Дядя Вася був страшенно старим. Він давно вже не пам’ятав, скільки йому років, не був чітко певен того, де й коли народився, зовсім не пам’ятав своїх батьків. Іноді йому здавалось, що колись він мав дружину, а іноді, що ні. Через те приятелі з підвалу насміхалися з нього і вважали пришелепуватим. Але дядя Вася давно вже ні на кого не зважав, власне, в його житті лишився один єдиний інтерес.
Вже років зо два тому, нишпорячи парком Партизанської Слави в пошуках порожніх пляшок, в найдальшому закутку він натрапив на самотню лавку зусібіч оточену майже недоглянутими кущами свищиків. Лавка була старою і облупленою, навряд чи комусь було відомо хто й навіщо її там поставив, що ж до дяді Васі, то його це питання цікавило найменше. Просто йому свого часу припало до душі це усамітнене й тихе місце і відтоді він постійно там відпочивав удень. Щоправда, лягати на лавку він чомусь не наважувався, натомість зробив собі кубельце просто у свищиках за нею.
Дуже скоро дядя Вася дізнався, що є не єдиною людиною, яка знає про лавку. Окрім напівбожевільного діда воно приваблювало ще й парочки, які годинами сиділи на лавці тримаючись за руки, обіймаючись, цілуючись, ведучи довгі закохані розмови. Приходили ці парочки як правило десь по обіді. Якби дядя Вася мав годинника або хоча б знав, що таке університет, то він неодмінно пов’язав би прихід парочок із закінченням пар. Але нічого такого дядя Вася собі не думав, просто йому було неймовірно цікаво підглядати за закоханими. Він якимось сьомим чуттям відчував, коли вже був час займати свій спостережний пункт і стрімголов біг, іноді через увесь парк, до заповітної лавки у свищиках. Найбільшим розчаруванням для нього були ті рідкісні випадки, коли парочки встигали до лавки раніше за нього. Тоді він злився на себе і на увесь світ, а його приятелі з підвалу вважали за краще не мати з ним справ у такі дні. Зате яким щасливим був дядя Вася, коли парочки так захоплювалися одне-одним, що ні на що не звертали уваги! А надто коли спадали сутінки і він міг нищечком сісти навкарачки і краєм ока поспостерігати за закоханими. Іноді йому навіть сльози на очі наверталися.
Дядя Вася вже по голосам впізнавав, хто саме прийшов на лавку сьогодні. У нього навіть були свої улюблені парочки – він добре знав, від кого можна сподіватися чогось цікавого, а хто поворкоче з півгодини і піде собі. Але того дня на дідову лавку завітали нові, незнайомі закохані.
Дівчина говорила тихеньким мелодійним голосом, а хлопець відповідав їй непевним півнячим баском. Ну от, знову нічого цікавого – з тугою подумав дядя Вася і розчаровано засовався. Двоє злякано замовкли і стали прислухатись. Але дядя Вася принишк і вони, не почувши нічого загрозливого, заспокоїлись. Сіли на лавку і він нарешті почав розбирати, про що ці двоє говорять.
Дівчина говорила російською, тому її дядя Вася розумів краще, ніж хлопця.
– Знаешь, я много думаю в последнее время о том, что ты мне говорил о националистах. – несміливо казала дівчина. – Я вспомнила как мне рассказывали о геологической экспедиции в Карпаты после войны. Там были какие-то мои родственники, уже не помню.
– І що ж вони казали? – дядя Вася відчув як наїжачився хлопець і як перелякано зіщулилась дівчина, навіть голос її затремтів.
– Ой, извини, тебе это может быть…
– Чого ж, цікаво іноді дивитися на події з іншого боку. – примирливо і, як здалося дідові, трохи гордовито сказав хлопець. Це ніби трохи заспокоїло дівчину і вона продовжила.
– На них несколько раз устраивали засады, все жители были против них и поэтому геологи вынуждены были работать в постоянном страхе. А потом экспедицию вынуждены были отозвать.
– Ну й що? Тобто, що тут дивного – війна усе таки…
– Да, война. Но причем тут учёные?
