Купала. Він зранку піде у церкву, де буде справлятися служба по Іоанну Хрестителю. А потім гулянка, співи, танці. Замаячило перехрестя. Дорога прямо вела у село, а вліво – до лісу, який темною стінною бовванів збоку. Незнайомець підвівся. - Будь-ласка, станьте на перехресті. - Добре. “Куди ж це він? Напевно знайомий лісника. До нього часто якісь люди приїжджають. Кажуть навіть з области. Щось він там крутить темне. Ох, не до добра це. Не до добра.“ Рафік заскреготів гальмами і зупинився. Пасажир вийшов, заплативши проїзд. Мотор знову заторохкотів і мікроавтобус поїхав до села. Незнайомець залишився один. * * * Молоді працівники називали його Павлом Івановичем. Прізвище було звичайним, українським – Свербигуз, а працював він інженером на заводі. Метою поїздки був зовсім не лісник і не прагнення відпочити на природі. Привело його сюди зовсім інше. Він набрав у груди чистого свіжого повітря, видихнув і радісно посміхнувся. Давненько ж він не був на природі. Все місто й місто. Робота, тісна квартирка, робота, знову тісна квартирка. Вже навіть звик до залізобетонних джунглів, їх асфальтних доріг та затхлого смердючого повітря. Спітніле лице обвіяв ледь чутний вечірній вітерець, який дув з лісу. Десь далеко за селом спалахнуло і весело запалало багаття. Біля нього заметушилися людські тіні. “Прегарний вечір!“ П’янкі пахощі польових трав наповнили повітря незвичним ароматом. До життя пробуджувалися численні жителі ночі, для яких їх “день“ лише починався. Нагорі розсипало свої перли літнє нічне небо. Неначе діамантами, прикрасило воно зірками кожен свій закуток і тепер милувало око своєю красою. Дійсно, сьогодні незвичайний вечір і дивовижна ніч на Івана Купала – поганського бога земних плодів. Для більшості вона звичайна і нічим не відрізняється від будь-якої іншої. Для декого ж вона сповнена загадок і дивовиж. Містична ніч. Павло Іванович взяв свій пакет, попрямував до лісу і незабаром зник за деревами, мов би його не було. Ліс холодно зустрів чужака, коли той попав в його обійми. В інший час він би радісно відкрив людині свої обійми, показав найкрасивіші місця, обдарував б найсоковитішими плодами, звеселив первісною музикою. Та не сьогодні. Цього вечора ліс належав іншому. Не собі, а комусь могутньому, такому сильному, що відразу і без заперечень підкорявся кожного року з тих пір, як народився. Мох ховав звуки кожного кроку людини, яка вторглася у ці нетрі у заборонений час, лише зрідка потріскували сухі гілки під ногами. “Що ж привело тебе до мене в такий час, в таку дивну годину? - питав ліс. – Невже ти не знаєш, яка сьогодні ніч? Хіба ти не чув, які вона ховає таємниці? Сьогодні мене заполонили потойбічні сили. На галявинах танцюють мавки та лісовики, водять хороводи русалки, захищають цвіт папороті бісівські сили. Втікай звідси, людино! Не знайдеш нічого, а втратиш душу!“ – прошелестів листям і травою ліс, але глухою залишилася до цього волання людина. “Кажуть, що в такі ночі дерева переходять з місця на місце і шумом гілля розмовляють між собою, - думав Павло Іванович. – Але я сьогодні прийшов не за цим“. Ось він побачив те, що шукав і зупинився. Перед великим могутнім дубом розрісся величний кущ папороті. Зрозумів тоді ліс, що шукає людина. Запротестував він, але знову залишився не почутим. Саме цвіт папороті привів його сюди. Родом з села, він не вірив у докази науки, що його не існує і Dryopteris filix-mas, як називають його вчені мужі, розмножується спорами. З оповідками матері і бабусі він увібрав усі знання про це диво. У цвіт папороті, у його магічні властивості і сили вірили предки. Вірив і він. Павло Іванович витягнув з пакета скатертину і розіслав її під кущем. Вона була особливою – вже кілька років він ходив з нею до церкви на Великдень святити паски. Він витягнув освячений ніж і накреслив круг навколо куща і скатертини. Вийняв банку з освячено водою і густо покропив нею папороть. Опісля він зайшов у коло, вкляк і почав молитися. Сьогодні він добуде те, що докорінно змінить його життя у кращу сторону, або ж зруйнує віру у знання предків, у ті містичні знання здавна відомі нашому народу. Не встиг він прочитати кілька молитов, як за дубом щось зашаруділо, хруснуло і з-за стовбура вигулькнув якийсь чоловік, в армійських штанах і червоній футболці, з рушницею на плечі. Уважно оглянув Свербигуза. - Що ти тут робиш? – різко спитав він, а очі пронизливо свердлили чоловіка, проникаючи у всі закутки його єства. Павло Іванович не звернув на нього жодної уваги і продовжував далі затято молитися. - Що за зараза?! Ти не чуєш, що я з тобою говорю?! Ти що наркоман?! Сатаніст?! З дурки втік?! Клею нанюхався, маковиня наколовся чи мо’ горілки нахлебтався?! Цього мені в лісі не треба! Ану, гайда звідси! Годинник на руці повідомив, що вже одинадцята година. - Йди геть тобі кажу! Я лісник! Не треба мені, щоб тут якась наволоч шлялася! Жодної реакції. - Гірше буде! – волав лісник. - Йди до теплої хати, до коханої