Марина здивовано кліпала очима. Вона розраховувала побачити класичну відьму: згорблену стару у вицвілому лахмітті або вульгарну, обвішану дешевими прикрасами особу циганської національності. А ця «чародійка» не вписувалась у жоден стереотип: молода, худорлява, світловолоса дівчина з великими блакитними очима на ніжному, майже дитячому личку. Вдягнена у білу майку і короткі джинсові шорти. І пахло від відьми зовсім не по-відьомськи: цигарками і м’ятною жуйкою.
- Чим можу допомогти? – дзвінко запитала вона, пропонуючи Марині сісти.
- Говорять, ви бачите майбутнє, - від хвилювання швидко заговорила дівчина. – І не просто бачите, а можете показати його клієнту.
Повернувшись від цієї ворожки, Маринина подруга Ніна була у захваті. Вона описувала цю пригоду як захопливу подорож у часі. Ніна побачила себе у майбутньому повнотілою дружиною свого Вітьки, що її цілком влаштовувало.
- Можу, - кивнула дівчина. І майже пошепки додала: – Якщо не боїтесь.
Марина ще раз подумала про те, що привело її до цієї квартири. Мабуть, безвихідь. Сірі будні душили, життя балансувало на межі депресії, яка повільно, але методично підштовхувала до краю прірви.
- Не боюсь.
- Добре.
Ворожка підійшла до крісла, в якому сиділа Марина, і поклала руки їй на плечі.
- Все цілком безпечно. І чимось нагадує гіпноз. Я промовлю потрібні слова і ви заснете. А прокинетесь вже у майбутньому. Часовий інтервал – десять років.
- Скільки я там пробуду?
- Не знаю. У кожного по-різному. Але ви не хвилюйтеся, - її руки повільно перемістилися на Маринину голову. – Готові?
Марина кивнула. Вона навіть не помітила, як заснула. А прокинулася від телефонного дзвінка.
Розплющивши очі, побачила, що сидить на підлозі у незнайомій кімнаті, стильній і сучасній, ніби зі сторінок глянцевого журналу. Телефон на низенькому скляному столику настирливо дзвонив. На його поклик до кімнати забігла жінка у довгому шовковому халаті.
Марина застигла у своєму кутку, намагаючись нічим не привернути сторонньої уваги.
- Алло! Привіт, дорогенький! Як справи? – чомусь голос цієї жінки здався Марині знайомим. – Та невже? І яку рецензію він дав моєму новому роману?
Вислухавши відповідь, вона голосно засміялася.
- Інтелектуальна нудота! Ну що ж, краще, ніж минулого разу. Це успіх! Що мені один в’їдливий критик, якщо мене люблять тисячі читачів.
Вона різко обернулася. Обличчям до Марини. Тілом тієї пробігли мурашки. Її обличчя… Невже ця красуня із довгим сяючим волоссям – вона?
- Так… Кілька днів мене не буде. Їду з міста. Бувай… І тобі.
Марина, ніби у дзеркало, дивилася у вічі своєму відображенню. Доки не зрозуміла, що погляд тієї жінки звернутий в інший бік. Її не бачать. Вона невидима. «Мабуть, це тому, що я у місці, де не маю бути. Мене тут, взагалі, не існує», - подумала Марина.
На той момент її двійник, прихопивши з ліжка щось схоже на записник, уже покинув кімнату. Марина спробувала встати. Випадково торкнувшись столу, побачила, що її рука просто розчинилася у великому дерев’яному предметі. Вона не тільки невидима, а ще й безтілесна, наче привид.
Ворожка її не попереджала, та й Нінка не розповідала нічого подібного. Але зараз не було коли дивуватися. Час спливав і хотілося роздивитися, якомога більше дізнатися про своє майбутнє.
Вийшовши до просторого, освітленого кольоровими ліхтариками коридору, Марина спустилася крутими дерев’яними східцями на перший поверх. У великій кімнаті, якій більше підходила назва «вітальня», її копія снідала за столом поряд із гарним шатеном і двома однаковісінькими дівчатками-близнючками п’яти-шести років. Ця картинна сімейна ідилія була настільки гарною, що Марина подумала: «Я потрапила в казку».
- Треба підготуватися до зустрічі з читачами, - сказала Маринина копія.
- Кохана, ти знову будеш на висоті, - беручи її за руку, відповів шатен.
- Мій новий роман виходить повторним тиражем. Я знову мушу проводити презентацію.
Тиражі! Презентації! Нові романи! Марина жадібно ловила кожне слово.
- Але ж це саме те, про що ти мріяла, - шатен посміхнувся і на його щоках з’явилися ледь помітні ямочки.
- Так, - щасливо усміхнулася вона у відповідь.
«Так», - підтвердила Марина.
- Вони знову цікавитимуться секретами мого успіху. А ніяких секретів немає. Я просто гарувала наче віл.
- Знаю, кохана.
Марина більше не слухала. Вона підбігла до полиці із книжками. На кожній з обкладинок стояло її прізвище. Більшість назв їй ні про що не говорили. Але одна була такою рідною. Одразу пригадався давно забутий зошит з нотатками, і її вимучений, але так і не завершений роман. Якби ж вона зараз могла взяти цю книжку, то, певно, уже б не випускала із рук.