На якийсь час запала тривожна мовчанка, а дядя Вася навіть перестав дихати. Він ніяк не міг збагнути, чому ці двоє поводять себе не так, як решта закоханих, і навіть почувався трохи обманутим. Мовчанку обірвав спокійний і тихий голос хлопця, що потроху набирав сили:
– Іноді я уявляю себе вояком УПА. Мені було десять чи одинадцять, коли радянські війська анексували Галичину у Польщі. Ми всією родиною вийшли на святковий парад, вітаючи своїх земляків із Галичину у Польщі. Ми всією родиною вийшли на святковий парад, вітаючи своїх земляків із Наддніпрянщини та хоробрих солдатів братніх народів. Ми несли квіти, співали пісень. Солдати просміхалися нам і промовляли щось своєю незрозумілою мовою. Люди святкували звільнення від польського гніту. А наступного ранку було взято батька. Двоє дядьків у фуражах забрали його прямо із-за святкового столу і вивезли кудись машиною. Всі ми, діти, плакали. А мати запнула хустку і кудись пішла. Нас гляділа бабуся, а за три дні повернулася мати і сказала, що батька більше нема. Після того мати злягла, а тоді тихо померла. Прийшла зима, а в нашу хату вдерлися солдати і робили обшук, а ми всією сім’єю стояли босі й голі просто серед засніженого подвір’я. За годину обшук скінчився. Солдати забрали всі гроші, кілька срібних ложок і якісь книги. Наступного ранку позабирали всю худобу у колгосп, а курей ловили і розчиняли та смажили просто на нашому подвір’ї.
Запала пауза. Дядя Вася вже остаточно вирішив, що вечір втрачено даремно. З усього сказаного він зрозумів лише, що сталися якісь неподобства, але хто їх скоїв і кому було неясно. А хлопець продовжував:
– Двоє старших братів пішли у повстанці. Однієї ночі незнайомі дядьки принесли їх до нас на ряднині мертвих. Ми плакали доки дядьки видовбували могилу у промерзлій землі, потім один із них прочитав з пам’яті якусь молитву і трупи закидали. До ранку могили не було видно з-під снігу.
Мене забрали у підфарбовану школу. Мої старі вчителі десь пропали, натомість викладали всі предмети якісь чужі люди. Я нічого з тої науки не розумів, як і решта моїх однокласників, бо викладалися предмети російською мовою.
Дяді Васі ставало нудно і він вже подумував про те, чи не розігнати йому цю недолугу парочку і не піти спати у підвал до приятелів. Але він добре знав, чим закінчуються, як правило, такі довгі пояснення у закоханих, а тому терпляче чекав.
– Потім були німці, які забрали все, що не розікрали більшовики. А менш як за два роки повернулася радянська армія. До нас у хату знову увірвалися солдати. Вони вбили вже стару на той час бабцю, перевернули все вверх дном шукаючи грошей. Мене побили до полу смерті, бо я намагався чинити опір, потім на моїх очах зґвалтували ненабагато старшу за мене сестру. Запалили хату. З вогню мене витяг сусід і я півроку був між життям і смертю. Коли оклигав – пішов у повстанці.
І знаєш, після всього, що я пережив, я маю право вбивати кожного чужинця на своїй землі. Кожну живу істоту, яка навіть просто забалакає до мене російською... Розумієш?
Знову запала мовчанка. Дядя Вася добре знав цю мовчанку. Він безліч разів чув, як повисають у загуслому повітрі слова, готові обірватися плачем, або брутальною лайкою, або новими палкими обіймами. Дядя щиро сподівався на останнє.
– Але тепер це не має жодного значення для нас з тобою. – сказав хлопець.
– Правда? – скільки надії було в тому дівочому голосі! Дядя Вася аж розчулився.
– Правда. – відповів хлопець.
Дядя Вася почув як два тіла ворухнулися назустріч. Ну ось, нарешті, а то все балакають і балакають... – вдоволено подумав дядя Вася і налаштувався слухати ще одну історію кохання, розказану тихими шелестами парку Партизанської Слави...
