1.
Коли я перший раз закохався – не пригадаю. Але добре пам”ятаю, коли я вперше закохався серйозно. То було під час навчання в інтернаті. Вона була з паралельного дев”ятого класу, я закохався у неї з першого погляду – і назавжди. Ну, ви розумієте – великі блакитні очі, гарні ноги , що звабливо виглядали з-під коротенької школярської спіднички, якийсь неземний погляд і все таке інше. Крім того, вона дуже красиво стрибала через „козла”. Знаєте, отак розбігається, стрибає, розводить в боки свої стрункі ніжки , хоп ! – уже перестрибнула. Гарно було, нічого не скажеш. У нас були уроки фізкультури суміщені з паралельним класом, і , власне, я і закохався в неї на уроці фізкультури, спостерігаючи, як вона стрибала. М-да...
Моє кохання зростало, набувало сили, після кожного уроку фізкультури я відчував, що мої почуття все сильніші і сильніші. Потім стрибки припинилися, почалися заняття на брусах, і виявилося, що і на брусах Вона дуже гарно вигинається. Я раніше не дуже полюбляв фізкультуру, ну , скажемо так, відвідував ці уроки без зайвого ентузіазму, а оце, коли закохався, то просто не міг дочекатися чергового уроку.
У дев”ятому класі відчуваєш себе вже зовсім дорослим, тому це кохання я сприйняв , як належне , і через деякий час вирішив, що вже настала пора, як то кажуть, освідчитися у коханні. Перед тим я себе перевірив на справжність цього почуття, перевірка показала, що почуття у мене справжнє, отже, не було ніяких причин, щоб не освідчитися. Однак просто казка мовиться, та не просто справа робиться. Це іншим, можливо, було легко взяти і освідчитися дівчині у коханні, бо, швидше за все , вони не кохали по-справжньому. А от коли кохаєш по-справжньому, то процес освідчення відразу ускладнюється, бо починаєш переживати, що раптом дівчина сприйме це освідчення як жарт і не відповість взаємністю. А якщо дівчина не відповість взаємністю, то це, зрозуміло, буде ціла катастрофа, все полетить шкереберть і не захочеться навіть жити. А якщо не захочеться навіть жити, то доведеться щось вирішувать, а це зайві клопоти не лише мені : це зайві клопоти батькам, вчителям , і тому подібне. Знову ж таки : у інтерната зіпсується репутація, мовляв, там учні закінчують життя самогубством, і таке інше, а для чого ж псувати репутацію рідному інтернатові , для чого ж бути такою свинею і підсовувати свиню директору школи, старшому вихователеві і усьому педагогічному колективу, котрий так гарно до нас усіх і до мене особисто ставиться ?
Ні, треба освідчуватися так, щоб потім нікому з наших вчителів чи вихователів не довелося червоніти на районо. Треба так освідчитися, щоб вона ніяк не змогла мені відмовити , і тоді ми станемо з нею дружити, а це означає, що я буду заходити за нею о 21.30 чи й раніше , і ми будемо разом виходити на вечірню прогулянку навколо школи чи на стадіон, а на вихідні я буду її водити в кіно , ну і , можливо , ще кудись. А після закінчення школи ми обов”язково вступимо на один і той самий факультет , поженимося , будемо щасливо жити, разом будувати світле майбутнє і все таке інше.
Отож, я перечитав купу літератури, як слід правильно освідчуватися в коханні. Література була не спеціальна, бо тоді такої літератури не було, а якби і була, то я б її не став брати у бібліотеці, бо бібліотекарка могла б щось таке запідозрити і розпустити по інтернату чутки, а чутки – це погана справа. Якщо такі чутки дійдуть до старшого вихователя, то він відразу може вигнати такого учня з інтернату за розпусту, як це вже було неоднократно. А уявіть собі картину, коли вас виганяють з інтернату за розпусту : що в такому разі подумають ваші батьки ? Вони подумають, що ти переспав з усіма ученицями в інтернаті, з молодими-звабливими виховательками і навіть, можливо, з прибиральницею. Ні, це не наш метод. Багато корисного можна почерпнути і з художньої літератури, з творів Олександра Сергійовича Пушкіна, Михайла Юрійовича Лєрмонтова, Максима батьковича Горького та з творів інших видатних радянських письменників, а також із книжок „Пригоди бравого солдата Швейка” Гашека і „Забавна Біблія” Лео Таксіля.
