За останні шість років українофобія стала настільки банальним, побутовим явищем, що на неї вже якось і не звертаєш особливої уваги. Проглядаєш новини про черговий імперський марш, спаскудження пам’ятника українському діячеві, розірвані національні прапори – обурюєшся, звісно, але ні крихти здивування не відчуваєш. Читаєш чергову гіпернаукову статтю, розміщену на українському хостингу, на тему «антиросійського проекту “Україна”», про те, як українців вигадували вороги Росії в якихось потайних лабораторіях – не дочитуєш, бо пишуть ці ультраросійські автори під копірку, без фантазії. Можна було б і цікавіше навигадувати. Що, правда, не заважає їхнім писулькам обростати захопливими коментарями на тему «Ату их!». Все це для нас уже звично – так само як і повсюдна корупція, феєрична соціальна нерівність і абсолютна неконтрольованість влади. Українофобія стала знаковою складовою українського суспільства початку ХХІ століття. Так само на підсвідомому рівні поняття «українофобія» і «Росія» невідривні одне від одного. Численні проросійські організації існують цілком легально в атмосфері «бандерівщини» і «насильницької українізації», займають досить комфортні приміщення (зацініть будинок «Русского культурного центра» у Львові, де, за переказами, забивають на смерть за російську мову http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/c/c4/РусКультЦентрЛьвов.jpg) і активно виплескують у простір тонни українофобського бруду, перед яким ми завбачливо розкриваємо парасольки. Позаяк звикли і до цього.
І все ж інколи з’являється в Інтернеті гидота такого гатунку, що спантеличує навіть бувалого в бувальцях українського користувача. На сайті міста Томськ (культурному центрі Сибіру) знайшов я статейку з ліричною назвою: «Олександер Пушкiн: “Чи гепнусь я, дрючком продертий...”». Можливо, автора таки гепнули дрючком, в усякому разі його стиль просто не піддається опису. Прошу: http://gorod.tomsk.ru/index-1234401988.php
Власне, після цього посилання можна нічого й не писати – читач розбереться сам. І все ж за звичкою не можу утриматись від коментарів.
Автор цього опусу, нєкто Владімір Лактанов, безумовно великого ума мужчина, серйозним тоном розповідає анекдот, видаючи його за правду життя. Суть така: в київській школі Солом’янського району двох школярів не допустили до участі у творчому конкурсі. Чому? – Правильно! Вони хотіли прочитати уривок з «Евгения Онегина», а керівництво школи, просякнуте ненавистю «к русским, России и всему русскому», не допустило їх до конкурсу. І що зробили школярі? Не повірите! Вони «обратились с жалобой на родину великого поэта. Скандал дошел аж до Министерства иностранных дел Российской Федерации». А тепер уявіть картину: сидить собі російський дипломат в кабінеті, вивчає, скажімо, розстановку політичних сил в українському парламенті – і тут двері з гуркотом прочиняються, в кабінет влітає хлопчина, якого тягне назад за штани охоронець, і волає: «Дядя! Мне не дают читать Пушкина на школьном конкурсе!». Уявіть далі – на порядку денному МЗС РФ стоїть питання творчого конкурсу в районній київській школі. До чого тут врешті МЗС? Подібні питання вирішуються в Міністерстві освіти. І то власному, а не сусідньої держави. Далі автор повідомляє: «Школьники пожаловались российским чиновникам, что из-за русского языка кроме них от конкурса отстранили еще несколько человек». Якось важкувато уявити, що самі школярі, без батьків, напряму жаліються чиновникам. Крім того неясно, чи уповноважили вищезгадані «отстраненные человеки» цих школярів говорити від свого імені. Ні номера школи, ні прізвищ юних героїв автор, ясна річ, не називає. Лише підсумовує: «надо отдать Украине должное, есть там еще сознательные, непрозомбированные, инициативные люди». І висловлює палку надію: «Всей душой надеюсь, что МИД России если не разберется с этим, то хотя бы даст обиженным школьникам российскую премию – что-нибудь типа “За любовь к Пушкину”». За що автор хоче присудити цю неіснуючу премію анонімним героям – за кляузу іншій державі на свою рідну школу чи за те, що для конкурсу вибрали твори саме Пушкіна, а не когось іншого? В автора на це своя думка: «Не запретишь же чиновникам Незалежной гнобить русский язык. Остается только вести просветительскую, «миссионерскую» работу, пропагандируя даже не столько русский язык, а право говорить на том языке, на котором ты хочешь, любишь и умеешь. Благо, методы работы «в тылу врага» у России давно разработаны». Це правда, методи «в тилу ворога», так само як і «лобова атака», в Росії розроблені добре. Білорусь, де вже існує рух за позбавлення білоруської мови статусу державної – тому підтвердження.
