Після захисту кандидатської в Інституті свинарства на вулиці Шведська Могила в Полтаві, я пропрацював кілька років у державному дослідному центрі ім. В. І. Чапаєва в селі Рогатинь Харківської області. Там я думав зайнятися дослідженнями й збирати науковий матеріла з порівняльного аналізу особливостей розведення і відгодівлі української степової білої та української степової рябої порід.
На той час особисто для мене перспектив для професійного розвитку, просування в науці чи зростання власного добробуту в Рогатині було аж катма. Тоді раптом, ні сіло ні впало, мене кличуть до Києва. Виявляється, що то кум старшого брата чоловіка молодшої сестри Галчиного батька влаштував мене, по лінії горкому партії, до Київського зоопарку.
І вже там, за деякий час, це сталося. Тобто, одного дня мені подзвонили «звідти». Попросили зустрітися для розмови віч-на-віч. Навпроти мого зоопарку, на одній з алей в густому й зеленому парку Політехнічного інституту. І запропонували теперішю працю. При цьому суворо наказали тримати язик за зубами й анітелень про це жодній живій душі. Навіть і моїй Галі!
Відтоді живу і працюю в цій глухій закутині, яка за документами проходить як «Державний природоохоронний науково-дослідний біосферний заказник імені маршала Рокосовського». Щоправда, хоч ця найглухіша глухомань і загубилася у ведмежому закуточку серед майже ста двадцяти тисяч гектарів незайманих лісів Державного заповідно-мисливського господарства «Біловезька Пуща», тут зовсім не безлюддя. Навіть навпаки. Адже це – справжнє закрите містечко.
Командиром нашим є двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант KДБ Григорій Панасович Грищенко. Під його началом велике господарство, цілий гарнізон. Казарми для гвардійського мотострілецького полку військ охорони, окремий батальйон державного зв’язку, ракетний дивізіон ППО, корпуси гуртожитку для наукових працівників, бараки для обслуги і челяді, дослідні лабораторії та приміщення для догляду й розведення тварин, плантації й оранжереї для вирощування високоякісного натурального корму.
Маємо також і свій секретний аеродром. У підземних ангарах – ескадрил’ї надзвукових винищувачів і цілий ударний вертольотний полк. Солідні залізобетонні смуги розраховані приймати великі реактивні авіалайнери. Авжеж, бо сюди навідується вище керівництво Країни Рад!
Ось уже кілька років я маю «доступ до тіла». За цей час устиг роздивитися і призвичаїтися до членів Політбюро ЦК КПРС і особисто до Генерального Секретаря.
Наш дорогий товариш Леонід Ілліч Брежнєв – це людина унікальна й витончена. Утім, у побуті він простий і невибагливий, як звичайний і пересічний радянський громадянин. Палить лишень звичайнісінькі радянські цигарки «Новость». На руці носить звичайнісінький радянський годинник «Слава». Але поряд з тим має і щонайвишуканіші смаки до розваг. Далеко не пересічні чи звичайні, паки навіть не просто царські, а ще крутіші.
Серед старожитніх європейських монархів, включно з російськими самодержцями, модно було влаштовувати бучні й криваві полювання. Із сотнями сотень невинно забитих тваринок і пташок – від зубрів, ведмедів і сарн до круків, ворон і навіть голубів і синичок.
Наше вище партійне керівництво, хоча иноді не цурається такими буржуазними забавками, але влаштовує їх переважно заради заморських гостей – керівників братніх партій і народів. А для самих себе має инші розваги. Як і личить комуністичним вождям, з турботливою і послідовною думкою про довкілля й гармонію природи, радянський гуманізм і мир в усьому світі. Зокрема, проявляючи людяне ставлення до тварин. Тому на нашому режимному спецоб’єкті віддавна діє Манеж. До доречі, протягом довгих років, ще від часів товариша Сталіна, тут не постраждала жодна тваринка.
Саме у цій справі, у підготовці коханих красунів до Манежу й полягає моя засекречена державна робота. На сьогодні в мене готові троє улюблених вихованців – Борман, Черчіль і Хрущов.
Лишень година промайнула відтоді, як мене підняли серед ночі – а я вже в Оглядовій Ложі, поряд з кремлівськими гостями.