Стільки часу, день за днем, вона переконувала себе, що змінить життя. Виходить, змінила. Вдалося!
Марина поглянула у вікно. Чудовий трояндовий сад, а далі, за огорожею, густі темно-зелені соснові насадження. Пейзажі, з яких можна писати картини. Дім її мрії. Невже все це насправді?
Ейфорія вкривала її теплою ковдрою спокою. Вона досягла усього, чого хотіла. Стала успішною письменницею, має люблячого чоловіка і дітей-янголят. А ще чудово виглядає і, здається, навіть помолодшала. Інші манери: впевнені і властні. І дещо в погляді… Вона просто щаслива.
Задзвонив ще один телефон. Її "успішна" копія пішла відповідати, а Марина, ще не звикши до своєї невидимості, відійшла в сторону. І зупинилася якраз навпроти великого настінного перекидного календаря, на якому була зображена морська набережна. Поглянула на дату, обведену червоним кружечком, і знову втратила дар мови. 7 червня 2012р. За місяць до того дня, коли вона завітала до ворожки. То де вона: у майбутньому чи минулому?
Прокинувшись, перші кілька хвилин Марина продовжувала важко дихати. На неї схвильовано дивилася ворожка.
- Ви повернулися. Тепер все добре, - заспокоювала вона.
Марина розповіла, що бачила, а ворожка уважно її вислухала.
- То ви кажете, що бачили себе зі сторони? – запитала вона.
- Так. Але у мене чудове майбутнє.
Дивовижно! Вона все ж зуміла стати письменницею. Її найзаповітніша мрія здійснилася. Скільки разів їй хотілося чогось досягти, а скільки вона картала себе за ці мрії, вважаючи божевільною. Обставини завжди були проти. Через них доводилося відкладати мрії на потім, через них вона знайшла іншу, «земну» роботу продавця. А тепер бачить, що вірила не даремно.
Коли ж Марина згадала про дату на календарі, обличчя ворожки спохмурніло.
- Інколи трапляються помилки, - здалеку почала вона. – Але це легко виправити.
- Які помилки? Ви про що?
- Ви потрапили не у своє, а в альтернативне майбутнє. Майбутнє, яке б могли мати за інших обставин. Між ними надто тонка межа й інколи люди потрапляють не туди.
Марина нічого не зрозуміла.
- Але ж я бачила там себе. Значить, все це справдиться.
- Мабуть, ні. Зрозумійте, якщо ви бачили себе зі сторони і бачили те, що відбувалося в минулому чи теперішньому, то таким було б ваше життя, якби ви зробили певний вибір. Але на даний час ви знаходитесь тут.
- І моє теперішнє не таке…
- Зрозумійте, ми самі обираємо свою долю. Значить, в певний період свого життя ви обрали щось інше.
Наблизившись до Марини, вона сказала:
- Нічого, наступного разу все вийде. Ви ж хочете спробувати вдруге?
Марина завагалася.
- Мабуть, - кілька секунд вона мовчала. – Все те, що я бачила, здавалося таким нереальним. Скажіть, якби я наважилась, невже б у мене і справді вийшло?
- Можливо. Не хвилюйтеся. Не буде цього, буде щось інше. А якщо ви зробили правильний вибір і ваше справжнє майбутнє набагато краще? І не забувайте, що ніколи не пізно все змінити.
Марина кивнула. Тепер їй і справді було страшно. Як ніколи раніше. Захотілося відступити. «Ні, - беручи себе в руки, прошепотіла вона. – Щоб там не було, я маю це побачити».
- Я готова!
Сон знову підкрався непомітно. Рука торкнулася гладкої холодної поверхні. Очі повільно розплющились. Все той же старий прилавок, ті ж стіни, обвішані різними сертифікатами.
Цього разу вона не спостерігала зі сторони. Марина була у своєму тілі. У тій же крамниці, якій віддала останні п’ять років свого життя.
Вона підбігла до дзеркала. Додалося кілограмів, побільшало зморшок. Волосся ще не сиве, але вже не таке яскраве. І очі, як завжди, сумні.
- Нас будуть обслуговувати? Жіночко, я до вас звертаюся, - горлав низький тип у кепці.
Марина повернулася до прилавку і помітила, що коло нього вже вишикувалась чимала черга.
- Мені запальничку, - кинув перший в черзі.
Марина кивнула. Але зараз вона не могла думати про ту кляту запальничку. Побоявшись йти за своєю мрією, вона надала перевагу стабільному життю. І через це в ньому нічого не змінилося. Вона лишилася там, де була десять років тому.
Марина тяжко зітхнула. Краще б вона взагалі не заглядала у майбутнє. Не куштувала на смак успіху, якого ніколи не матиме. «А може…» Але сумніви вже кружляли пташками колібрі, відганяючи своїми тендітними крильцями безпідставні мрії. Ні, запізно щось змінювати.
Хотілося кричати: «Що ж я наробила!», але замість цього вона поклала дешеву запальничку із жовтої пластмаси на прилавок, згребла у жменю копійки і крикнула:
- Наступний!