І автор розпочинає роботу. Просвітницьку і місіонерську.
Ліричний вступ: «Волею судеб, мне каждый день (и каждую ночь) приходится общаться с человеком, всю жизнь прожившим на Украине. Первый раз я был в культурном шоке, когда попробовал борщ в ее исполнении. Жирный, наваристый и невообразимо вкусный». Поспівчуваймо людині, в якої борщ викликав культурний шок. Навіть страшно уявити, чим вона харчувалася доти. «Второй раз я онемел на пару минут, когда, услышав «Я помню чудное мгновенье», она спросила: “А кто это написал?”». Як бачимо, автор таки знайшов свою половинку. Він не знає, що таке борщ, вона не знає, хто такий Пушкін. Як то кажуть: «Два сапога валенки».
Ну, та це квіточки. Далі йде стигла, налита ягода – цілий абзац, навмисне виділений жирним. «Как может задать такой вопрос человек, окончивший школу с золотой медалью? Человек, который не получил красный диплом одного из самых престижных вузов Украины из-за всего лишь одной “четверки”». Не знаю, кому адресоване це питання (і що власне за престижний вуз), але найдоречніше було б задати його самому автору – де Ви, добродію, таку відкопали? Куди Ви раніше дивилися, якщо для Вас такою священною є буква Пушкіна? І кого власне, крім Вас, в цьому винуватити? Дальше – більше. «Это мы – россияне – в недоумении, а для Украины презрение к русскому языку и русским классикам в норме». Цікаво, в чому ж полягає та норма? Засилля попси і шансону на радіо (якою мовою? – великомогучим!), скороробки російського сінематографу в кінотеатрах – від нудотно-урапатріотичного «Тараса Бульби» by Бортко до псевдокомедійного трешу з Галустяном в ролі всіх, телевізор, який не можна увімкнути, не нарвавшись на ментівський серіал, та книжечки на кшталт «SEX в Кремле», якими затарені українські книгарні – якщо це «презрение к русскому языку», то мені просто моторошно уявити повагу до нього.
І нарешті самий сік – все тим же смАчним жирним шрифтом: «В харьковском университете имени Каразина русская литература входит в программу зарубежной и идет кратким курсом. На лекциях большая часть студентов с выпученными глазами слушает «мову» лектора, не понимая и половины материала». Питання до автора: він сам був на цих лекціях, які так розписує, ледве що не під хохлому? Якщо був – то наступне питання: з якої тайги задрищенської набрали цих студентів, і як вони взагалі потрапили в державний вуз? І нарешті, якщо студенти не розуміють лектора – то чия це проблема? Певно ж не лектора. Коли українському викладачеві дають групу китайців – певно ж що не він має вчити ієрогліфіку для контакту з аудиторією. І далі: «Зато украинские писатели изучаются сверхподробно, по ним заставляют писать курсовики и дипломы? Чуть ли не наизусть учить». Я не знаю, яка система написання робіт в російських вишах, але в моєму рідному Шевченківському університеті нікого не ПРИМУШУВАЛИ писати роботи на ту чи іншу тему. Студенти обирали тему самостійно. Думається мені, що роботи по українських письменниках пишуть не фізики чи соціологи, а ті, хто має відповідний фах. І де ж має «сверхподробно» вивчатися творчість українських письменників? Напевно ж що в Україні, а не в Малайзії чи Венесуелі.
