Старий мікроавтобус робив свій останній на сьогодні рейс. Кінцевою зупинкою було село, позначення і назву якого побачиш не на кожній карті. У нього впиралася дорога, яка вела з райцентру. За совітів воно було визнано безперспективним і почало занепадати. Здобули незалежність – нічого не змінилося. Свідченням цього були зарослі бур’янами незасіяні поля, розбита дорога і вимираюче село, в якому майже не було молоді.
Петро Семенович Копитко докурив цигарку і викинув недопалок. Час від часу водій поглядав у дзеркало на майже пустий салон і трьох пасажирів, які стомлено поглядали у вікна. Так було щоразу, коли він долав останній відтинок шляху. Двічі на день, зранку і ввечері, впродовж останніх чотирьох років він їздив цим маршрутом, буквально видертим з лап районного керівництва і місцевих братків. Скільки ж вони в нього крові попили…