Мені пощастило – якраз насувалося Восьме Березня. А загальновідомо, що Восьме Березня – це таке свято, коли можна без усіляких підозр поїхати на ринок і купити квіти. І ніхто тебе не запитає : а навіщо це ти купив квіти ? може, ти хочеш їх комусь подарувати ? а кому це ти їх хочеш подарувати ? чи не тій Оксані із 9-А класу, котру всі знають, як розпусницю, але не можуть упіймати на гарячому ? На Восьме Березня всі комусь дарують квіти, і у крайньому випадку можна відбрехатися, що це ти купив квіти для вчительки хімії.
Отже, коли настало Восьме Березня, я прокинувся рано-вранці і побіг на одинадцятий тролейбус, котрий прямував у центр. Я вирішив відразу їхати на Бесарабський ринок, тому що хоча там квіти і дорожчі, ніж на Володимирському ринку, але ж їх там можна купити вже о шостій годині ранку і без черги . А на Володимирському завжди за квітами черги, бо там квіти дешевші, і я чув, що там навіть чоловіки займають чергу звечора, щоб купити недорогі квіти , а не переплачувати спекулянтам.
А перед тим, десь числа п”ятого , я увечері, коли всі вже готувалися до сну, прокрався у навчальний корпус, зайшов у приміщення паралельного класу, де навчалася моя кохана , відшукав її поличку і вставив їй у підручник географії запечатаний конверт із запискою : „ Ліда ! Я тебе кохаю ! Приходь 8-го березня після вечері на стадіон під ліхтар. Я тебе дуже кохаю і хочу з тобою дружити ! К.” Я вибрав саме підручник географії, тому що знав, що 7го числа другим уроком у неї буде урок географії, і вона обов”язково візьме підручник, і розкриє його на тій темі, яку ми в той момент проходили, і побачить мій конверт, і зацікавиться, а що ж у тому конверті, і розкриє його, і прочитає мою записку, і у неї не буде іншого вибору, як прийти після вечері на стадіон під ліхтар, тому що всі шкільні пари призначають побачення одне одному на стадіоні під ліхтарем, тому що , з одного боку, це така інтернатівська традиція, а з іншого боку, там всого лише один працюючий ліхтар, і це дуже зручно : відразу бачиш, чи там під ліхтарем хтось стоїть, чи ні. Бо якщо там нікого не стоїть, то навіщо туди йти ?
Коли я купляв на Бесарабці тюльпани, черга була невелика : ну, чоловік п”ять-шість. Дебела продавщиця квітів кожному загортала його тюльпани в прозорий папір , давала здачу і обіцяла успіхів в особистому житті. Коли настала моя черга, вона мені теж наобіцяла успіхів. Вона запитала мене, кому я купляю квіти, але я не знайшов, що їй відразу відповісти. Поки я міркував, чи збрехати їй, чи сказати правду, вона сама перепитала мене :
- Для дівчини купляєш ?
Я кивнув головою.
- Ну, тоді бажаю тобі успіхів, - промовила вона мені свою традиційну фразу.І додала : - Я вірю, ці квіти принесуть тобі удачу в тому, у чому ти задумав. А ти тільки вір – і буде тобі удача.
Отож, восьмого березня я з купленими на заощаджені гроші тюльпанами відразу після вечері стояв під ліхтарем і чекав. Незважаючи на те, що вже за календарем настала весна, було дуже холодно : кільканадцять градусів морозу, а , крім того, було вогко і дув пронизливий вітер. Але мене зсередини підігрівало моє найпалкіше, яке тільки коли-небудь відвідувало мене кохання, і я вже уявляв собі, як за кілька хвилин повністю зміниться моє життя : я стану дружити з Лідою, а це ж дуже важливо в житті, коли ти дружиш із дівчиною. По-перше, ти припиняєш задивлятися на інших дівчат, і це сильно економить тобі час. По-друге, всі нормальні хлопці дружать із дівчатами. А по-третє, це взагалі кльово – дружити із дівчиною. Коли ти дружиш із дівчиною, тобі є з ким піти в кіно, і ти не думаєш, а що вона подумає, коли ти її запрошуєш в кіно. Тому що , коли ти з нею вже й так дружиш, то вона нічого такого нехорошого не подумає, наприклад, вона не подумає, що а раптом ти їй в кінотеатрі посеред сеансу несподівано скажеш – а давай дружити, чи ще щось таке. Мало чого вона може подумати, коли ти з нею не дружиш, а от коли ти вже з нею дружиш , то вона вже просто нічого такого не подумає, і це , крім всього іншого, якщо розібратися, теж економить твій час. А зекономлений час можна витратити на спільне відвідування кінотеатру, або зоопарку, або цирку, або , наприклад, бібліотеки КПРС.