На невисокому дубовому столі виставлено трохи наїдків і напоїв. Усе просто, майже по-спартанськи. Саме так, як полюбляє дорогий товариш Леонід Ілліч. Два емаліровані таці: одна – з чорною ікрою, друга – з червоною. Дві карафки з горілкою, одна – з вірменським коньяком. Миска з нарізаними цитринами з братньої Куби від товариша Фіделя Кастро. Кілька пляшок «Боржомі» й «Тархуна». Виварка плову по-казахськи – улюблена страва товариша Брежнєва ще з часів його тріумфальних звитяг на Цілині. Таця з вареною картоплею у жупанцях зі шкварками – спогади дитинства з рідного села Кам’янське, що нині вже місто Дніпродзержинськ.
Я стояв трохи позаду за кріслами високих гостей. У парадній формі головного лісничого. У руці тримав червону шкіряну течку із золотим тисненим Гербом СРСР. Тут, на випадок якщо товариш Брежнєв поцікавиться (а він таки частенько проявляє щиру зацікавленість), міститься докладна інформація про трьох моїх гарнюків, що зараз братимуть участь у Манежі.
Поруч зі мною виструнчився полковник Ковтунюк, теж з червоною течкою. Він відповідає за чергову партію матеріалу з «Норільської вибірки» – необхідний елемент наших Манежів, але значно менш привабливий, ніж мої доладні й відгодовані кабанці.
Угорі під куполом спалахнуло потужне світло. Стало ясно й просторо, ніби в палаці спорту. Усю стіну навпроти займали чотири величезні потрети Леніна, Маркса, Енгельса й самого товариша Брежнєва.
Уздовж бічних стін викрашалися кумачеві транспаранти з гаслами. Ліворуч – «Рішення XXVI з’їзду КПРС – в життя!», а праворуч – «Економіка повинна бути економною. Л. І. Брежнєв».
Леонід Ілліч щойно виголосив тост за виконання одиннадцятої п’ятирічки за чотири роки і три місяці. Навхильці спорожнив чарочку горілки. Щедро загріб ложку ікри, вичавив не неї лимона. Жує, плямкає і кректить. Надсадно підійняв густі чорні брови – аби роздивитися, що ж діється на Манежі.
А там у центрі пленталася назграбна постать. На вигляд украй дивна особа. У ватянику на голе тіло та ще й задом наперед. Без штанів, але у валянках. На голові – вушанка, також задом наперед. У руці вилискувало щось ніби гостре й металеве. Буцімто ножиці, абощось.
Леонід Ілліч продовжував жувати. Знай кректів і плямкав. Раптом обернувся упівока в наш з Ковтунюком бік. Підійняв брову, кахикнув, неквапно заговорив з повним ротом ікри:
– Цеее.... ем-ем... чомууу... ем-ем... ножиці?
Ковтунюк здригнувся, розкрив червону течку, погортав аркуші. Потім почав впевнено карбувати:
– Товаришу Леоніде Іллічу, це тому ножиці щоб символізувати опортуністичне класове походження. Даний суб’єкт – це Епштейн Борис Наумович. За нашими даними його батько Епштейн Наум Сакович був одноосібним кустарем по кравецькій лінії в Бердичеві. Маємо інформацію, що улітку 1941 року його родина зверталася з проханням про надання дозволу евакуюватися разом з частинами Червоної Армії, що відступали. Нібито батька, мати, двох братів і трьох сестер було розстріляно у період з вересня по жовтень під час окупації в Києві. Довідки чи інші документальні докази відсутні, але маємо матеріали про те, що деякі з його родичів могли вціліти й переправитися в Західну Європу...
Полковник знову заглибився в аркуші в червоній шкіряній папці.
– Товаришу Леоніде Іллічу, за паспортними даними суб’єкт проходить як росіянин, а...
Леонід Ілліч нетерпляче перебив Ковтунюка:
– А шооо... він... у тебе... робе...?
Полковник і далі чеканив, час від часу зизаючи оком у шпаргалку:
– Товаришу Леоніде Іллічу, суб’єкт є доктором хіміко-біологічних наук, колишнім членкором Академії Наук. Останніми роками керував режимною науково-дослідною лабораторією, що проводила розробку за темою «Роса-27». Торік його затримали при спробі перетнути Берингову протоку. Військовим трибуналом у закритому слуханні засуджено до вищої міри покаранння. Тоді він і потрапив до списку Норільського відбіркового управління, а вже звідти...
Зненацька з иншого боку Манежу грюкнули засуви. Пронизливо заскреготали металеві ґрати. Почулося громохке звірине гирчання, моторошне і потужне. До центру Манежу неквапною пружною ходою насував Борман.
