Колись я працював у туристичній агенції менеджером з бронювання та продажу авіаквитків. Колись, приблизно у той самий час, мені і подзвонили. "I wanna travel to Prague with mission", - без привітання і безкомпромісно пафосно прогундосив голос у слухавці, який скоріш за все належав літньому американцю в шортах. (Чому в шортах? А ви бачили на вулицях Києва влітку літнього американця не в шортах?) Я просто тоді ще не знав, як правильно уявити людину, що на повному серйозі каже тобі: «Я хочу поїхати до Праги з місією», тому уявив його саме так. Хоча й образ, схожий на скаженого монаха з фільму «Код Да Вінчі», теж промайнув десь поруч.
"Ну от, приїхали, - подумав я: Якийсь схиблений фанатик. Я не знаю, яка там у вас місія, пане, і знати особливо не хочу. Чи будете мені зараз ще втирати про "смисл жізні" і "приходь до нас на богослужіння, у нас там діскотєки бувають"?
Мовчки бронюю йому квиток на рейс "Аеросвіта" Київ-Прага, називаю вартість і строк, у який треба прийти його викупити. Він здивовано перепитує: "Це вартість обох квитків???"
Я йому: " Перепрошую, ЯКІ ще 2 квитки? Це вартість ВАШОГО квитка".
Він мені: "Ну я ж не сам, зі мною ще mission! Я ж вам казав! Mission же не буде сидіти у мене на колінах. Mission має мати окреме місце…"
Думаю: "Ну все, тапочки. Це вже, мабуть, діагноз. Місце у літаку для місії. Ги-ги-ги". Я ледь стримую розпираючий мене звірячий регіт, намагаючись думати про щось сумне і готичне. Наприклад, мертвих хом’ячків. Несамовитими зусиллями надаю голосу найбільш ввічливого тону і якомога м'якіше кажу: "Вибачте, сер, ми бронюємо місця у літаку тільки для чогось матеріального і живого. Ну там ... людей, наприклад. Чи чогось на зразок них".
"А mission хто по вашому? Не людина?!!" – обурено сичить мій співрозмовник у відповідь.
Я не втримався. Триматися не було сил і не було за що. А ви б на моєму місці втримались? Навіть мертві хом’ячки вмить ожили і вже реготали мені прямо в обличчя. Я зробив вигляд, що закашлявся. Вибачившись і попросивши трошки зачекати, я затиснув слухавку і тихо зповз під стіл, який одразу ж затрусився від моєї істерики. Коли перша хвиля мого 12-бального «столотрусу» за шкалою Сміхтера минула, я хрюкнув носом, витираючи сльози. У голові промайнула думка "Або мене хтось розігрує, або цей тип на всю голову мекнутий, і його взагалі не можна пускати у літак." Та у фіналі не підтвердилася жодна з цих гіпотез. Я якось заспокоївся і продовжив розмову. Як з'ясувалося, mission і справді жива істота, може навіть і людина. І ім'я є, тільки от зараз не пригадаю яке саме: чи Михайло, чи Сергій. А от прізвище я добре запам'ятав: МІШИН. Так, все виявилося набагато банальніше: ніякої загадкової місії не було, зате була людина на прізвище Мішин. Тепер мекнутим почувався вже я...