Отож, я мерз під ліхтарем, але вона чомусь не йшла. За моїми розрахунками вона вже давно повинна була би прийти, але чомусь її не було. Може, вона не відкривала підручник географії ? Ну звичайно ж , подумав я, вона , очевидно, вивчила географію ще раніше, або ж скористалася чиїмось чужим підручником. Треба ж було вставити цього листа в зошит з математики , або ж у зошит із фізики. Вона ці зошити обов”язково би відкрила, а так я , телепень, вставив свого листа з освідченням у підручник географії. Чим я думав ? Розказати комусь - всі будуть сміятися, скажуть - знайшов, ідіот, куди вставляти листа. Чому саме в підручник географії, а не у підручник анатомії і фізіології людини ? От дурень, - кляв я себе, і ледве не бився головою об стовб ліхтаря. Під курткою у мене знаходилися заховані від морозяного холоду три червоні тюльпани, котрі я збирався подарувати Ліді після того, як освідчусь їй у коханні і запропоную свою дружбу, а вона погодиться. Якщо ж вона би не погодилася, то , швидше за все, я би і не став ій дарувати ці тюльпани, а краще би подарував ці тюльпани вчительці хімії, можливо це би якимось чином вплинуло на мою оцінку за чверть, а можливо і не дуже, бо я хімію і без тюльпанів непогано знав, але, наскільки мені було відомо, ще ніхто з дівчат не відмовлявся дружити з хлопцем, коли хлопець пропонував дівчині дружбу, бо дружити з хлопцем - це кльово, завжди є в кого списати математику чи фізику, крім того, хлопці зазвичай по суботах водять своїх дівчат у кіно. Безкоштовно. Треба бути зовсім дурепою, щоб відмовитися від такої шари.
Поступово під ліхтар посходилося кілька шкільних парочок , після чого кожна з них виходила на круг стадіону на прогулянку, стараючись триматися на максимально можливій відстані одна від одної. А я стояв , як придурок, під стовбом, мерз, тому що щоб не мерзнути, треба було інтенсивно рухатися, але я ж не міг інтенсивно рухатися, тому що здалеку , дивлячись на мене, можна було б подумати, що то людина собі вийшла для того, щоб позайматися фіззарядкою, порухатися інтенсивно, а зовсім не на побачення. І ото Ліда би вийшла, подивилася, що ніхто там не стоїть під стовбом, ніхто там не прийшов на побачення, та й пішла би вона собі назад, або стала би гуляти з іншими дівчатами навколо школи.
Одним словом , простояв я під ліхтарем марно більше двох годин, замерз, як собака, крім того, мені захотілося по великій, можна сказати – по величезній потребі в туалет, і я вирішив, що сьогодні взагалі не мій день. Робити було нічого, побачення не вдалося, треба було повертатися в інтернат.
Я забіг у туалет, розіпнув куртку, вийняв з-поза пазухи тюльпани, котрі тепло мого тіла вберегло від кільканадцятиградусного морозу, поклав їх на підвіконник і заліз, звиняйте, на унітаз. Взагалі, унітаз – це таке місце, де , крім усього іншого, можна досхочу пофілософствувати, обдумати останні події свого життя, тобто, говорячи сучасною маркетинговою термінологією, „два в одному”, і я цією властивістю унітаза скористався повною мірою. Коли ж я закінчив розмірковувати і філософствувати, вже залишалося зовсім мало часу до відбою, якихось пів-години, і я був настільки перемерзлий, що виходити знову на прогулянку мені не хотілося.
Я вирішив попаритися під гарячим душем, щоб не захворіти на простуду, а квіти спересердя залишив у туалеті на підвіконнику. Раз вона , ця Ліда, не прийшла сьогодні – їй же буде гірше, не отримає вона від мене квітів на Восьме Березня , а всі ми , чоловіки, добре знаємо, як дівчата люблять квіти. І от я собі уявив , як колись буде жалкувати Ліда, коли я їй розповім, що через своє небажання відкрити підручник географії вона позбулася такого гарного букета тюльпанів.