Але в автора на це є своє пояснення: «Вот только писателей этих никто в мире не знает. И не узнает никогда – литературная ценность их произведений близка к нулю. Панас Мирный, Иван Багряный, Василь Барка, Олесь Гончар, Яков Качура — вот зачем мучать школьников и студентов этими одами самостийности, криками о «москальской угрозе» и мастурбацией на голодомор». Питати в автора, на яких працях видатних літературознавців грунтуються його висновки – марна справа. Розповідати йому про захоплення Горького творами Стефаника, про номінацію Стуса і того ж Гончара на Нобелівську премію чи внесення «Тореадорів з Васюківки» до реєстру творів найкращої дитячої літератури – справа невдячна. Бо людині, що в радянських письменників Гончара і Качури побачила оди самостійності і мастурбацію (яке літературне слово!) на голодомор – це все непотрібне: ясна річ, що цих письменників вона і не нюхала. Напевно, повипитувала у коханої за борщем, які є українські письменники. Тут треба говорити про індивідуальні смаки. Зрештою академічна російська проза ХІХ ст. (якою так пишаються русскіє люди) з описаннями балів у князів Ім’ярекових на 150-и сторінках – теж на любителя. Але автор залізно переконаний, що нікчемна українська література взагалі не має права на існування. У нього є власний експерт: «На вопрос «А правда все эти Мирные Панасы хорошие писатели?» моя хохлушка-филолог, закатив глаза, прошептала: “Да херня, если честно”». Отак от – щойно його «хохлушка» була символом неграмотності через необізнаність з Пушкіним – і от вона вже експерт з української літератури. Несподівано. Запропонувати б автору експеримент – запитати в російського старшокласника: «А правда, что Толстой – хороший автор?». Думаю, він був би здивований.
Далі іде справжній плач на публіку: «Зачем же власти Украины … так жестоко поступают с молодым поколением? Кто вырастет из молодежи, не читавшей русскую классику? Или читавшей, но в украинском переводе. Новые американцы — тупые, как пробки, но зажиточные?». Останні слова – народу у вуха. Заможність, рівень життя – це все юринда, братця. Головне – щоби ви, крий боже, не читали російської класики в українських перекладах. Бо тоді – амба. Але автор заспокоює: «менталитет у братьев-хохлов не тот». Мовляв, спіть спокійно, друзі – заможність вам не світить. І зітхання: «Жалко самую близкую к нам нацию». Тобто ту саму націю, літературу якої автор щойно обгадив, таким чином визнавши саму націю інтелектуально неповноцінною.
Завершується цей балаган-анлімітед незугарними перекладами Пушкіна українською. Автора перекладу не вказано, за стилем – якийсь початківець, можливо школяр. Мета – показати, яка нікчемна ета ваша мова в порівнянні з великим, могучім і прочая і прочая язиком. Фініш.
Автор цей, безумовно, позиціонує себе апологетом російської культури. Забуваючи одну просту річ – для людини культурної будь-яка культура є цінністю. Культура народу великого-малого, живого-неживого, інків, евенків, та хоч племені мумбо-юмбо – має цінність. Заперечуючи цінність іншої культури – він розписується у власному безкультур’ї.
Відтак я, Дмитро Княжич, відмовляюся від читання російської літератури, мотивуючи це тим, що нація, яка продукує цю літературу, духовно хвора, і відповідно її культура не може сприяти утвердженню позитивних зразків серед сусідніх з нею народів. Почекаю до одужання нації. А там – побачимо…
