Коні, неначе човни у Чорному морі, розтинали океан зеленого різнотрав‘я. Вершники, без особливого поспіху, долали безкраїй степ Дикого поля. Знали бо, що встигають.
Тепло, майже як влітку, світило весняне сонце. П‘янив духмяний подих степу. Милував око яскравий килим багатоцвіття.
Огрядний козак з довгим оселедцем, пишними вусами на червоному спітнілому обличчі, привстав на стременах і почав щось виглядати попереду, мовби вишукуючи край виднокола. Сірий огир тихо схропнув і невдоволено скосив на вершника.
Так само скоса на свого товариша поглядав другий козарлюга. Низький, але кремезний, широкий у плечах, як бочка, він заздрісно дивився на дорогий синій жупан і добру шаблюку у посріблених піхвах.
“Ех, так би прибратися і до моєї Ориськи на вечорниці заглянути. Як пити дати, була б моя!”, - він спробував покрутити свого рідкого вуса, але полишив це діло, бо здоровим грубим пальцям не було за що вхопитися.
- Що за чорт! – вилаявся Охрім, вмощуючись у сідлі. – Нічого нема! Таки нічого, дідько б його побрав!
- Кого?
- Ти мене ще хочеш під’юджувати?! Молокосос! Лише вдруге в похід вибираєшся, а гонору хоч відбавляй. Як тобі не соромно зі старого бувалого козака кпинити?
- Дядьку, який ви старий?! Та вами поле орати можна!
- Я зараз тобою цей степ зорю! Молодий неотесаний бугай!
Продовжуючи жартувати і реготатись один з одного, козаки їхали на Січ.
Іван Сірко ладнав чергову авантюру проти турків – тре було за минулорічний напад на Чигирин пімститися та й християнські душі вивільнити з агарянської неволі. Пливти мали в кінці квітня через тиждень після Великодня. Чайки вже стояли напоготові, а звідусіль, головно зі зимівників, починали з‘їжджатися сімейні козаки, які, приєднавшись до січової залоги, мали й цього разу всипати перцю клятим бусурменам.
Обоє були з-під Канева.
Охрім Крутивус повертався від дружини, малих дітей, свого поля, яке так потребувало чоловічої руки, але через його вічні пропади за Дніпровими порогами, важка ноша постійно перепадала на жіночі плечі. Цього разу, як і минулого року, і позаминулого, він божився Меланці, що востаннє їде на Січ, що ще один похід і він більше не буде залишати їх самих. Проте нестримна і хвацька вдача щоразу гнала його до січового братерства.
Його молодий товариш, Богдан Діжка, був його земляком зі сусіднього села. Кілька років тому зустрівши його, стрункішого, без теперішнього пуза, попросив взяти на Січ. Охрім спершу не хтів брати малого з собою, навіть ременем почастував раз-другий, щоб не надокучав. Але той виявився впертим, як віслюк, і опинився на Запоріжжі. Був його джурою, а минулого року став справжнім козаком і побував у першій січі. Тепер всім показував шрам на ребрах. Розказував буцімто татарин черкнув шаблею, хоча Охрім бачив, що сам у шаленстві бою напоровся на татарську сталь.