А на другий день зранку, коли я вийшов у загальну кімнату чистити зуби , я почув, як мій однокласник , такий худий і незугарний Василій, нахвалявся нашим хлопцям, що учора ввечері він на вечірній прогулянці „закадрив” Ліду із 9-В класу. Мою Ліду.
У мене потемніло в очах. Щось всередині обірвалося. Мені не захотілося жити. Я вже уявив собі, як мою виховательку будуть сварити на районо, що в її підопічному класі почастішали випадки самогубства серед учнів. „А-а-а, плювати на районо !” – подумав я. Але щось таки мене втримало від самогубства. Може те, що я дуже довго вибирав, у який саме спосіб піти з цього життя, щоб було не дуже боляче і не дуже клопотно. І щоб ніхто не запідозрив, що я ось-ось збираюся покінчити життя самогубством, бо тоді мене викличуть на комітет комсомолу і заборонять кінчати життя самогубством. Бо, наприклад, куплю я в „Спорттоварах” мотузку, а мене всі почнуть розпитувати – навіщо тобі мотузка, ти що, вішатися зібрався ? І що я відповім ? Що б я не відповів, все одно всі зрозуміють, що мотузка – це для того, щоб повіситися, бо для чого ж іще учневі дев”ятого класу інтернату може знадобитися мотузка ?
Потім прийшла справжня весна, я зрозумів, що життя прекрасне, що Ліда мене не достойна, раз вона отак просто погодилася дружити з Василієм, цим покидьком, котрий у мене з-під носа її украв, і саме тому він покидьок, бо до того випадку я й не думав, що він такий покидьок, а вважав його за нормального пацана. Але ж нормальні пацани не крадуть дівчат з-під носа у своїх однокласників, лише покидьки здатні на такі нехороші вчинки. Крім того, якось наприкінці березня , перед четвертною контрольною з математики , у своєму підручнику з хімії я знайшов записку від Оксани з нашого класу, яка писала, що давно у мене закохана і хоче зі мною дружити. І ще хоче, аби я пояснив їй про ці дурацькі інтеграли, бо вона просто анічогісінько в тих інтегралах не розуміє.
Я із задоволенням розповів їй про інтеграли, ми разом ходили в кіно, крім того, виявилося, що вона теж досить непогано стрибає через „козла”, красиво і граціозно розводячи під час стрибка свої стрункі ніжки. В травні я подарував їй букетик конвалій і ми навіть бігали в Голосіївський парк збирати гербарій.
Через два роки ми з Оксаною вступили на фізичний фаультет університету, а ще за два роки у нас народилася донька. Ну, звісно, до народження доньки ми перед тим побралися , все , як має бути у людей. І... , скажімо так, зараз у нас типова українська сім”я , ми живемо досить щасливо, щоб не шукати мотузку в „Спорттоварах”.
2.
Нещодавно , з місяць назад, повернулися із зустрічі однокласників. Минуло тридцять років, а оце наче вчора ми ходили зустрічати схід Сонця на випускному балі. Дві доби ми провели у чудовому лісовому готелі в Кончі-Заспі , згадуючи наше щасливе інтернатівське дитинство і розповідаючи наші відомі і невідомі загалу історії.
Василій вже дослужився до підполковника, йому личила його військова форма, щоправда не українського війська, а війська сусідньої країни. Ну що ж, життя – складна штука. Хоча Василій вважає, що нічого складного у цьому житті немає, головне – плисти за течією, і течія тебе сама винесе, куди потрібно. У нього двоє дітей, він щасливий батько і чоловік.
- А знаєте, як я зі своєю дружиною зійшовся ? – вкотре запитує Василій.
Так, цю історію вже всі чули неоднократно. Дружина Василія - теж випускниця нашої школи-інтернату, Ліда, моя перша серйозна закоханість, через яку я ледь-ледь не розминувся зі своїм щастям, зі своєю Оксаною. Я згадав, як я купляв на Бесарабці оті тюльпани, як продавщиця мені обіцяла, що вони принесуть мені удачу. Тоді я був наївним хлопчиськом, вірив у те, що вона мені наобіцяла, простояв з тими тюльпанами дві години на пекельному морозі, ледь не схопив пневмонію, а вона усім говорила одне й те ж саме, їй аби товар свій продати, спекулянтка нещасна, що з неї взяти....