дружини, любих діточок, - раптово почав припрошувати. Павло Іванович навіть не поворухнувся. Лісник насупився, бачить, що той і вухом не веде, заскреготів зубами. - Ну зажди, вражий сину! Скочив за стовбур, а коли знову вийшов, то Павло Іванович ледь не завив, як сіроманець, від жаху. Біля нього стояв чорт. Такий як описує його народний фольклор – з грубою шерстю, копитами, довгим вертким хвостом, свинячим рилом і ріжками півмісяцем. В очах мерехкотіли відблиски пекельного вогню. - Останній раз кажу – кинь цю справу і вертайся додому! - його голос був схожим до ударів грому. Натомість Свербигуз почав ще голосніше читати молитви. - Ну зажди! – прогримів чорт і кинувся до нього. На лінії кола він зупинився, як вкопаний, відчувши невидиму перешкоду. Очі зблиснули люттю. – То ти так?! Довкола зашумів вітер. Закрутився вихор, спалахнула блискавка, вдарив грім. У Павла Івановича полетіло сухе паліччя, каміння, листки. Але дивне діло – вони до нього не сягали, а розбивались об невидимий бар’єр окреслений ножем. А чорт вже наводив на нього рушницю. Пальнув раз, вдруге. Кулі минули перелякану людину, не завдавши їй жодної шкоди. Час для нього зупинився. Навколо вирувало пекло, а він лише молився на тихому острівці посеред розбурханої стихії, перебував майже у забутті і не переставав дивуватися, як ще не втратив свідомості і глузду. Раптом все стихло. Чорт десь пропав. Стихія заспокоїлась. Годинник сигналив, що наступила північ. І він побачив, що папороть зацвіла. На сміх всім скептикам і науковцям, а йому на радість. Він не міг відірвати погляду від магічного цвіту. Яскрава червона жарина запалахкотіла на кущі папороті і залила все навколо небаченим потойбічним світлом. Ще ніколи йому не доводилося бачити щось і близько схоже на це диво. Несподівано вона відділилася від куща і повільно опустилася на скатертину. Він схаменувся, схопив скатертину, обережно загорнув цвіт і заховав його за пазуху. Тихий шелест лісу несподівано змінився чудною мовою його жителів. Говорило все живе навколо: дерева, кущі, трави, тварини, птахи і комахи – все злилося у багатоголосся природи. Павло Іванович побачив вогнище біля села і молодь, яка стрибала через його полум’я. Розгледів оселю водія рафіка і те, як він лається зі дружиною. Всі скарби, заховані у лісовій землі, відкрилися його очам. Він бачив, чув і знав все. Знав, що чорт вже безсилий завдати йому шкоди. Зібравши всі свої речі, він попростував прямо в село. Йшов засліплений, сп’янілий від нової гами почуттів і сил, які стали доступними йому, накрили, як морська хвиля. Він чув, як зголоднілий кріт щось бурмоче під землею, як по-філософськи щось міркує сова, а заяча малеча щось сполохано розповідає своїй матері. Йому стало підвладно і зрозуміло все. Та не помітив він одного… Різкий біль виник десь в спині, розтікся його тілом, опанував свідомість і потягнув у темну безодню. * * * Розпочинав свою ходу новий день. Вдова Дарка Ковпачівна набрала з криниці води і пішла до стайні, де вимогливо мукала корова. Залишила худобину втамовувати спрагу, а сама вийшла на подвір’я. Її сусідка вже поважно підходила до хвіртки. - Добридень, Дарко! - Добридень Оксано! - Чи чули новину? -Яку? – сперлася на паркан. - Сьогодні, перед світанком в лісі знайшли чоловіка. Кимсь забитого. - Та невже? Хто? - Якийсь приїжджий. Кажуть аж з области. Він з Петром їхав. Бідака вийшов на перехресті і до лісу почимчикував. Думали, що мо’ лісникових рук це діло. Але ні, слідчі кажуть, що він не винен. - А ти звідки все знаєш? Може і тебе підозрюють? – засміялася вона. - Тю на тебе! Вони ж мого Василя за свідка брали. - Ой, які люди тепер пішли, - захитала головою Дарка, – вб’ють людину, заріжуть, як цього бідолаху! А молодий? - Кажуть, що не дуже, але весь сивий, як лунь. А Петро казав, що вчора він ще не був сивий. А темненький. - Напевно привиділося. Ой, біда, біда! І до чого світ котиться! Оглянулася. - Ну добре, Оксано, мені треба курей ще погодувати. Поговоримо з обіду. Бувайте здорові! - Бувайте здорові! Почекала, коли та сховається за поворотом і попрямувала не курей годувати, а до своєї хати. Всередині витягнула з-за пазухи скатертину і ніжно погладила її. Почула, що хтось зайшов до кімнати. Обернулася. Лісник у незмінній червоній футболці нагло шкірив зуби. - Що відьмо, втерли ми тому хлопові носа?! Ги-ги-ги…!
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Чарівна квітка
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Дев’ятко, 08-04-2007

Гоголістчино!
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олесь Бережний Статус: Гуру, 06-03-2007

Цікаво, але не правдиво...
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Кока Черкаський, 23-02-2007

і крити нема чим
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко, 23-02-2007

Згенеровано за 1.38900709152 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Цвіт папороті

Чарівна квітка

Гоголістчино!

Цікаво, але не правдиво...

і крити нема чим