- Я вам зараз розкажу те, що ще ніколи вам не розказував, - продовжував патякати підполковник Військово-повітряних Сил Росії, а для нас – просто Василій, наш чудовий друг і однокласник.
- Я ж вам казав, що я Лідку закадрив випадково, на прогулянці, подарував я їй квіти і кажу – це тобі, найчарівнішій дівчині нашої школи ! Вона відразу і розтанула, сказала, що в неї було передчуття, що їй сьогодні подарують квіти, і вона вийде за того хлопця заміж. Чуєте, передчуття у неї було ! Ги, а знаєте, де я ці квіти взяв ?? Нікогда в жизні ви не відгадаєте ! Я вам зараз скажу, тільки не кажіть це Лідці, бо вб”є ! Ги, я ці квіти знайшов у параші . Пішов срати, дивлюся – на підвіконнику лежить нічий букет, три тюльпанчики такі симпотні. Хтось забув, чи що. Ну, я посрав, букет забрав, думаю – чого добру пропадати, піду кому-небудь вставлю. Вийшов на прогулку навколо школи, дивлюся – Лідка моя іде, ну, тоді вона ще моєю не була, але я на неї глаз давно положив, у неї такі ляжки були, ну ви ж пам”ятаєте, а цицьки які ! Ну, думаю, била-нє-била, підхожу, почав її грузити, кажу – Лідочка, ти мене всього взбудоражила, я тебе кохаю до нестями ! Поняли ? До нестями ! Це я в якійсь хрестоматії вичитав, що треба казати – до нестями. Тоді дєвки тануть і всьо такоє прочєє. Карочє, вона ті квіти взяла, почала нюхати, каже – як вони красіво пахнуть! Я піддакую, кажу – да, красіво, це такі спеціальні тюльпани, шо красіво пахнуть, це спеціально для тебе я купив на Владімірському ринкові, а сам сміюся собі під ніс, думаю – лайном вони пахнуть. Думаю, аби тільки ніхто їй не проговорився , шо я ті квіти в туалєті знайшов. Ото таке. А шоб ви не думали, шо вона мене не любить, я вам таке скажу : я її трахнув у той же день, точніше – вечір. Ви всі пішли під одіялко дрочити, а я , як нормальний пацан її трахав у їхньому класі, на парті. Правда все було так , на скору руку, я навіть не поняв, куда я її трахав, але кайф получив. От шо значить – подарувати тьолці квіти. Тільки я вас прошу, раді бога, шоб оце мєжду нами все залишилося, бо вона в мене така вспильчива, ше уб”є, не дай Бог. А записку твою, - він повернувся до мене, - ми знайшли вже після того, як трахнулися. Ото сміху було !
3.
Вчора я написав оце оповідання , а сьогодні прийшов мені на електронне мило лист від нашого старости, котрий координує всі наші зустрічі і зв”язки. Поганий лист. Немає вже нашого Васілія. Загинув. А все через Лідку мою, точніше - свою.... Оце поки він був на нашій зустрічі однокласників, Лідка його загуляла з якимось чи то капітаном, чи то лейтенантиком молодим. Ну, виявляється, Василій трохи вже її не задовільняв, як чоловік. Знаєте, з роками все змінюється, чоловіки можуть все менше, а жінки прагнуть все більше... Тим більше, робота у нього була нервова – завідував Василій матчастиною чи то полку, чи то дивізії. Часті комісії, інспекції, перевірки.... ото приїжджає він додому, а Ліда його в ліжку з тим молодим красивим офіцером. Слово за слово, дійшло діло до мордобоя, а за мить – і до зброї, обидва ж офіцери все-таки, при пістолетах. Ну, молодий офіцер виявився проворнішим, і от не стало нашого Василія....
А я собі думаю-гадаю : видно, все-таки, мала рацію ота спекулянтка тюльпанами з Бесарабки , таки вони принесли мені удачу, тільки от не завжди відразу розумієш, в чому вона, твоя удача....
-----------------------
P.S. Оце коли писав "не стало нашого Василія", то ще не знав, що приблизно у той же час помер Василь Гонтарський ( "Вася Клаб"). Це ж треба, яка містика !
